Полная версия
Любомир Гузар
Оксана Климончук
Любомир Гузар
Автор щиро дякує племінниці Блаженнійшого Любомира Марії Рипан за співпрацю та надані з сімейного архіву світлини
Серія «Знамениті українці» заснована в 2009 році
Літературний редактор Володимир Ільченко
Передмова Віктора Єленського
Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова
© О. М. Климончук, 2019
© В. Є. Єленський, передмова, 2019
© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2019
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2009
Переднє слово
Піднесення до Господа Бога – то так як іти по драбині – крок за кроком. У кожного своя драбина до Бога.
Любомир ГузарУжитті Любомира Гузара, як у найновітнішій українській історії, переплелися глибокі драми і величні піднесення, трагедії і радощі. Власне, він сам і є українською історією. Справжньою, а не зґвалтованою чужинськими пропагандистами.
У цій історії – героїзм, звитяга, непоступливість злому, подвиг розуму і серця. У цій історії – Любомир Гузар, великий українець, громадянин і духовний проводир. Зі сторінок книги Оксани Климончук постає особистість, яка з дивовижною гідністю, невдаваною інтелігентністю і, водночас, непоборною мужністю відповідала на величезні виклики, що кидала їй доля. Він у всьому був справжнім: у своєму чернецтві й в українстві; серед студентів і з-поміж князів Церкви; у Соборі й на Майдані.
Немає такого мірила, яким можна було б виміряти той вплив, який справив Блаженніший Любомир на порозуміння між християнами, на самоусвідомлення українського суспільства, на піднесення його моралі, зрештою, на ті події кінця ХХ – початку ХХІ століття, які творили сучасну нам Україну. Втім, соціологи, які понад усе довіряють цифрам, ще наприкінці 1990-х зауважили, що число українців, які повідомили про довіру до Любомира Гузара, набагато перевищує кількість вірних Українській греко-католицькій церкві; що його лекції збирають не лише католиків, але й православних, протестантів, мусульман і зовсім невіруючих людей. Що, власне, у визначенні того самого морального камертону, за яким людина налаштовує власне сумління, багато, дуже багато сучасників звертали свій погляд на Любомира.
Його за життя визнали великим, але його монументальність була теплою і живою. Це була Велич, до якої можна було доторкнутися. Яка вміла слухати ще краще, ніж говорити. З непідробною щирістю цікавитися людьми, ідеями, подіями, книгами. Розповідати про священне не пафосно і запалювати неголосно й розважливо.
Мені ніколи не доводилося зустрічати ієрарха, в якому б така глибина і масштабність поєднувалися з такою простотою. Така людська м’якість з такою твердою громадянською позицією. Такий інтелект з таким тактом. Його неможливо було уявити в люксовому авті чи в розкішному інтер’єрі. Так само як і в запопадливому підтакуванні можновладцям. Українські президенти і прем’єри, міністри і партійні очільники переконалися – цей лагідний дідусь ані кроку не відступить у відстоюванні своєї Церкви і свого народу.
Любомир Гузар і діяв, і мислив дуже широко – в його полі зору перебували проблеми не лише Церкви і не тільки України. Він напрочуд уважно вдивлявся у глобальні процеси сучасності, стежив за дискусіями про майбутнє нашої планети і, звичайно, за звивами богословської думки. Блаженніший обстоював те, що християнин завжди повинен наполягати на перетворенні цілого світу на євангельських засадах, і мав свою думку з приводу практично всіх найбільш актуальних питань політичного, суспільного, культурного розвитку України. Особливо його хвилювало все, що стосувалося гідності людини. Владика вважав, що доля України навпрост і вирішально залежить від того, як високо піднесе посттоталітарне і постколоніальне суспільство гідність кожного свого члена.
Час, що сплинув від того травневого дня 2017-го, коли Любомир відійшов у вічність, не віддаляє від нас його постать. Ми лише краще розуміємо її велич, глибину і значення для України, Церкви, для кожного з нас.
Віктор Єленський
Сходження Любомира Гузара
Молитва, освіта і все українськеБлаженніший Любомир Гузар народився 26 лютого 1933 року в родині економіста та громадського діяча Ярослава Гузара (1897–1963) і вчительки Ростислави Демчук (1905–1992) у Львові. При хрещенні отримав ім’я – Любомир Лев Лука Гузар. Лев – на честь діда по батьковій лінії, Лука – на честь діда по материній лінії.
Пізніше Любомир Гузар зі слів своєї мами, Ростислави, згадував:
«Моя мати розповідала, що я народився такий слабонький. І що мене хрестили вже на четвертий день після народження. Це був священик, який належав до парохії Святих Петра і Павла, що на вулиці Личаківській у Львові».
Маленький Любомир ріс зі своєю старшою сестрою Мартою (1927–2001).
Батько і мати Любомира Гузара походили з інтелігентних та освічених родин. Вони були дуже набожні люди навіть як для того часу. Це й не дивно, адже в роду Любомира було багато священиків. По суті, Любомир Гузар продовжував справу своїх прадідів.
Прадідом Любомира Гузара по батьковій лінії був почесний крилошанин митрополичої капітули отець Дмитро Гузар – греко-католицький священик, парох у селі Завалові – нині Підгаєцького району Тернопільської області.
Рід Гузарів завжди мав народну любов. У Завалові досі згадують отця Дмитра, якого дуже любили односельчани. У місцевій церкві зберігається чаша, яку йому подарували на 50-ліття священства. Цю чашу й нині використовують для причастя.
Місцеві краєзнавці розповідають, як у 1883 році у Завалів, до священика Дмитра Гузара приїжджав сам Іван Франко.
Великий Каменяр завітав у село якраз на Великдень. Був у храмі на літургії та співав з усіма парафіянами «Христос Воскрес». А потім розділив паску та свячене яйце з отцем Дмитром.
Дідусь Любомира, Лев Гузар, (1858–1923) закінчив юридичний факультет Львівського університету. Був відомим у Галичі нотарем та громадським діячем.
Родина була не з бідних. Гузари володіли великою земельною ділянкою в Галичі. Проукраїнськість у родині завжди була свідомим вибором і задавала тон у вихованні дітей. Лев Гузар був активним членом таких українських культурно-громадських рухів того часу, як «Бесіда», «Боян», «Просвіта».
З початком Першої світової війни родина Гузарів на деякий час покинула Галич.
Російська імперія воювала з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Османською імперією. Союзниками Росії були Англія і Франція. Росія мріяла загарбати Галичину, щоб припинити там український рух. Ціною великих жертв Росії вдалося ненадовго захопити Галичину. Прихід російської влади супроводжувався мародерством, антиукраїнськими репресіями, ув’язненнями, стратами і депортаціями греко-католицького духовенства та інтелігенції. Російський консерватор Павло Мілюков назвав поводження Росії в Західній Україні «європейським скандалом». До війни в Галичині були популярні «москвофільські» настрої, після цього вони цілком зникли.
Коли Гузари повернулися на рідну землю після відходу російських військ, то проживали в Крилосі, неподалік Галича. Там Лев Гузар відкрив і очолив читальню «Просвіти». Це робилося на противагу діяльності галицького москвофільського товариства імені М. Качковського, яке було засноване у 1874 році, і метою якого було поширення русофільських поглядів серед галичан, зокрема серед галицького селянства.
За часів Західноукраїнської Народної Республіки в Галичі 1918 року зорганізувався тимчасовий комітет у складі нотаря Лева Гузара, його сина, хорунжого Українських січових стрільців Ярослава Гузара (батька Любомира), десятника УСС Василя Мирона, гімназиста Богдана Макарушки та селян Василя і Романа Дирдів. Цей комітет перебрав у свої руки владу в Галичі. А нотареві Гузару запропонували стати комісаром Галицької округи.
На початку 1900-х років прізвище Гузарів також було добре відоме на Буковині завдяки діяльності племінника Лева Гузара та його дружини – Володимира й Ольги Гузарів. Жоден національний гурток, організація чи товариство не обходилися у Чернівцях без Володимира та Ольги. Володимир Гузар був знаний у місті лікар. Його дружина Ольга – донька австрійського генерала Захара Павлюха, уродженка Відня, була вельми діяльна. Володимир Гузар мав гарну репутацію, адже ніколи не відмовляв у безкоштовній допомозі бідним, за що в Чернівцях його називали «народним лікарем». До речі, він був особистим лікарем письменниці Ольги Кобилянської. Лікував також тих, хто в підпіллі боровся за Україну. Очевидно, зокрема, через це пізніше радянська влада розправилася з Гузарами в Чернівцях…
Галицькі та чернівецькі Гузари підтримували тісні родинні стосунки. Ольга була хрещеною рідної сестри Блаженнішого Любомира – Марти Гузар.
Проте з приходом радянської влади чернівецькі Гузари були знищені. За винятком двох старших синів Володимира й Ольги, які виїхали до Франції. Один із них ступив на рідну землю аж через довгих 56 років – уже за часів незалежної України. Інший так і не побачив батьківщини знову.
Батько Любомира, Ярослав Гузар, народився 26 листопада 1897 року в Станіславові в родині Лева та Вільгельміни (у дівоцтві Гаммер) Гузарів.
Через два роки народився брат Ярослава, Олександр. Про життя Олександра практично нічого не відомо, крім того, що після навчання у гімназії в Станиславові служив у війську Українських січових стрільців і пропав безвісти.
У 1909–1915 роках Ярослав Гузар навчався у Станиславівській українській гімназії.
Австрійський уряд відкрив Українську гімназію у Станиславові у 1905 році на вимогу української громадськості. Десятки випускників гімназії стали провідниками ОУН і УПА. 1939 року радянська влада на місці гімназії відкрила середню школу.
Під час навчання Ярослав співав у гімназійному хорі та грав у оркестрі.
Після іспиту зрілості з 1915-го служив старшиною в артилерії в лавах Українських січових стрільців у складі австро-угорської армії, оскільки на той час Західна Україна входила до Австро-Угорської імперії.
Українські січові стрільці (УСС), або як їх ще називали «усусуси», – українське національне військове формування, яке складалося з добровольців, котрі відгукнулися на заклик Головної української ради 6 серпня 1914 року підтримати Австро-Угорщину в Першій світовій війні, вбачаючи в Російській імперії найбільшу загрозу українському національному рухові. У Маніфесті Головної української ради йшлося: «Війни хоче цар російський, самодержавний володар імперії, яка є історичним ворогом України. Царі російські зломили Переяславський договір, яким вони обов’язалися були – шанувати самостійність України, – і поневолили вільну Україну. Царська імперія протягом трьох століть веде політику, яка має за ціль відобрати поневоленій Україні національну душу і зробити український нарід частею російського народу. Царський уряд відобрав українському народови його найсвятійше право, – право рідної мови. В царській Росії нинішного дня найбільше поневолений – український нарід… Побіда австро-угорської монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораженнє Росії, тим швидше виб’є година визволенння України».
В УСС відбирали за національною ознакою, тобто тих, які відносили себе до українців. Для цього війська було створено військову термінологію, народилося чимало стрілецьких пісень і музики. Українці носили власну військову форму.
Під час Першої світової війни Ярослав Гузар пройшов старшинський вишкіл у Братиславі.
Після поразки у війні Австро-Угорщина розпалася на кілька незалежних держав. У жовтні 1918 року Українська національна рада вирішила проголосити Українську державу, що охоплювала Галичину, Буковину й Закарпаття. Територія ЗУНР становила понад 70 тисяч квадратних кілометрів, населення – 6 млн. Західні українці змогли організувати регулярну армію, хоча в ній воювали лише добровольці.
Після розвалу Австро-Угорщини у 1918 році Ярослав Гузар пішов служити в Українську галицьку армію. Так називалася регулярна армія Західноукраїнської Народної Республіки. Службу проходив у 3-му гарматному полку УГА.
У червні брав участь в обороні Чорткова.
У липні 1919 року разом з УГА перейшов Збруч, де відбулося з’єднання військ ЗУНР і УНР. Воював на Поділлі, зокрема в Могилівському повіті. За словами Любомира Гузара, його батько дійшов був до Жмеринки…
Проте через епідемію тифу українське військо було вкрай знесилене і зазнало поразки від більшовицької армії.
Навіть перебуваючи в оточенні ворогів у селі Яланці під Могилевом, Ярослав Гузар організував самодіяльний театр, який ставив п’єси «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці» та інші.
«Коли ж Україна опинилася у комуністичній російській неволі, настало справжнє лихоліття, яке в першій мірі відчули колишні вояки З’єднаних українських армій. Розпорошені перейшли групами у партизанські відділи, інші одинцем передиралися на захід, часто дістаючися до тюрми і польських концентраційних таборів. Ярослав Гузар вернувся в серпні 1920 року до України і виїхав до Відня на студії заграничної торгівлі. Тут зразу включився у студентське життя «Віденської січі», належав до хору, з яким виїжджав до Лінца для відправ Богослуження в Катедрі», – йшлося в річному звіті «Самопоміч» у Нью-Йорку в повідомленні про смерть Ярослава Гузара.
У 1925 році закінчив Вищу віденську школу як спеціаліст із міжнародної торгівлі.
У Львові, вже після повернення з Відня, Ярослав зустрів Ростиславу Демчук – свою майбутню дружину й матір Любомира Гузара.
Ростислава навчалася у Львові в Жіночій учительській семінарії.
18 вересня 1926 року майбутні батьки Любомира одружилися.
У 1929–1939 роках Ярослав Гузар працював у Земельному банку. На той час у Львові існувало всього два банки – «Дністер» та «Земельний».
У 1939—1941-му – обіймав посаду головного бухгалтера в університеті імені Івана Франка. Потім аж до від’їзду зі Львова у 1944 році Ярослав Гузар працював у приватному бюро, яке завідувало роботою львівських кінотеатрів. Під час німецької окупації у місті діяло три кінотеатри. Ярослав Гузар збирав звіти щодо їхньої виручки.
Брав активну участь у культурному житті, співав у хорі «Сурма».
Переїхавши до Нью-Йорка 1949 року, разом з Леонтієм Крушельницьким заснували український хор «Думка», який дає концерти досі.
У Нью-Йорку Ярославу Гузару не довелося перебирати роботами. Родина приїхала за океан без жодних засобів для існування. Тому він одразу взявся за першу ліпшу працю. Спершу працював прибиральником у готелях. Потім три роки вів бухгалтерію однієї музичної фірми.
А згодом, і аж до пенсії, Ярослав Гузар був менеджером Народного українського дому. Також – касиром Союзу хорів Америки. Засновував і допомагав українським кредитним спілкам налагоджувати економічну діяльність.
Загалом мав добру репутацію фахівця у своїй сфері.
Помер Ярослав Гузар раптово 2 грудня 1963 року на 66-му році життя в Детройті, де гостював у родині своєї дочки Марти.
Марія Рипан, мисткиня, племінниця Любомира Гузара згодом загадувала: «Він був дуже веселої вдачі. Дуже любив людей. Весь час жартував. Мабуть, і вуйко Любко теж перейняв від нього цю манеру жартувати».
Ростислава Гузар (Демчук) народилася 8 травня 1905 року в селі Кальному Зборівського району на Тернопільщині. Тут ходила до школи. Її батько, Лука Демчук, теж був священиком. Мати Ростислави, Олена Билинкевич, так само походила з династії священиків. Остання парафія, де служив батько Олени Билинкевич, була в селі Рукомиші на Тернопіллі. Церква Святого Онуфрія в Рукомиші діє й сьогодні.
Про гарну вдачу й доброту священика Луки Демчука в Кальному люди згадують досі. Він не тільки допомагав парафіянам матеріально, а й займався освітою молоді. Учив дітей співати. Та йому так і не судилося здійснити багато планів, оскільки помер у молодому віці.
«Добре виховання, – розповідає Марія Рипан, – молитва, освіта і все українське – завжди було на першому місці в нашій родині».
Хоча на той час жінки не часто здобували освіту, Ростислава Гузар закінчила Жіночу вчительську семінарію у Львові. Після навчання повернулася в Кальне, де вийшла заміж за Ярослава Гузара у 1926 році. Після одруження пара короткий час мешкала в Галичі. Пізніше переїхала до Львова. Ростислава майже все своє життя присвятила своєму чоловікові та вихованню Марти й Любомира.
По прибуттю до Нью-Йорка Ростислава з дочкою працювали на фабриці капелюшків, шили та декорували їх. Усі працівники фабрики мусили ходити у фабричних головних уборах, навіть поза роботою… Останнє місце праці Ростислави – кафетерій на Манхеттені в одному з банків. Кажуть, вона готувала дуже добру каву й гарно прикрашала торти та тістечка.
Коли у Детройті неочікувано помер Ярослав Гузар, дружина була поруч з чоловіком. Вона так болісно сприйняла його смерть, що більше ніколи не повернулася до Нью-Йорка. Навіть по свої речі не поїхала. Решту життя прожила в Детройті поруч із сім’єю доньки, де й померла 23 серпня 1992 року.
Ростислава була м’якої і доброї вдачі. З листів до сина видно, якими теплими були їхні стосунки. Вона завжди називала його «Любоньку, Любку». А він її – «дорога мамусю».
Ростислава завжди просила Любомира помолитися за себе, за Марту та інших численних родичів і завжди надсилала пожертву за свої прохання…
Любомир Гузар мав теплі стосунки із сестрою Мартою до кінця її днів.
«Оскільки батьки приходили додому пізно і дуже виснаженими, то моя сестра взяла опіку наді мною. Я був хворобливою дитиною і часто залишався вдома через те, що погано почувався. Отже, вона опікувалася мною. Вона завжди це робила. Коли моя мати померла, мені було вже 60 років. І коли мені треба було тоді комусь представляти мою старшу сестру, я казав: “Це моя сестра, вона виконує всі обов’язки моєї матері”».
Листування, що опубліковане до першої річниці смерті Блаженнішого Любомира під назвою «Найдорожча Мамусю», показує, які високі моральні засади панували в родині. Навіть якщо йшлося про якусь не вельми гідну поведінку когось зі знайомих чи родичів, Ростислава й Любомир ніколи не засуджували їх. Мама тільки просила молитися за них.
«Наша сім’я була досить релігійною. Кожної неділі ми йшли до Церкви. Ми ніколи не пропускали недільної чи святкової літургії, і тут не могло бути жодних дискусій. Моя мати була суворою щодо посту. Після літургії вона любила залишатися також і на наступну службу Божу, щоб послухати наступну проповідь.
До Святого причастя ми повинні були готуватись. У нас вдома був гарний звичай, що перед Святим причастям ми мусили просити пробачення у батька, матері, бабусі, сестри, потім у дівчини, яка допомагала в роботі по дому. Найгіршою річчю для мене було просити пробачення в сестри. Мені це дуже не подобалося, бо ми часто воювали з нею, хоч я був молодший за неї.
Так, у нас вдома була дуже релігійна атмосфера. Думаю, це було для нас природною річчю».
«Я ще не мав уявлення, що займу місце Митрополита Андрея»Ранні роки Любомира припадають на дуже складний період історії України. Львів належав до Речі Посполитої. Наближалася Друга світова війна…
Любомир Гузар закінчив у Львові народну школу 1943-го та перший клас гімназії 1944 року. Проте свідоцтво про закінчення класу гімназії не отримав, адже його родина покинула місто у квітні після Великодня, не дочекавшись кінця навчального року.
Пізніше він називав себе щасливою дитиною, яка росла і виховувалася в сповненій любові родинній атмосфері.
«Коли я був малим хлопцем у Львові, мені здається, пори року були дуже регулярні. Я дуже любив зиму. Чим? Бо недалеко від нас були дуже гарні горби, на яких ми санкувалися. І час Різдва… Але що було дуже гарне тоді у Львові – час танення снігу. А ми мешкали на так званій горі Яцка. Коли починав топитися сніг, вода спливала в долину, і був прекрасний запах весни. Одним словом, щось неповторне.
Приходило літо. І ми їздили на канікули до бабуні до Галича. Там бували над Дністром. Її хата була недалеко Дністра. Ми там довго висиджували над рікою».
Разом з ними жила татова мама, Вільгельміна, а неподалік їхньої домівки мешкала друга бабуся Любомира – Олена Билинкевич (Демчук), яку називали бабця Галя.
Оскільки Вільгельміна була католичка, а всі решта – греко-католики, то свята відзначали і за новим, і за старим стилем.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.