Остання красуня Півдня

– Ого! Батьку!

Це був чек на триста доларів.

– Ти справді даси мені такі гроші? – запитала вона.

– Не хвилюйся, – запевнив він її й кивнув головою. – Це ще й стане різдвяним подарунком, адже тобі, мабуть, потрібна сукня чи капелюшок, чи ще щось.

– Ну… – невпевнено почала вона, – Я навіть не знаю, чи зможу прийняти такий подарунок! У мене, взагалі-то, є дві сотні, сам знаєш. А ти впевнений…

– Авжеж! – із чарівною безтурботністю він махнув рукою. – Тобі потрібне свято. Ти казала про Нью-Йорк, і я хочу, аби ти туди з’їздила. Скажи своїм друзям із Єлю чи з інших коледжів і вони запросять тебе на вечірку, чи ще кудись.

Він різко сів на стілець і глибоко зітхнув. Янсі склала чек й заховала його в нагрудній кишені своєї сукні.

– Н-у-у-у, – м’яко протягнула вона, повертаючись до свого звичного маніру, – ти надзвичайно милий і турботливий, татку. Намагатимусь не поводитися надто екстравагантно.

Батько не відповідав. Він ще раз тихо зітхнув й сонно відкинувся на спинку крісла.

– Звісно, мені б дуже хотілося поїхати, – промовила Янсі.

Батько все ще мовчав. Їй здалося, що він заснув.

– Ти спиш? – запитала вона, цього разу вже весело. Вона нахилилася до нього; потім випрямилася й пильніше придивилася.

– Батьку, – невпевнено мовила вона.

Він застиг в одній позі; рум’янець раптом зник з його обличчя.

– Батьку!

Вона зрозуміла – і від цієї думки по її тілу побігла мурашва, а залізні лещата здавили груди – що в кімнаті, крім неї, більше нікого немає. Минула шалена, страшно довга мить, і вона сказала собі, що її батько мертвий.

V

Янсі завжди до себе ставилася м’яко – як матір ставиться до своєї дикої, розбещеної дитини. Вона не була дурненькою, не сповідувала якоїсь впорядкованої й обміркованої власної філософії. Така трагедія, як смерть її батька, могла викликати тільки одну реакцію – істеричну жалість до себе. Перших три дні промайнули як кошмар; але притаманна цивілізації сентиментальність, зовсім не схожа на жорстокість природи щодо поранених особин, завжди надихала якусь місіс Орал, компанією якої Янсі до цього часу гребувала, на прояв пристрасного інтересу до подібних катастроф. Місіс Орал і взяла на себе всі клопоти й турботи, що виникли з похоронами Тома Боумана. На наступний ранок після смерті батька Янсі відправила телеграму єдиній родичці, що залишилася в неї, яка жила в Чикаго, але дама, що досі поводилася прихильно, відповісти не зволила.

Чотири дні Янсі сиділа нагорі у своїй кімнаті, слухаючи звуки безкінечних кроків і стукіт у двері, що долинав із веранди – її нервозність тільки підсилювалася від того, що з дверей зняли дзвінок. Бо так наказала місіс Орал! Дверні дзвінки завжди знімають у таких випадках! Після похорону напруга зменшилася. Янсі, одягнувшись у нову чорну сукню, оглянула своє відображення в дзеркалі трюмо й розплакалася – їй здалося, що вона має дуже сумний вигляд, але водночас прекрасна. Вона спустилася вниз і сіла читати якийсь кіножурнал, сподіваючись, що не залишиться в будинку одна, коли о четвертій годині на Землю опуститься зимова тьма.

Того вечора місіс Орал сказала служниці carpe diem, і Янсі пішла на кухню подивитися, чи вона ще не пішла, коли несподівано задзеленчав дверний дзвінок, котрий прикріпили знову. Янсі затремтіла. Вона почекала хвилину, потім – підійшла до дверей. Прийшов Скотт Кімберлі.

– Я прийшов, щоб поцікавитися, як ти почуваєшся, – сказав він.

– Ох! Мені набагато краще, дякую, – відповіла вона з тихою гідністю, що, як їй здавалося, неодмінно підходить для такої ситуації.

Вони так і стояли в залі, відчуваючи ніяковість, згадуючи дещо веселі, а дещо сумні події їхньої останньої зустрічі. Годі й уявити собі більш непоштиву прелюдію до такої жахливої трагедії. Тепер їхні розмови не могли бути плавними й спокійними, а прогалини не заповнювалися фривольними натяками про взаємне минуле, й, окрім того, в них не було жодних підстав на те, аби він щиро вдавав, що розділяє її горе.

– Може, зайдеш? – мовила вона, нервово кусаючи губи. Він пішов за нею у вітальню й сів на канапу біля неї. Вже через хвилину просто тому, що тут був чоловік – живий, ввічливий, – вона плакала на його плечі.

– Ну, ну! – говорив він, обійнявши її та безглуздо поплескавши по плечу. – Ну ж бо, тихенько!

Він був достатньо кмітливим, аби потім не надавати цьому жодного особливого значення. Просто позначилося нелюдське напруження останніх днів: вона була переповнена почуттями, горем і самотністю; з таким же успіхом вона могла б розплакатися на будь-якому іншому першому-ліпшому плечі. Хоча між ними й виник природний інстинкт, таке б сталося навіть тоді, коли б він перетворився на старезного дідугана. Через мить вона вже випрямилася.

– Вибач мені, – уривчасто прошепотіла вона. – Та сьогодні… сьогодні цей дім такий похмурий.

– Я розумію, що ти відчуваєш, Янсі.

– Твоє… твоє… твоє пальто не дуже промокло від моїх сліз?

Після того, як напруга спала, вони обидва істерично розсміялися, і сміх на мить знову повернув їй належне почуття гідності.

– Я не розумію, чому обрала саме тебе, аби поплакатися, – знову схлинула вона. – Я справді не кидаюся просто так на всіх, хто заходить у дім.

– Я вважатиму це… за комплімент, – відповів він, тверезо оцінивши її слова, – і важко уявити, як ти почуваєшся тепер. – потім, після паузи. – Що ти тепер збираєшся робити?

Вона похитала головою.

– Я не знаю, – прошепотіла вона, схлипуючи. – Я гадала, що поїду до тітки в Чикаго й там залишуся на деякий час.

– Упевнений, що це – найкраще… Найкраще рішення.

Опісля він не знав, що ще сказати в такій ситуації, тому додав:

– Так, це – найкраще рішення.

– Що ти робиш… тут, у місті? – поцікавилася вона, судомно схлипуючи й витираючи очі хустинкою.

– Ох, я ж тут з… з Роджерсами. Вирішив затриматися.

– Ти був на полюванні?

– Ні, я просто гостював.

Він не розповів, що залишився у місті заради неї. Вона могла сприйняти це як нав’язливість.

– Зрозуміло, – мовила вона, так і не зрозумівши.

– Я б хотів знати, Янсі, чи можу я щось для тебе зробити? Можливо – поїхати в центр і купити щось тобі – що завгодно, щось комусь передати – ти тільки скажи мені! Або ж ти хочеш все полишити й просто насолодитися свіжим повітрям? Я б міг покатати тебе якогось вечора, і ніхто б не побачив тебе.

Він різко увірвав останнє слово, нібито зрозумів недоречність цієї пропозиції. Вони дивилися один на одного із жахом.

– О, ні, дякую! – крикнула вона. – Я справді не хочу кататися.

На його полегшення відкрилися вхідні двері й увійшла леді похилого віку. То була місіс Орал. Скотт одразу ж встав і поспішив на вихід.

– Якщо ти впевнена, що немає нічого, що я міг би для тебе зробити…

Янсі познайомила його з місіс Орал; потім, залишивши старшу жінку біля каміна, провела його до дверей. І несподівано її осінило.

– Зачекай хвилинку.

Вона побігла на другий поверх і тут же повернулася, тримаючи в руці рожевий папірець.

– Ось про що я тебе попрошу, – сказала вона. – Не міг би ти взяти у «Першому національному банку» гроші за цим чеком? Ти можеш зробити це будь-коли, коли тобі зручно.

Скотт дістав свій гаманець і відкрив його.

– Гадаю, ти можеш отримати готівку зараз, – запропонував він.

– О, це не терміново.

– Та все-таки, – він дістав три новеньких стодоларових купюри й віддав їй.

– Це надзвичайно мило з твого боку, – промовила Янсі.

– Не зовсім. Чи можу навідати тебе, коли наступного разу приїду на Захід?

– Авжеж!

– Так і зроблю. А сьогодні я повертаюся додому.

Двері випустили його в сніжну темряву, і Янсі повернулася до місіс Орал. Та прийшла, аби обговорити деякі плани.

– Отже, крихітко, що ви плануєте робити далі? Нам потрібно скласти план. Якщо ви вже надумали щось певне, обговорімо це прямо зараз!

Янсі думала. Вона здалася собі такою жалюгідною й самотньою в цьому світі.

– Я досі не отримала відповіді від тітоньки. Сьогодні вранці я відправила їй ще одну телеграму. Вона може бути у Флориді.

– Тоді ви поїдете до неї?

– Гадаю, що так.

– І дім вам буде не потрібен?

– Гадаю, що ні.

Місіс Орал, спокійна та практична, озирнулася навколо. Їй спало на думку: раз Янсі звідси з’їде, може, найняти будинок для себе?

– А тепер, – вела вона, – дозвольте запитати: чи знаєте ви щось про свої фінансові справи?

– Звісно, мабуть, – байдуже відповіла Янсі; і потім, ледь не розплакалася. – Грошей було достатньо для д-д-двох; тому має вистачити на о-одну.

– Я не це мала на увазі, – сказала місіс Орал. – Ви знаєте про деталі?

– Ні

– Я так і думала, що ви нічого не знаєте. А ще я подумала, що ви повинні володіти такою інформацією – тобто мати докладний звіт про те, де ваші гроші та скільки їх. Тож я набрала містера Хеджа, котрий добре знав вашого батька, й попросила його сьогодні прийти та подивитися папери. Також він збирався зайти в банк вашого батька і взяти фінансові звіти по рахунках. Гадаю, ваш батько не написав заповіт.

Деталі! Деталі! Деталі!

– Дякую вам, – промовила Янсі. – Я вам надзвичайно вдячна.

Місіс Орал енергійно кивнула головою три чи чотири рази й підвелася.

– І оскільки Хельму я сьогодні відпустила, то, мабуть, сама приготую вам чай. Ви б хотіли чаю?

– Гадаю, що так.

– Гаразд, я приготую для вас чудовий чай.

Чай! Чай! Чай!

Містер Хедж, представник одного з найдавніших шведських сімейств міста, прибув у дім Янсі о п’ятій. Він сумно, як і належить, майже похоронно, привітав її, сказав, що чув про її горе й висловлює глибокі співчуття; що допомагав організовувати похорон і зараз розповість їй все про її фінансове становище. Чи, часом, не знає вона про заповіт? Ні? Тоді, мабуть, він його не склав.

Та заповіт був. Він майже одразу знайшов його у шухляді стола містера Боумана, проте з іншими паперами йому довелося розбиратися до одинадцятої вечора, перш ніж надати більше інформації. Наступного ранку він прибув о восьмій, поїхав у банк о десятій, опісля – відвідав певну брокерську фірму й повернувся до Янсі ополудні. Він кілька років знав Тома Боумана, та був зовсім вражений, коли дізнався про стан, у якому цей красень-гультяй залишив свої справи.

Він порадився з місіс Орал, і цього вечора стримано повідомив наляканій Янсі про те, що вона, практично зосталася без грошей. Посеред розмови принесли телеграму із Чикаго, з якої Янсі дізналася, що минулого тижня тітка відправилася у круїз Індійським океаном і не планує повертатися раніше наступної весни.

Прекрасна Янсі, така щедра й дотепна, завжди на короткій нозі з усіма прикметниками, не змогла знайти у своєму словнику слів, щоб описати своє горе. Здригаючись, як ображене дитя, вона піднялася на другий поверх і сіла навпроти дзеркала; розчісувала волосся, намагаючись відволіктися. Сто п’ятдесят разів провела вона по пасмах, нібито це була певна процедура, а потім ще сто п’ятдесят – відчувала таке горе, що не могла зупинити нервові рухи. Вона розчісувала його, допоки рука не заніміла, та затим взяла гребінець в другу долоню й знову почала пригладжувати волосся.

Наступного ранку служниця знайшла її на підлозі – вона спала серед білизни, яку витягнула з комода й розкидала по кімнаті. Повітря було важким й солодким від запаху пролитого парфуму.

VI

Точніше, якщо не надавати великого значення професійно похмурому містеру Хеджу, Том Боуман залишив грошей достатньо – можна сказати, – більш ніж достатньо, щоб забезпечити свої посмертні потреби. Крім того, він залишив меблі, накопичені за двадцять років, швидкий родстер з астматичними циліндрами й дві тисячодоларових акції одного з ювелірних магазинів, які приносили близько 7,5 відсотка доходу. На жаль, ці акції на біржі не котирувалися.

Коли авто й умеблювання було продано, а оштукатурене бунгало – передано власнику, Янсі з жахом наважилася оцінити свої ресурси. В неї виявилося близько тисячі доларів. Якщо їх вкласти у щось, то гроші могли б підвищити рівень доходу до п’ятнадцяти доларів на місяць. І, як бадьоро підмітила місіс Орал, цих коштів якраз вистачило б на кімнату в пансіоні, яку жінка підшукала для неї. Янсі так зраділа цій новині, що розплакалася.

Тож вона вирішила діяти так, як і будь-яка приваблива дівчина в такій ситуації. З твердим рішенням, дівчина розповіла містеру Хеджу, що хоче вкласти тисячу доларів у видатковий рахунок, опісля – вийшла з його офісу й зайшла в перукарню навпроти, щоб зробити зачіску. Це несподівано підняло їй настрій. Того ж дня вона залишила пансіон і поселилася в невеличкій кімнатці найкращого готелю міста. Якщо вже доведеться потонути в бідності, то робити це слід розкішно.

У підкладку її найкращого траурного капелюшка було зашито три новеньких стодоларових купюри – останній подарунок батька. Чого вона очікувала від них, чому ховала їх так – сама не розуміла. Можливо, вона це зробила тому, що вони потрапили до неї за таких обнадійливих обставин, і завдяки радісній аурі цього заступництва, що відбивалася в новеньких хрустких паперових особах, вони могли б купити для неї веселіші речі, ніж самотні трапези й вузькі пансіонні ліжка? Вони ототожнювалися з юністю, успіхом і красою; вони якимось дивним чином стали всім тим, що вона втратила тієї листопадової ночі, коли Том Боуман, увівши її в інший, нерозсудливий світ, втопився в ньому сам і залишив її, самотню, шукати шлях назад.

У готелі «Гаявата» Янсі прожила три місяці; та потім вона зрозуміла, що після перших візитів її товаришів і вираження співчуття останні, схоже, знайшли якісь цікавіші заняття, ніж проводити час із нею. Якось до неї зайшов Джеррі О’Рурк і з диким, кельтським вогнем у погляді зажадав, аби вона негайно ж вийшла за нього заміж. Коли вона попросила час для роздумів, він розгнівано пішов геть. Потім до неї дійшла інформація, що йому запропонували роботу в Чикаго і тієї самої ночі він туди й поїхав.

Вона розмірковувала над своїм страхом і невпевненістю. Їй доводилося чути історії про людей, що потрапляли на саме дно життя, у вир смерті. Якось її батько розповів їй історію про чоловіка зі свого коледжу, котрий найнявся в шинок і чистив за пляшку пива до блиску мідне поруччя: також вона знала, що в місті були дівчата, матері яких гралися з її мамою, коли ще та була маленькою, та тепер їхні родини так збідніли, що вони перетворилися на звичайних дівчат, які працювали в крамницях і взяли шлюб з пролетаріатом. Така сама доля переслідувала і її – яка нісенітниця! За що? У місті вона знала кожного, її запрошували всюди; її дідусь був губернатором Південного штату!

Вона написала своїй тітці в Індію, а потім – у Китай, та відповіді не було. Вирішила, що тітчин маршрут змінився, і це підтвердила листівка з Гонолулу, в якій не було жодного співчуття щодо смерті Тома Боумана, проте виявилося, що тітка разом із гостями, відбуває на східне узбережжя Африки. Це стало останньою краплею. Млосна й чуттєва Янсі врешті зрозуміла, що залишилися сама.

– Чому б вам не підшукати роботу на деякий час? – дещо роздратовано запропонував містер Хедж. – Безліч привабливих дівчат сьогодні працюють, і просто тому, аби зайняти себе чимось. Наприклад, Ельза Прендергаст веде колонку світських хронік у «Бюлетин», а донька Семпла…

– Я не можу, – коротко мовила Янсі, а очі її замерехтіли від сліз. – У лютому я їду на Схід.

– На Схід? Ви збираєтесь до когось у гості?

Вона кивнула.

– Авжеж, у гості, – збрехала вона, – тож не думаю, що на такий короткий період часу мені знадобиться робота.

Їй хотілося поскиглити, проте вона впоралася зі сльозами, й обличчя її набуло зарозумілого виразу.

– Мабуть, я спробую час від часу надсилати деякі замітки, просто так, заради розваг.

– Так, це доволі весело, – з деякою іронією погодився містер Хедж – Та, вважаю, що вам не варто квапитися. У вас ще, мабуть, є достатньо коштів.

– Авжеж, ще є.

Вона знала, що на рахунку – кілька сотень.

– Гаразд, тоді я впевнений, що хороший відпочинок, зміна оточення – саме те, що вам потрібно.

– Так, – відповіла Янсі. Її губи затремтіли, вона встала, ледь тримаючись, щоб не зомліти. Містер Хедж, схоже, є байдужою й холодною персоною. – Так от тому я і їду. Хороший відпочинок – те, що справді потрібно.

– Гадаю, це мудре рішення.

Що б подумав містер Хедж, коли б побачив дюжину чернеток одного листа, написаних тієї ночі, сказати важко. Ось – два перших варіанти. Слова у квадратних дужках – можливі варіанти тексту:

Любий Скотт! Не бачила тебе відтоді, як я, жалюгідне дівчисько, розплакалася на твоєму плечі, тож подумала, що напишу й розкажу тобі про те, що незабаром їду на Схід і хотіла б, аби ти пообідав [повечеряв] якось зі мною. Я живу в кімнаті [апартаментах] готелю «Гаявата», очікуючи на приїзд тітки, в котрої й збираюся жити [зупинитися], вона повертається з Китаю цього місяця [весною]. Крім того, я отримала багато запрошень зі Сходу, тому розмірковую над тим, що з ними робити. Тож я хотіла б побачити тебе…

На цьому варіант увірвався – його пожбурили в кошик для сміття. Через годину писанини, вийшло ось що:

Мій любий містер Кімберлі! Я часто [інколи] думала про вас від нашої останньої зустрічі. Через місяць я збираюся навідати свою тітку в Чикаго, тому заїду на Схід і була б рада зустрітися з тобою. Останнім часом я мало куди виходжу, проте мій терапевт порадив змінити оточення, тож готуюся порушити правила пристойності деякими веселими відвідинами на Сході…

Зрештою, з невимушеним відчаєм вона написала зовсім просту записку без усяких пояснень чи вивертів, порвала її і пішла спати. Наступного ранку вона розшукала уривки в кошику для сміття, вирішила, що останній варіант – найкращий і надіслала йому точну копію. Ось вона:

Любий Скотт! Хочу тобі повідомити, що сьомого лютого зупинюся в готелі «Рітц-Карлтон», приблизно на сім днів. Якщо зателефонуєш мені якось дощового вечора, то запрошу тебе на чай.

Щиро твоя, Янсі Боуман.

VII

Янсі вирішила зупинитися у «Рітці» тільки тому, що якось сказала Скотту, що завжди реєструється саме там. Коли вона приїхала в Нью-Йорк – крижаний Нью-Йорк, незрозумілий загрозливий Нью-Йорк, зовсім не схожий на те безтурботне місто театрів і побачень у коридорах готелю, котрий вона раніше знала, – в її гаманці було рівно двісті доларів.

Більшу частину своїх грошей вона вже витратила і тепер їй довелося поступово жертвувати тими священними трьома сотнями, аби замінити важку чорну траурну сукню, яку вирішила вже не одягати, на ніжну й милу напівтраурну.

Зайшовши в готель, коли його витончено одягнені клієнти саме збиралися на обід, вона вирішила вдати спокійний і втомлений вигляд. Клерки за конторкою, звісно, знали, скільки в неї в гаманці. Вона навіть уявила, як хлопці-посильні насміхалися над її іноземними марками, котрі та відпарила зі старого багажника батька й приклеїла на свою валізку. Від цієї останньої думки вона здригнулася. Можливо, ці готелі й пароплави вже давним-давно вийшли з моди чи просто не існували взагалі.

Вистукуючи пальцями по стійці якийсь ритм, вона роздумувала про те, чи зможе вона, якщо забракне готівки за номер, змусити себе посміхнутися й піти з таким невимушеним видом, щоб ті дві багато вдягнені дами, що стояли поруч із нею, нічого не запідозрили? Як небагато потрібно дівчині у двадцять років, щоб повністю відмовитися від самовпевненості! Три місяці без надійної опори в житті залишили незгладимий слід у душі Янсі.

– Двадцять чотири шістдесят два, – байдуже мовив клерк.

Її серце заспокоїлося, і вона пішла за хлопцем-посильним до ліфта, мимохідь байдуже глянувши на двох модно одягнених дам. Їхні спідниці – довгі чи короткі? Довгі, помітила вона.

Вона замислилася над тим, на скільки можна подовжити спідницю свого нового костюму для прогулянок.

За обідом її настрій покращився. Їй вклонився метрдотель. Легкий шурхіт розмов, приглушений гул музики заспокоїли. Вона замовила якусь надзвичайно дорогу страву з дині, яєць й артишоків і, кинувши оком на чек, що лежав біля її тарілки, підписала на ньому номер своєї кімнати.

Нагорі, у своїх апартаментах, вона лягла на ліжко й розкрила перед собою телефонний довідник, намагаючись пригадати всіх своїх колишніх знайомих із міста. Та коли зі сторінок книжки на неї дивилися телефонні номери з пихатими префіксами «Плаза», «Сіркл» і «Райндлендер», на неї раптом немов подув холодний вітер, похитнувши її й без того нестійку впевненість. Усі ці дівчата, з якими вона була знайома в школі, або познайомилася десь улітку на вечірці, або навіть під час якогось університетського балу – чи могла вона бути цікавою для них тепер, бідна й самотня? Вони тонули в любові, побаченнях, розписавши на тиждень наперед свої легковажні веселощі. На її нескромне нагадування про давнє знайомство вони могли просто обуритися.

А проте вона зателефонувала чотирьом дівчатам. Однієї не було вдома, друга вирушила в Палм-Біч, третя – в Каліфорнію. Тільки одна, з якою вдалося поговорити, щиро повідомила, що лежить у ліжку й хворіє на грип, та коли одужає й зможе вийти з дому – повідомить Янсі. Потім дівчина здалася. Вона вирішила створити ілюзію хороших часів іншим чином. Ця ілюзія просто необхідна – це частина її плану.

Вона глянула на годинник – була третя година. Скотт Кімберлі мав би вже зателефонувати, чи, зрештою, залишити якусь записку. Та, можливо, він просто зайнятий – у клубі, її думки були невпевнені, чи ще десь – купуючи нову краватку, наприклад. Він точно зателефонує о четвертій.

Янсі усвідомила, що має діяти швидко. Вона підрахувала, що, якщо обережно витрачати сто п’ятдесят доларів, то вона зможе прожити ще протягом двох тижнів – не більше. Привид невдачі, страх, що після закінчення цього строку вона не матиме друзів і грошей, ще не турбував її.

Уже не вперше для втіхи, чи просто, аби отримати бажане запрошення, чи так, із цікавості, вона обдумано спокушала чоловіків; і вперше все її життя повністю залежало від результату справи й вперше на неї тиснули нужденність і відчай.

Найсильнішими козирями були виховання та походження; всім прихильникам вона здавалася популярною, бажаною й щасливою. І тепер, частково з нічого, їй доведеться знову створити такий образ. Скотт якось мав би подумати, що добра половина Нью-Йорка лежить біля її ніг.

О четвертій вона пішла в Парк-Авеню, де світило сонце; лютневий день був свіжим і розпиляв аромат весни, високі й такі омріяні для неї апартаменти вишикувались вуличкою, випромінюючи білосніжність. Вона повинна жити тут і мати графік веселощів на щодень. У цих вишуканих «без запрошення не входити» жіночих крамницях вона повинна проводити свої ранкові години, бездумно витрачаючи й витрачаючи гроші, не замислюючись над ціною; в цих ресторанах вона мусить снідати ополудні в товаристві інших модних жінок, випромінюючи аромат орхідей і, можливо, тримати у своїх доглянутих руках мініатюрно-карликового померанського шпіца.

Улітку – ну, що ж, вона від’їжджатиме у свій бездоганний будиночок у Такседо, що стоїть на недосяжній висоті, звідки вона й спускатиметься, щоб відвідувати світ прийомів і балів, перегонів і поло. В перервах між таймами гравці оточуватимуть її, всі в білих шоломах і костюмах, у всіх – обожнювання в очах, і коли вона у вихорі задоволень мчатиме до якоїсь нової насолоди, за нею стежитимуть безліч безсило-ревнивих жіночих очей.

Щодва роки, звісно, вони їхатимуть за кордон. Вона почала планувати свій типовий рік: кілька місяців жити тут, наступні кілька – ще де-інде, допоки вона та Скотт Кімберлі не пізнають добре ці місця, переїжджаючи вслід за найчутливішими коливаннями барометра моди із села в місто, від пальм до сосен.

Вона мала не більше як два тижні, щоб зайняти певну соціальну позицію. В екстазі рішучості, вона підняла голову й подивилася на найвищий білий хмарочос.

– Це буде до болю дивовижно! – прошепотіла вона собі.

І майже вперше в житті слова, що виражали віру в диво, яка заблищала в її очах, не пролунали як перебільшення.

VII

Близько п’ятої вона хутко вернулася в готель і нервово поцікавилась біля стійки, чи не телефонував їй хтось? На її глибоке розчарування для неї нічого не було… А через хвилину в номері задеренчав телефон.

– Це Скотт Кімберлі.

У її серці пролунав заклик до боротьби.

– О, як ти?

Її голос натякав на те, що вона майже забула цього чоловіка. Говорила не безпристрасно, а з простою ввічливістю.

Тільки-но відповіла на неминуче запитання про те, як доїхала, – відразу ж, несподівано, почервоніла. Бо в цю мить, з уособлення всіх багатств і втіх, яких вона прагнула, зі слухавки матеріалізувався простий чоловічий голос, і її впевненість зросла. Чоловічі голоси завжди залишалися чоловічими голосами. Їх можна видозмінювати; з них можна вилучати мелодійні склади, котрі потім у їхніх думках, не мають жодного раціонального підтвердження. Голоси чоловіків можуть бути скорботними чи ніжними, за її бажанням – сповненими відчаю. Вона зраділа. Піддатлива глина – готова й очікувала на дотик її рук.