Чорт зна що. Запропаща душа

Явтух роззирнувся. Багате місто розкинулося під його ногами, бо він сам стояв на пласкій покрівлі високої вежі. Де ж це він? І що це за місто? Довкола вежі росли стрільчасті тополі. Далі виднівся ставок у мармуровій облямівці. Поруч просторе подвір’я, яке обступали гостроверхі тереми з різнобарвними вікнами й дверми. У всі сторони тяглися десятки маленьких жовтих, зелених і червоних прибудов. На майдані височіла мечеть з гострою колоною. «Ні, це не Полтава!» – похитав головою Явтух і, вийнявши з кишені люльку, яку був позичив у чумаків, натоптав її тютюном і спокійно запалив. Накурившись, подумав, позираючи на ставок: «А воно і викупатися не зле!» З тими ото словами Явтух схопився за тополину гілку і почав спускатися на землю. Та не встиг подолати й половини шляху, як двері з палат у садок розчахнулися і ціла юрба жінок у білих покривалах та строкатих закручених пантофлях рушила до ставка. За ними чалапав мордатий араб у широких жовтих шароварах, зеленій чалмі і з шаблею коло пояса. Серце завмерло в грудях Явтуха, і руки приросли до стовбура. Жінки, не помітивши його, з реготом і з вереском узялися скидати легкі покривала…

Найда, залишившись сам на сам з чортом, довго не могла отямитися: удаваний Явтух сидів перед нею за столом і жадібно їв її очима. Нарешті він ворухнувся, поправив вус, кахикнув і простяг до неї руки:

– Крале моя, сядь біля мене! Та обніми мене, поцілуй!

Найда скочила з лави:

– Згинь, пропади, клятий! – і відбігла в протилежний кут.

Чорт засміявся і наблизився до неї. Довго вони танцювали довкола столу. Найда спритно випорскувала і відбивалася від чорта, хоч йому і вдалося схопити її за разок намиста й порвати його. Коралі розсипались по столу і лавках, чорт на мить відволікся. Дівчина, скориставшись цим, вискочила в комору, затріснула за собою двері і почала хреститись. Сатана пробував висадити двері, але сила хреста його спинила. «Ну, це, видно, дівка одної породи з тим пройдою», – вирішив біс і, махнувши рукою, одійшов від комори.

Найда нахилилася до шпарини і побачила дивні речі. Сатана скинув свитку, сів за стіл і, присунувши до себе миску вареників, почав уплітати, аж за вухами лящало. Далі дістав із печі горщик узвару, налив собі горілки, випив, закусив і почав розглядатися, де б то зручніше лягти спати. Мостився він довго і безнадійно: ліг на лаву – вузько, ліг на підлогу – холодно, ліг на піч – жарко… Тоді чортяка влігся на стіл, на якому місили тісто, просто в муку. Щоправда, й тут він вовтузився чимало часу, доки нарешті голосно не захропів.

Найда почекала ще трохи, тоді намацала в пітьмі свою плахту, постелила її на скрині й лягла, перед тим помолившись довго і не поспішно, та перехрестивши всі кутки, вікна і двері. І довго ще уві сні ввижалася їй страшна голова і п’яний сатана на столі.

Ні живий ні мертвий сидів Явтух на тополі і стежив за жінками, що скидали з себе прикраси, золоті шапочки, а далі почали розплітати й коси. «Боже мій, що ж воно буде!» – забідкався він.

Араб покинув жінок і подався назад у палати, позіхаючи на всю пельку. Жінки розпустили пояси, легенькі шаровари опали й білі круглі тіла зблиснули в світлі місяця.

– Господи, що ж це я роблю! Чого я втелющився у тих жінок? Адже вони зовсім і не знають, що я тут…

Жінки уже плюскалися в воді, коли Явтух спустився з дерева і, підкравшись до бережка, підібрав якесь із покривал і закутався.

– Ой, хто це? – скрикнули купальниці. – Це ти, Ханим?

– Та ні, це Кая!

– А може, Шерфе? – лопотіли жінки, стрибаючи й ляскаючи долонями по воді.

«Ну, – думав Явтух, зажмурюючи очі, – оце халепа!»

– Чого ж ти мовчиш? Роздягайся та йди до нас!

– Ой! Вуса!!! – пролунало несподівано над водою.

– Чого ви перелякалися, добрі пані? – заговорив тремтячим голосом Явтух. – Це я, міщанин з Ізюму!

– Ой, та се й справді козак! – втішилися дві красуні уже зрозумілою мовою.

– Авжеж, козак! Лукавий біс мене притарабанив сюди на вежу.

З води залунали здивовані вигуки.

– А скажіть, пані, де це ми тепер… себто, яке се місто?

– А Бахчисарай.

– Матусю моя! А чи далеко се буде від Ізюму?

– Рахуй сам – Бахчисарай в самій середині Кримського царства.

– Кримського царства! – вигукнув Явтух, сплеснувши руками.

– Таж це знову верстов із тисячу буде, а може, й більше!

– Тисячу верстов?!

– Еге ж! Почекайте, то я вам усе розкажу.

– Ні-ні! Не говори так голосно, бо прокинеться наш наглядач. Краще залізь в он ту скриню з одежею. Ми занесемо тебе в наші покої.

– Та хто ж ви такі? – спитав Явтух, скрутившись бубликом у скрині.

– Ми жінки кримського хана! – відказали вони й почали вдягатись.

А небавом вже несли його в гарем. Коли Явтух відчув, що скриню опустили й відчинили, він встав і подивився довкола себе. Стіни гарему були оббиті червоним сукном. Вздовж стін лежали круглі подушки. Дзеркало над коминком, оббите фольгою, відображало цікаві обличчя красунь. Тремтяче світло ліхтаря з різнобарвних скелець лилося зі стелі, і легенький дим кадильниці, що стояла біля зашторених дверей у сусідній покій, стелився долівкою.

– Який гарненький! – защебетали красуні по-татарському.

– Який страшний та вусатий! – відказали їм інші вже по-нашому.

– Давайте, сестрички, зв’яжемо йому руки та вдягнемо в нашу одежу! Адже ж переодягли його десь козачки в спідницю…

– Ой, та який же він смішний! – хихотіли дві одаліски знову по-українському, плескаючи в долоні.

Явтух, заклавши руки за пояс, як і належиться ввічливому парубкові, мовчки стояв перед ними…

Одна з жінок попрохала його:

– Повесели нас своїми оповідками. Розкажи, як ти сюди потрапив?

Прохання йому переклали. Явтух почухав потилицю.

– Та що ж я вам такого, паніматко, розкажу? Я ж, їй-богу, не знаю. Язик якось… той… не повертається.

– А от ми його підмажемо! – сказали дотепніші.

Та з тими словами йому наготували, мов ханові, кальян, посадили на м’які подушки, поставили перед ним низенького столика, а на столика – великий таріль з яблуками, виноградом і татарськими пірниками.

– Почнемо з того, що… – почав Явтух…

І цілісіньку ніч розповідав ханським жінкам свої пригоди, наминаючи виноград, яблука й персики. Коли ж на таці не зосталося вже нічого, Явтух встав і, похитуючись, сказав:

– Тепер уже все! Тепер уже я піду звідси!

– Як підеш? – спитали здивовані красуні.

– Та мені пора вже додому!

Ліхтар ледве блимав, і в покої панував блідий сутінок.

– Але ж ти чудний! Ти ж сам казав, що звідси до твоєї батьківщини зо дві тисячі верст!

– І то правда! – згодився Явтух. – Але таки мушу йти.

– Але ж довкола палацу тече ріка і вартові стоять біля піднятих мостів! Якщо тебе побачать і впіймають, то приведуть до хана, на мосту перед палацом відітнуть голову, зашиють тебе в мішок та так безголового й кинуть у воду!

– Ба ні, таки піду, – стояв на свому Явтух, прямуючи до дверей.

– Та зачекай, буйна голово! Ми тебе знову винесемо у скрині в сад і відчинимо хвіртку. Ану ж знайдеш у городі якого-небудь жида: він тебе й вивезе на таратайці під мішками!

І, запакувавши його знову до скрині, жінки понесли її темними переходами і сходами, поки не опустили десь у кущах. Явтух підняв віко і подивився довкола…

Місяць уже опустився за гору, і рожева смуга на протилежних околицях міста виднілася з-за плескатих дахів. У повітрі свіжіло. Роса виблискувала на листі й пелюстках, тополі перемовлялися з вітром, а в небі тяглися тоненькою ниткою бузьки… Явтух протер очі: що це таке? Перед самим його носом знову стоїть вчорашня руда старушенція.

– Не журись, козаче! – каже вона. – Дай лише мені знайти і добряче провчити того клишоногого, що тебе вчора зобидив. Зараз тебе миттю занесу додому.

– Кого знайти? Якого клишоногого?

– Та чорта! – аж заскрипіла зубами відьма. – Того клятого бузувіра! Він тепер якраз замкнувся в млині з твоєю судженою і сидить там, оситник пулькатий!

– З моєю судженою? – скрикнув Явтух. – Вези мене, розпропаща душа твоя! Вези, а як ні, то заприсягаюся, що змелю тебе на тютюн!

І, вискочивши на спину відьми, Явтух стис її колінами, скинув з себе жіночу хустину і, закасавши рукави, підняв м’язисті кулаки. Відьма спочатку похитнулася і затупцяла на місці, але поволі випросталась, підстрибнула і стала підніматися з ним у повітря. З вікна палацу визирнула голова чорного араба й сипнула прокльонами, рука його з шаблею грізно змахнула в повітрі, але Явтух із відьмою були вже далеко-далеко…

Явтух лише дивувався, як відьма, не рухаючи ні руками, ні ногами, летить, наче хмара під вітром. Вони вже були так високо, що іще на всій землі сіріли сутінки, а вже вдалині виднілася червона куля сонця, яке мовби купалося у хвилях велетенського озера, збираючись вийти на ясне небо…

– А яке ж то озеро, тітонько? – спитав Явтух.

– Се астраханське море. Там багацько солі, а ще більше доброї тарані і різної риби.

– Е! – відсахнувся Явтух.

Просто в очі йому налетіла легка прозора хмаринка, і він щез у ній, наче у хвилях срібного серпанку. Коли вилетів знову на світ, на волоссі його і сорочці заблищали краплі роси, а хмарка далеко-далеко внизу синіла маленькою цяткою…

Коли вже свінуло, Явтух побачив ранніх жайворонів, що тремтіли в повітрі срібними крильцями. Очка їхні ще були заплющені, а вони в світлому повітрі, напівсонні, вже славили своїми піснями сонце.

З комина сільської хати вилетів у срібній одежі світлий дух, тримаючи в руках непорушну дівчину.

– Що це таке? – спитав Явтух.

– Янгол Божий забирає в небо душу щойно померлої дівчини!

«Чи ж не моя це Найда?» – подумав Явтух, але, придивившись, заспокоївся, бо то була не вона.

Раптом погляд його упав на розпластаного попід хмарами коршака, який пильно вдивлявся вниз, вибираючи собі ранкову страву. Явтух хотів було дати йому доброго копняка, але передумав, щоб не робити галасу.

– Ой, а це що таке? – сполошився парубок. – Наче жар палає? Може, то чумаки ліс підпалили?

– Се город Київ, а в ньому так золоті бані соборів горять!

«Ого! – подумав Явтух. – Яке ж пишне місто Київ! Мабуть, у ньому вже й ранкову службу благовістять?» І він ще уважніше почав приглядатися до того, що відбувалось внизу.

– Послухай… як там тебе… Мавра Онуфріївна, чи що?.. Диви, як народу повалило на вулиці. Чи це не ярмарок, часом?

– В Києві кожен день ярмарок: уже такий, хлопче, город удався! – відказала відьма. І полетіла ще швидше.

– Ну, а це що за диво витанцьовує?

– А то танцюють баби нехрещені, виходять кожного ранку на світанні з розпущеним волоссям на високі могили й зустрічають сонце. Треба поспішати, мусимо півнів обігнати!

– А то ж як?

– А так, що перші півні вже давно проспівали. А до третіх треба все скінчити.

– А оце там що за срібні стрічки, наче змії по лугах в’ються?

– То, козаче, ріки Дінець і Торець з молодшими братами своїми. То ріки, на яких живуть щастя й заможність, на яких ніколи не було нудьги і де ніхто не знав, що таке брак вареників та горілки!

Не встигла вона договорити, як уже земля, болота, городи й Ізюмський ліс помчали їм назустріч.

– Тихше! Тихше! – кричав Явтух, каменем падаючи на криву березу, що росла біля самої мірошникової хати.

– Нічого, хлопче, сиди лишень тихо! – відповіла відьма і, мов пір’їна, опустилася на землю біля порога хати. – Тепер злізай з мене і відчини двері. Твоя дівчина їх перехрестила, і я туди не ввійду!

Явтух зіскочив на землю і взявся за клямку, але відьма його спинила:

– Стривай! Чортяка тепер спить, нализавшись, як москаль серед ярмарку. То ти його не буди, а йди просто в комору і виведи звідти свою дівчину. А з клишоногим я вже сама собі раду дам.

Явтух обережно наблизився до комори, але відчинити двері не наважився – адже там спала його суджена, міг її сполохати. Він припав губами до шпарини і тихенько покликав:

– Найдо! Найдусю! Вставай!

– Хто там? – спитав ледь чутний голос.

– Я, Явтух… твій Явтух, моя кралечко!

– А коли ти Явтух, то перехрестись так, аби я побачила.

Явтух перехрестився і двері тихо скрипнули. Молодята кинулися одне одному в обійми.

– Який же ти чудний, Явтусю, в цій одежі!

– Нічого, моя зіронько, підемо звідси. Потім тобі все розповім.

Тільки тепер, виводячи дівчину з хати, побачив Явтух, яке потворисько лежало на столі, звісивши рогату голову. Щойно вийшли на ґанок, як відьма у ту ж мить стрибнула до хати і звідти враз залунали крики, сварня, вереск, галас, а ще за пару хвилин задихана відьма виволокла за чуба удаваного козака…

– Ось я тобі, стерво! – вищала вона, тріпаючи чорта за волосся, як то бува, коли льон тріпають. – Ось я тобі! Тепер не скажеш, що не пиячиш та за дівками не вганяєш!

– Та що ви?! Та помилуйте! – кричав жалібно сатана, набравши знову свого природного вигляду.

– А ось тобі! На! На! За дівками?!

Град кулаків сипався на сатану, і не знати, що б далі було, якби не прокричали півні й відьма, ухопивши своє горе за хвіст, не злетіла в повітря й не зникла в тумані…

– Ось тобі й на, – усміхнувся Явтух, пригортаючи Найду. – Так йому й треба, вражому синові! Чи ти ба, як обоє чкурнули! Чисто тобі, мов жиди з краденим индиком!.. Ох і нічка! Хай їй грець!

– Еге, – згодилась Найда.

– Але де ж ти був увесь час?

– В Криму був!

– Як у Криму? В самім кримськім царстві?

– У кримськім царстві.

– Любить брехати хлопець! А несамохіть таки повіриш, що він з Криму вернувся, – проказав за їхніми плечима басуватий голос. – Несамохіть повіриш після всього, що зараз бачив.

Молодята озирнулися – на возі сидів старий мірошник і, задерши голову, дивився в небо.

– Зникли, бісові діти! – похитав він головою, втративши в небі й слід по непроханих гостях.

– Ох, я вам історію розповім, Семене Потаповичу! – сказав Явтух, низько вклоняючись. – Таку історію, що ви за своє життя не чули! Тільки віддайте за мене Найду!

Сказавши, завмер, чекаючи відповіді. Найда стояла збоку, опустивши соромливо очі. Мірошник скинув з воза кілька порожніх мішків, зліз на землю, перекинув коневі на спину віжки і, взявшись під боки, замислився…

– Ну, хіба тільки тому, – сказав нарешті, – що я щасливо продав муку в Чугуєві! Хай буде по-вашому! Тільки вже ти, братчику, не відкрутишся і розкажеш усе, як було!

Олекса Стороженко

Народився 24.ХІ.1805 р. у с. Лисогори на Чернігівщині в старовинній козацькій родині. У 1821–1823 рр. вчився в Харківському шляхетному пансіоні, пізніше близько тридцяти років служив у війську. Вийшовши у відставку, в 1868 р. поселився на хуторі Тришині коло м. Берестя (тепер Брест). Тут займався літературною працею, малюванням, музикою, різьбленням, садівництвом. За проєкт пам’ятника Несторові-літописцю здобув звання художника-академіка. Помер 18.ХІ.1874 р. на своєму хуторі, де й похований.

Залишив історичні повісті, оповідання, фантастичні новели та казки, в яких зокрема діють і чорти та інші міфологічні персонажі: «Ярчук», «Лісовий дідько й непевний», «Межигорський дід», «Суджена», «Дорош» і повість «Марко Проклятий».

Чортова корчма

Раз, походом із Курської губернії в херсонські степи, переправившись через Дніпро, прийшов наш штаб на «дньовку» в село Сведовок. Село розкинулось в долині, а кругом оточували його високі гори, вкриті одвічним лісом. Мені сказали, що в лісі багацько вальдшнепів, і я на другий день пішов пополювать. Щоб не заблудиться в гущах, я узяв з собою хазяйського сина, парубка по двадцятому року; думаю собі: проведе, а часом як встрелю на плесі качку, то буде кому й витягти. В лісі вальдшнепів здіймалось до біса, так за гущиною не зручно було стрілять; от ми, пообідавши у лісничого, й вибрались з нетрів ік Дніпру, щоб пополювать ще на качок та куликів.

Вже надвечір, як став стухать жар, повертались ми у село луговиною. Не доходячи верстви зо три до села, побачив я на горі велику руїну мурованої будови. Сонце сідало і огненним промінням освіщало темні мури, а за ними і наоколо чор-нів ліс.

– Що це за руїна? – спитав я парубка.

– Це «Чортова корчма», – одказував парубок.

– Як чортова?

– У сій корчмі колись, давно вже, шинкували чорти, та й досі щороку перед Різдвом бенкетують тутечки з відьмами.

– Хто ж бачив, як вони бенкетують?

– Були такі, що бачили, та й розказували тим, що не бачили.

Я зійшов на гору, щоб огледіть руїну. Корчма була стародавньої будівлі: широкі стіни і покої під зводами. В першому покою, на кам’яному помості, було розкидане скло од битих пляшок, кістки; а біля розваленої груби лежала кабиця, багацько битих горшків і купа попелу з вугіллям. Видко було, що тутечки ще не так давно щось готували і добре гуляли.

– Так, так, – сказав я, – бенкетували, тільки не знаю хто: чи люди, чи чорти?

– Кому ж більш і товктись тутечки, – одказав парубок, – як не чортам! Яка нечиста мати понесе сюди чоловіка!

– Розкажи ж мені, хто довідався, що в сій корчмі шинкували чорти? Як про се розказують?

– От як про се розказують старі люди, – почав парубок. – Ще за часів Січі, недалечко од сієї корчми, доживав віку старий запорожець. Мав він хату на дві половини, – на одній у світличці сам жив, а на другій жила бабуся, що його годувала і доглядала. Запорожця того всі поважали, бо дуже добра і чесна була людина; не гнула перед ним кирпи і старшина, ходили до його і прості люди, деколи заходили й татари (бо й по-татарськи знав), і жиди; та він і чортів не цуравсь: інколи й біси до його навертались, то він було розпитує їх і бавиться з ними.

Раз, перед Різдвом, тільки що вернувся він з всеношної, чує – щось шкряба біля дверей. Запорожець думав, що кішка, – тільки відчинив, а в хату шасть чорт; хука в лапки і підскакує халяндри, бачите – дуже приморозило, так чорта пройняв циганський піт.

– Та й змерз же! – каже чорт, – такий мороз, що аж очі злипаються! Будьте ласкаві, добродію, пустіть погріться.

– Грійся, вражий сину, – каже запорожець, поскубши тихенько за вухо чорта.

– Спасибі вам, добродію, – каже чорт, – за вашу ласку. – Та й сів біля грубки.

– Відкіля се, – спитав і запорожець, – нечиста мати тебе принесла?

– Здалека, – каже чорт, – аж з того краю світу!

– Що ж ти там робив? – спитав старий.

– Звісно що, – каже чорт, – іскушав людей. Що ж нам, чортам, більше й робить…

– І не обридне вам, – каже запорожець, – чорти батька зна чого блукать по світу! пора б вже вам і вгамуваться…

– Е, добродію, – каже чорт, збіднившись, – не наша сила, не наша й воля; і в нас є старшина, сиріч начальство… треба, бачите, слухаться; скачи враже, як пан каже. А то який би його біс отак і по світу товкся! Подивіться лишень на мене: гасаючи, всі кігтики на лапках попритирав, і шерсть на боках повилазила!.. Та ще коли б ви знали, що вони вигадують тамечки у пеклі: понастроювали скрізь тих шинків, корчем, запроваджують бенкети, ігрища, гоцаки, гропаки, гопаки!..

– Невелика ще біда, – каже запорожець, – з тих шинків, корчем і ігрищів: прийде чоловік у шинок, вип’є собі на здоров’я чарку горілки, з’їсть оселедець, другий; зберуться на празник або в неділю парубки та дівчата, погуляють собі, потанцюють, а деякі спаруються і одружаться…

– Коли б так! – каже чорт, – то б нічого було й казать; а то хоч би і в сій корчмі, що біля вас… Чи ви знаєте, добродію, хто там шинкує?..

– Казали – якийсь жид, – каже запорожець.

– Який вам жид! – одказав чорт зареготавшись, – наш-таки чорт та ще й з Києва відьми налітають.

– Глянь! – каже запорожець, – не знав я сього, а то б пішов подивиться!.. А ти ж, чорте, – пита, – що там робиш?

– Що я роблю?.. Танцюю, – каже чорт, – сьогодні важний задамо бенкет, і музика таки наша, пекельна, буде, а вже які відьми з Києва назлітаються, навіки гарні! Приходьте, добродію, до нас, побачите, як я буду танцювать гопака і гоцака!

– Пішов би, – одказує запорожець, – так нікому ж мене провести, старий вже збіса став…

– Я ж вас проведу, – каже чорт, – разом і ідемо.

– Добре! – каже запорожець. – Побачимо, як там у вас, у чортів, люди бенкетують.

Виголивсь запорожець, одяг червоний жупан з вильотами, що пообшивані брузументами, обувсь у чоботи-сап’янці, підперезався шалевим поясом, причепив шаблюку і вусів не забув наваксить, та, взявши чорта за хвіст, і пішов у корчму. Як зблизились ік корчмі, приглядується запорожець, аж перед ним не чорт вже, а парубок у чорному кобеняку, підперезаний червоним поясом, в смушевій шапці; і вже тримає його не за хвіст, а за кобеняк.

Увійшов запорожець у корчму, дивиться – народу повнісінько, як у церкві; по всіх ліхтарях позасвічувані свічки: дарма, що шабашкові, а палають, неначе воскові в ставниках. Тільки вгледів орендар запорожця, зараз і підскочив до його з пляшкою.

– Мозе, пан добродзій, – каже, – позволі келішек гданської вудки?

– Всип, – каже запорожець, – побачимо, що там за гданська!

Випив запорожець – аж зацмокав – така кріпка та смачна.

– Мозе, сце, – каже орендар, – пан добродзій позволі келішек?

Випив запорожець і другу. Якось йому повеселішало, неначе помолодшав. А тут як ушкварять музики джинжируху! – та й гарно ж грали, матері їх лихо: скрипиця так і виспівує, бубни гудуть, гуркотять, цимбали, мов дзвоники, дзвонять. Як почув старий, так аж жижки у його затрусились, самі ноги затупотіли. Зараз і почали танцювать. Дівчата такі гарні, одна в одну. Пішов у танець і той чорт, що привів запорожця. Знатно танцює, гаспидів син! Не вдержався і старий, ну й собі по-запорозьки: і викрутасом, і вихилясом, цокотить підківками, вистрибує, ноги вище голови задира. Парубоцтво й дівчата кругом обступили, дивуються і на чорта вже не дивляться. Танцював старий, поки в його духу не захопило. А тут де не взявсь орендар з пляшкою і знов до його:

– Мозе, пан добродзій позволі келішек вудки?

А запорожцеві того тільки й треба: випив, трошки оддихав і знов пішов із чортом козачка. Як натанцювались, повів чорт старого по других покоях. Увійшли в один, – все парубки та дівчата, сидять собі парками, розмовляють і чоломкаються. Увійшли у другий – аж грають у карти: на столі купи грошей, мідні й срібні, а кругом стола людей-людей; були між ними і з сивими чубами… Незчувся запорожець, як і сам став грать. Здали карти раз, вдруге – вже й таляра програв! «Що за біс! – думає собі, – у одного чоловіка усе хлюсти[5]». Коли зирк, аж він вийма з кишені карти. Запорожець черк його по пиці, а той старого за груди.

– Е, ні, – гримнув запорожець, – постривай, роби що-небудь одно; коли шахруєш, так і шахруй, а я почав тебе бить, так і буду товкти! – Та і вдруге йому затопив.

Той ґвалту; відкіля не взявсь орендар, до запорожця як крикне:

– За сцо ви б’єте моїх гостей?.. Ми вас прозенемо з кумпаніїї.

– Мовчи, чорте, – гримнув запорожець, – зась тобі до людей, знай своє пекло!..

– Який я цорт, – одказує орендар, – я цесний єврей!

– Брешеш, – каже запорожець, – от як стягну з тебе жидівські галанці[6], та й відотну тобі хвіст, щоб знав, як приймать шахраїв до гурту!..

А чорт, що привів запорожця, смик орендаря за шляфрок.

– Хто сахруе, хто? – загугнів орендар, неначе й не знає хто.

– Ось хто, – гримнув запорожець, та знов черк по пиці шахрая.

А орендар до нього:

– Як ти осміливсь ошукувать пана добродзія?

Далі каже другим;

– Забирайте, панове, його гросі і зеніть з корчми!.. Я приймаю тільки цесних людей!

Духом розхапали гроші, женуть шахрая в потилицю, а жид до запорожця з пляшкою.

– Мозе, пан добродзїй позволі келішек вудки?

Частує запорожця, а тут прибігли дві дівчини, такі гарні, певно, відьми: білі, повні, щоки горять, очі, як зірочки, ясніють; втомились танцюючи, так повні груди і підіймаються догори. Вхопили старого під руки та й повели.

– Потанцюйте ще, добродію, – просять, – люди кажуть, що, мабуть, у вас чорти сидять в чоботях!

– А може, й сидять, – каже запорожець, – бо чорт мене обував.

Знов пішов гайдука садить, так за відьом і держиться; насилу вже чорт вивів його з корчми. Сказано, запорозька натура, і байдуже йому: з ким би не гулять, аби гулять!.. Повів чорт запорожця додому; насилу диба неборак; дуже-таки втомився, обома руками держиться за хвіст, аж стогне сердешний чорт. Як дійшов старий до своєї господи, попрощався з чортом та й став стукать у двері. Відчинила бабуся, світить, а запорожець до неї, ну її обнімать та до серця тулить, а баба від його трохи каганця не впустила.

– Бог з вами, добродію! – каже. – Що се ви робите, чи ви не здуріли?

Насилу його утихомирила і положила спати. На другий день прокинувся запорожець, дивиться – бабуся стоїть біля його ліжка.

– А що, – спитав запорожець, – чи вже благовістили до церкви?