Спілка рудих = Тhe Red-Headed League

«Мені дуже шкода, що я порушила свою обіцянку, Джеку, – зазначила вона, – але якби ти знав усі обставини, ти, я впевнена, пробачив би мені».

«То розкажи мені все», – спонукав я.

«Не можу, Джеку, я не можу!» – вигукнула вона.

«Поки ти мені не скажеш, хто живе в котеджі й кому це ти подарувала свою світлину, між нами більше не може бути жодної довіри», – відповів я і, відсахнувшись від неї, пішов із дому. Це було вчора, містере Голмс, і з того часу я її не бачив і не знаю більше нічого про цю дивну справу. Вперше між нами пролягла тінь, і я настільки вражений, що не знаю, як мені тепер краще вчинити. Раптом сьогодні вранці мене осінило, що якщо і є на світі людина, котра може дати мені пораду, то це ви, й ось я поквапився до вас і беззастережно віддаюся в ваші руки. Якщо я щось виклав незрозуміло, будь ласка, питайте. Але тільки скажіть скоріше, що мені робити, бо я більше не в змозі терпіти цю муку.

Ми з Голмсом із неухильною увагою слухали цю незвичайну історію, яку він нам розповідав уривчасто, пригніченим голосом, як промовляють у миті сильного хвилювання. Мій товариш якийсь час сидів мовчки, підперши підборіддя рукою та повністю поринувши у свої думки.

– Скажіть, – спитав він нарешті, – ви могли б присягнутися, що обличчя, яке бачили у вікні, було лицем людини?

– Обидва рази, коли я його бачив, я дивився на нього здалеку, тому сказати напевно не можу.

– Однак воно явно справило на вас неприємне враження.

– Його колір здавався неприродним, і в його рисах була дивна нерухомість. Коли я підходив ближче, воно якось несподівано зникало.

– Скільки часу минуло відтоді, коли дружина попросила у вас сто фунтів?

– Майже два місяці.

– Ви колись бачили фотографію її першого чоловіка?

– Ні, в Атланті сталася велика пожежа незабаром після його смерті й усі її папери згоріли.

– Але все ж у неї виявилося свідоцтво про його смерть. Ви казали, що особисто його бачили?

– Атож, після пожежі вона зробила дублікат.

– Ви хоча б раз зустрічалися з кимось, хто знав її в Америці?

– Ні.

– Вона колись просила про те, щоб з’їздити туди?

– Ні.

– Не отримувала звідти листів?

– Наскільки я знаю, ні.

– Дякую. Тепер я хотів би трошки помізкувати над цією справою. Якщо котедж покинули назавжди, у нас можуть виникнути певні труднощі; якщо ж тільки на якийсь час, що мені видається вірогіднішим, то це означає, що мешканців учора попередили про ваш прихід, і вони встигли сховатися. Тоді, можливо, вони вже повернулися, і ми все це легко з’ясуємо. Я вам пораджу: повертайтеся до Норбера й ще раз огляньте котедж зовні. Якщо переконаєтеся, що в ньому хтось є, не вривайтеся самі в будинок, а лише дайте телеграму мені та моєму колезі. Отримавши її, ми за годину будемо у вас, а там дуже скоро дізнаємося, у чому річ.

– Ну, а якщо в будинку все ще нікого немає?

– Тоді я приїду завтра, і ми з вами обговоримо, як бути. До побачення, і головне – не хвилюйтеся, поки не дізналися, що вам насправді є чого хвилюватися.

– Боюся, справи тут кепські, Ватсоне, – сказав мій товариш, коли, відпровадивши містера Ґранта Мунро до дверей, повернувся в наш кабінет. – Як гадаєте?

– Брудна історія, – задумався я.

– Атож. І підґрунтям тут слугує шантаж, або я дуже помиляюся.

– І хто шантажист?

– Не інакше, як та тварюка, що живе в єдиній затишній кімнаті котеджу та тримає в себе ту фотографію на каміні. Чесне слово, Ватсоне, є щось захоплююче в цьому мертвотному обличчі за вікном, і я б дуже не хотів пропустити цей випадок.

– Маєте якусь гіпотезу?

– Поки що тільки першу тезу. Але буду дуже здивований, якщо вона виявиться хибною. У котеджі живе перший чоловік цієї жінки.

– Чому ви так вирішили?

– А чим іще можна пояснити її шалений неспокій, аби туди не увійшов другий? Факти, як вважаю, складаються приблизно так. Жінка виходить в Америці заміж. У її чоловіка виявляються якісь нестерпні схильності, або, скажімо, його вражає якась гидка недуга – він виявляється прокаженим або божевільним. Врешті-решт вона втікає від нього, повертається в Англію, змінює ім’я та починає, як їй здається, будувати життя знову. Вона вже три роки заміжня за іншим і почувається в повній безпеці – чоловікові вона показала свідоцтво про смерть якоїсь іншої людини, чиє ім’я вона й узяла, – аж раптом її місцеперебування стає відоме її першому чоловіку або, скажімо, якійсь не надто добропорядній жінці, котра пов’язалася з хворим. Вони пишуть дружині, погрожують приїхати та вивести її на чисту воду. Вона просить сто фунтів і намагається відкупитися від них. Але вони однаково приїжджають, і коли чоловік у бесіді з дружиною випадково згадує, що в котеджі оселилися нові мешканці, вона за якимись ознаками здогадується, що це – її переслідувачі. Жінка чекає, поки чоловік засне, потім кидається їх умовляти, щоб забиралися геть. Нічого не досягнувши, вона наступного дня із самого ранку вирушає до них знову, і чоловік, як він сам це розповів, зустрічає її в ту мить, коли вона виходить від них. Тоді вона обіцяє йому більше туди не ходити, але за два дні, не втримавшись від спокуси назавжди позбутися страшних сусідів, вдається до нової спроби, прихопивши із собою світлину, яку, можливо, у неї вимагали. Під час перемовин з’являється служниця з повідомленням, що господар уже вдома, і тут дружина, розуміючи, що він одразу ж піде в котедж, випроваджує його мешканців чорним ходом, імовірно, у той сосновий бір, про який тут уже згадувалося. Чоловік приходить і застає житло порожнім. Я, однак, буду вкрай здивований, якщо він і сьогодні знайде його порожнім, коли вийде увечері розгледітися. Що скажете про таку гіпотезу?

– Усе може бути.

– Зате вона пов’язує всі факти. Коли нам стануть відомі нові деталі, які не вкладуться в нашу версію, тоді встигнемо її переглянути. Найближчим часом нічого не можемо вдіяти, поки не отримаємо нових звісток із Норбера.

Довго чекати не довелося. Телеграму принесли, як тільки ми випили чай. «У котеджі живуть, – йшлося в ній. – Знову бачив у вікні обличчя. Прийду зустріти потяг о сьомій і до вашого прибуття нічого не робитиму».

Коли ми вийшли з вагону, Ґрант Мунро чекав на платформі, і при світлі станційних ліхтарів було помітно, що він дуже блідий і тремтить від хвилювання.

– Вони ще там, містере Голмс, – сказав він, схопив-ши мого приятеля за рукав. – Коли я йшов сюди, то бачив у котеджі світло. Тепер ми з цим покінчимо раз і назавжди.

– Який маєте план? – спитав мій товариш, коли ми пішли темною, обсадженою деревами дорогою.

– Я силою вдеруся до будинку й особисто побачу, що там таке. Вас двох я попросив би бути при цьому свідками.

– Ви твердо зважилися так вчинити, незважаючи на застереження вашої дружини, що для вас буде краще не розкривати її таємницю?

– Авжеж, зважився.

– Що ж, ви, мабуть, маєте рацію. Правда, якою б вона не була, краща за невизначеність і підозри. Пропоную вирушати негайно ж. Звісно, перед обличчям закону цим ми поставимо себе в становище винних, але гадаю, що на ризик таки варто піти.

Ніч була дуже темною, і почався дрібний дощик, коли ми звернули з шосейної дороги на вузький, порізаний глибокими коліями путівець, що проліг між двома рядами живоплоту. Містер Ґрант Мунро від нетерпіння мало не втік від нас, і ми, хоч і спотикаючись, намагалися не відставати від нього.

– Це вогні мого будинку, – пробурмотів він, вказуючи на світло, що мерехтіло крізь дерева, – а ось котедж, і зараз я туди зайду.

Путівець у цьому місці завертав. Біля самого повороту стояла хатинка. Жовта смуга світла на чорній землі перед нами показувала, що двері відчинені, й одне вікно на другому поверсі було яскраво освітлене. Ми поглянули та побачили, що на тлі штори рухається темна пляма.

– Вона там, ця тварюка! – заверещав Ґрант Мунро. – Ви самі бачите, що там хтось є. За мною, і зараз ми про все дізнаємося!

Ми підійшли до дверей, але раптом із чорноти виступила жінка й зупинилася в золотій смузі світла, що падало від лампи. У темряві я не бачив її обличчя, але простягнуті руки висловлювали благання.

– Заради Бога, Джеку, зупинися! – закричала вона. – У мене було передчуття, що ти прийдеш сьогодні ввечері. Не думай нічого лихого, любий! Повір мені ще раз, і тобі ніколи не доведеться шкодувати про це.

– Я дуже довго вірив тобі, Еффі! – промовив чоловік суворо. – Пусти! Я однаково ввійду. Я та мої друзі, ми вирішили покінчити з цим раз і назавжди.

Він відіпхнув її, і ми, не зупиняючись, пішли за ним. Тільки-но чоловік відчинив двері, як прямо на нього вибігла літня жінка й спробувала заступити йому дорогу, але той відштовхнув її, тож за мить ми всі троє вже підіймалися сходами. Ґрант Мунро увірвався в освітлену кімнату другого поверху, а за ним і ми.

Покій був затишний, добре обставлений, на столі горіли дві свічки, а на каміні – ще дві. У кутку, зігнувшись над письмовим столом, сиділа маленька дівчинка. Її обличчя, коли ми увійшли, було обернене в інший бік, ми розгледіли лише, що вона в червоному платтячку та довгих білих рукавичках. Коли вона жваво кинулася до нас, я зойкнув від жаху та несподіванки. Мала звернула до нас обличчя дуже дивного мертвотного кольору, і його риси були позбавлені будь-якого виразу. За мить загадка вирішилася. Голмс зі сміхом провів рукою за вухом дівчинки, маска зіскочила, і вугільно-чорна мулатка засяяла всіма своїми білими зубками, весело регочучи з нашого здивованого вигляду. Поділяючи її веселощі, голосно засміявся і я, але Ґрант Мунро стояв, вирячивши очі та схопившись рукою за горло.

– Боже! – закричав він. – Що це означає?

– Я скажу тобі, що це означає, – проголосила жінка, вступаючи в кімнату з гордою рішучістю на обличчі. – Ти змушуєш мене відкрити тобі мою таємницю, хоч це й здається мені нерозумним. Тепер разом вирішимо, як нам із цим бути. Мій чоловік в Атланті помер. Але моя дитина залишилася жива.

– Твоя дитина!

Вона дістала захований на грудях срібний медальйон.

– Ти ніколи не зазирав усередину.

– Я думав, що він не відмикається.

Вона натиснула пружину, і передня стулка медальйона відскочила. Під нею був портрет чоловіка з винятково гарним і тонким обличчям, хоча його риси виявляли безпомилкові ознаки африканського походження.

– Це Джон Геброн із Атланти, – повідомила жінка, – і не було на землі шляхетнішої людини. Вийшовши за нього, я відірвалася від свого народу, але, поки він був живий, жодного разу ні на мить не пошкодувала про це. Нам не пощастило – наша єдина дитина вдалася не в мене, а в нього. Таке часто трапляється в змішаних шлюбах, і маленька Люсі набагато чорніша, ніж був її батько. Але чорна чи біла, вона моя рідна, моя люба маленька дівчинка, і мама її дуже любить!

Дівчинка при цих словах підбігла до жінки й занурилася обличчям в її сукню.

– Я залишила її тоді в Америці, – продовжувала жінка, – тільки з тієї причини, що вона ще не зовсім одужала, а зміна клімату могла б зашкодити її здоров’ю. Я віддала її на піклування вірної шотландки, нашої колишньої служниці. У мене й у думках не було відступатися від своєї дитини. Але коли зустріла тебе на своєму шляху, коли тебе покохала, Джеку, то не наважилася розповісти тобі про свою дитину. Хай дарує мені Бог, я побоялася, що втрачу тебе, і в мене забракло мужності все розповісти. Мені довелося вибирати між вами, і через свою слабкість я відвернулася від рідної моєї дівчинки. Три роки приховувала від тебе її існування, але листувалася з нянею та знала, що з дівчинкою все гаразд. Однак останнім часом у мене з’явилося непереборне бажання побачити свою дитину. Я боролася з ним, але марно. І хоча знала, що це ризиковано, зважилася на те, щоб дівчинку привезли сюди, нехай хоч на кілька тижнів. Я послала няньці сто фунтів і дала їй вказівки, як поводитися тут у котеджі, щоб вона могла здатися простою сусідкою, до якої я не маю жодного стосунку. Я дуже боялася, тому не дозволяла виводити дитину з будинку вдень. Вдома ми завжди прикриваємо їй личко та руки: раптом хтось побачить її у вікно, і поширяться чутки, що по сусідству з’явилося чорне дитинча. Якби я менше остерігалася, було б набагато розумніше, але я втрачала розум від страху, щоб до тебе не дійшла правда.

Ти першим сказав мені, що в котеджі хтось оселився. Мені б зачекати до ранку, але я не могла заснути від хвилювання, і нарешті вийшла нишком, знаючи, як міцно ти спиш. Але ти побачив, що я виходила, і з цього почалися всі мої негаразди. Наступного дня мені довелося віддатися на твою милість, і ти шляхетно вирішив не допитуватися. Але на третій день, коли ти увірвався в котедж із головного входу, нянька з дитиною ледь встигли втекти крізь запасні двері. І ось сьогодні ти все дізнався, і я питаю тебе: що з нами тепер буде – зі мною та моєю дитиною?

Вона стиснула руки й чекала на відповідь.

Дві довгих хвилини Ґрант Мунро не порушував мовчанку, а коли він озвався, це була така відповідь, що мені й зараз приємно її згадати. Він підняв дівчинку, поцілував і потім, тримаючи її на руці, простягнув іншу дружині й обернувся до дверей.

– Нам буде зручніше поговорити про все вдома, – сказав він. – Я не дуже хороша людина, Еффі, але, мені здається, все ж таки кращий, ніж ти гадала.

Ми з Голмсом провели їх до повороту, і, коли вийшли на дорогу, мій приятель смикнув мене за рукав.

– Гадаю, – сказав він, – у Лондоні від нас буде більше користі, ніж у Норбері.

Про цей випадок він не сказав ні слова більше аж до пізньої ночі, коли, взявши запалену свічку, обернувся до дверей, щоб піти в свою спальню.

– Ватсоне, – зронив він, – якщо вам колись здасться, що я занадто покладаюся на свої здібності або приділяю справі менше уваги, ніж вона того заслуговує, будь ласка, шепніть мені на вухо: «Норбер», і я буду за це надзвичайно вдячний.

The Yellow Face

[In publishing these short sketches based upon the numerous cases in which my companion’s singular gifts have made us the listeners to, and eventually the actors in, some strange drama, it is only natural that I should dwell rather upon his successes than upon his failures. And this not so much for the sake of his reputation – for, indeed, it was when he was at his wits’ end that his energy and his versatility were most admirable – but because where he failed it happened too often that no one else succeeded, and that the tale was left forever without a conclusion. Now and again, however, it chanced that even when he erred, the truth was still discovered. I have noted of some half-dozen cases of the kind; the Adventure of the Musgrave Ritual and that which I am about to recount are the two which present the strongest features of interest.]

Sherlock Holmes was a man who seldom took exercise for exercise’s sake. Few men were capable of greater muscular effort, and he was undoubtedly one of the finest oxers of his weight that I have ever seen; but he looked upon aimless bodily exertion as a waste of energy, and he seldom bestirred himself save when there was some professional object to be served. Then he was absolutely untiring and indefatigable. That he should have kept himself in training under such circumstances is remarkable, but his diet was usually of the sparest, and his habits were simple to the verge of austerity. Save for the occasional use of cocaine, he had no vices, and he only turned to the drug as a protest against the monotony of existence when cases were scanty and the papers uninteresting.

One day in early spring he had so far relaxed as to go for a walk with me in the Park, where the first faint shoots of green were breaking out upon the elms, and the sticky spear-heads of the chestnuts were just beginning to burst into their five-fold leaves. For two hours we rambled about together, in silence for the most part, as befits two men who know each other intimately. It was nearly five before we were back in Baker Street once more.

“Beg pardon, sir,” said our page-boy, as he opened the door. “There’s been a gentleman here asking for you, sir.”

Holmes glanced reproachfully at me. “So much for afternoon walks!” said he. “Has this gentleman gone, then?”

“Yes, sir.”

“Didn’t you ask him in?”

“Yes, sir; he came in.”

“How long did he wait?”

“Half an hour, sir. He was a very restless gentleman, sir, a-walkin’ and a-stampin’ all the time he was here. I was waitin’ outside the door, sir, and I could hear him. At last he outs into the passage, and he cries, ‘Is that man never goin’ to come?’ Those were his very words, sir. ‘You’ll only need to wait a little longer,’ says I. ‘Then I’ll wait in the open air, for I feel half choked,’ says he. ‘I’ll be back before long.’ And with that he ups and he outs, and all I could say wouldn’t hold him back.”

“Well, well, you did your best,” said Holmes, as we walked into our room. “It’s very annoying, though, Watson. I was badly in need of a case, and this looks, from the man’s impatience, as if it were of importance. Hullo! That’s not your pipe on the table. He must have left his behind him. a nice old brier with a good long stem of what the tobacconists call amber. I wonder how many real amber mouthpieces there are in London? Some people think that a fly in it is a sign. Well, he must have been disturbed in his mind to leave a pipe behind him which he evidently values highly.”

“How do you know that he values it highly?” I asked.

“Well, I should put the original cost of the pipe at seven and sixpence. Now it has, you see, been twice mended, once in the wooden stem and once in the amber. Each of these mends, done, as you observe, with silver bands, must have cost more than the pipe did originally. The man must value the pipe highly when he prefers to patch it up rather than buy a new one with the same money.”

“Anything else?” I asked, for Holmes was turning the pipe about in his hand, and staring at it in his peculiar pensive way.

He held it up and tapped on it with his long, thin fore-finger, as a professor might who was lecturing on a bone.

“Pipes are occasionally of extraordinary interest,” said he. “Nothing has more individuality, save perhaps watches and bootlaces. The indications here, however, are neither very marked nor very important. The owner is obviously a muscular man, left-handed, with an excellent set of teeth, careless in his habits, and with no need to practise economy.”

My friend threw out the information in a very offhand way, but I saw that he cocked his eye at me to see if I had followed his reasoning.

“You think a man must be well-to-do if he smokes a seven-shilling pipe,” said I.

“This is Grosvenor mixture at eightpence an ounce,” Holmes answered, knocking a little out on his palm. “As he might get an excellent smoke for half the price, he has no need to practise economy.”

“And the other points?”

“He has been in the habit of lighting his pipe at lamps and gas-jets. You can see that it is quite charred all down one side. Of course a match could not have done that. Why should a man hold a match to the side of his pipe? But you cannot light it at a lamp without getting the bowl charred. And it is all on the right side of the pipe. From that I gather that he is a left-handed man. You hold your own pipe to the lamp, and see how naturally you, being right-handed, hold the left side to the flame. You might do it once the other way, but not as a constancy. This has always been held so. Then he has bitten through his amber. It takes a muscular, energetic fellow, and one with a good set of teeth, to do that. But if I am not mistaken I hear him upon the stair, so we shall have something more interesting than his pipe to study.”

An instant later our door opened, and a tall young man entered the room. He was well but quietly dressed in a dark gray suit, and carried a brown wide-awake in his hand. I should have put him at about thirty, though he was really some years older.

“I beg your pardon,” said he, with some embarrassment; “I suppose I should have knocked. Yes, of course I should have knocked. The fact is that I am a little upset, and you must put it all down to that.” He passed his hand over his forehead like a man who is half dazed, and then fell rather than sat down upon a chair.

“I can see that you have not slept for a night or two,” said Holmes, in his easy, genial way. “That tries a man’s nerves more than work, and more even than pleasure. May I ask how I can help you?”

“I wanted your advice, sir. I don’t know what to do and my whole life seems to have gone to pieces.”

“You wish to employ me as a consulting detective?”

“Not that only. I want your opinion as a judicious man – as a man of the world. I want to know what I ought to do next. I hope to God you’ll be able to tell me.”

He spoke in little, sharp, jerky outbursts, and it seemed to me that to speak at all was very painful to him, and that his will all through was overriding his inclinations.

“It’s a very delicate thing,” said he. “One does not like to speak of one’s domestic affairs to strangers. It seems dreadful to discuss the conduct of one’s wife with two men whom I have never seen before. It’s horrible to have to do it. But I’ve got to the end of my tether, and I must have advice.”

“My dear Mr. Grant Munro” – began Holmes.

Our visitor sprang from his chair. “What!” he cried, “you know my name?”

“If you wish to preserve your incognito,” said Holmes, smiling, “I would suggest that you cease to write your name upon the lining of your hat, or else that you turn the crown towards the person whom you are addressing. I was about to say that my friend and I have listened to a good many strange secrets in this room, and that we have had the good fortune to bring peace to many troubled souls. I trust that we may do as much for you. Might I beg you, as time may prove to be of importance, to furnish me with the facts of your case without further delay?”

Our visitor again passed his hand over his forehead, as if he found it bitterly hard. From every gesture and expression I could see that he was a reserved, self-contained man, with a dash of pride in his nature, more likely to hide his wounds than to expose them. Then suddenly, with a fierce gesture of his closed hand, like one who throws reserve to the winds, he began.

“The facts are these, Mr. Holmes,” said he. “I am a married man, and have been so for three years. During that time my wife and I have loved each other as fondly and lived as happily as any two that ever were joined. We have not had a difference, not one, in thought or word or deed. And now, since last Monday, there has suddenly sprung up a barrier between us, and I find that there is something in her life and in her thought of which I know as little as if she were the woman who brushes by me in the street. We are estranged, and I want to know why.

“Now there is one thing that I want to impress upon you before I go any further, Mr. Holmes. Effie loves me. Don’t let there be any mistake about that. She loves me with her whole heart and soul, and never more than now. I know it. I feel it. I don’t want to argue about that. a man can tell easily enough when a woman loves him. But there’s this secret between us, and we can never be the same until it is cleared.”

“Kindly let me have the facts, Mr. Munro,” said Holmes, with some impatience.

“I’ll tell you what I know about Effie’s history. She was a widow when I met her first, though quite young – only twenty-five. Her name then was Mrs. Hebron. She went out to America when she was young, and lived in the town of Atlanta, where she married this Hebron, who was a lawyer with a good practice. They had one child, but the yellow fever broke out badly in the place, and both husband and child died of it. I have seen his death certificate. This sickened her of America, and she came back to live with a maiden aunt at Pinner, in Middlesex. I may mention that her husband had left her comfortably off, and that she had a capital of about four thousand five hundred pounds, which had been so well invested by him that it returned an average of seven per cent. She had only been six months at Pinner when I met her; we fell in love with each other, and we married a few weeks afterwards.

“I am a hop merchant myself, and as I have an income of seven or eight hundred, we found ourselves comfortably off, and took a nice eighty-pound-a-year villa at Norbury. Our little place was very countrified, considering that it is so close to town. We had an inn and two houses a little above us, and a single cottage at the other side of the field which faces us, and except those there were no houses until you got half way to the station. My business took me into town at certain seasons, but in summer I had less to do, and then in our country home my wife and I were just as happy as could be wished. I tell you that there never was a shadow between us until this accursed affair began.