Морський вовк

– Тому, що ви дужчий! – випалив я.

– А через що дужчий? – не вгавав він. – Бо в мене міцніша зáкваска, ніж у вас. Невже ви не розумієте? Невже не розумієте?

– Але яка безнадія отак жити! – змагався я.

– Згоден з вами, – відповів він. – Тоді навіщо взагалі рухатися, а значить і жити? Як не рухатися й не бути часткою цієї зáкваски, то не буде й безнадії. Але річ у тім, що ми хочемо жити й рухатись, дарма що воно безглуздо; хочемо, бо така вже природа життя – жити й рухатися, прагнути життя й руху. Якби цього не було, життя давно завмерло б. Тільки завдяки життю, що є у вас, ви й мрієте про безсмертя. Життя, закладене у вас, прагне бути вічним. Ба! Вічне свинство!

Він рвучко повернувся на підборах і пішов геть. Але на краю юта спинився й покликав мене.

– До речі, скільки потяг у вас кок? – спитав він.

– Сто вісімдесят п’ять доларів, сер, – відповів я.

Він кивнув головою. За хвилину, зійшовши вниз подавати на стіл обід, я почув, як він голосно шпетить котрогось матроса.

Розділ VI

Вранці наступного дня буря вщухла, і «Привид» ледь погойдувався на спокійній гладіні океану. Вітру не було, тільки зрідка налітав легенький подих. Вовк Ларсен усе стояв на юті, і його пильний погляд був звернений на північний схід, звідки мав повіяти пасат.

Увесь екіпаж теж був на палубі – готували шлюпки до мисливського сезону. На борту було сім шлюпок: шість мисливських і капітанський тузик. Команда кожної шлюпки складалася з мисливця, весляра та стерника. На шхуні до екіпажу входили тільки веслярі й стерники, але нести вахту повинні були й мисливці, також підлеглі капітанові.

Усе це, і чимало іншого, дізнавався я поступово. «Привид» уважали найшвидшою шхуною в промислових флотиліях Сан-Франциско та Вікторії. Колись це була приватна яхта, побудована з розрахунку на швидкий хід. Її обводи й оснащення, – хоч я на цих речах і не розуміюся, – промовляли самі за себе. Напередодні під час другої піввахти ми з Джонсоном перекинулися словом-другим, і він розповів мені дещо про шхуну. Він говорив захоплено, з такою любов’ю до гарних суден, з якою, бува, говорять про коней. Однак йому страх не подобалося тут, і він дав мені на здогад, що Вовк Ларсен має дуже лиху славу серед капітанів мисливських шхун. Його, Джонсона, привабило тільки судно, коли він підписав контракт, та й то вже він мало не кається.

Він сказав мені, що «Привид» – бездоганної конструкції шхуна на вісімдесят тонн. Завширшки вона до двадцяти трьох футів, а завдовжки – понад дев’яносто футів. Незвичайно важкий свинцевий фальшкіль (точна вага його невідома) надав їй більшої остійності, а це дозволяло нести величезну площу вітрил. Від палуби до клотика грот-стеньги сягало більш як сто футів, а фок-щогла зі своєю стеньгою була на вісім чи десять футів коротша. Я подаю ці деталі для того, щоб можна було уявити собі розмір цього маленького судна, що носилося по океанських просторах з командою у двадцять два чоловіки на борту. То був малесенький світ, цятка, піщинка, і я тільки дивом дивувався, як це люди важаться пускатись у море на такій малій, непевній споруді.

Вовк Ларсен мав славу людини, що надзвичайно сміливо велася з вітрилами. Я чув, як про це балакав Гендерсон із другим мисливцем, каліфорнійцем Стендішем. Два роки тому буря на Беринговому морі потрощила на «Привиді» щогли, і замість них поставлено теперішні, міцніші й важчі за попередні. Коли встановлювано їх, Ларсен нібито сказав, що ліпше вже перекинутися в морі, аніж утратити ці щогли.

Здавалося, що кожен із матросів, за винятком Йогансена, засліпленого своїм підвищенням, намагався якось виправдатись, чому він плаває на «Привиді». Половина людей, досвідчені моряки, казали, що вони нічого перше не знали ні про судно, ані про капітана. Щодо мисливців, то про них подейкували, ніби вони – добрі стрільці, але така буйна й розбишацька компанія, що жодна порядна шхуна не підписала б із ними контракту.

Я зазнайомився ще з одним матросом, на ім’я Луїс; то був кругловидий веселий ірландець із Нової Шотландії, чоловік дуже товариський, ладний балакати безперестанку, аби тільки слухач був. Після обіду, коли кок спав унизу, а я чистив свою незмінну картоплю, до камбуза зайшов Луїс, щоб «погомоніти». На судні він опинився тим, що був, мовляв, п’яний, коли підписував контракт. Він без кінця запевняв мене, що ніколи не зробив би цього по-тверезому. Як виявилося, він уже років дванадцять щосезону виїздить полювати на котиків і вважається за одного в найкращих шлюпкових стерників в обох флотиліях.

– Е, друзяко, – похмуро хитав він головою, – гіршого за це судна не знайти, а ти ж не був п’яний, як я, коли тебе сюди занесло. Полювати на котиків – це рай для матросів, тільки не на цьому судні. Помічник був перший, але згадаєш мої слова, що не один кінці віддасть, доки відбудемо плавання. Між нами хай це буде сказано, але Вовк Ларсен чистий диявол, і «Привид» зробився пекельним судном, відколи у нього в руках. Хіба ж я не знаю, чи що? Хіба я не пам’ятаю, як два роки тому в Хакодате він у сварці застрелив чотирьох своїх матросів? І хіба я не був тоді за три сотні ярдів на «Еммі Л.»? Того ж року він кулаком убив ще одного. Еге ж, отак на смерть і забив. Розшелепив йому голову, мов шкаралупу яєчну. А з губернатором острова Кури та начальником поліції що він утяв! Ці японські добродії, бач, приїхали на «Привид» у гості, і з ними дружини, маленькі такі й гарненькі – ну достоту як ото малюють на віялах. А коли він знімався з якоря, то чоловіків спустив на їхній сампан, а жінок нібито не встиг. Мовляв, трапунок такий, та й годі. І тільки через тиждень висадив тих сердешних панійок на берег потойбіч острова; і їм нічого не лишалося, як горами йти додому у своїх солом’яних сандалійках, що й одну милю не годні витривати. Хіба я не знаю? Звір він, цей Вовк Ларсен. Той самий, що про нього сказано у святому письмі. І прийде йому колись поганий кінець… Але гляди, – я нічого тобі не казав. Ані жодного слова. Бо старий гладун Луїс хоче вернутися з цього плавання живим, навіть коли всі ви без решти підете рибі на харч.

– Вовк Ларсен! – забурчав він трохи згодом. – Прислухайся-но до цього слова. Таки вовк він. У декого бува кам’яне серце. А в нього й зовсім немає серця. Вовк, чистий тобі вовк, ось хто він. Хіба ж не влучно його назвали?

– Але ж коли його так добре знають, – заперечив я, – то як же він набирає собі людей?

– А як воно буває, що набирають людей на будлі-яку роботу, чи то на землі, чи на морі? – з кельтським запалом запитав Луїс. – Чи ти мене бачив би тут, коб не був я п’яний, як свиня, коли підписував контракта? Декого з них на краще судно й не візьмуть, як отих мисливців, а дехто з бідолах, як ото матросня, то й не знав, куди потрапляє. Але вони дізнаються, ще й як дізнаються і проклянуть той день, коли на світ народилися. Шкода мені цих сіромах, та ще більше мені болить старий гладун Луїс, що то йому судилося. Тож гляди мені, я тобі нічого не казав, ані геть нічого.

– А ці мисливці – то пройдисвіти, – знову почав він, бо не терпів мовчанки, надто вже був балакучий. – Стривай-но, вони ще розходяться. Але він такий, що візьме їх у шори. Тільки він і може нагнати страху божого в їхні чорні душі. Ось оцей мій мисливець, Горнер. Такий собі лагідний та м’який, голос ніжний, як у дівчини, подумаєш, ну цей уже таки сумирний. А хіба він торік не спровадив на той світ свого стерника? Нещаслива пригода буцімто, казали. Але я спіткав якось його весляра в Йокогамі, і той розповів мені, як воно було. А цей маленький Смок, чорнявий пройдисвіт, хіба він не відбув три роки в Сибіру на соляних копальнях за браконьєрство на Мідяному острові, де в росіян заповідник? Його там забили в кайдани вдвох із товаришем – рука до руки, нога до ноги. Тоді вони чогось завелися, і цей самий Смок вирядив свого приятеля з копальні нагору в цебрах із сіллю: і то не зразу, а шматками: сьогодні ногу, взавтра руку, там голову й так ото далі.

– Ви жартуєте! – скрикнув я, пойнятий жахом.

– Жартую? – вмить схопився він. – Я нічого не кажу. Я глухий і німий, і тобі раджу те саме, коли хочеш вижити. Як я розтулив рота, то хіба на те, щоб сказати, які вони ладні хлопці, й він теж, щоб його лиха година побила, щоб йому гнити в чистилищі десять тисяч літ, а тоді ще в хлань пекельну провалитись!

Джонсон, той самий, що, розтираючи, подряпав мені шкіру, здавався мені найпорядніший з усіх на судні. В ньому й справді не було нічого нещирого. Його щирість і мужність вражали з першого погляду, і водночас він був занадто скромний, аж нібито боязкий. Направду то його не можна було назвати боягузом. Радніше б сказати, що він мав і тверду свою думку, і почуття власної гідності. Тим-то він на початку нашого знайомства й протестував, коли його прізвище калічили на Йонсона. Про нього й про його вдачу Луїс висловився пророче:

– Він гарний хлопець, цей скандинавець Джонсон. Найкращий матрос на баку. Він мій весляр. Тільки я боюся, що колись він так зіткнеться з Вовком, аж іскри полетять. Це вже я добре знаю. Я бачу, як насувається буря. Я вже казав йому, як братові, а він не слуха й не хоче гасити вогнів і вивішувати фальшиві сигнали. Тільки щось йому не до вподоби, він уже бурчить, а на судні завше знайдеться продажна душа, що донесе Вовкові. Вовк сильний, і вовки ж чужу силу ненавидять. А в Джонсона сила є, і Вовк бачить, що на лайку чи стусана він не вклониться: «Так, мовляв, сер», «Дякую, сер». Ой, буде, буде лихо. А де я візьму другого весляра? Ти знаєш, що відповів цей телепень, коли старий назвав його Йонсоном? Він сказав: «Мене звуть Джонсон, сер», і вимовив ще літера за літерою. Побачили б ви лице старого тоді! Я думав, що він його тут-таки на місці порішить. Він цього не зробив, але він це зробить, він зламає цього скандинавця, щоб я так на морських звичаях знався!

Томас Магрідж стає неможливий. Він примушує мене за кожним разом титулувати його «пане» або «сер». Почасти воно через те, що Вовк Ларсен почав, либонь, виявляти прихильність до нього. Нечувана річ, щоб капітан приятелював з коком, але тут, без сумніву, так і було. Вже разів два-три він просував голову в камбуз і незлостиво кпив собі з Магріджа, а оце сьогодні, по обіді, базікав із ним на юті добру чверть години. До камбуза Магрідж повернувся, увесь лисніючи задоволенням, і за роботою без кінця наспівував під ніс якихось вуличних пісеньок своїм нестерпним фальцетом.

– Я знаю, як годитися з начальством, – звірливо казав він мені. – Як з ним вестися, щоб тебе цінували. Ось хоча б мій останній шкіпер… Хіба не заходив я до нього в каюту так запросто – погомоніти, перехилити чарчину? «Магріджу, – мовляв він, – Магріджу, а ти пішов не по своїй дорозі!» – «Як це?» – питаю. «Ти б мав уродитися джентльменом, щоб ніколи не працювати». Побий мене сила божа, Гампе, коли це не правда! А я сидів у нього в каюті, наче вдома, палив його сигари й пив його ром!

Ця балаканина мало не до божевілля мене доводила. Я не знаю іншого голосу, що був би мені такий ненависний. Коків масний, улесливий тон, його жирна усмішка і безмежна зарозумілість так нервували мене, що я, бувало, аж тремтів. Огиднішої за нього прояви я ніколи в житті не бачив. Неохайність його була неймовірна, а що він готував їжу для всієї команди, то я мусив, ївши, вибирати те, чого він найменше торкався.

Дуже мене турбували мої руки, не звиклі до важкої роботи. Нігті почорніли, шкіра стала така брудна, що навіть щітка нічого не могла вдіяти. Понатирані пухирі все не загоювались, а одного разу, втративши рівновагу під час хитавиці, я впав на гарячу плиту й спік собі лікоть. Коліно й досі боліло. Опух не спав, колінна чашечка ще не стала на місце. З ранку до вечора мусив я шкутильгати – то вже яке тут гоїння! Чого я потребував, так це одного – відпочинку.

Відпочинок! Ніколи доти я не уявляв, що воно таке насправді. Усе своє життя я мав його, але ніколи над ним не задумувався. А тепер, якби я міг сісти на півгодини й нічого не робити, навіть не думати, то це була б для мене найприємніша у світі річ. З другого боку, я тепер чимало що зрозумів. Тепер я міг судити про життя трудового люду. Мені й не снилося, що праця може бути така тяжка! Від пів на шосту ранку й до десятої вечора я раб; прислуговуючи всім і кожному, я не маю для себе жодної хвилини, хіба що одну-другу щастило урвати під кінець другої піввахти. Досить мені на хвильку спинитись та глянути на сліпуче від сонця море або задивитися на матроса, як він лізе вгору по вантах або біжить по бушприті, і вже я чую ненависний голос: «Гей ти, Гампе! Чого роззявив рота! Я все бачу!»

У мисливському кубрику войовничий настрій: подейкують, що Смок і Гендерсон побилися. Гендерсон нібито найкращий мисливець; чоловік він твердошкірий, і його важко розкрутити, але, мабуть, його таки розкрутили, бо в Смока під оком синець, і коли він прийшов вечеряти, вигляд у нього був похмурий і злий.

Саме перед вечерею сталася ще одна жорстока сцена, що характеризує нечулість та брутальність цих людей. У команді

є один новачок на прізвище Гаррісон, вайлуватий сільський парубок. Певно, жадоба пригод знадила його в цю першу в житті подорож. За легкого перепадистого вітру шхуна має часто змінювати курс, для чого вітрила переносять з одного борту на другий, а нагору посилають матроса перекинути фор-топсель.

Якраз коли Гаррісон був нагорі, шкот заїло в блоці, що через нього він проходить на ноку гафеля. Як я розумію, було два способи вивільнити шкот: або спустити фок, що було досить легко й безпечно, або дістатися по дирик-фалі до нока гафеля, що було пов’язано з великим ризиком.

Йогансен звелів Гаррісонові лізти по фалі. Всім було ясно, що хлопець боїться. Та й не дивина: на висоті вісімдесят футів над палубою страшнувато звірятися на ці тонкі линви, що гойдаються під ногами. Якби хоч вітер рівний, то ще б не така небезпека, але «Привид» гойдало на довгих хвилях, мов порожню шкаралупину, і з кожним валом вітрила ляскали й полоскалися, а фали то обвисали, то напиналися, і людину могло струснути, як муху з батога.

Гаррісон чув наказ і зрозумів, чого від нього вимагають, але завагався. Йому хіба вперше зроду доводилося лізти так високо. Йогансен, що перейнявся вже звичкою Вовка Ларсена, почав хлопця клясти на всі заставки.

– Досить, Йогансене! – урвав його Вовк Ларсен. – Знайте, що лаюся на кораблі я. Коли мені буде потрібна допомога, я вас покличу.

– Слухаюсь, сер, – покірно відповів помічник.

Тим часом Гаррісон поліз уже по фалу. Мені було видно його з камбузних дверей, і я бачив, як він тремтить, наче в пропасниці. Посувався він дуже обережно й поволі. На ясному тлі блакитного неба він скидався на велетенського павука, що лізе по тоненькій павутинці.

Угору треба було вибиратися під невеликим нахилом, і дирик-фал, що проходить крізь різні блоки гафеля й щогли, подекуди давав підпору для рук і ніг. Але біда, що вітер був несталий і не досить міцний, щоб тримати вітрила напнутими. Коли Гаррісон був уже на півдорозі, шхуну підніс довгий вал з навітряного боку, а потім відкинув її назад у западину між двох хвиль. Гаррісон завмер на місці, міцно вхопившися за фал. Бувши на вісімдесят футів нижче за нього, я бачив, як у хлопця напружилися м’язи, коли він відчайдушно боровся за життя. Вітрило обвисло, порожне, гафель відкинуло, фал ослабнув, і хоч усе відбулось дуже швидко, я побачив, як фал прогнувся під вагою матросового тіла. Тоді гафель раптом повернувся назад, велике вітрило напнулося, ляснувши так, ніби стрельнуло з гармати, а три ряди риф-штертів залопотіли по парусині, немовби то з рушниць палили. Гаррісон, ухопившись за фал, запаморочливо злетів у повітря, та враз політ цей і припинився. Фал напнувся, і це був той удар батога, що струшує із себе муху. Матрос не вдержався. Одна рука втратила опору. Друга ще трималася якусь мить, але не довше. Він полетів уже вниз і тільки якимсь дивом зачепився за снасті ногами й повис долі головою. Вигнувшись, він знову схопився руками за фал; проте ще чимало минуло часу, доки йому вдалося перевернутись як слід. Жаль було й дивитися на нього!

– Їй-бо, сьогодні він вечерятиме без апетиту, – почув я голос Вовка Ларсена, що вийшов з-за камбуза. – Полундра, Йогансене! Бережіться! Зараз почнеться!

Гаррісон і справді почував себе зле, наче під час морської хвороби, й деякий час, учепившись за снасті, навіть не пробував посуватися вперед. Йогансен, однак, без угаву підганяв його робити, що сказано.

– Яка ганьба, – пробубонів Джонсон, повільно, але правильно вимовляючи англійські слова. Він стояв обік грот-вантів, за кілька кроків від мене. – Хлопець і так справущий. Він би й сам потроху навчився. А це… – Він замовк, щоб не вимовити слово «вбивство».

– Помовч, ти! – прошепотів йому Луїс. – Коли хоч жити, то прикуси язика.

Але Джонсон, дивлячись угору, бурмотів і далі.

– Слухайте, – звернувся мисливець Стендіш до Вовка Ларсена, – це мій весляр, і я не хочу втратити його.

– Годі, Стендішу, – така була відповідь. – Він ваш весляр, коли у вас на шлюпці; але на шхуні він мій матрос. І я можу робити з ним, що схочу, хоч би й до чорта в зуби спровадити!

– Але це ще не значить… – заперечив Стендіш.

– Досить! – відрубав Вовк Ларсен. – Я сказав вам, і годі. Це мій матрос, що захочу, те й зроблю. Захочу зварити з нього юшку – зварю і сам виїм!

Злий вогник блиснув мисливцеві в очах, але він повернувся на закаблуках і пішов до кубрика; на трапі він зупинився і звів очі вгору. Всі матроси були тепер на палубі, і кожен дивився туди, де людське життя змагалося зі смертю. Нечулість тих людей, що їм промисловий устрій дав владу над життям інших, була просто неймовірна. Мені, що стояв далеко від життєвого виру, ніколи й не снилося, що працювати доводиться отак-о. Я завжди гадав, що життя це щось святе, а тут воно вважалося за ніщо, було тільки цифрою в комерційних розрахунках. Проте, мушу сказати, що матроси, як ото й Джонсон, співчували сердезі, лишень старші – мисливці та капітан – були жорстоко байдужі. Адже Стендіш протестував тільки тому, що це його весляр. Коли б це був весляр якого іншого мисливця, то й він би теж, як і решта, сприйняв цю пригоду за розвагу.

Але вернімось до Гаррісона. Йогансен лаяв бідолаху на всі лади добрих десять хвилин, доки примусив його зрушити з місця. Перегодом матрос таки досяг нока гафеля. Тут він сів на гафель верхи – так йому легше було триматися. Він вивільнив шкот і міг тепер спуститися вниз по фалі до щогли. Та в нього вже забракло духу. Його позиція була небезпечна, але він не важився міняти її на ще небезпечніший спуск по фалі.

Він поглядав то на свою дорогу, що нею мав пройти в повітрі, то вниз на палубу. Очі йому були широко розплющені, й увесь він тремтів. Я ніколи не бачив такого дикого жаху на людському обличчі. Даремно Йогансен кричав йому, щоб він спускався вниз. Щохвилини хлопця могло скинути з гафеля, але жах зробив його безпорадним. Вовк Ларсен, що походжав по палубі, розмовляючи зі Смоком, не звертав більше уваги на матроса; він тільки раз крикнув на стерничого:

– Ти збився з курсу, приятелю. Дивись гарненько, а то заробиш!

– Слухаюсь, сер, – відповів стерничий, водночас повертаючи трохи штурвал.

Його провина була в тім, що він трошечки відхилив «Привида» з курсу, аби невеличкий вітер міг напнути вітрила й тримати їх напнутими. Цим він хотів допомогти нещасному Гаррісонові, хоч сам міг накликати на себе гнів Вовка Ларсена.

Час минав, напруження ставало для мене жахливе. Томас Магрідж по-іншому реагував на це видовище. Воно було за розвагу для нього, він щохвилини вистромляв голову з камбуза і жартував. Як я ненавидів його! Протягом цих страшних хвилин ненависть моя до нього зросла просто неймовірно. Вперше зроду я відчував бажання вбити когось – «скуштувати крові», як то висловлюються високохмарні наші поети. Життя взагалі, може, й священне, але життя Томаса Магріджа зокрема – це якесь плюгавство. Відчувши жадобу крові, я злякався, і в мене майнула думка: чи не передалася мені часом брутальність оцих людей довкола? А ще ж недавно я заперечував смертну кару навіть для найстрашніших злочинців!

Проминуло добрих півгодини, і ось я побачив, що Джонсон і Луїс завели суперечку. Кінець кінцем Джонсон відіпхнув Луїса, який стримував його руку, й пірвався вперед. Він перейшов палубу, стрибнув на фор-ванти й поліз угору. Але гострий погляд Вовка Ларсена помітив його.

– Гей, ти куди лізеш? – гукнув він.

Джонсон спинився. Він подивився капітанові у вічі й спокійно сказав:

– Хочу стягти хлопця.

– Зараз же злізь мені! Чуєш? Злазь!

Джонсон завагався, однак довголітня звичка слухатись наказів узяла нарешті гору. Похмурий, він стрибнув на палубу й подався на бак.

О пів на шосту я пішов до кают-компанії накривати на стіл, але майже не усвідомлював, що роблю. Перед очима в мене стояв образ матроса, що, сполотнілий, весь тремтячи, відчайдушно чіплявся за хисткий гафель, скидаючись на кумедну кузьку.

О шостій годині, вже під час вечері, йдучи палубою до камбуза, я помітив, що Гаррісон висить усе так само. Балакали за столом зовсім про інші речі. Цих людей, видимо, не цікавила доля людини, чиє життя задля забавки було піддане смертельній небезпеці. Проте перегодом, ідучи ще раз до камбуза, я з великою полегкістю побачив, що Гаррісон, похитуючись, ступає від вантів до люка на баку. Набравшися духу, він урешті-таки спустився.

Щоб скінчити з цією пригодою, мушу ще переповісти свою розмову з Вовком Ларсеном у кают-компанії. Я саме перемивав посуд, коли він почав:

– Щось у вас після обіду кислий вигляд. У чому річ?

Звісно, він сам розумів, чому я себе почуваю не краще, ніж Гаррісон, – йому просто треба було якогось приводу. Я й відповів:

– Це тому, що з хлопцем так не по-людському повелися.

Він засміявся.

– Це наче морська хвороба. Одні слабують на неї, інші – ні.

– Ні, це зовсім не те, – заперечив я.

– Якраз те, – сказав він. – На землі так само повно жорстокості, як у морі руху. На одних погано впливає перше, на інших – друге. Ото й уся причина.

– Ви робите посміховище з людського життя. Невже ви справді гадаєте, що воно нічого не варте? – запитав я.

– Варте? Чого варте? – він зиркнув на мене, і хоч погляд його був холодний і нерухомий, я прочитав у ньому глузування. – Чого може бути варте життя? І як ви ту вартість виміряєте? І хто оцінює життя?

– Я, – відповів я.

– Тоді чого воно для вас варте? Я маю на увазі життя інших людей? Кажіть, чого воно варте?

Чого варте життя? Як я міг визначити його вартість? Я завжди мав слово до думки, але от з Вовком Ларсеном мені тих слів забракло. Я вирішив, що почасти то його владна вдача мене гнітила, але головна причина полягала все ж у цілковитій протилежності наших поглядів. Щодо інших матеріалістів, із ким я стикався, то я знаходив з ними дещо спільне в поглядах, але з Вовком Ларсеном – я не мав анічого спільного. Можливо, що мене збивала з пантелику скрайня безпосередність його думок. Він підходив так просто й упевнено до суті справи, відкидаючи всі зайві дрібниці, і говорив так безапеляційно, що мені здавалося, ніби я борсаюсь у воді, без твердого ґрунту під ногами. Чого варте життя? Спробуй-но так відразу відповісти на це питання! Що життя – святиня, це я сприймав як аксіому. Що життя – цінність саме собою, це було так очевидно, що я ніколи над тим і не замислювався. Та коли він узяв цю аксіому під сумнів, я не знайшовся на відповідь.

– Ми розмовляли про це вчора, – почав він. – Я сказав, що життя – це закваска, грання, де одне життя зжирає друге, щоб самому жити; що життя – то просто переможне свинство. Ну, а з погляду попиту й пропозиції життя – найдешевша річ у світі. Кількість води, землі, повітря обмежена, але життя, що прагне народитися, безмежне. Природа – марнотратниця. Взяти хоча б рибу з мільйонами ікринок. Або візьміть себе чи мене. У нас, у нашому тілі, є джерело життя для мільйонів істот. Якби ми мали час і спроможність використати до решти кожне ненароджене життя, що є в нас, то кожен став би батьком цілих націй, заселив би цілі континенти. Життя? Воно нічого не варте. З усіх дешевих речей воно найдешевше. Його всюди зайвина. Природа розсипає його щедрою рукою. Де місце для одного життя, вона сіє тисячі, і так одне життя зжирає інше, аж кінець кінцем залишається найдужче, найсвинячіше.

– Ви читали Дарвіна, – зауважив я. – Але не так зрозуміли, коли гадаєте, що боротьба за існування дозволяє вам свавільно нищити чуже життя.

Він знизав плечима:

– Певно, ви маєте на увазі тільки людське життя, бо м’ясо тварин, птиць і риб ви нищите так само, як і я й інші люди. Але ж людське життя нічим не різниться від якого іншого, дарма що вам видається, ніби така різниця є.

Тож чого я маю берегти це життя, коли воно таке дешеве й нічого не варте? Для матросів не вистачає кораблів у морі, для робітників не вистачає фабрик і машин. Ви, що живете на суходолі, ви ж знаєте, що околиці міста залюднені злидарями, які вмирають із голоду, не маючи шматка хліба або м’яса (тобто зруйнованого іншого життя), яких косять пошесті та яких однаково там залишається ще багато, і ви не знаєте, що з ними робити. А чи бачили ви коли-небудь, як лондонські докери б’ються між собою, мов звірі, щоб дістати роботу?