Місячна долина

– Ви танцюєте чарівно, – промовив Біллі Робертс. – Мені багато товаришів казали, що з вас добра партнерка.

– Я люблю танцювати, – відповіла вона.

Але з того, як вона це сказала, він відчув, що їй не хочеться розмовляти, і далі вони танцювали мовчки. Сексон кружляла у якійсь приємній задумі, його уважність до неї зігріла їй серце. А на таку чуйну уважність у її житті припадало небагато часу. Невже це суджений? Вона згадала слова Мері: «Завтра віддалася б за нього», – і спіймала себе на думці, що радо пішла б за Біллі Робертса хоч би й завтра – звичайно, якби він освідчився.

Вона пливла кудись в обіймах його дужих рук, і їй так хотілося мрійно заплющити очі. Боксер! Сексон злорадно здригнулася, подумавши, що сказала б Сара, якби могла побачити її в цю мить. Але ж він не професійний боксер, а лише візник.

Раптом Біл загальмував рух вальсу, і його дужі руки стиснули дівчину міцніше; їй здалося, що він її підхопив і поніс геть-геть, хоч її оксамитні черевички ні на мить не відривалися від підлоги; а потім раптом вкоротив па, і вона неначе відлітає від нього, а він дивиться їй просто в вічі, сміючись разом із нею з цього фокуса. Нарешті, відповідно до музики, що, притихаючи, догравала останні такти, їхні тури сповільнилися і разом з останнім звуком закінчились довгим глісе.

– Ми скроєні, щоб танцювати разом, – промовив Біл, продираючись із Сексон крізь юрбу до Берта й Мері…

– Це було як уві сні, – відповіла вона.

Вона промовила це так тихо, що він мусив нахилитися до неї, щоб почути; щоки їй палали, і здавалося, наче полум’я те відбивається їй у зволожнілих очах, що дивилися тепло й збуджено. Він узяв у неї з рук танцювальну картку і поважно, через увесь листочок, накреслив на ній величезними літерами своє ім’я.

– А тепер ця картка вам ні до чого, – сказав він, розірвав папірця і кинув.

– Наступний танець зі мною, Сексон, – гукнув їм Берт назустріч. – А ти, Біле, цим разом попокрутиш Мері.

– Е, ні, друже, – відказав той. – Ми з Сексон будемо вкупі до самого вечора.

– Стережися, Сексон! – весело засміялася Мері. – Він ще причарує тебе!

– А хоч би й так, – гарне відразу впадає мені в око, – галантно відказав Біллі.

– І мені теж, – кокетливо відгукнулася Сексон.

– Я, здається, пізнав би вас і вночі, – додав він.

Мері глянула на них ужарт збентежено, а Берт по-добрячому пробубонів:

– Бачу, ви часу не гайнуєте. Та, дарма… може, натанцювавшись, ви відірветеся на хвилю одне від одного. Ми з Мері будемо раді пообідати разом з вами.

– А чом би й ні? – прощебетала Мері.

– Прошу не глузувати, – засміявся Біллі і повернув голову, щоб заглянути Сексон у вічі. – Не зважайте на них. Вони заздрять нам, бо мусять танцювати одне з одним. З Берта кепський танцюрист, та й Мері йому до пари. Ну, швидше, вже починається. Ще два танці.

Розділ III

Вони обідали на вільному повітрі, в альтанці, в оточенні зеленою стіною дерев. Сексон помітила, що Біллі заплатив по рахунку за всіх чотирьох.

Багатьох з отих хлопців та дівчат, що за іншими столиками, вони знали, і в ресторані не вщухав веселий гомін від їхніх перехресних жартів та сміху. Берт поводився з Мері дуже самовпевнено, майже грубо; він ловив і стискав її руки й затримував у своїх, а одного разу силоміць зняв їй з пальця два персні й довго не повертав назад. Часами, коли він обвивав рукою її стан, Мері враз випростувалася, а то, навпаки, вдавала, що не помічає його обіймів, але робила це досить штучно й неоковирно.

Сексон розмовляла мало – більше дивилася на Біллі Робертса і тішилася думкою, що в нього все це виходило б далеко краще… якби він спробував колись. Звичайно, він ніколи б не лапав дівчини, як Берт і всі інші хлопці. Вона кинула погляд на широкі Білові плечі.

– Чому вас звуть Здоровий Біл? – спитала вона. – Ви зовсім не такий високий на зріст.

– Еге, – згодився він. – Тільки п’ять футів, вісім і три чверті дюймів. Мабуть, мене прозвали так тому, що багато важу.

– Важить він на рингу сто вісімдесят фунтів, – докинув слово Берт.

– Ет, облиш, – перебив його Біллі, і в очах йому промайнула тінь невдоволення. – Я зовсім не боксер. Уже півроку не виступаю на рингу. З мене досить. Для такої забави шкода й світла світити.

– Але ж ти заробив дві сотні, пам’ятаєш, тоді, як добре полатав боки тому Слешерові з Фріско, – гордовито відказав Берт.

– Та годі, годі вже про це!.. А ось ви, Сексон, ви зовсім невеличка, але збудовані як на загад. Ви й кругленька і разом з тим струнка. Ладен закластися, що вгадаю, скільки ви важите.

– Ні, ні, не вгадаєте, всі дають мені більше, ніж я насправді важу, – всміхнулася Сексон, сама собі дивуючись, як їй приємно і разом з тим прикро, що він більше не виступає на рингу.

– Ну, за мене не бійтеся, – запевнив він, – у мене око певне – це мій фах. Ось побачите… – Він критично поглянув на неї, і в погляді його загорілися іскри захоплення. – Стривайте хвилину.

Він простягнув руку через стіл і помацав її біцепси. Дотик його твердих пальців був дужий та чесний, і Сексон пройняло тремтіння. Цей мужній хлопець мав якусь магічну силу. Якби Берт або хто інший з чоловіків доторкнувся так до неї, це б її тільки роздратувало. Але цей хлопець! «Невже ж це суджений?» – спитала вона себе, а Біл тим часом провадив:

– Ваше вбрання важить не більше за сім фунтів. А відняти сім від… гм-гм… даймо, від ста двадцяти трьох – це буде… сто шістнадцять, – оце й є ваша вага.

Мері скрикнула докірливо:

– Ой, Біллі Робертсе! Про такі речі не годиться розмовляти.

Він зиркнув на неї довгим, здивованим поглядом.

– Про які це речі? – спитав він нарешті.

– Ви знову своєї! Як вам не сором! Он гляньте, як через вас Сексон почервоніла!

– Вигадки! – обурено заперечила Сексон.

– Коли ви будете верзти таке, то от я таки через вас почервонію, Мері, – пробубонів Біллі. – Я й сам знаю, що гаразд і що ні. Справа не в тому, що кажеш, а в тому, що думаєш. А я нічого лихого на думці не маю, і Сексон це знає. Ні я, ані вона не думаємо про те, на що ви натякаєте.

– Ось бачите, бачите! – розхвилювалася Мері. – Який ви бридкий! Я навіть не думала про такі речі.

– Цить, Мері! Годі! – гримнув на неї Берт. – Не кажи казна-чого! Біллі ніколи нічого негожого не вчинить.

– Але він не сміє бути такий нечемний, – не вгавала Мері.

– Та годі вже, Мері, – не чіпляйтесь, – відмахнувся Біллі, обертаючись до Сексон. – А що, дуже я помилився?

– Сто двадцять два, – відповіла та, дивлячися замислено на Мері. – Сто двадцять два разом з одежею.

Біллі зареготався від щирого серця, а Берт і собі.

– Хай вам усячина! – захвилювалася Мері. – Ви мені противнющі обоє… та й ти теж, Сексон. Ніколи не сподівалася від тебе такого.

– Ось послухай, серденько, – лагідно почав був Берт, обіймаючи її за стан.

Але Мері, вдаючи ображену, різко відштовхнула його руку, хоч відразу схаменулась і, боячись уразити серце залицяльника, почала сміятися й миролюбніше жартувати, аби не псувати собі настрою. Бертовій руці було дозволено вернутись на попереднє місце, їхні голови зійшлися ближче, і вони заговорили пошепки.

А Біллі чемно завів розмову з Сексон.

– Знаєте, ваше ім’я якесь чудернацьке. Я такого зроду не чув. Але дарма – мені воно подобається.

– Мене так назвала мати. Вона була освічена й знала багато розмаїтих слів. Вона ввесь час, мало не до самої смерті, читала книжки. А скільки вона писала!.. В мене є її вірші, надруковані колись давно в газеті, що виходила у Сан-Хозе. Сакси – це був такий народ, – мама мені про них багато розповідала, як я була ще маленька. Вони були такі самі дикуни, як і індіяни, – одне тільки, що білі. Очі вони мали сині, а волосся жовте. А які завзяті були з них вояки!

Біллі уважно стежив за словами Сексон, не зводячи з неї очей.

– Зроду про них не чув, – признався він. – А вони жили десь у наших краях?

Вона засміялась.

– Ні. Вони жили в Англії. То були перші англійці, а ви ж знаєте, що американці походять від англійців. Ми всі сакси, – ви, і я, і Мері, й Берт – і всі американці, тобто справжні американці – всі ми сакси, а не якісь там даго чи японці.

– Мої кревні жили в Америці з давніх-давен, – помалу промовив Біллі, обмірковуючи те, що вона йому щойно сказала. – В кожному разі – кревні з материного боку. Вони переселилися до Мейну сотні років тому.

– Мій батько теж був родом зі штату Мейн, – зраділа Сексон. – А мати з Огайо, чи то пак з того місця, де тепер Огайо. Вона називала його Великою Західною Резервацією. А хто був ваш батько?

– Не знаю, – Біллі знизав плечима. – Він і сам того не знав. Ніхто того не знав, хоч батько й був справжній-справжнісінький американець.

– У нього добре, суто американське ім’я, – промовила Сексон. – Тепер в Англії є видатний генерал – його теж звуть Робертс. Я читала про нього в газетах.

– Але Робертс – не справжнє батькове ім’я. Він не знав свого правдивого прізвища. Робертсом звали одного шукача золота, що взяв його в прийми. То було так. Бачте, багато шукачів золота й переселенців брали участь у боротьбі з індіянським плем’ям модоків. Робертс був за командира в одному з таких загонів. Якось раз після бою вони взяли силу бранців – жінок, немовлят і дітваків. Серед них був і мій батько. Він видавав років на п’ять і белькотів тільки по-індіянському.

Сексон сплеснула в долоні й очі їй загорілися.

– Його вкрали індіяни під час наскоку!

– Так гадали, – підтвердив Біллі. – Потім багато хто пригадав, що чотири роки тому на валку орегонських переселенців напали модоки і всіх перебили дощенту. Робертс узяв мого батька собі за сина, – ось чому я не знаю, яке батькове правдиве ймення. Але ж він, безперечно, родом звідтіля, з-за прерій.

– І мій батько теж, – гордо промовила Сексон.

– І моя мати, – сказав Біллі не менш гордовито. – Вона вродилася над річкою Плат у шарабані, якраз коли її кревні переїздили прерії.

– Моя мати теж звідти, – перебила Сексон. – їй було тоді вісім років, і вона пройшла більшу частину прерій пішки, бо наші воли саме тоді почали падати.

Біллі простягнув руку.

– Давайте сюди й свою, голубонько, – мовив він. – Ми з вами давні приятелі і з одного кореня.

Променіючи від радості очима, Сексон простягла руку, і він урочисто її стиснув.

– Хіба не дивно? – прошепотіла вона. – Ми обоє доброго американського роду. А ви правдивий сакс – усе у вас саксонське: волосся, очі, шкіра, все-все! Та ще ж ви й боксер!

– Мабуть, наші діди всі бували боксерами, коли того вимагали обставини. Мусили боротися – нічого не вдієш! Адже ж вони знали: або добути, або вдома не бути!

– Про що це ви? – озвалася раптом Мері.

– Вони в нас швидкі, – зареготався Берт. – Можна подумати, що вже цілий тиждень знайомі.

– О, ми зналися ще багато раніше, – відказала Сексон. – Навіть ще до того, як народилися: наші діди разом переходили прерії.

– А ваші діди сиділи тоді й чекали, щоб для них проклали залізницю та винищили індіян – і тільки опісля завітали до Каліфорнії, – підтримав Біллі свою нову спільницю. – Ми з Сексон – тутешні краяни, з діда-прадіда тутешні! Отак і кажіть, як хто запитає.

– Вже й не знаю… – задьористо й з прихованою досадою відказала Мері. – Мій батько залишився на сході, щоб узяти участь у Громадянській війні. Він був за барабанщика. Тому й прибув так пізно до Каліфорнії.

– А мій батько повернувся назад, щоб узяти участь у тій війні, – не здавалася Сексон.

– І мій також, – докинув Біллі.

Радісно глянули вони одне на одного: між ними знайшовся ще один новий зв’язок.

– От маєш! Вони ж однаково всі померли! – похмуро зауважив Берт. – Хіба не байдуже, де померти – в бою чи в жебрацькому притулку? Вони ж усі мертві. А мені начхати – хоч би мій батько й на шибениці помер. Все те дурниці перед вічністю. Осточортіла мені ця балаканина про предків! А до того мій батько і не міг тоді воювати, бо ще й на світі його не було. Він народився за два роки по війні. Зате двох моїх дядьків убито під Гетісбергом – гадаю, що цього досить!

– Звісно, досить! – запевнила Мері.

Бертова рука обвила її стан.

– А ми живі, – і це найголовніше, – сказав він. – Хто мертвий – той мертвий, і хоч ти тут землю гризи, він повік не воскресне.

Мері затулила йому рота рукою, сварячись на нього за такі бридкі слова. А він на це поцілував її в долоню й ближче прихилився до дівчини.

Веселий брязкіт посуду все голоснішав – публіки в ресторані прибувало. Подекуди лунали уривки пісень, зростали розпалений сміх та вереск дівчат, а за ними потужні вибухи чоловічого сміху, в міру того як розгоралася вічна гра – боротьба між жінкою й чоловіком. Декотрі хлопці були вже напідпитку. З-за сусіднього столика якісь дівчата задьористо гукнули на Біллі. За короткий час почуття власності пустило вже міцні корінці в серці Сексон, і вона ревнивим оком глянула на Біллі, переконавшись, що він для всіх цікавий та привабливий.

– Ну й жахіття! – голосно висловила Мері своє обурення. – Які настирливі! Я їх добре знаю. Жодна порядна дівчина не водиться з ними. Послухайте-но!

– Ой Біле! – вигукнула одна з них, жвава чорнявка. – Сподіваюся, ти мене ще не забув, – ге, Біле?

– Забути таку куріпочку! – галантно озвався Біл. Сексон втішилася тим, що по його обличчі наче промайнуло невдоволення, і ту ж мить її охопила гостра відраза до чорнявої дівчини.

– Підеш танцювати? – не вгавала та.

– Можливо, – коротко відповів Біл і рішуче повернувся до Сексон. – Нам, давнім американцям, треба триматися купи, – правда? Нас уже й так небагато зосталось. У нас у країні аж комашиться від чужинців.

Біл розмовляв із Сексон тихо й довірливо, схиливши до неї голову і показуючи цим чорнявій, що він не вільний.

Якийсь юнак, що сидів за столиком напроти, націлився на Сексон. Він був неохайно вбраний і брутальний з вигляду. Чоловік і жінка поряд нього виглядали не краще. Щоки йому палали, тупий погляд дико блукав.

– Агов, ти! – гукнув він. – Ти, ти, – ота, що в оксамитових черевичках!.. Здоровенька була!

Дівчина, що сиділа з ним поруч, обняла хлопця за шию, марно пробуючи вгамувати його. Чути було, як він бубонів з-під її руки:

– Ох і гарна ж бестія, бігме!. – Стривай лишень, ось зараз відіб’ю її від отих бовдурів!

– Різницький нахаба! – обурено пирснула Мері.

Погляд Сексон зустрівся з поглядом ображеної дівчини, що ненависно дивилася на неї. А в очах у Біла вона побачила іскрини гніву. Були ті очі похмурі, але гарні, як ніколи: наче затьмарювала їх імла, набігали тіні, а то враз спалахували вогники, і від цього глибшала й іскрилася їхня блакить; кінець кінцем вони почали справляти враження чогось бездонно-глибокого. Біл змовк і не намагався навіть заводити розмови.

– Плюнь, не заводься з ними, Біле, – заспокоював його Берт. – Вони з того берега, з-за бухти. Не знають тебе, тому й в’язнуть.

Раптом Берт схопився, підступив до сусіднього столика, сказав там щось пошепки й повернувся назад. Усі погляди ворожого табору відразу ж спинилися на Біллі. Образник підвівся, недбало скинув з плеча руку дівчини і, похитуючись, підійшов до Біла. Це був кремезний чоловік зі злим, жорстким обличчям та прикрими очима. Зухвальства в ньому, одначе, вже не стало.

– То це ви – Здоровий Біл Робертс? – промурмотів він, хапаючись за стіл, щоб не впасти. – Чолом вам! Вибачайте на слові. Ви на спідницях розумієтесь, – віддаю вам пошану. Я не знав, хто ви такий. Коли б знаття, що ви Біл Робертс, – я б ані рипнувся. Ви ж не злоститесь? Пробачте… Ну, то як, – даєте руку?

– Гаразд, годі про це, – похмуро буркнув Біл, стискуючи йому руку; а потім повільним, дужим рухом штовхнув гультяя назад до його столика.

Сексон палала. Оце чоловік, оце справжній оборонець, на його руку можна спертись!.. Адже ж самого імені його було досить, щоб затремтіли навіть найзухваліші заводіяки з різницької околиці.

Розділ IV

По обіді протанцювали ще два танці в павільйоні, а тоді музики перейшли на біговище. Танцюристи пішли за ними. Туди ж таки подалася й решта публіки, і за столиками невдовзі не залишилося нікого. П’ятитисячна юрба услала зелений згористий амфітеатр, а дехто посунув навіть до внутрішньої частини поля.

Першим номером мало бути перетягання кодоли. В цьому брали участь каменярі з Окленда та Сан-Франциско; завзяті кремезні моцаки вже шикувалися вздовж кодоли. Вони вибивали ногами опорні ямки для закаблуків, натирали собі руки грудками вогкої землі та пересміювалися й жартували з навколишнім натовпом.

Судді й наглядачі марно силкувалися відтиснути юрму родичів та друзів. Кельтська кров заграла в жилах і кельтський дух змагання прагнув перемоги… Повстав гомін від жвавих вітань, порад, осторог та погроз. Декотрі з членів однієї команди підходили до супротивного гурту, щоб запобігти нечесній грі. Жінок серед гамірливого стовковиська було не менше ніж чоловіків. Від тупання ніг знялася така курява, що нічим стало дихати; Мері закашлялась і попрохала Берта вивести її звідси. Але незабаром мали початися змагання, і він, увесь запалившись, тільки намагався просунутися ще ближче. Сексон притислася до Біллі, що повагом і вперто прокладав ліктями і плечима для неї дорогу.

– Не місце тут для дівчини, – пробурмотів він, схиляючись до Сексон, а тим часом його могутній лікоть, наче ненароком, штовхнув під ребро здоровенного ірландця, що відразу відступився. – Ото загуде земля, як почнуть. Надто набралася братва, а вже як горілка заграє в жилах, то, звісно, заведуть гармидер.

Сексон почувалася ніяково серед цих дебелих чоловіків та жінок. Вона виглядала на дуже малу, тендітну й ніжну, зовсім як дівчинка, – немовби істота іншої породи. Тільки спритні м’язи й дужі плечі Біллі рятували її. Він раз по раз оглядав обличчя жінок довкола, а потім переводив очі на її лице, і видно було, що, порівнюючи, віддає перевагу саме їй.

Десь поблизу зчинилася колотнеча. Почувши лайку та ляпаси, юрба захвилювалась і сунула наперед. Якийсь здоровило, що ввігнався клином у саму тисняву, навалився на Сексон, притиснувши її щільно до Біллі, а той штовхнув його в плече з більшою силою, ніж звичайно. Не сподівавшися стусана, скривджений білявець аж загарчав і обернув до Біллі своє засмалене обличчя, на якому сердито блищали, безперечно, ірландські очі.

– Яка тебе муха вкусила? – гаркнув він.

– Манджай на своїх двох, доки вони ще цілі! – зневажливо кинув Біллі і штовхнув ірландця ще дужче.

Той загарчав знову і, крутнувшись, спробував продертися до Біллі, але тісне коло тіл не пускало його.

– Ось як лясну по пиці, то й своїх не впізнаєш! – оскаженіло гримнув він.

Але в ту ж мить вираз його обличчя змінився – на губах завмерла лайка, а сердиті очі весело заясніли.

– Невже це ви власною персоною! – скрикнув він. – Не знав я, що то ви так штовхаєтесь. Я бачив, як ви наклали тоді Лютому Шведові, хоч судді вас і ошукали.

– Ні, не бачили, братику, – весело відповів Біллі. – Ви бачили, як добре мене відлупцьовано того вечора. І ніхто мене не скривдив: присуд був правильний.

Ірландець засяяв. Він збрехав, щоб сказати комплімент, і те, що Біллі не прийняв не заробленої похвали, тільки збільшувало в його очах Біллине геройство.

– То так, але бійка була запекла, – згодився він. – Зате ж і ви, як рись, показали кігті. Хай тільки я випростаю руку, зараз же стисну вашу й допоможу вам і вашій дівчині.

Втративши надію вгамувати натиск розбурханої юрби, суддя стрельнув у повітря з револьвера, і змагання почалося.

Боротьба розходилася не на жарт. Сексон під охороною двох дужих чоловіків протиснулася досить близько й могла уважно стежити за всім. Змагачі щосили тягли – кожна команда у свій бік – міцний канат; від потужних зусиль уся кров кинулася їм у збагровілі обличчя, – аж кістки тріщали. Кодола була нова, слизька і випорскувала їм з рук; жінки й доньки змагачів підбігали, хапали жменями землю й посипали кодолу та руки чоловіків, щоб тим легше було триматись.

Якась дебела жінка середнього віку в запалі вхопилася сама за кодолу і почала тягти поруч свого чоловіка, підбадьорюючи його гучними вигуками. Наглядач з ворожої команди кинувся був відтягати репетуху, але впав на землю, як бик, від важкого ляпаса, що завдав йому один з прибічників супротивної команди. За мить, одначе, і цей дістав такого стусана, що сам звалився додолу, а мускулясті жінки кинулися на допомогу своїм чоловікам. Даремно благали, вмовляли й галасували судді та наглядачі, вимахуючи кулаками. Чоловіки й жінки з натовпу хапалися за кодолу й тягли. Це вже змагалася не команда з командою, це боровся ввесь Окленд проти всього Сан-Франциско. Кодола звивалася під живою гірляндою рук, рукам було тісно, руки хапалися за руки – одна поверх одної, намагаючись учепитися за кодолу. А ті руки, що не могли вчепитись, погрозливо стулялися в кулак, і власники їхні лупили у щелепи наглядачам, які намагалися відірвати від кодоли сторонніх.

Берт захоплено вищав, а Мері у нестямі тулилася до нього. Біля самої кодоли люди давили одне одного й падали, по них топтали ногами. Курява звивалася хмарою. І над усім стояло пронизливе ревище безсилої люті чоловіків та жінок, що не змогли дорватися до кодоли.

– Це вже не змагання, це казна-що, – промовляв час від часу Біллі; і хоч він добре бачив, що діється навколо, проте за допомогою привітного ірландця став спокійно прокладати для Сексон дорогу назад крізь натовп.

Нарешті настав рішучий момент – одна з команд перемогла. На подоланих та їхніх доброхітних помічників навалилася лава розпалених глядачів, і все пішло шкереберть.

Залишивши Сексон у затишному місці під опікою ірландця, Біллі знову пірнув у людський коловерть. За кілька хвилин він виринув звідти в супроводі Берта та Мері; з розквашеного Бертового вуха текла кров, але він був веселий, а Мері, вся розкуйовджена й схвильована, істерично вигукувала:

– Це не спорт! Це сором, чистий сором!

– Ходімо звідси, – сказав Біллі. – Розвага тільки-но починається.

– Ой, постривайте! – заволав Берт. – Восьми доларів не пошкодую, щоб подивитися. Та такому видовищу й ціни не складеш! Стільки понабивають вони собі синців та ґудзів.

– Ну то йди та милуйся, – відповів Біллі. – А я відведу дівчаток он на той пагорок. Звідтіля й дивитимемось. Але ручуся, що тобі ще добре перепаде, як напосядуть оті несамовиті.

Колотнеча скоро вщухла. Вже за хвилю один з суддів оголосив з трибуни край спортивного поля, що починаються перегони хлопців, і Берт, розчарований, повернувся до Біллі та обох дівчат, які примостилися на схилі пагорка.

Відбулися перегони дівчат і перегони хлопців, перегони молодих жінок і старих жінок, перегони гладунів і товстух, перегони в лантухах і перегони на трьох ногах. Ґвалт раз у раз зчинявся знову. Бігуни гналися вздовж тісного треку під дикі крики й оплески глядачів. Про змагання з кодолою вже забули, і серед люду знов запанував добродушний настрій.

П’ятеро хлопців присіли навпочіпки попри стартову стягу, спираючись пучками об землю і чекаючи на гасло – постріл з револьвера. Троє бігунів були в шкарпетках, а двоє в бігових черевиках, підбитих цвяшками.

– «Перегони хлопців, – прочитав Берт у програмці. – Тільки один приз – двадцять п’ять доларів». Бачите он того рудого в черевиках з цвяшками – другого скраю. За нього Сан-Франциско. І стільки ставок на нього поставлено!

– Хто з них виграє? – звернулася Мері до Біллі як до найвищого спортсменського авторитету.

– Не знаю, – відповів він. – Я їх зроду не бачив. На мою думку, вони всі браві хлопці. Хай виграє найспритніший, оце й усе, що я скажу.

Гримнув постріл, і п’ятеро бігунів знялися й помчали вперед. Троє відразу ж відстали. Попереду летів рудий, але впритул до нього гнався чорнявий. Уже заздалегідь було видно, що змагатимуться тільки цих двоє.

Зробивши півкола, чорнявий обігнав рудоголового; йому таки, мабуть, судилося виграти. Він був попереду на десять футів, і рудому ніяк не таланило надолужити ані дюйма.

– Меткий хлопчина! – зауважив Біллі. – В нього ще є запас, а рудого вже он як прикрутило!

Чорнявого таки вивезли його десять футів; він перший прибіг до стрічки фінішу під гучний рев привітань. Проте подекуди лунали й сердиті вигуки. Берт радів бурхливо.

– Ого! – галасував він. – Фріско облизня спіймало! Тепер держись! Диви, диви! Його хочуть геть за облавок!.. Судді не видають йому грошей! Його обступили! Ого-го! Ще ні разу не було мені так весело від того часу, як моя стара зламала собі ногу!

– Чом же вони йому не платять, Біллі? – спитала Сексон. – Адже він виграв.

– Партія Фріско звинувачує його, що він професіонал, – пояснив Біллі. – Тому вони й гризуться. Але це несправедливо. Кожен з них змагався за гроші, – отож усі вони професіонали.

Юрба хвилювалася, сперечалась і ревла, тиснучись до суддівського помосту. Це була хистка двоповерхова споруда, другий поверх якої, де радилися судді, мав тільки три стіни; судді там сперечалися не згірше за глядачів унизу.