Серця трьох

Для Томаса Рігана все це було китайською грамотою, він слухав Тореса з поблажливою посмішкою, що явно говорила: «От, змушують зайняту людину відриватися від справ і вислуховувати якісь небилиці».

Ледве встиг сеньйор Торес відкланятися, як у кабінет зайшов Френк Морган.

– Вирішив на хвильку забігти до вас за порадою, – сказав він після звичайного обміну вітаннями. – Та й до кого ж мені звертатися, як не до вас, адже ви стільки років працювали з моїм батьком. Як мені відомо, ви були його компаньйоном у найбільших справах. Він завжди радив мені довіряти вашим судженням. Ну, ось я і прийшов. Насамперед скажіть, що відбувається з «Темпіко петролеум»? Річ у тім, що я хочу поїхати порибалити.

– Що відбувається з «Темпіко петролеум»? – запитанням на запитання відповів Ріган, спритно вдаючи, ніби він нічого не знає, хоча саме він і був в усьому винен.

Френк кивнув і, опустившись у крісло, запалив сигарету, а Ріган почав переглядати стрічку біржового телеграфу.

– Акції «Темпіко петролеум» піднялися… на два пункти… А тебе, власне, що турбує? – запитав він.

– Та нічого, – відповів Френк. – Зовсім нічого. Проте чи не гадаєте ви, що якась група хоче прибрати «Темпіко» до рук, адже потенційна цінність підприємства колосальна. Це, як ви розумієте, між нами, тобто я хочу сказати – цілком конфіденційно.

Ріган кивнув.

– Підприємство величезне, – продовжував Френк. – Досить прибуткове. Справді солідне. І раптом такий стрибок! Чи не здається вам, що якась особа або група осіб хоче заволодіти контрольним пакетом акцій?

Компаньйон його батька тряхнув своєю сивою гривою, проте в голові, покритій цими шляхетними сивинами, причаїлися аж ніяк не шляхетні думки.

– Ну що ти, – зауважив він, – мабуть, це просто випадковий стрибок. А може, публіка, що грає на біржі, запідозрила, що акції «Темпіко петролеум» – штука справді прибуткова. Як ти гадаєш?

– Звісно, що прибуткова, – гаряче відповів Френк. – Я отримав такі приємні новини, Рігане, що ви ахнете, здивувавшись. Я своїм друзям кажу, що це справді солідне підприємство. Проте прикро, що мені довелося залучити сторонній капітал. Однак підприємство виявилося таким великим, що я змушений був це зробити. Навіть якби я уклав усі гроші, що залишив мені батько, – я маю на увазі вільний капітал, а не те, що уже вкладено в інші підприємства, коротше: готівку, – все одно мені самому це не до снаги.

– У тебе що, погано з готівкою? – спитав старий Ріган.

– У мене є кругленька сума, якою я можу оперувати, – безтурботно відповів молодик.

– Ти хочеш сказати…

– Звичайно. Саме так. Якщо акції «Темпіко» упадуть, я купуватиму їх. Адже це все одно що знайти гроші!

– На яку ж суму ти маєш намір купувати? – запитав Ріган, намагаючись прощупати свого гостя, проте маскуючись добродушністю й схваленням.

– На всі гроші, які в мене є, – не задумуючись відповів Френк Морган. – Я ж кажу вам, Рігане – це перспективне підприємство!

– Я не дуже цікавився ним і не можу сказати, чого воно варте, Френку, але з тих фактів, що мені відомі, воно видається цілком солідним.

– «Видається»! Кажу вам, Рігане, що це золоте дно! дно! І мені соромно, що його акції довелося випустити на біржу. Зате на них вже ніхто не збанкрутує. Я тільки зроблю послугу світу, викинувши на ринок… навіть не можу точно сказати, скільки сотень мільйонів барелей чистої нафти… Так ви знаєте, що в мене є свердловина на Гаустекських копальнях, яка вже сім місяців дає по двадцять сім тисяч барелей на день. І фонтан ще не висох. Проте це крапля в морі проти того, що ми здатні поставити на ринок. У цієї нафти питома вага двадцять два, а осаду в ній менше ніж два десятих відсотка. Потім є ще один фонтан – до нього треба тільки прокласти миль із шістдесят нафтопроводу, – який викидає близько сімдесяти тисяч барелей на день і, незважаючи на вжиті заходи, буквально заливає нафтою всі околиці. Це я ділюся з вами, звичайно, по секрету, самі розумієте. Справи в нас ідуть непогано, і я зовсім не хочу, щоб акції «Темпіко петролеум» підскочили до неба.

– Можеш не турбуватися про це, синку. Ще треба, щоб нафта потекла по нафтопроводах і щоб у Мексиці припинилися революції, – тільки тоді акції «Темпіко» можуть підскочити. А поки що їдь рибалити й забудь про це. – Ріган помовчав, потім, удавши, ніби раптом щось згадав, узяв зі столу візитну картку Альвареса Тореса з написаною олівцем запискою. – Глянь, хто в мене щойно був. – Ріган помовчав, немов обмірковуючи думку, що раптово йому спала. – Ну, навіщо тобі їхати вудити якусь форель? Адже це зрештою порожня розвага. А ось тут є для тебе улов набагато цікавіший – це розвага сьогодення, гідна чоловіка, не те що перські палаци в Адирондакських горах, де є і морозиво, і слуги, і електричні дзвоники. Твій батько завжди дуже пишався цим піратом, від якого пішов увесь ваш рід. Він твердив, що схожий на нього, ну, а ти, безперечно, схожий на свого батька.

– Сер Генрі, – з посмішкою зауважив Френк, простягаючи руку за карткою, – адже і я пишаюся цим старим розбійником!

Прочитавши карлючки на візитній картці, він запитливо подивився на Рігана.

– Історія, яку розповів мені цей хлопець, на вигляд правдива, – пояснив Ріган. – Він каже, що народився на цьому самому Москітовому Березі й дізнався про скарб із документів, які зберігаються в їхній родині. Проте я, звичайно, не йму віри жодному його слову. В мене немає ні часу, ні бажання цікавитися тим, що ніяк не стосується моїх справ.

– Дивно, що сер Генрі помер майже бідняком, – зауважив Френк; він насупив брови, й одразу проявилася морганівська впертість, – а захований ним скарб так ніхто і не знайшов.

– Ну що ж, бажаю успіху в риболовлі, – добродушно посміхнувся Ріган.

– А все ж таки я хотів би побачитися із цим Альваресом Торесом, – заявив юнак.

– Усе це – золото для дурнів, – продовжував Ріган. – Хоча, мушу зізнатися, історія, що розповів мені цей хлопець, може бути цілком правдивою. Можливо, коли б я був молодшим… проте мені, очевидно, усе життя призначено просидіти тут.

– Чи не знаєте, де б я міг знайти його? – нетерпляче запитав Френк, усупереч власній волі засовуючи шию в сильце Долі, що втілилася в образі Томаса Рігана, яке вона приготувала, аби спіймати його.

…Побачення відбулося наступного ранку в кабінеті Рігана. Сеньйор Альварес Торес здригнувся, коли побачив Френка, але відразу опанував себе. Це відразу ж спостеріг Ріган, і, посміхнувшись, запитав:

– Що, старий пірат власною персоною, га?

– Так, схожість просто разюча, – збрехав або майже збрехав Торес, бо хоч і спостеріг подібність Френка із сером Генрі Морганом, але водночас перед ним постав образ іншої, живої людини, що нагадувала і Френка, і сера Генрі так само, як і вони обидва були схожими між собою.

Френк був молодий, а молодість не знає перешкод. Хутко розгорнули сучасні атласи й стародавні географічні карти, документи, писані споловілим чорнилом на пожовклому від часу папері, – і не минуло й півгодини, як Френк заявив, що відтепер рибалитиме тільки на Бику або на Тельці, тобто на одному з двох острівців, що лежать у лагуні Чірікві, де, як запевняв Торес, закопано скарб.

– Сьогодні ж увечері виїжджаю потягом у Новий Орлеан, – оголосив Френк. – Тоді я встигну на один із пароплавів «Юнайтед фрут компані», який прямує в Колон. Учора, перш ніж лягти спати, я все розвідав.

– Тільки не наймайте шхуни в Колоні, – порадив Торес, – краще прямуйте верхи до Белена. Там найліпше це зробити, також і матроси-тубільці простіші, а й усякі формальності теж.

– Добре, – погодився Френк. – Мені давно хотілося побачити тамтешні краї. А ви встигнете на цей потяг, сеньйоре Торесе? У цій справі я буду за вашого скарбника й беру на себе всі ваші витрати.

Однак Торес, перехопивши погляд Рігана, миттю зметикував, чого від нього хочуть, і взявся натхненно брехати:

– На жаль, містере Моргане, я змушений затриматися й приєднаюся до вас згодом. У мене є невідкладна справа… як би це сказати?… невеликий судовий процес, який мені треба виграти. Сума позову, щоправда, незначна, але позов зачіпає інтереси родини, і тому ця справа для мене надзвичайно важлива. Ми, Тореси, маємо гордість. Я знаю, вам, американцям, це видається смішним, але для нас – річ надто серйозна.

– Він потім приєднається до тебе й допоможе, якщо ти збочиш, – заспокоїв Френка Ріган. – До речі, доки ви не забули, не завадило б вам заздалегідь домовитися про розподіл скарбу… якщо ви, звичайно, колись його знайдете.

– Слово за вами. Що скажете? – запитав Френк.

– Порівну. Точно навпіл, – запропонував Ріган, великодушно даруючи їм те, чого, як він був переконаний, зовсім не існувало.

– І ви відразу ж приїдете, як тільки зможете, так? – запитав Френк Тореса. – Слухайте, Рігане, візьміть на себе справу й позбудьтеся її якнайшвидше. Домовилися?

– Неодмінно, мій любий, – відповів той. – А якщо йому будуть потрібні гроші? Дати?

– Неодмінно! – і Френк міцно потиснув обом руки. – Це позбавить мене зайвого клопоту. Ну, а тепер я втікаю: треба зібратися, скасувати всі призначені побачення й встигнути на потяг. На все добре, Рігане. До швидкої зустрічі, сеньйоре Торесе, десь біля Бокас-дель-Торо або у якійсь печері на Бику чи Тельці. Так, по-вашому, скарб на Тельці? Ну, загалом, до зустрічі. Adios!

Сеньйор Альварес Торес затримався ще на короткий час у Рігана, щоб отримати найдокладніші вказівки про ту роль, яку йому належало грати: йому потрібно було затримати Френка якнайдовше й чинити йому всілякі перепони у справах.

– Одним словом, – закінчив Ріган, – я не шкодуватиму, коли в інтересах свого здоров’я він залишиться там надовго, і плакати не буду, якщо не повернеться взагалі.

Розділ II

Гроші, як і молодість, ніколи не знають перешкод. І Френк Морган, законний і природний власник і молодості, і грошей, одного чудового ранку, через три тижні після того, як він розпрощався з Ріганом, опинився на борту найнятої ним шхуни «Анжеліка», яка потрапила неподалік від берега в штиль. Вода була, ніби скло, шхуну ледь гойдало, і Френк Морган, нудячись від надлишку енергії, що так само, як і молодість, не знає перешкод, попросив метиса-капітана, сина ямайського негра й індіанки, спустити за борт маленький ялик.

– Схоже, тут можна підстрелити папугу або мавпу, або щось інше, – зауважив Френк, розглядаючи в могутній цейсівський бінокль поросле непрохідним чагарником узбережжя, що лежало за півмилі від них.

– Найвидше, сер, ви натрапите на лабару. Укус цієї гадюки – смертельний, – посміхнувся капітан і власник «Анжеліки», що успадкував від свого батька-ямайця хист до мов.

Проте Френка вже було не спинити: саме у цю мить він побачив у бінокль білу гасієнду трохи віддалік, а потім постать жінки в білому на березі; він навіть спостеріг, що жінка теж розглядає в бінокль його самого та шхуну.

– Спустіть ялик, капітане, – наказав він. – Хто там живе? Білі?

– Сімейство Енріко Солано, сер, – відповів той. – Це родовиті іспанські аристократи. Їм належить уся ця місцевість – від моря до Кордильєр, а також половина лагуни Чірікві. Землі в них багато, а от грошей – мало. Гордії страшенні, ну й запальні, як порох.

Коли Френк у ялику плив до берега, зірке око капітана побачило, що він не взяв із собою ні рушниці, ні дробовика для передбачуваного полювання на папуг або мавп. А ще око капітана розгледіло постать жінки в білому, що виділялася на темному тлі джунглів.

Френк веслував прямо до берега з білого коралового піску, не наважуючись подивитися, чи там ще ця жінка, чи вже її немає. У його думках не було нічого лихого, тільки цілком природне для молодої людини бажання познайомитися з молодою сільською дівчиною, можливо, напівдикою, але найкраще – наївною провінціалочкою, з якою можна буде розважитися, доки штиль затримує «Анжеліку».

Коли дно ялика шурхнуло по піску, Френк вистрибнув з човна, сильною рукою витяг його на берег і тільки тоді озирнувся. Навкруги не було жодної душі. Він довірливо рушив уперед. «Кожен мандрівник, потрапивши на незнайомий берег, має право шукати місцевих жителів, аби розпитати дорогу», – сказав він собі.

І Френк, сподіваючись тільки на скороминущу розвагу, отримав стільки розваг і таких, про які навіть не мріяв. Із-за зелених чагарників, ніби фея з чарівної скриньки, раптово вибігла молода жінка, яку він вже бачив, й обома руками схопила його за руку. З першого погляду було видно, що це доросла дівчина. Френка здивували сила й ніжність, з якими вона стисла його руку. Вільною рукою він зірвав із голови капелюх і, як Морган, вихований у Нью-Йорку й призвичаєний нічому не дивуватися, уклонився незнайомці. Проте він був таки вражений, та ще й як! Причому вразила його не тільки врода дівчини, а й погляд, яким вона дивилася на нього, – суворий і непохитний. Йому навіть здалося, нібито він уже десь бачив її, бо зовсім незнайомі люди не могли так дивитися одне на одного.

Дівчина обома руками потягла Френка за руку й схвильовано прошепотіла:

– Швидше! Ходіть за мною!

Якусь мить він вагався. Тоді вона нетерпляче смикнула його і потягла за собою. Подумавши, що це якась дивна гра, у яку грають мешканці узбережжя Центральної Америки, він, усміхаючись пішов за нею в чагарники, не добре тямлячи, чи добровільно йде, чи вона силоміць тягне його.

– Робіть те, що і я, – кинула вона йому через плече, тримаючи його тепер тільки однією рукою.

Френк усміхнувся й підкорився їй: повз, коли повзла вона, згинався в три дуги, коли вона згиналася, і раз у раз порівнював себе з Джоном Смітом і Покахонтасом.

Раптом дівчина спинилася й сіла, жестом наказавши Френку сісти біля неї; тепер вона відпустила свого бранця й приклала руку до серця.

– Слава богові! – прошепотіла вона. – О милосердна діво Маріє!

Наслідуючи їй – така була її воля і такі були, очевидно, правила гри – він, знову посміхнувшись, також приклав руку до серця, хоч не згадав ні бога, ні діву Марію.

– Невже ви ніколи не навчитеся бути серйозним? – гнівно блиснувши очима, напустилася на нього дівчина.

Френк негайно став серйозним і поважним.

– Шановна моя леді… – почав було він.

Вона різким жестом примусила його замовчати. Здивований Френк побачив, як вона нахилилася, прислухаючись, а потім і сам почув кроки людей, що спускалися стежиною неподалік від них.

Доторкнувшись теплою рукою до його руки, дівчина звеліла йому мовчати, раптом вона рвучко підвелася – Френк уже зрозумів, що ця рішучість у її натурі – й побігла вниз стежкою. Від подиву він мало не свиснув, й не свиснув саме тому, що почув недалеко її голос: вона суворо питала щось по-іспанськи, а чоловічі голоси, хоча й шанобливо, але заперечували їй.

Потім Френк почув, як вони пішли геть, розмовляючи. Хвилин п’ять панувала мертва тиша, потім до Френка знову долетів голос дівчини: вона веліла йому вийти з чагарників.

«Цікаво, а як би поводився Ріган за такої пригоди?» – усміхаючись подумав він, виконуючи її наказ.

Він ішов за нею – тепер вона вже не тримала його за руку – через чагарники до моря. Коли вона зупинилася, він підійшов майже впритул і став перед нею, все ще вважаючи, що це гра.

– Застукав! – розсміявся він, торкаючись до її плеча. – Застукав! – повторив він. – Тепер вам ловити!

Її чорні очі обпекли його гнівом.

– Дурень! – вигукнула вона і тицьнула пальцем, як йому здалося, із зайвою фамільярністю у його вусики. – Невже ви гадаєте, що це робить вас невпізнанним?

– Однак, шановна моя леді… – почав було він, намагаючись пояснити дівчині, що, безумовно, бачить її вперше.

Те, що сталося далі, змусило його прикусити язика й було таким несподіваним, як і все, що дівчина робила досі. Це сталося так швидко, що він навіть не спостеріг, як з’явився малесенький срібний револьвер, дуло якого було не лише націлене на нього, а й притиснуте до його живота.

– Шановна леді… – знову почав він.

– Я не хочу з вами говорити, – перебила вона його. – Повертайтеся на свою шхуну й пливіть… – Френку здалося, що дівчина стримує ридання. І тільки витримавши паузу, вона додала: – Назавжди.

Він хотів щось сказати, але, відчувши різкий поштовх револьвером, замовк.

– Якщо ви ще колись повернетеся, – нехай простить мені Мадонна! – я застрелю вас.

– У такому разі мені, мабуть, краще забратися звідси, – жартівливо кинув він і, повернувшись, пішов до ялика; йому було і соромно, і смішно від того кумедного становища, у якому він опинився.

Френк намагався зберегти останні краплини гідності й поводився так, начебто не помічає, що незнайомка слідує за ним. Витягаючи з піску ніс ялика, він побачив, що легкий вітерець пробігся по листю пальм. Від бризу, що налетів із берега, там, за гладенькою поверхнею лагуни, де на обрії, ніби міражі, здіймалися далекі рифи, потемніло й захвилювалося море.

Френк уже збирався сісти у ялик, як раптом хлипання змусило його повернути голову. Дивна дівчина стояла, опустивши револьвер, і плакала. В одну мить Френк перед нею й співчутливо доторкнувся до її плеча. Дівчина здригнулася від його дотику й, відхилившись, докірливо подивилася на нього. Той знизав плечима, ніби пояснюючи, що не розуміє таку різку зміну її настрою, і знову повернувся було до човна, але незнайомка зупинила його.

– Ви… – спочатку вона затнулася й важко зітхнула, – ви могли б хоч поцілувати мене на прощання.

І дівчина рвучко кинулася йому назустріч, розкривши обійми, але все ще тримаючи в правій руці такий недоречний для цього випадку револьвер. Френк, остаточно спантеличений, якусь мить стояв розгублений, а потім обійняв її й отримав палкий поцілунок у вуста. Незнайомка, схиливши голову йому на плече, заплакала. У Френка в очах потемніло, проте він не забував про револьвер, притиснутий до його спини. За мить дівчина підвела мокре від сліз обличчя й поцілувала Френка кілька разів, у його голові промайнула думка: чи не підступно з його боку відповідати на її поцілунки з такою самою пристрастю?

І тільки він сказав собі, що, взагалі, йому байдуже, скільки часу триватиме ця ніжна сцена, як дівчина раптом відсахнулася від нього, обличчя її знову спалахнуло гнівом і, загрозливо змахнувши револьвером, вона вказала йому на човен.

Стенувши плечима, ніби кажучи, що він не може відмовити вродливій жінці, Френк підкорився, сів на весла обличчям до неї, і поплив.

– Нехай врятує мене діва Марія і не дасть загинути через моє слабке серце! – вигукнула дівчина, зриваючи з шиї медальйон. Золоті бусинки посипалися дощем, і медальйон полетів у воду, що розділяла її та Френка.

У цю саму мить із чагарників вибігли троє чоловіків із рушницями й бігцем кинулися до дівчини, яка знеможена опустилася на пісок. Піднімаючи її, чоловіки помітили Френка, що гріб тепер з усієї сили. Френк поспішно оглянувся, аби впевнитися, чи далеко ще до «Анжеліки», й побачив, що шхуна, схилившись набік, розрізаючи носом воду, йде йому назустріч. У цю мить один із трьох чоловіків на березі – літній бородань – вихопив у дівчини бінокль і подивився на Френка. А наступної миті, кинувши бінокль, він уже цілився в нього з рушниці.

Куля плюснула у воду на відстані якогось ярда від човна, але перш ніж пролунав другий постріл, дівчина поспіхом підхопилася на ноги й ударом знизу вибила рушницю з рук стрільця. З усієї сили налягаючи на весла, Френк побачив, як чоловік, відбігши від дівчини, прицілив у нього, але вона вихопила свій револьвер і, націливши на них, змусила опустити рушниці.

«Анжеліка», що йшла проти вітру, завмерла, спінюючи воду, і Френк спритно стрибнув на палубу; тієї самої миті капітан повернув стерно, вітрила надулися, і шхуна попрямувала в море. У хлоп’ячому запалі Френк послав на прощання повітряний поцілунок незнайомці, яка все дивилася йому вслід, і побачив, як вона, знеможена, припала до грудей бороданя.

– Ну й запальні ці прокляті Солано! А пихаті – до божевілля, – зауважив метис-капітан і посміхнувся до Френка, блиснувши білими зубами.

– Шалені якісь, справжні психопати! – розсміявся Френк і, підбігши до борта, послав ще кілька повітряних поцілунків неврівноваженій дівчині.

Завдяки погожому вітру, який дув із материка, «Анжеліка» дійшла до рифів, що відгороджують вхід до лагуни Чірікві, й, зробивши ще миль із п’ятдесят уздовж них, опівночі підійшла до островів Бика й Тельця, де капітан поставив судно на якір, вирішивши дочекатися світанку. Після сніданку Френк, прихопивши із собою матроса, негра з Ямайки, як весляра, вирушив у ялику обстежити острів Бика – дещо більший від острова Тельця й залюднений у цей час року, за словами шкіпера, індіанцями, що перебираються сюди з материка для полювання на черепах.

Не встиг Френк підпливти до острова, як зрозумів, що його відділяють від Нью-Йорка не лише тридцять градусів широти, а й тридцять століть: від ультрасучасної цивілізації він перенісся мало не до первісної дикості. Зовсім голі, якщо не зважати на пов’язки з мішковини на стегнах, озброєні важкими, надзвичайно гострими сокирами-мачете, ловці черепах досить швидко довели, що вони надзвичайні прошаки й не зупиняться перед убивством. Острів Бика належить їм, оголосили вони Френку через перекладача-матроса, що привіз його туди, а Телець, який колись теж належав їм у сезон полювання на черепах, тепер захопив один шалений грінго, запеклий урвиголова, незговірливий і владний, який погрозами завоював їхню повагу – повагу перед двоногою істотою, лютішою, ніж вони самі.

За срібний долар Френк умовив одного з індіанців відвідати таємничого грінго й передати йому, що він хотів би з ним зустрітися. Тим часом інші оточили ялик і, розглядаючи Френка, клянчили в нього гроші та навіть спробували викрасти його люльку, яку він поклав біля себе. Френк негайно вдарив у вухо злодія, а потім стусонув іншого, який вихопив її в першого, і повернув собі люльку. За мить уся юрба наїжилася, загрозливо заблискали на сонці відточені леза мачете, але Френк швидко вгамував запал індіанців, націливши на них свій револьвер. Вони позадкували

і, з’юрбившись, зловісно зашепотіли. Тут Френк побачив, що його єдиний супутник і перекладач злякався. Підійшовши до ловців черепах, він улесливо заговорив із ними, що дуже не сподобалося Френку.

Тим часом повернувся посланець із запискою і передав Френку аркуш, впоперек якого олівцем було написано: «Vamos! Пішов ти до біса!»

– Доведеться мені, очевидно, самому до нього йти, – сказав Френк, покликавши до себе чорношкірого матроса.

– Будьте якомога обережнішим і обачнішим, сер, – застеріг його чорношкірий. – Ці тварюки здатні на все, сер.

– Сідай у човен і веслуй, – коротко наказав Френк.

– Ні, сер. Пробачте, але ні, сер, – відповів чорношкірий матрос. – Я наймався, сер, до капітана Трефезена в матроси, а не в самогубці, і я не піду з вами, сер, на видиму смерть. Найкраще для нас – це забратися з цього пекла; якщо ж ми залишимося, сер, то добре отримаємо на горіхи – це вже точно.

З огидою Френк зміряв матроса презирливим поглядом, сховав у кишеню револьвер і, повернувшись спиною до напівголих дикунів, подався поміж пальм. Там, де стирчав величезний шматок коралового рифу, викинутий колись на пісок землетрусом, він вийшов на берег. На острові Тельця, від якого його відділяла вузька протока, він побачив припнутий ялик. На березі, де він стояв, самотіло видовбане з дерева старе і, безсумнівно, діряве каное. Френк перевернув його, щоб вилити воду, і у цю мить побачив ловців черепах, які, зупинившись на галявині серед пальм, спостерігають за ним – боягузливого матроса серед них не було.

Переправитися через протоку для Френка – це справа кількох хвилин, але на березі Тельця на нього чекав не менш теплий прийом: з-за пальми вийшов високий молодик, босоніж, тримаючи в руках револьвер, він гаркнув:

– Vamos! Забирайтеся геть звідси! Хутко!

– О боги морських глибин з усіма їхніми рибами та рибенятками! – напівжартома-напівсерйозно вигукнув Френк і посміхнувся. – Тут у вас людині й кроку не можна ступити, аби їй не тицьнули пістолетом в обличчя. І всі кричать: «Забирайся геть, pronto!»

– Ніхто вас не запрошував сюди, – заперечив незнайомець. – Ви з’явилися без дозволу. Забирайтеся з мого острова. Даю півхвилини.

– Чи знаєте, голубе, я починаю злитися, – щиросердно зізнався Френк, скоса позираючи на найближчу пальму й міркуючи, яка відстань до неї. – Усі, кого я тут зустрічав, якісь шалені й до того ж нечеми: проганяють людину без будь-якого сорому. Зрештою, у мене теж настрій зіпсувався. А ось щодо того, ніби цей острів ваш, то ці слова ще не є доказом…

І, не докінчивши фрази, Френк швидко стрибнув під прикриття пальми. Щойно він сховався за дерево, як у його стовбур влучила куля.

– Ах так! – крикнув він і всадив кулю в стовбур пальми, за якою зник незнайомець.

Кілька хвилин тривала перестрілка: супротивники то стріляли один в одного, то вичікували, ретельно рахуючи постріли. Нарешті Френк випустив восьму, й останню, кулю і раптом без особливого задоволення згадав, що нарахував усього сім пострілів від незнайомця. Тоді він обережно висунув свій корковий шолом із-за пальми – у шолом негайно влучила куля.