Моральні листи до Луцилія. Том II

Луций Анней Сенека

Моральні листи до Луцилія. Том II

© О. Кононенко, переклад українською, 2019

© О. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2017

Лист LXXXIV

Сенека вітає Луцилія!

(1) Ті поїздки, що проганяють мою в’ялість, корисні, на мою думку, і для здоров’я, і для занять. Чому вони корисні для здоров’я, ти бачиш сам: якщо пристрасть до наук робить мене лінивим і заважає турбуватися про тіло, то так я роблю вправи хоч за чужий рахунок. А чому вони корисні для занять, я тобі поясню. Бо я не припиняю читати, а це, як на мене, необхідно – по-перше, для того, щоб не задовольнятися самим собою, по-друге, щоб, знаючи досліджене іншими, судити про знайдене і думати про те, що ще треба знайти. Читання живить розум і дає втомленому заняттями відпочити за іншим заняттям.

(2) Не можна тільки писати чи тільки читати: одне з цих занять пригнічує і відбирає сили (я маю на увазі перо), друге розсіює і розслабляє. Треба в свою чергу переходити від одного до другого і одне другим міряти, щоб зібране за читанням наше перо перетворювало в щось суттєве.

(3) Ми, так би мовити, повинні наслідувати бджіл, які подорожують у пошуках медоносних квітів, а потім складають принесене в стільники, де воно і перетворюється на мед, і, як сказано у нашого Вергілія,

   збирають текучийМед і стільники свої наповнюють солодким нектаром

(4) Про бджіл точно не відомо, чи то сік, який вони вибирають з квітів, є готовий мед, чи то вони надають зібраному солодкість якимись домішками і властивістю свого дихання. Дехто вважає, що їхнє уміння – не робити мед, а збирати його, і кажуть, що у індусів мед знаходять в листі тростини, де він народжується або як роса, завдяки тамтешньому клімату, або як солодкий і густий сік самої тростини, і що в наших травах є та ж сила, тільки не така явна і примітна, а народжені для цього живі істоти вишукують і накопичують такий сік. Інші думають, що зібране бджолами з найніжніших трав і квітів перетворюється на нову речовину завдяки особливим приправам і змішуванню, не без якогось, так би мовити, бродила, яке і зливає різне воєдино.

(5) Але, щоб мені не відволікатися від нашого предмету, скажу, що і ми повинні наслідувати бджіл: вичитане з різних книг розділяти, тому що окремо все зберігається краще, а потім, з усім старанням і усіма здатностями розуму, злити різні проби і досягти єдиного смаку, так що, навіть якщо буде видно, звідки щось взяте, воно має виглядати іншим, ніж там, звідки було взяте. Бо те ж саме в нашому тілі робить без нашого старання сама природа. (6) З’їдена страва лише обтяжує шлунок, доки залишається, якою була, і плаває в ньому твердими шматками; тільки коли змінюється, перетворюється вона на силу і в кров. Нехай те ж саме буде і з усім, що живить наш розум: не можна, щоб почерпнуте залишалось недоторканим і тому чужим.

(7) Його треба перетравити, інакше це буде страва для пам’яті, а не для розуму. Будемо відданими тому, з чим згодні, засвоїмо його так, щоб з множини виникло одне, як з окремих чисел виходить одне, коли меншу розрізнену кількість обійме один підрахунок. Те ж саме нехай зробить і наша душа: все, що помогло їй, нехай вона приховає і показує лиш те, чого сама досягла в результаті.

(8) А якщо і з’явиться в тебе схожість з ким-небудь, кого захоплення підняло в твоїх очах, я хочу, щоб ти наслідував його, як син, а не як портрет: бо портрет мертвий. «Що ж, не можна буде зрозуміти, чиї промови ти наслідуєш, чиї докази, чи думки?» – Я думаю, інколи і не зрозумієш цього – тоді, коли великий розум надає свій чекан всьому, що побажав взяти від будь-якого зразка, і приведе все до одного. (9) Хіба ти не бачив, як багато голосів у хорі? І всі вони зливаються в єдиний звук. Є в хорі голоси високі, є низькі, є середні, супроводжують їх флейти, – але окремі голоси приховані, явно чути голос всіх.

(10) Я говорю про хор, який був відомий старим філософам. Під час наших змагань більше співаків, ніж колись бувало глядачів у театрі; всі проходи заповнені рядами співаючих, лави оточені трубачами, з підмостків звучать флейти і органи всіх родів, і з різноголосся виникає злагодженість. Те ж саме хочу я бачити і в нашій душі: нехай вона вмістить багато мистецтв, багато настанов, багато прикладів з різних століть, але нехай все це буде узгодженим.

(11) Ти запитаєш, як цього можна досягти? – Постійною увагою, – не вчиняючи нічого інакше, як за порадою розуму. Якщо ти захочеш його послухатися, він тобі скаже: «Негайно облиш все, за чим гоняться; облиш багатства – вони або небезпечні для власника, або обтяжливі. Облиш насолоди, і тілесні, і духовні, – вони зніжують і розслабляють. Облиш пошук почестей – це річ спесива, пуста і непостійна, їй немає кінця, вона завжди в тривозі, чи не видно кого попереду, чи немає кого за плечима, завжди мучиться заздрістю, і при тому подвійною. Бачиш, яка нещасна людина, якщо навіть той, кому заздрять, заздрить теж.

(12) Чи бачиш ти ці будинки вельмож, ці пороги, біля яких шумно сваряться ті, що прийшли на поклон? Ти натерпишся образ, щоб увійти, а ще більше – коли увійдеш. Іди повз сходи багатіїв і піднесених насипами перехожих: там ти будеш стояти не тільки над кручею, а й на слизькому місці. Краще спрямуй крок сюди, до мудрості: прагни до її спокою, до її достатку!

(13) У справах людських до всього, що на перший погляд підноситься тільки над зовсім вже низьким, ведуть круті і важкі підступи. Нерівною дорогою здираються до вершини почестей. А якщо ти побажаєш зійти на цю висоту, до якої не піднятися фортуні, ти побачиш все, що шанується як найвище, біля своїх ніг, хоч підйом твій буде пологим.

Бувай здоровий.

Лист LXXXV

Сенека вітає Луцилія!

(1) Я тебе щадив і до цього часу задовольнявся малим: пропускаючи все заплутане, давав тобі тільки спробувати докази, які наші подають у підтвердження того, що однієї доброчинності досить, щоб зробити життя вповні щасливим. А тепер ти велиш мені викласти всі умовиводи, скільки їх є, – і наші, і придумані з тим, щоб виставити нас на сміх; та якщо я захочу це зробити, вийде не лист, а книга. Я багато разів запевняв тебе, що не знаходжу в доказах цього роду ніякого задоволення. Соромно виходити на битву в ім’я богів і людей, озброївшись шилом.

(2) «Розумна людина невибаглива; невибагливий стійкий; стійкий безтурботний; безтурботний не знає смутку; хто не знає смутку, той блаженний; значить, розумний блаженний, а розумності досить для блаженного життя».

(3) Ось що заперечують на цей умовивід деякі періпатетики. Безтурботний, і стійкий, і той, хто не знає смутку – все це треба тлумачити так: «безтурботним» зветься не той, хто ніколи не хвилюється, а той, хто хвилюється рідко і стримано; і «той, хто не знає смутку», за їхніми словами, – це той, хто смутку не піддається, хто грішить цією вадою не часто і не дуже сильно, бо людська природа відмовила нам в тому, щоб чиясь душа була недоступною для смутку, а мудреця скорбота не перемагає, не зачіпає, і таке інше в цьому роді, у відповідності до свого вчення.

(4) Вони не прибирають пристрасті, а зменшують їх. Як мало, проте, визнаємо ми за мудрим, якщо він сильніший від найслабших, радісніший від найскорботніших, стриманіший від розгнузданих, виший від найнижчих! Що буде, якщо хто-небудь стане захоплено хвалити власну вправність, дивлячись на кривих і калік?

В полі летіла вона по верхів’ях злаків високих,Не приминаючи ногою стебла і ломких колосків,|Мчала й по морю, шлях по хвилях прокладаючи вправно,Не встигаючи стопи змочити в солоній пучині.

Ось що таке швидкість, якщо оцінити її саму по собі! Раптом ти назвеш здоровим того, у кого невеликий жар? Не дуже сильна хвороба – це вже не здоров’я!

(5) Вони говорять, що «мудрець зветься безтурботним так само, як називають “безкісточковими” не ті фініки, де зовсім немає твердих зерен, а ті, де вони не такі тверді». Але це неправда. На мою думку, людина добра – не та, в якій менше зла, а та, в якій його немає. Річ не в тому, щоб вади були малими, а в тому, щоб їх не було, а інакше, якщо будуть хоч якісь, вони виростуть і обплутають людину. Зріле і велике більмо засліплює око, але і невелике затьмарює його.

(6) Якщо ти припустиш у мудреця пристрасті, розум з ними не зрівняється, і його змиє наче потоком; особливо ж якщо ти залишиш мудрому не одну пристрасть, щоб він з нею боровся, а всі їх. Цілим натовпом пристрасті, нехай і помірні, сильніші, ніж одна, навіть і шалена.

(7) Людина жадібна до грошей, але не занадто, честолюбна, але помірно, гнівлива, але відхідлива, непостійна, але не кидається туди-сюди, похітлива, але не до запаморочення. Ні, краще тому, ким одна пристрасть володіє цілком, ніж такому, хто одержимий всіма потроху.

(8) І потім, не так важливо, наскільки пристрасть сильна: вона, якою б не була, підкорятися не уміє і напучуванню не піддається. Як не слухається доказів жодна тварина, ні дика, ні домашня і лагідна (сама їхня природа глуха до умовлянь), так не слухаються, не дослухаються до них пристрасті, якими б не були вони нікчемними. Тигри і леви ніколи не позбудуться люті, хоч інколи їх приборкують; та коли менше всього чекаєш, приборкана кровожерність прокидається, так і вади не приручаються по-справжньому.

(9) Далі, якщо розум в чому й допомагає, так тільки в тому, що не дає пристрасті виникнути; а коли вона виникає наперекір йому, вона наперекір йому і укоріниться, бо легше не допустити її народження, ніж витримати її натиск.

Отож «помірність» ця обманна і марна, і думати про неї треба так само, як про заклики не дуже сильно божеволіти, не дуже сильно хворіти. (10) Управляти можна тільки доброчинністю, а не душевними недугами – їх легше викорінити, ніж приборкати. Чи є сумнів у тому, що застарілі і стійкі вади людського духу, які ми називаємо хворобами: скупість, жорстокість, розпутство, невірність обов’язку не можна стримати? Отже, не можна стримати і пристрасті, від яких прямий шлях до вад.

(11) Далі, якщо ти даси хоч трохи волs скорботі, страху, жадібності та іншим дурним пориванням, вони вийдуть з-під твоєї влади. Чому? Та тому що предмети, які їх збуджують, поза нами. Вони і ростуть залежно від того, великими чи малими є причини, що їх викликають. Тим сильнішим буде страх, чим виявиться більшим чи ближчим те, що лякає; тим гострішим буде бажання, чим багатшою буде нагорода, надія на яку його розпалює.

(12) Якщо ж нам не підвладне існування в душі пристрастей, то сила їхня – й поготів: якщо ти даси їм виникнути, вони будуть рости разом зі своїми причинами і якими тільки зможуть стати, такими і будуть. Додай і те, що вони, як би не були знищені, завжди набирають силу: бо все, що нам на погибель, не має міри. Хвороба легка спочатку, коли підкрадається, а потім хворе тіло гине і від найменшого напливу жару.

(13) Хто настільки безумний, щоб повірити, буцімто в нашій владі відхід тих речей, чиє начало нам не підвладне? Звідки мені взяти сили покінчити з тим, щ я не в змозі був не допустити? Між тим перегородити доступ легше, ніж задушити, допустивши.

(14) А деякі говорять про таку відмінність: «Якщо людина стримана і розумна, то дух її за своїм звичним станом і властивостями спокійний, але часом навпаки не спокійний. У звичайному своєму стані дух її не схильний ні до хвилювань, ні до скорботи, ні до страху, але є багато зовнішніх причин, які здатні його хвилювати».

(15) Ось що приміром вони хочуть сказати: людина хоч і не гнівлива, та інколи буває у гніві; хоч і не боязка, та інколи боїться; тобто вада остраху їй чужа, та відчуття боязні знайоме. Якщо погодитись з цим, то острах, з’являючись все частіше, перейде у ваду, і гнів, допущений в душу, змінить стан цієї душі, що раніше не знала гніву.

(16) І далі: хто не зневажає зовнішні причини і чогось боїться, той, коли треба буде хоробро йти на вогонь і клинки заради вітчизни, законів і свободи, буде зволікати і піде серцю наперекір. А в мудрому такого лицемірства бути не може.

(17) Окрім того, я вважаю, треба ось на що звернути увагу: не треба змішувати дві речі, які слід доводити окремо. Що тільки чесне є благом, – це один умовивід; а що для блаженного життя досить доброчинності – інше. Якщо тільки чесне є благом, то всі погодяться, що для блаженного життя досить доброчинності; і навпаки – ніхто не визнає, що тільки чесне є благом, якщо доброчинність одна лише робить нас блаженними.

(18) Ксенократ і Спевсіпп вважають, що блаженним можна стати і завдяки одній доброчинності, а ось чесне не є єдиним благом. І Епікур вважає, що той, хто володіє доброчинністю – блаженний, але самої доброчинності не досить для блаженного життя, тому що блаженними робить насолода, що насолода витікає з доброчинності, а не вона сама. – Безглузда відмінність! Бо ж він сам стверджує, що немає доброчинності без насолоди. А якщо вона завжди і нерозривно з нею пов’язана, значить, досить і її однієї: бо насолода, без якої доброчинності не буває, завжди при ній, навіть коли вона одна.

(19) Безглуздим є і твердження, ніби блаженним можна стати і через одну лише доброчинність, але вищого блаженства нею не досягнути. Я не розумію, як це можливо. Блаженне життя містить в собі довершене благо, неперевершене нічим, а якщо це так, то й блаженство довершене. Якщо немає нічого більшого й кращого, ніж життя богів, а блаженне життя божественне, значить, йому нікуди вже прагнути в висоту.

(20) Окрім того, якщо блаженне життя нічого не потребує, значить, блаженне життя досконале, і між блаженним і блаженнійшим життям різниці немає. Невже ти маєш сумнів, що блаженне життя є вищим благом? А якщо в ньому є вище благо, значить, є і вище блаженство. І як не можна нічого додати до вищого (бо що вище нього?), так і до блаженного життя, яке не буває без вищого блага. Якщо ти уявиш справу так, ніби один блаженніший, ніж інший, то доведеться тобі піти і далі, та уявити чисельну кількість ступенів вищого блага; а я розумію так, що вище вищого блага немає жодного ступеня.

(21) Коли один блаженніший за іншого, отже він віддасть перевагу чужому, більш блаженному життю перед своїм, а блаженний нічого чужого не бажає. Значить, або лишається таке блаженство, якому і блаженний віддав би перевагу перед своїм, або він віддасть перевагу не кращому; та або одне, або інше неймовірне! Завжди людина, чим вона розумніша, тим більше тягнеться до найкращого і бажає досягнути його будь-яким способом. Так чи може бути блаженним той, хто і може бажати чого-небудь ще, і винен?

(22) Я скажу, звідки береться ця омана. Люди не знають, що блаженне життя одне. Кращим понад усе його робить головна властивість, а не величина. Все одно, довге воно чи коротке, вільне чи обмежене, простягається на всі сторони, на всі можливі місця, чи зосереджене в одному. Хто оцінює його по частинах, по числу і мірі, той відбирає в нього найкраще. Що це? Те, що блаженне життя завжди повне.

(23) Я вважаю, мета їжі і пиття – ситість. Один з’їсть більше, інший менше, – а різниці немає: обоє вже ситі. Один вип’є більше, інший менше, – а різниці немає: обоє втамували спрагу. Один прожив багато років, інший – мало; але й це не має значення, якщо довголіття дало першому стільки ж блаженства, скільки другому – короткий вік. Той, кого ти називаєш не таким блаженним, зовсім не блаженний: саме це слово не допускає обмеження.

(24) «Хто хоробрий, той не знає страху; хто не знає страху, той не знає і печалі; хто не знає печалі, той блаженний». Цей умовивід належить нашим. Його намагаються заперечувати так: ми, мовляв, річ невірну і суперечливу стверджуємо як загальновизнану, кажучи, що хоробрий не знає страху. «Невже ж хоробрий не злякається бід, які близько підступили? Це говорить швидше про безумство або шаленство, ніж про хоробрість. А хоробрий просто стриманий у своєму остраху, хоч і не позбавлений його зовсім».

(25) Ті, хто так стверджує, припускаються тієї ж помилки: у них доброчинність підміняється не такою сильною вадою. Бо той, хто боїться, нехай не так часто і менше, все ж не цурається зла, хоч і не такого болісного. – «А по-моєму, той, хто не боїться бід, які близько підступили, безумний». – Ти правий, якщо мова йде про біди; а якщо він знає, що це не біди і єдиним злом вважає ганьбу, то напевно буде спокійно спозирати небезпеки і зневажати те, що іншим страшно; бо коли не боятися бід властиво нерозумному чи безумцю, виходить, що всякий буде тим боязкіший, ніж він розумніший.

(26) «По-вашому, хоробрий сам підставить себе під удар». Анітрохи! Він хоч і не боїться небезпеки, але уникає її: обережність йому властива, страх – ні. – «Що ж, ні смерті, ні ланцюгів, ні вогню, ні інших знарядь фортуни він не буде страшитися?» – Ні! Він знає, що все це уявні, а не справжні біди, пострахи людського життя.

(27) Опиши йому полон, побої, ланцюги, злидні, тіло, яке змучили хвороби або насильства, – все, що тобі спаде на думку; він віднесе це до числа безпричинних страхів. Боятися таких речей повинні боязкі. Чи, по-твоєму, може бути злом те, на що нам доводиться інколи йти зі своєї волі?

(28) Ти запитаєш, що є справжня біда? – Піддатися тому, що іменується бідами, і віддати їм свою свободу, заради якої треба все перенести. Свобода гине, якщо ти не зневажиш все, що накидає ярмо. Не було б сумнівів у тому, що належить хороброму, якби знали, в чому справжня хоробрість. Це – не зухвалість наперекір розуму, не пристрасть до небезпеки, не прагнення назустріч жахам. Хоробрість є уміння розрізняти, що біда і що ні. Вона пильно оберігає себе, і вона ж терпляче зносить все, що має облудний лик біди.

(29) «Як же так? Якщо над головою хороброго мужа буде занесений меч, якщо йому будуть пронизувати одну за іншою частини тіла, якщо він побачить, як нутрощі вивалюються йому на коліна, якщо для того, щоб він сильніше відчув тортури, їх будуть повторювати і пускати свіжу кров з підсохлих ран, ти скажеш, що він не боїться і не страждає?» – Страждає, звичайно; бо людських почуттів ніяка доброчинність не відбирає, – але не боїться і, непереможений, дивиться зверхньо на свої страждання. Ти запитаєш, що у нього тоді на душі? Те ж, що у тих, хто намагається підбадьорити хворого друга.

(30) Біда – це те, що шкодить; шкодить – значить робить гірше; але страждання і бідність не роблять нас гіршими, отже, це не біди. «Але ці ваші твердження облудні: не завжди шкодити – значить робити гірше. Буря і негода шкодять керманичу, але не роблять його гіршим».

(31) У стоїків і на це є відповідь. І керманич через бурі і грози стає гіршим, тому що не може втілити свої наміри і дотриматися напрямку; в своєму мистецтві він не стає гіршим, в своїй справі – стає. – Перипатетики говорять на це: «Значить, і мудреця роблять гіршим бідність, страждання і таке інше в цьому роді: вони не відбирають у нього доброчинності, але справі її заважають».

(32) Це було б сказано вірно, якби обставини у керманича і у мудреця були одні і ті ж. Мета мудреця не в тому, щоб неодмінно досягати в житті всього, за що б він не взявся, а в тому, щоб все робити правильно; мета ж керманича – неодмінно привести корабель у гавань. Мистецтва – прислужники, вони повинні давати, що обіцяли, мудрість господня і наставниця. Мистецтво служить життю, мудрість керує ним.

(33) Я, втім, думаю, що відповідати треба по-іншому: буря не робить гіршим ні мистецтво керманича, ні застосування цього мистецтва на ділі. Керманич обіцяє тобі не щастя, а корисну роботу й уміння правити кораблем, – воно ж тим помітніше, чим більші йому ставить перепони яка-небудь випадкова сила. Хто міг сказати: «Нептуне, інакше як на вірному шляху ти цей корабель…», – той вартий свого мистецтва; буря ж заважає не справі керманича, а успіху.

(34) «Як же так, значить, керманичу не шкодить те, що не дає йому дійти до гавані, робить марними його зусилля і або несе його, або тримає і обеззброює?» – Шкодить, але не як керманичу, а як морському мандрівникові. Мистецтву керманича негода не тільки не шкодить, але й допомагає бути поміченим: в затишшя, як говориться, всякий може бути керманичем. Перепони вона створює судну, а не тому, хто ним править в ролі керманича.

(35) Бо у керманича їх дві: одна – спільна з усіма, хто сів на цей корабель, де він і сам – один з мандрівників; друга – особлива, оскільки він керманич. Буря шкодить йому як мандрівникові, а не як керманичу.

(36) І ще: мистецтво керманича – чуже надбання, воно належить тим, кого він везе, як мистецтво лікаря тим, кого він лікує. Мудрість же є загальна приналежність – і тих, серед кого мудрець живе, і його власна. Тому можна нашкодити керманичу, чий труд, що його він віддає іншим, буря зводить нанівець, (37) і не можна нашкодити мудрецеві: тут безсилі і бідність, і страждання, і решта життєвих негараздів. Бо його справа зводиться нанівець тільки в тому, що стосується інших. Сам він завжди діяльний, і з найбільшою віддачею тоді, коли фортуна йому в супротив: тоді-то він і робить діло самої мудрості, яка, як ми сказали, і спільним надбанням, і його власним.

(38) Та й тоді, коли його пригнічує яка-небудь необхідність, вона не заважає йому приносити користь людям. Бідність заважає йому показати, як треба керувати державою, – і він показує, як треба справлятися з бідністю. Нічого немає в його житті, що не служило б справі мудрості. Жодна участь, жодні обставини не відбирають у мудрого можливості діяти: бо його діло – подолати те, що заважає всякій справі. Йому до снаги подолати і удачі, і біди: над одними він владний, інші перемагає.

(39) Повторюю, він так себе загартував, що знаходить свою доброчинність і в щасті, і в нещасті, так як дивитись буде лише на неї саму, а не на те, що дає привід її виказати. Йому не заважають ні бідність, ні біль, ні все інше, що відлякує невігласів і примушує їх утікати. Тобі здається, біди пригнічують його? Ні, служать йому!

(40) Фідій умів ліпити не тільки з слонової кості; ліпив він і в бронзі, а дали б йому мармур чи інший камінь, дешевший, – він зробив би найкраще, що тільки можна з нього виліпити. Так і мудрець покаже, що таке доброчинність, якщо можливо, – серед багатств, якщо ні, – в бідності, якщо вдасться, – на батьківщині, якщо ні, – у вигнанні, якщо вдасться, – полководцем, якщо ні – солдатом, якщо вдасться, – здоровим, якщо ні, – калікою. Якою б не була його доля, він зробить з неї щось достойне пам’яті.

(41) Є приборкувачі диких звірів, що змушують найлютіших тварин, одна зустріч з якими страшна, під ярмом возити людину. Не задовольняючись приборканням кровожерності, вони привчають їх жити з ними разом. Левам наглядач засовує руку в пащу, сторож цілує своїх тигрів, слонів, крихітний ефіоп примушує присідати на коліна і ходити на мотузці. Мудрець – як вони: його мистецтво – приборкувати біди. І страждання, і злидні, і наруга, і темниця, і вигнання, які всюди навіюють жах, як тільки потрапляють до нього, стають лагідними.

Бувай здоровий.

Лист LXXXVI

Сенека вітає Луцилія!

(1) Я пишу тобі з садиби Сціпіона Африканського, де вшанував його мани і вівтар, який, здається мені, і є могилою великого чоловіка. Я переконую себе, що душа його повернулась в небо, звідки зійшла, – і не за те, що він командував чисельним військом (війська були і в шаленого Камбіза, для якого обернулося щастям саме шаленство), а за його надзвичайну скромність і вірність обов’язку, які, я вважаю, більше заслуговували захоплення в дні, коли він покинув батьківщину, ніж коли захищав її. Або Сціпіон, або свобода повинні були піти з Риму.

(2) І він сказав: «Я нічого не хочу змінювати ні в законах, ні в постановах; нехай всі громадяни будуть рівноправними. Користуйся моїми благими діяннями без мене, вітчизно! Завдяки мені стала ти вільною, завдяки мені всі побачать, що ти вільна! Якщо я став більшим, ніж тобі в користь, – я йду!»

(3) Як мені не захоплюватись цією величчю душі, з якою він вирушив в добровільне вигнання, позбавивши вітчизну тягаря? Бо справа дійшла до того, що або Сціпіон обмежив би свободу, або свобода – волю Сціпіона. І те, і інше було б безчестям – і він поступився місцем законам, а сам усамітнився в Літерні, – так само вигнавши себе на користь державі, як Ганнібал.

(4) Я побачив садибу, складену з прямокутних брил, стіну, яка оточує ліс, башти, зведені з обох сторін садиби як захисні укріплення, водосховище, викопане під усіма будівлями і посадками, так що запасу вистачило б хоч на ціле військо; бачив і лазню, тісну і темну, за звичаєм давніх: бо нашим предкам здавалось, що немає тепла без темряви. Великим задоволенням було для мене споглядати звичаї Сціпіона і наші звичаї.

(5) В цій тісняві гроза Карфагену, вождь, якому Рим зобов’язаний тим, що його було захоплено лиш один раз, омивав тіло, втомлене в сільських трудах, – бо він загартовував себе роботою і сам (таким був звичай в давнину), обробляв землю. Під цією убогою покрівлею він стояв, на цю дешеву підлогу ступав.