Загадкова історія Бенджаміна Баттона

– Я гадаю, сер, сьогодні зранку вам сподобається гаряча рожева вода з пінним кремом, і, можливо, холодна соляна вода на завершення процедури.

Негр стояв поруч із ним.

– Гаразд, – погодився Джон, безглуздо посміхаючись, – як вам завгодно.

Йому здавалося, що ідея замовлення ванни за власним мізерним смаком є надто педантичною, і навіть жалюгідною.

Негр натиснув кнопку, і теплий дощ полився, ніби з небес, проте насправді через секунду Джон зрозумів, що це був своєрідний механізм фонтана, розташованого біля нього. Вода перетворилася на світло-рожеву, і струмені рідкого мила бризнули з чотирьох мініатюрних голів моржа, розташованих по кутках ванни. Через хвилину дюжина маленьких весел-коліс, закріплених по боках купелі, спінили суміш в яскраву веселку рожевої піни, яка лагідно, зі смачним блиском, ніжно окутала його, вибухаючи сонячними, рожевими бульбашками.

– Можна включити проектувальний апарат, сер? – шанобливо запропонував темношкірий. – Сьогодні тут є хороша одночастинна комедія, а, якщо бажаєте, можу швидко вкласти туди шматок серйозного фільму.

– Ні, дякую, – відповів Джон ввічливо, проте твердо. Він аж надто насолоджувався ванною, аби бажати якогось іншого втручання. Проте воно прийшло. Через хвилину він вже захоплено прислухався до звуків флейт, що долинали нізвідки, флейт, що стікали мелодією водоспаду, прохолодного й зеленого, як ця кімната. На їхньому фоні звучало пінисте пікколо, гра якого була трепетнішою, аніж мереживо піни, що огортала й чарувала його.

Опісля холодної соляної води й бадьорого, свіжого душу, його окутали махровим халатом і, на канапі, покритою такою ж тканиною, тіло його втирали оліями, спиртом й прянощами. Потім його посадили в чутливе крісло, поголили й зробили зачіску.

– Містер Персі чекає у вашій вітальні, – сказав негр, коли всі дії були завершені. – Мене звати Гігсум, сер. У мої обов’язки входить догляд за містером Енгером щоранку.

Джон вийшов у жваву, освітлену сонцем вітальню, де на нього чекав сніданок та Персі, одягнений в розкішні білі бриджі. Він курив, сидячи в м’якому кріслі.

4.

Ось історія сім’ї Вашингтонів, яку Персі накидав Джонові за сніданком.

Батько теперішнього містера Вашингтона був вірджинцем, прямим нащадком Джорджа Вашингтона і лордом Балтимор. Громадянську війну він закінчив у чині двадцятип’ятилітнього полковника, що мав негідну плантацію й тисячу доларів золотом.

Фіц-Норман Колпелер Вашингтон, як насправді звали молодого полковника, вирішив передати маєток молодшому братові, а сам – вирушити на Захід. Він відібрав два десятки найвірніших рабів, які, звісно, поклонялися йому, і купив двадцять п’ять квитків на Захід, де мав намір придбати землю на імена рабів і завести ранчо з вівцями та рогатою худобою.

Він пробув у Монтані менше ніж місяць, а справи його, звісно, не покращилися, та він наткнувся на грандіозне відкриття. Якось він поїхав у гори й загубився там, і, блукаючи цілий день, відчув несамовитий голод. Прадід не взяв зі собою зброї, тому погнався за білкою голіруч, і, переслідуючи її, помітив, що вона несе щось яскраве в роті. Перед тим, як зникнути в дуплі, (бо Велике Пророцтво було проти того, аби білкою втамовували голод) вона впустила свою ношу. Фіц-Норман присів на землю, аби обдумати своє становище, та раптом його очі помітили щось блискуче на траві. Через десять секунд він остаточно втратив апетит, проте заробив сто тисяч доларів. Білка, що з тривожною наполегливістю відмовлялася перетворюватися в їжу, зробила йому величезний подарунок у вигляді ідеального діаманта.

Пізньої ночі він дістався до табору, а через дванадцять годин всі його раби повернулися до дупла тієї білки й шалено копали схил, що містився біля її житла. Фіц-Норман сказав їм, що відкрив тут склад штучних діамантів, й оскільки жоден із них ніколи не бачив дорогоцінного каменя, вони безсумнівно повірили йому. Коли він усвідомив усе значення такої знахідки, то був вражений. Уся гора була суцільним діамантом. Нічого іншого, окрім твердого діаманту. Він наповнив чотири сідлових мішки блискучими зразками й на коні помчався в Сент-Пол. Там йому вдалося збути півдюжини маленьких діамантів, та коли він показав свій великий камінець, комірник зомлів, а Фіца-Нормана арештували як порушника громадського спокою. Він втік з в’язниці й сів у потяг до Нью-Йорка, де продав кілька середніх камінців й отримав за них приблизно двісті тисяч доларів золотом. Та продемонструвати інші виняткові коштовності він не наважився й вирішив покинути Нью-Йорк – якраз вчасно. Всеохопне збудження запанувало в ювелірних колах, що викликане було не стільки розмірами діамантів, скільки загадковим джерелом їхньої появи в місті. Ходили дикі плітки, що діамантові жили виявлено в горах Кетскіл, на береговій лінії Джерсі, на Лонг-Айленді, під Вашингтон-сквер. Із Нью-Йорка почали щогодинно відходити потяги, які прямували в такі приміські Ельдорадо й були повністю набиті чоловіками з кирками й лопатами. А тим часом молодий Фіц-Норман повертався до Монтани.

До кінця наступного тижня він виміряв, що діамант у горі приблизно дорівнював усім іншим діамантам, існування яких було відоме на світі. Проте оцінити його шляхом звичайних розрахунків було неможливо, оскільки він був суцільним, і якби він запропонував його на продаж, то це не лише б викликало кризу на світовому ринку, а й при умові, що ціна росла б так, як зазвичай, залежно від величини каменю, в арифметичній прогресії – у світі не вистачило б золота, аби купити й десяту частину діамантової гори. Та й що робити з алмазом такої величини?

Це становище було чарівно безпомічним. З одного боку, він був найбагатшою людиною, та все ж, хіба йому нічого не належало? Якби його таємниця розкрилася, то невідомо, до яких заходів вдався би уряд, аби запобігти краху на золотому й коштовному ринках. Вони могли негайно забрати заявку й установити монополію.

Вибору не було. Він повинен таємно продавати свою гору. Він послав на Північ за своїм молодшим братом і поставив його наглядачем над рабами, які навіть не підозрювали, що рабство вже скасували. Аби їх запевнити, він прочитав їм власноруч створений наказ, в якому повідомлялося, що генерал Форрест реорганізував розколену армію Півдня й завдав нищівної поразки мешканцям Півночі в одній детально спланованій битві. Негри наївно йому повірили. Вони дійшли висновку, що така декларація є хорошим знаком й негайно виконали свої примітивні обряди.

Фіц-Норман відправився закордон, маючи при собі сто тисяч доларів й дві валізи, наповнені невідшліфованими діамантами різних видів. Він відплив до Росії на китайській джонці й через шість місяців після того, як покинув Монтану, опинився в Санкт-Петербурзі. Він винайняв непомітну квартирку й одразу ж викликав придворного ювеліра, повідомляючи, що має діаманта для самого царя. Він прожив у Санкт-Петербурзі два тижні, постійно перебуваючи в небезпеці та можливості бути вбитим, часто перебираючись з одного житла в інше. За весь час перебування в російській столиці він відвідав свої скрині всього-на-всього три чи чотири рази.

Його ледве відпустили в Індію, проте він був змушений дати клятву повернутися через рік, маючи при собі ще більші й чарівніші діаманти. Та перед тим, як він поїхав, придворний скарбничий поклав для нього в американські банки п’ятнадцять мільйонів доларів – на чотири вигаданих ним псевдоніми.

Він повернувся до Америки в 1868 році, подорожуючи понад два роки. Предок відвідав столиці двадцяти двох країн і розмовляв із п’ятьма імператорами, одинадцятьма королями, трьома принцами, шахом, ханом та султаном. До того часу Фіц-Норман оцінював свої статки сумою в один мільярд доларів. Лиш одна причина заважала йому повністю розкрити таємницю. Варто було якомусь великому діаманту з’явитися в центрі уваги публіки на тиждень, люди починали створювати скандали, любовні перипетії, революції та війни, що залишалися нерозв’язаними ще з часів першої Вавилонської імперії.

З 1870-го й аж до його смерті, що наступила в 1900-му році, життя Фіц-Нормана Вашингтона стало епічною поемою, писаною золотим пером. Були й, звісно, незначні події: він ухилявся від топографічних вимірювань, одружився з однією леді-вірджинкою, з якою виховав єдиного сина; а ще серія нещасливих обставин просто змусила його до вбивства рідного брата, доленосна звичка якого напиватися до нерозсудливої маячні кілька разів загрожувала їхній безпеці. Та, у цілому, лише декілька смертей заплямували ці щасливі роки багатства й прогресу.

Незадовго до смерті він змінив свою політику, і все своє величезне багатство, окрім, хіба що, кількох мільйонів доларів, використав на купівлю гуртом рідкісних металів, які й помістив у безпечні сховища банків по цілому світу, зареєструвавши їх як антикварні дрібнички. Його син, Бреддок Тарлтон Вашингтон доклав до цієї справи ще більшого розмаху. Метали були переплавлені в найрідкісніший із хімічних елементів – радій, так що еквівалент мільярда доларів помістився золотом у скриньку не більшу від коробки сигар.

Коли після смерті Фіца-Нормана минуло три роки, його син, Бреддок вирішив згорнути справу батька. Спадок, що вони разом із батьком перейняли від гори, ще не піддавався точному обчисленню. Він вів записну книжку, де шифрував приблизну кількість радію в кожному з тисячі банків та, опікуючись ними, реєстрував прізвища, під якими зберігався цей статок. Потім він зробив дуже просту річ – запечатав джерело отримання коштовностей.

Він просто його закрив. Те, що подарувала гора, мало забезпечити незрівнянну розкіш усім майбутнім поколінням Вашингтонів. Єдиною турботою тепер залишалося зберігання таємниці, аби можлива паніка, що стосувалася такого відкриття, була придушена й, разом з усіма аукціонерами світу, не довела до повного зубожіння.

Такою була сім’я, куди завітав Джон Т. Енгер. Це була історія, яку він почув зранку після свого приїзду у вітальні зі сріблястими стінами.

5.

Після сніданку Джон вийшов через величезний мармуровий портал й із цікавістю розглянув краєвиди перед собою. Уся долина, від початку діамантової гори до крутої гранітної скелі в п’ятьох милях звідси, видавала подих золотого серпанку, що бездіяльно завис над витонченими широкими газонами, озерами та садами. Тут і там скупчення в’язів створювало делікатну тінь гаїв, що дивно відрізнялося від міцної маси соснового лісу, який утримував пагорби в лещатах смарагдово-голубої темряви. Дивлячись на все це, Джон помітив за півмилі від замку трьох молодих оленів, які самотньою шеренгою вийшли з однієї зграї й із грайливою незграбністю зникли в темно-смугастій напівсвітлій гущавині. Джон не здивувався б, якби побачив фавна, що бігає з сопілкою серед дерев та намагається спіймати рожевощоку німфу з розкуйовдженим золотим волоссям, що мелькає між смарагдовим листям зелені.

У такій холоднокровній надії він спустився мармуровими сходами, порушуючи слабкий сон двох вівчарок, що лежали внизу, і направився доріжкою, викладеною білими й голубими цеглинками, здавалося, що веде в нікуди.

Він перебував у стані блаженства. У цьому й проявляється щастя й непридатність молодості – вона ніколи не може жити в теперішньому, а завжди вимірює дні у власному блискучо-примарному майбутньому – у квітах та золоті, дівчатах та зірках, які тільки залишаються прообразами й пророцтвами цієї незрівнянної, недосяжної юнацької мрії.

Джон плавно повернув за куток, де густі кущі троянд наповнювали повітря важким ароматом, і перейшов через парк до дерев, під якими виднівся клаптик моху. Він ніколи не лежав на мохові, тому хотів перевірити, чи справедливо використовують порівняння з м’якістю, коли говорять про мох. І тут він побачив дівчину, що йшла по траві прямо до нього. Вона була наймилішим створінням, котре йому коли- небудь зустрічалося.

Вона – одягнена в білу коротку сукню, що ледве прикривала її коліна, та вінок із резеди, прикрашений голубими смужками сапфіру, що зв’язували її волосся. Її босі рожеві ноги розбризкували крапельки роси при ходьбі. Дівчина була молодшою за Джона – не більше шістнадцяти.

– Привіт, – ніжно сказала вона, – я – Кісмін.

Та для Джона вона була вже чимось більшим, аніж Кісмін. Він підійшов до неї обережно, важко ступаючи, аби не натрапити на її босі ступні.

– Ти ще мене не бачив, – вимовив її лагідний голос. Її голубі очі додали: «І багато втратив» – Минулого вечора ти зустрів мою сестру Жасмін. Я отруїлася салатом-латуком, – продовжив її ніжний голос, а її очі приховали: «І коли я хвора, то дуже мила, і коли ні – теж».

«Ти справила на мене величезне враження», – ці слова промайнули в очах Джона, – і я не настільки дурний, аби цього не помічати».

– Як ти почуваєшся? – промовив його голос. – Сподіваюся, тобі краще цього ранку, – «люба», – трепетно засіяло в його очах.

Джон спостеріг, що вони вже йдуть вздовж стежки. На її запрошення вони сіли разом на мох, м’якість якого йому так і не вдалося визначити.

Він упереджено ставився до жінок. Єдиний недолік, – товста щиколотка, хриплий голос, скляний погляд, – і жінка ставала для нього огидною. І тут, вперше за все своє життя, перед ним була дівчина, що здавалася втіленням фізичного ідеалу.

– Ти зі Сходу? – запитала Кісмін із чарівливим захопленням.

– Ні, – просто відповів Джон. – Я із Гадеса.

Чи це вона ніколи не чула про Гадес, чи не могла придумати щось приємне у відповідь, то й далі не запитувала про це місто.

– Цієї осені я поїду до школи, на Захід. Як гадаєш, мені там сподобається? Я збираюся в Нью-Йорк до місіс Балдж. Там дуже суворі правила, та вихідні я буду проводити вдома, із батьками, у нашому нью-йоркському будинку, бо батько чув, що дівчата там повинні гуляти одна з одною, попарно.

– Твій батько хоче пишатися тобою, – зауважив Джон.

– Так, – відповіла вона, а очі її замайоріли вогнем величі. – Жоден із нас ніколи не був принижений. Батько каже, що ніколи й не будемо. Якось, коли моя сестра Жасмін була маленькою дівчинкою, вона штовхнула його зі сходів, а він просто встав та пошкутильгав геть. Мама була трішки вражена, – продовжила Кісмін, – коли вона почула, що ти зі… – сам знаєш звідки. Вона сказала, що коли була юною леді, та потім… як бачиш, вона – іспанка й дуже консервативна.

– Ти багато часу тут проводиш? – запитав Джон, приховуючи той факт, що він був дещо ображений її словами.

Це здавалося неввічливим натяком на його провінціалізм.

– Персі, я і Жасмін тут кожного літа, та наступного Жасмін збирається до Ньюпорта. Вона виїжджає до Лондона після цієї осені. Її представлять при дворі.

– Чи знаєш ти, – нерішуче почав Джон, – що ти – більш сучасна, аніж здавалася на перший погляд?

– Ох, ні, я не така, – вигукнула вона з поспіхом. – Я б так не вважала. Гадаю, що сучасні молоді люди жахливо подібні, чи не так? А я – не всі, справді. Якщо ти не погодишся зі мною, я почну плакати.

Вона була такою засмученою, що губа її почала тремтіти. Джон запротестував:

– Я мав на увазі дещо інше. Я сказав це, аби подразнити тебе.

– Я б не заперечувала, якби дійсно такою була, – наполегливо говорила вона, – та це – не я. Я дуже невинна й ніжна. Я ніколи не палю, ніколи не п’ю і не читаю нічого, окрім поезії. Я майже не розумію математики чи хімії. Я одягаюся дуже просто, точніше, моє єдине вбрання – сукня. Я гадаю, сучасність – це остання річ, якою ти можеш мене наділити. Я вірю, що дівчата мають проводити свої молоді роки з користю.

– Я теж такої думки, – щиро відповів Джон.

Кісмін знову розвеселилася. Вона йому всміхнулася, і новонароджена сльоза скотилася з краєчка її голубого ока.

– Ти мені подобаєшся, – прошепотіла вона довірливо. – Ти збираєшся провести весь свій час із Персі, допоки тут, чи й побудеш трішки зі мною? Просто подумай. Я – чисте повітря. За все своє життя я ніколи не мала любовних стосунків. Мені не дозволяли залишатися з хлопцями наодинці – лише з Персі. Я вибігла сюди, у цей гайок, сподіваючись наздогнати тебе, аби навколо не було ані душі.

Джон відчув визнання, він встав й низько вклонився, від попереку, так, як його вчили в танцювальній школі Гадеса.

– Нам краще зараз піти, – солодко сказала Кісмін. – Я маю бути біля мами об одинадцятій. Ти навіть не попросив дозволу мене поцілувати. Я думала, що хлопці зараз це роблять постійно.

Джон гордовито випрямився.

– Декотрі з них просять, – він відповів, – та не я. Дівчата не поводять себе так у нас, у Гадесі.

Пліч-о-пліч вони повернулися назад до будинку.

6.

Джон стояв навпроти містера Бреддока Вашингтона й дивився на нього крізь яскраве сонячне проміння. Старшому чоловіку було біля сорока, обличчя – горде, пусте, очі – розумні, тіло – міцне. Щоранку від нього пахло конями, найкращими конями. Він тримав просту палицю з сірої берези та з єдиним великим опалом на держаку. Разом із Персі вони демонстрували околиці Джону.

– Тут живуть раби.

Його палиця вказала на мармурову аркаду, що тягнулася зліва від них вздовж пагорбу та була оздобою благодатного готичного стилю.

– За роки юнацтва я був втягнений у період абсурдного ідеалізму, що відволікало мене від практичної справи всього життя. Протягом цього часу вони жили в розкоші. Наприклад, я наділив кожну родину ванною з черепиці.

– Дозволю собі припустити, – привабливо всміхаючись, наважився сказати Джон, – що вони використовували ванні кімнати для збереження вугілля. Так якось сказав мені містер Шнліцер-Мерфі.

– Переконання містера Шнліцера-Мерфі дещо неважливі, дозволю припустити собі, – холодно перебив Бреддок Вашингтон. – Мої раби не зберігають вугілля у своїх ваннах. Вони повинні були митися щодня, що вони й робили. Якби вони не слухалися, я б міг призначити їм шампунь із сульфатної кислоти. Я скасував прийняття ванн через зовсім іншу причину. Частина з них застуджувалася й помирала. Вода може бути шкідливою для певних рас, вона може слугувати для них у якості напою.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.