Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги

Тьотя Зіна торкнулася сухою, немічною рукою до коліна.

– А тепер знаєш, що я думаю? Нехай би в мене на ті суглоби зсередини хтось кишки намотував… Усе ж краще, аніж…

– Тьотю Зіно – ви вижили. І це головне, – якось машинально промовив Леонід. Він справді радів, що Зіна Яківна зосталась живою. Але вже за мить пошкодував про свої слова.

– Синку, мене Бог покарав. Я пережила своїх дітей. – Стара єврейка замовкла на мить, а потім продовжила якимось неживим голосом: – Коли застрелили ту бабцю, Ніна почала лементувати, акцент у неї був московський, і чомусь зверталась вона саме до мене: «Видите, тётя, что делается?!» Її і мене відштовхнув німець зі словами: «Геть, росіянки!» Я впала і вдарилась головою об щось, може, бровку. А прийшла до тями лише кілька днів по тому… Мене хтось упізнав і привіз у шпиталь. Потім сказали, що я два дні марила. А тепер що мені лишається, Льоню? Я щодня ходжу туди. Запах там спочатку стояв такий, що я вила…

Капітан-лейтенанту, хоча він повсякчас бачив смерть у бою, знов стало зле.

– Я піду, мабуть… – не знаючи, що сказати, вичавив він із себе.

– Та куди ти підеш, синочку? Лишайся. У мене тепер, – і тьотя Зіна обвела висохлими руками кімнату, – багато місця… – І знов заплакала. – Поки інших сусідів не підселили…

– Зіно Яківно, ви ж знаєте, усі ми постраждали від німецького загарбника…

Зіна Яківна уп’ялася в нього здивованим поглядом, мовляв, я ж зовсім про інше говорила… Лише похитала головою і ніби відійшла кудись думками. Прошепотіла до фотографії чоловіка, що висіла з-посеред світлин: «Яцеку, ти бачиш, що робиться?»

* * *

Льоня дуже добре пам’ятав того Яцека. Щоправда, забув, як його по батькові, але те вже не важливо. Бо ні в кого вже просити нічиєї руки. Залишились лише світлини, перев’язані чорними стрічками по краю, – Алі, її брата та батька.

Чоловік Зіни Яківни завжди їздив скрізь велосипедом. Стрункий і високий, немов жердина, він мружився від задоволення, ламаючи куснями буханку ще теплого хліба, щойно привезеного з гастроному, і даючи Льоні і його друзям на подвір’ї – мов пташенят годував. Аля завжди підбігала до батька першою і кидалась в його обійми. Капітан-лейтенант достеменно не пам’ятав, ким він був за фахом, бухгалтером чи що. Бо, окрім неодмінного атрибуту – велосипеда, мав круглі окуляри. У нього було таке саме кучеряве волосся, як у іншої сусідки – Варвари Олександрівни. Щоправда, та, аби мати такі ж самі дрібні кучері, накручувала волосся на папільотки з газет, а не на валики для волосся, котрі використовувала більшість жінок, аби бути схожими на Любов Орлову з її крупними завитками…

Варвара Олександрівна упевненими, вивіреними рухами генеральші, коли тільки починало теплішати, розвішувала на затишному, невеличкому подвір’ї свою імпортну білизну, займаючи всі мотузки. Все висіло коло куща бузку, а вірьовок було всього кілька, бо в іншому кутку двору була водокачка, і там завжди кружляла мошва – бо місце було мокре, для неї принадне. А ще стояли дві лавиці коло під’їзду їхнього дореволюційного «буржуазного» будинку.

Сусідкам це геть не подобалося, але ніхто не міг заперечити жінці генерала. І лише одного разу Зіна розсердилась на неї, бо побачила, як упала Аля і почала плакати за отими завісами з коштовної шовкової білизни, і гаркнула: «Варваро! Забери геть своє барахло! Увесь двір завісила!» На що генеральша миттєво відповіла: «Мені що – його в шухляду запхати, як ото ти?» Льоня пам’ятав, як усі присутні на подвір’ї почали реготати. І навіть Аля з розбитим коліном перестала плакати і заусміхалась. Щоправда, Варвара Олександрівна цього Зіні так і не забула. Здається, вони не спілкувались після цього. Льоня хотів було запитати в Зінаїди, чи вони помирились, коли війна почалася? Чи жива ще ота генеральша?

Йому аж здалося, що він відчув запах крохмалю від постільної білизни, котру розвішувала інша сусідка – огрядна брюнетка. Вона зазвичай прогулювалась із чорним пуделем і чоловіком з чималим барильцем. Здається, вони мали «емку»…[6]. Вихлопи змішувалися з ароматом бузку, а білі простирадла колихалися на вітрі, мов крила янгола… Згадав він також і різкий запах нафталіну, коли ховали сусідку, імені котрої він не пам’ятав. Її руки пахли зовсім не ладаном – Льоня згадав Вертинського, – але в труні, яку поставили на місці сушіння білизни, виглядала вона як Віра Холодна, якій присвятив вірша поет. Згадав він і фрески Врубеля у Всеукраїнському антирелігійному музеї, і як туди водили на екскурсії селянок у хустках, котрі, скоріше за все, були віруючими, але воліли це приховувати[7].

Того Києва, який він любив, давно не було. Він зник набагато раніше, задовго до початку війни, але був йому ріднішим і ближчим, бо любов цю прищеплював йому батько. Леонід усвідомлював, що втрата ця давнішня, але все одно на якусь мить поринув думками в минуле, і його сині очі стали замріяними, аж зеленими. Це траплялось лише тоді, коли хлопець почувався щасливим. Першою це помітила його вже покійна мати…

Потім Леонід поглянув на Зіну Яківну, як вона розмовляла з чоловіком на фото і бубоніла собі щось під ніс. Він із сумом зітхнув і припустив, що, може, та вже збожеволіла від горя… Однак у нього, хоч і одноногого, все життя ще попереду… Йому було тяжко бачити Зіну Яківну такою – таке відчуття, ніби після попереднього нокауту він піднявся, але невидимий ворог продовжував наносити удар за ударом.

Капітан-лейтенант і незчувся, як закуняв. Прямісінько на подертому паркеті коло софи із заплаканою Зіною Яківною. Спати навіть отак його навчила війна…

* * *

Зрання, перевдягнувшись і зав’язавши холошу на кульші, він мимоволі подався до кухні. Вікна виходили в затишний двір. Щоправда, лавиць на ньому вже не було. Льоні чомусь пригадалося, як йому хтось ще в шпиталі розповідав про те, що у переддень приходу нацистів до Києва відключили воду. Хлопець, понуро дивлячись на обрубки дерев липи, бузку і старого горіха, зрозумів: дрова теж ніхто не завозив. І так – два роки…

Льоня поліз до шафи і знайшов там банку з сухарями і чаєм. Він зрадів і подумав було нагріти чаю, однак у сулії майже не було керосину, та він і не знав, котрий примус тьоті Зіни. Може й сухарі не її… Зазначив, що тепер на кухні замість великого обіднього столу стояли чотири маленькі столики, і на кожному – примус, кілька каструль, стакани з алюмінієвими виделками та ложками.

Він спробував визначити, де ж стіл Зіни Яківни? Збагнув: мабуть, де лише одна зубна щітка. Він сумно провів рукою по запиленому столу, на клейончасту скатертину якого вже давно ніхто не ставив кухонного начиння, і знову зітхнув, розмірковуючи, як же Зіна Яківна виживала увесь цей час? Мабуть, нові сусіди підгодовували…

Льоня повернувся до кімнати й побачив, що Зіна Яківна уже сидить і дивиться у вікно відсутнім поглядом вицвілих, виплаканих очей. «Бідолашна жінка…» – спало йому на думку, а вголос він додав: – Прогуляюся трохи…

Сусідка кивнула легенько. А коли він зачинив за собою двері, Зіна Яківна стрепенулася, ніби хотіла щось сказати услід.

Лише пошепки додала: – Ошер ва-ошер, Льонечко[8].

Розділ другий. «ЧСИР»[9]

Леонід Іванович, моряк, капітан-лейтенант ВМФ, потрапив на флот випадково. Він з дитинства ненавидів іноземні мови і тому не мав ніякого наміру коритися волі батька і ставати філологом, наслідувати його. Отже, це був своєрідний бунт, акт його непокори – в тридцять восьмому, по закінченні школи, поїхати до Севастополя, нічого нікому не сказавши. Батько лютував, коли знайшов Льонину цидулку на серванті: «Твоєю стежкою не піду. Вибачай, але німецька філологія – не моє. Буду купатися і засмагати. До осені не чекай. Твій син».

«Та як він посмів? Негідник, шалопай… Купатися, загоряти? Та я його миттю додому відправлю!» Так думав професор університету, поки пив вранішній чай і шукав у телефонному записнику номер Сан Санича – двоюрідного брата покійної дружини. Той жив у Севастополі, і батько був упевнений, що син зупинився у нього.

Інтуїція справді не зрадила професора. Лише одного він не врахував – набір до військово-морського училища в Севастополі розпочався значно раніше за вступні екзамени в Київському університеті.

Коли батько приїхав Льоню забирати – той став уже курсантом. Не обійшлось, правда, без втручання дядька, капітана другого рангу, одного з викладачів мореходки. Власне, не так втручання, як захопленої розповіді про зграї дельфінів, захід сонця над океанами, запах морської солі, русалок та бозна ще чого.

Так чи інакше, той прихисток племінника і його вступ до нахімовського міг би коштувати дядькові чимало – батько Льоні з ним більше ніколи не розмовляв. Якби батька не засудили – то, ймовірно, це могло б якось дошкуляти Сан Саничу. Але професора забрали саме при початку війни. А Сан Санич загинув невдовзі у боях на морі.

Темні води історії – вони завжди поруч…

Тож так само випадково Льоня не був засланий до Сибіру як член родини зрадника Батьківщини.

Комусь війна принесла горе, а його, виходить, порятувала, бо хлопця забрали на фронт незадовго до того, як його батька, спадкового німецького дворянина, але повноправного громадянина Радянського Союзу, професора Київського державного університету[10] (іще можна навести низку фактів, що вказують на його благонадійність), суд визнав винним у зраді Батьківщини. Власне, просто за фактом походження. Бо почалась Велика Вітчизняна, і церемонитись із «сумнівними громадянами» часу не лишалось.

Чи був Леонід щасливий, що війна таким чином врятувала його від вироку «члена сім’ї зрадника Батьківщини», а потім від наглої смерті на полі бою? Навряд. М’ясорубка війни не залишала місця сантиментам. Кожного дня приходили повідомлення про смерть близьких людей. Батька відправили до Сибіру. А Льоні не залишилось нічого іншого, як гребти щосили, аби не потонути в темних водах історії…

* * *

А колись життя текло річечкою.

У дитсадок Льоня ходив місяців зо два, а потім влаштував скандал, мовляв, його там кривдять, і він хоче бути вдома з бабусею. Але бабусі було нелегко з його «подвигами», і тоді батьки пішли на певні матеріальні витрати.

У ті часи було заведено віддавати дітей так званим фребелічкам (освіченим жінкам бальзаківського віку, прихильницям виховання за методом німецького педагога Фребеля). Вони не лише гуляли з дітьми в парку, а й розучували з ними віршики, пісні, давали початкові знання арифметики і письма. Зазвичай група складалася з п’яти – семи хлопчиків і дівчаток дошкільного віку.

Удома хлопчику в торбинку складали їжу, і фребелічка забирала його вранці, а ввечері відводила додому. Жила вона неблизько: десь аж на початку вулиці Ковальської[11], гуляти дітей водила в Миколаївський парк[12].

* * *

Саме туди чимчикував нині одноногий Леонід, згадуючи дитячі променади з нянею. Вона ж їх називала «корзо» – на італійський кшталт. Льоня ж подумки – променадом.

Він прошкандибав по вулиці Енгельса[13], опираючись на милицю, бо там деінде залишилась бруківка. Правда, з її нерівностей ґумові наконечники зісковзували. Будинки, повз які шкандибав капітан-лейтенант, нагадували про безжальну гру долі. Як тільки він устигав порадіти, що ось цей, з яким у нього були пов’язані дитячі або юнацькі спогади, вцілів, – наступний виявлявся зруйнованим ущент. І так майже скрізь. На очі йому траплялися поодинокі мешканці в таких однакових одностроях і з коротким волоссям, що він не завжди міг розрізнити – це жінка чи чоловік. Декотрі на молодого чоловіка у морському кітелі звертали увагу. Моряк теж підморгнув парі дівчат, що поспішали в кіно (судячи з їхньої жвавої суперечки щодо нового фільму). Вони розсміялись. Життя продовжувалось…

Коли він оминав будівлю театру імені Івана Франка, що пахла свіжою штукатуркою, де жваві маляри на риштованні закінчували нижні два поверхи, то побачив на площі коло тінистих столітніх каштанів кількох поважних чоловіків у костюмах. Ті жваво обговорювали якесь будівництво:

– Товарищ Заболотный! Вы же как президент Академии архитектуры УССР должны понимать, насколько грандиозны и захватывающи задачи новой пятилетки! Как ни велики раны, нанесенные войной, партия и правительство призывают наш народ в самые кратчайшие сроки восстановить разрушенное!

– Ага. Партія – вона, звісно, закликає нас із вами все відбудувати. Воно-то так… – І чоловік, до якого звертався, скоріше за все, архітектор, почесав лисіючу маківку, думаючи, як відповісти м’якше, і почав здаля: – А ви, до речі, в курсі, що навіть вузькоколійку для вантажного трамвая не проклали, аби вивозити завали з Хрещатика навесні сорок четвертого? Тільки згодом, уже в квітні?

– Товаришу! – розпинався співбесідник, перейшовши на рідну мову і все більше закипаючи. – Я вам не про якийсь там трамвай! Ми з вами вже говорили навесні про той величезний план робіт, котрий ми повинні виконати, аби повернути міста і села України до довоєнного рівня, а потім перевершити! Пам’ятаєте, весною 1946-го я у вас інтерв’ю ще брав? Я за ту статтю в «Більшовицькій зброї» про п’ятирічку українського зодчества премію отримав. Там усе вірно написано! Про заводи, мости, фабрики, котрі треба щонайшвидше відбудувати. А ви мені торочите про якийсь театр. Ну, хто туди зараз ходитиме? От ви мені скажіть?

Ці двоє нагадали Льоні батька, особливо той, поважніший, котрий намагався щось пояснити і постійно витирав спітніле чоло під легким літнім капелюхом. Батько теж полюбляв обговорювати наукові проекти зі своїми колегами в парку навпроти університету. Іноді брав і малого з собою. Льонине серце враз стислося від болю… «Шкода, що я тебе не послухав, тату, і не став філологом. Пробач, що мене не було поруч… А ще трохи раніше померла мама»…

* * *

Напередодні він прочитав у «Київській правді», що в театр Франка тільки-но з евакуації, з Ташкента і Семипалатинська, повернулась трупа з маминим улюбленцем Крушельницьким. Льоня чув від неї, інтелігентки з родини харківських столичних педагогів, що своєрідну «рокіровку» з театрами виконали, коли йому було шість: «Березіль» переїхав до Харкова, а трупа Івана Франка з Харкова – до Києва, в приміщення колишнього театру Соловцова (котрий став відтоді називатися іменем Каменяра). Тож у «Березілі» Крушельницький режисував п’єсу «За двома зайцями», і про нього писали в газетах надзвичайно схвальні відгуки. Мама ходила на неї кілька разів, поки не усвідомила, що вагітна, а тоді одружилась із Льониним батьком (котрий, до речі, був її викладачем) і назавжди заснувалась у Києві.

Малий Льоня так любив той театр… Адже мама туди часто навідувалась разом із ним. І аби він не совався на стільці під час вистави, давала йому шоколадні цукерки.

А тепер він дивився на будівлю театру і з полегшенням констатував, що хоч вона вціліла. Це обнадіяло капітан-лейтенанта – може, вцілів (хоча б частково) Хрещатик? Дарма що в газетах писали, ніби німці його підірвали. Та ще й розповідь тьоті Зіни… Одначе хіба ж можна вірити жінці, котра не сповна розуму від горя? Звісно, Хрещатик просто зобов’язаний вціліти… Дарма, що ті чоловіки на площі щось говорили про якісь вагонетки… Льоня захекався від швидкої ходи на милиці і збився з думки.

Він саме звернув на вулицю, на табличці якої значилося: «Вулиця Заньковецької» (а ще до війни це була вулиця Фірдоусі), але нова назва йому сподобалась більше. Льоня взагалі любив театр і все, що нагадувало йому про усміхнену молоду маму… Більше з тим: колишня Фірдоусі існувала лише з одного боку. Інший згорів дощенту.

Те ж саме з вулицею Маркса – нижня частина лежала в руїнах[14]. А потім моряк побачив і руїни Хрещатика. Ноги самі несли його туди. В кінці вулиці він уперся в те місце, котре підсвідомо не хотів оминути. До війни на розі Маркса і Хрещатика під номером тринадцять дріб два розташовувалась комісійна крамниця із закличною назвою: «Портьєри, килими, доріжки, майоліка. Художні вироби». Вона була вельми популярною серед корінних жителів Липок. Льоня пам’ятав, як мама там купувала начиння на кухню. Але не це його вабило сюди. У цій крамниці працював давній товариш, Миха.

* * *

Вже другий день отак походжав Льоня київськими вулицями, читаючи нові назви, подумки називаючи їх по-старому. Однак коли він підійшов до Хрещатика, побачене приголомшило.

Льоня з газетних статей знав, що ще у 1944 році було оголошено всесоюзний конкурс на проект відбудови Хрещатика. Киян мобілізували на розбирання руїн. Майже щодня там бував і Микита Хрущов – для піднесення трудового ентузіазму. А Павло Тичина написав вірш (його розучували у школах):

Люба сестронько, милий братику,Попрацюємо на Хрещатику!Ви з того кінця, ми – з цього кінця,Труд освітить нас, наче ті сонця.

Однак очікування радянської влади, що громадяни радо й безкоштовно працюватимуть на «народному будівництві», не виправдалися, і розбирання страшних завалів просувалось украй мляво. До того ж організація процесу була слабкою. Навесні 1944 року на закритій нараді партактиву голова виконкому Київської міськради Мокієнко лютував: «Дітлахів тягніть менше! І професорів не треба сюди, беріть таких, що можуть працювати!» Однак продуктивність роботи знесилених людей не зростала. У кінці липня того ж сорок четвертого керівництво вже примирилося з тим, що не вдасться розчистити Хрещатик до подвійного свята 6–7 листопада – річниці визволення міста і Жовтневої Революції. Було прийнято рішення, що до відбудовчих робіт мають бути залучені чотири тисячі п’ятсот військовополонених.

Однак розчищені урвища з напіврозібраними завалами, що вкривали Хрещатик, ще до 1945 року заповнювали нечисленні добровольці-кияни (здебільшого працювали жінки і навіть діти), а вже потім – полонені німці й мадяри, котрі під наглядом їх розбирали. Утім, задача була вкрай непростою – адже більшість споруд на Хрещатику була зруйнована.

Леоніду на очі траплялись якісь порожні, крихкі скелети будинків, які, мов примари, височіли над сірою масою зруйнованих споруд. Через вікна проглядалося, що, окрім фасаду, далі нічого нема.

Він знав зі шпальт газет, які траплялось йому читати у штабі, що ще до кінця травня 1945 року Хрещатик заасфальтували й добудували колектор під ним – тунель у півтора кілометри завдовжки, де мали проходити усі головні труби і кабелі центру міста. Ці стратегічні завдання були першочерговими, порівняно з відновленням будинків, і газети періодично нагадували про цей «успіх» відбудови.

Але на капітан-лейтенанта головна вулиця столиці справила неоднозначне враження. На фоні гнітючих уламків будинків і справді кидалось в очі те, що Хрещатик уже було заасфальтовано і ніби поділено на клітинки острівцями безпеки для переходу пішоходів і щоглами ліхтарів. Також по шосе весело курсували тролейбуси. На тротуарах виділялися дерева, адже ще минулої осені вулицю обсадили десяти-дванадцятирічними липами, в деяких місцях вони чередувалися з горобиною і, звісно, – з каштанами, символом головної артерії міста. Він завважив, що і про це десь читав.

Однак про те, що ніщо не було готове до початку будівництва, не доводилось ані чути по радіо, ані читати в газетах. Леонід бачив тепер на власні очі, що Хрещатик і досі вкривають напіврозібрані завали. Він не знав, що – як завжди – на закритих зібраннях партактиву усі нарікають на те, що будівельних матеріалів на такий масштабний проект бракує.

Він спостережливо зауважив про себе, що ніде не видно бодай фундаменту нових будівель за зеленою завісою дерев, ніби спеціально висаджених густо, аби закривати собою руїни. Згадав, що в номері «Блокнота агітатора» саме з’явилася стаття «Київ через п’ять років», де керівництво обнадійливо стверджувало, що спорудження будинків можна буде почати за рік (себто в сорок сьомому) і завершити за п’ять років.

Хай там як, всім мешканцям столиці ще не відомо було, що розбудова Хрещатика почнеться лише наприкінці сорок дев’ятого і затягнеться аж на десять років. І навіть сам Каганович, якого у березні 1947 року буде призначено першим секретарем ЦК КП(б)У, спеціально для організації та проведення «операції Вісла», в перерві між депортаціями до Сибіру українців, прибувши з нетривалим візитом у 1947 році до Києва, на нараді в міськкомі партії скаже таке: «Ну, знаєте, довгий час тримати рани відкритими не можна. Адже, хоч вони агітують проти німців, настане час, коли усе це почне агітувати проти нас. – В цей момент в залі почався галас. Однак Каганович нікого не боявся. Особливо київських урядовців. – Що ви за господарники? Чотири роки минуло! Чому нічого не робиться?»…

А зараз Льоня просто думав: «Значить, не збрехала…», згадуючи слова сусідки. І йому боліло, бо Хрещатик – то був не якийсь ідеологічний символ, а рідна вулиця з дитинства.

* * *

Звісно, будинку, в якому колись була крамниця, де працював Миха, також більше не було. Льоня хотів побачити будь-яку розруху, лише б щось залишилось. Це було б хоч якимсь доказом, що його товариш живий. Нехай з пустими полицями, що виднілись із порожніх зіниць широких вікон. Нехай навіть без полиць…

Льонин апатичний настрій після побаченого Хрещатика якось ураз перемінив його внутрішньо – щось обірвалося.

Звідкись з’явився чорний кіт і почав тертися об ногу. Капітан-лейтенант знесилено сповз на землю і почав гладити тварину[15]. Потім ще раз поглянув на залишки центральної вулиці міста і подумав: «Яке руйновище… Навіть околиці більше вціліли». Кіт мурчав, і Льоня вирішив віддати йому свій обід – тридцять грамів ковбаси на шматку хліба, які купив у закусочній по дорозі, куди моряк зайшов зранку. Кіт з’їв і ковбасу, і хліб. А потім почав лащитися до хлопця, просячи ще. «Ет, хитруне, як мед – так і ложкою?» – Леонід почухав кота за вухом і спробував підвестися. Однак утома від прогулянки і спека на вулиці зробили своє – він вирішив посидіти в затінку ще пару хвилин.

Трохи правіше перед ним простягалась площа Калініна[16]. Звісно, і вона лежала в руїнах. Капітан-лейтенант розстебнув гімнастерку і потер долонею спітнілі під тільняшкою груди. Йому щосили закортіло курити.

– Пробачте, шановний… – звернувся він до першого стрічного, ймовірно, його однолітка, що чимчикував, підмітаючи широкими флотськими штанинами пилюку.

– Га?

– Вибачте, чи не знайдеться сигаретки? – запитав Леонід ввічливо.

Чоловік витріщився так, що капітан навіть злякався такої реакції.

– Льончику, ти?! От тобі й на! Е-ех! – І перехожий… заспівав фронтову пісню і почав гопати просто посеред вулиці:

На побывку едетМолодой моряк,Грудь его в медалях,Ленты в якорях!

Леонід витріщився на чоловіка. І упізнав! Перед ним стояв… Миха, Михайло! Той самий, до якого, з острахом почути недобрі вісті, він чимчикував. Той самий, що з ним, малим, жадібно поїдав хліб, куплений батьком Алі. Тоді всі дерева були великі – бо всі діти у дворі були приблизно одного віку. Для них не існувало ні національності, ні соціального статусу, чи рангів.

Але потім часи змінилися, і поки Льоня продовжував гризти граніт шкільної науки, Миха почав прогулювати школу. Сяк-так учився. І то недовго. Бо, як тільки йому виповнилося п’ятнадцять, пішов працювати в комісіонку до родичів на Хрещатику. Подейкували, він промишляв іще дечим – крадіжками і аферами. Але Льоня тому не вірив – розділена навпіл ще гаряча цілушка хліба поєднувала. Однак відтоді дерева стали нижчими…

* * *

Хлопці обійнялися.

– Та тримай, тримай, ось тобі «Казбек»! Як ти? Про батька твого чув. Усі знають. – Миха поглянув кудись убік, а потім нахилив голову, йому також боліло. – І про Алю знаю. Я, Льоню, про всіх усе знаю. – Він випростався, пересмикнув плечима і якось недобре усміхнувся кутиком вуст. – Якщо тобі тре’ якась допомога…

– Ти служив? – запитав капітан-лейтенант прямо, сам не знаючи навіщо, мабуть, щоб перервати його слова і пропозицію про допомогу. Льоні здалось – він уже знав відповідь.

Миха хвацько зсунув кашкета на очі:

– Слава богу, милував…

Леонід зрозумів: приятель жонглює словами, немов наголошує, і це означає, що він поза системою.

– Я, власне, саме тебе шукав. Про тебе ж ніяких чуток не було.

– Чи я живий?

– Ну, так… Послухай, – після паузи проказав Льоня і простягнув руку до плеча товариша. – Мені байдуже, чи ти служив. Розумієш? Ти – мій друг, і я…

Миха, що сів навпочіпки навпроти, підвівся і зібгав його в обіймах:

– Друзяко, я тобі потім усе розповім. Я такий радий тебе бачити! Шкода, що твій батько… Жаль Алю, її батька… Усіх шкода, – Миха красномовно розвів руками в різні боки. – Але ми з тобою, старий, живі! Розумієш? Ходімо вип’ємо.

Льоня трохи затримався з відповіддю:

– Та, власне, я збирався зайти до університету…

– Облиш, – махнув долонею Миха і закурив, насупивши брови. – Нащо дивитись на ті головешки? Їх німці спалили, коли відступали. Зрозумій: тре’ тільки в майбутнє! Тільки туди!

Розділ третій. Миха-моряк

Після двогодинної розмови за теплим «жигулівським» на схилах Дніпра Леонід вже був цілком обізнаний щодо тих, кого називали блатними. Миха розповідав йому такі речі, які капітан-лейтенанту, може, й не хотів би знати.