Лісова пісня

Леся Українка болісно і солодко переживала ці несподівані миті натхненного запаморочення і тому цій цариці-музі співає гімн:

Все ти від мене взяла. Де ж твої подарунки,царице?Ось вони, пишні дари: сльози – коштовнії перли,Людське признання – холодний кришталь,Смуток мене одягає чорним важким оксамитом,Тільки й скрашає жалобу жалю кривавий рубін.Гарна одежа для бранки, що йде в тріумфальному ході.Радуйся, ясна царице, бранка вітає тебе! (1, 147—148).

Ці шалені набіги натхнення виснажували, втомлювали немилосердною напругою уяви і пекельною знемогою від навального вивільнення образів, сюжетів і думок, які жадають нових форм.

Ти, музо винозора, не сліпиМене вогнем твоїх очей безсмертних!Дай руку, притули мене до свого лона.Тобі я віддала усе, що мала,Подай мені великую пораду, —

звертається Леся Українка до своєї «порадниці надземної» з надією визначити свою життєву долю. Що їй робити? Чи скувати зі своєї ліри рало і «орати переліг і сіяти», чи в диких нетрях з сокирою в руках та з тонкою пилою пробивати в пущі дорогу, чи злетіти високо орлицею у безмежний простір, вхопити ясну блискавицю, «зірвати з зірки золотий вінець і запалати світлом опівночі»?

Роздуми, сумніви, тривога повсякчас охоплюють Лесю Українку, відповідь криється лише в підсвідомому спалахові почуттів і болісних переживань мистецького самовираження. Отже, погляд – угору, до світла, до гордої музи, яка лише одна здатна підняти її «на крилах пісень».

Мовчиш ти, горда музо! Тільки очіСпалахнули вогнем, барвисті крилаШироким помахом угору здійнялисьІ сплеснули… О чарівнице, стій!Візьми мене з собою, линьмо разом! (1, 150)

Особливо важко було тоді, коли знесилене хворобами тіло породжувало «хворі примари», коли на серце налягали «чорні хмари лихого пречуття» фізичного завершення життя, – тоді «скарги жалібнії» у піснях-сиротах линули до людей, та ніхто не приймав їх, хоча вони були і милі серцю, за своїх, і поетеса знову й знову переконує себе, що не може, не повинна одягати свої мрії в «смуткові шати» – до молодої своєї музи прагнуть її надії, її сподівання відродити «щирі, одважні слова», бо тільки вона, далекая муза, владна захопити її, свою вихованку, в танок натхнення і підняти на своїх крилах до зірок. Магія творчого горіння була такою жаданою і непереборно навальною, що поетеса поринала у цей вир образного шаленства з надією пригасити, притлумити бодай на якусь мить фізичний біль і скорботні переживання своєї недуги.

«[…] від Різдва до Великодня сього року я абсолютно нічого не могла писати, та й се фраза, що я пишу „только в припадке умопомешательства”, – признається Леся Українка на початку червня 1912 р. в листі до Л. М. Старицької-Черняхівської, – бо я тільки тоді можу боротись (чи скоріше забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою і іншими пригнітающи-ми інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує якась idee fixe, якась непереможна сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, – отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знов лежу zusammengeklappt (розслаблена. – нім.), як порожня торбина. Отак я писала „Лісову пісню” і все, що писала остатнього року» (12, 394).

Українське радянське літературознавство, ідеологічно заякорене на обов’язкову соціально-політичну заангажованість кожного митця, якого велено було ввести в пантеон української класики, не наважувалося і не сміло одверто говорити про ірраціональний характер мистецького самовираження Лесі Українки. її немилосердна боротьба з фізичною недугою розглядалася під кутом зору громадянського обов’язку поетеси, раціонально вивіреної необхідності повстати супроти темних сил капіталістичного світу. Що ж, так було, і переважна більшість української інтелігенції вимушена була запрягатися в національний віз відповідальності за мову, освіту, культуру, соціальне визволення і здобуття державної незалежності. Проте сам творчий процес – явище складне, суто індивідуальне, його спонуки криються в глибинах підсвідомості, мають ірраціональний характер і не підлягають повному розшифруванню. Тому особливо важливо відшукати в житті і творчості митця, передусім у його мистецьких вивершеннях спонтанних спалахів образної уяви, ті єднальні, синтезні вияви гармонійного вираження підсвідомого, символічного і логічного, раціонального, передовсім стимульованого високим національним обов’язком.

Леся Українка не раз замислювалася над природою мистецького самовираження, над психоемоційними збудниками натхнення не лише в собі, хоча могутня, знесилююча навала творчого пережиття і вабила, й лякала…

Зима і весна 1912 року були особливо важкими. Гостре запалення нирок поклало Лесю Українку в ліжко надовго, налякало, бо вона знала, що це значною мірою й плата за «Лісову пісню» – за горіння і боління душі, за нашестя демонів творчості, які шматували свідомість і вимучували тіло. «[…] вже нехай ніхто не скаже, що я «ні горівши, ні болівши» здобуваю собі «лаври», бо таки в буквальному значенні горю й болію кожнісінький раз, – скаржиться вона в листі до матері. – Та ще, як навмисне, ледве заберуся до якоїсь спокійнішої роботи, так і «накотить» на мене яка-небудь непереможна, деспотична мрія, мучить по ночах, просто п’є кров мою, далебі. Я часом аж боюся цього – що се за манія така?..» (12, 380).

Безперечно, цими непереможними, деспотичними мріями, які «накочувалися» на поетесу і вимучували ночами її свідомість, змушуючи пересилювати хворобу, фізичну втому і сідати за письмовий стіл, були образи, ідеї, сюжети як з національної історії, так і з історії людства, зокрема християнства. Та всі вони, ці ідеї, сюжети, образи, «кружляли» навколо головного, визначального у творчому самовираженні Лесі Українки – «спогаду про абсолютно невільну Україну», і творчий демон передусім «експлуатував» почуття і свідомість поетеси заради мистецького осягнення першопричин національної трагедії і пошуків форм, шляхів і засобів звільнення України.

Ось Леся Українка аналізує творчість Ади Негрі, зокрема її перший поетичний збірник «Баїаіііа», і наголошує, що для італійської поетеси мистецьке покликання також щось фаталістичне, містичне, від чого неможливо ні уберегтися, ні ухилитися. Для Ади Негрі муза – також грізна жінка з вогненним мечем у руці і з непереможним поглядом. І Леся Українка, і Ада Негрі вважають мистецтво вампіром, який висмоктує зі своїх жертв кров (8, 34).

Заради чого, в ім’я яких ідеалів триває це самозгоряння на вогні творчості, чому митець не уникає цієї немилосердної війни з творчим вогнем, який незримо і безжально випалює соки життя?

Леся Українка виразно наголошує на громадянській позиції мистецького обов’язку Ади Негрі. Італійська поетеса свій обов’язок вбачає у відродженні Італії, в її свободі, яка немислима без звільнення робітництва від гніту та безнадії; їхні устремління, їхня ненависть, муки, боротьба і любов – це першозбудники її натхнення. Саме вона має стати музою нової любові і загинути з ними в останньому бою. Та Леся Українка особливо прихильно зауважує, що Ада Негрі мріє, жадає безкровної перемоги, після якої і зможе настати час вічного миру, вічної, творчої, будівничої діяльності.

І будуть леза чистими від крові,І білий буде розвіватись прапор.

Здавалося б, очевидна підтримка революційної ідеї, посвята себе служінню суспільним ідеалам, повної заангажованості митця – як громадського обов’язку, від якого неможливо відсторонитися.

Майже хрестоматійними стали рядки з листа до А. Кримського від 16 листопада 1905 року, в якому Леся Українка радісно свідчить: «Тим часом в поезії я тепер обдарована несподіваною гармонією настрою моєї музи з громадським настроєм (се далеко не завжди бувало!). Мені якось не приходиться навіть нагадувати сій свавільній богині про її „громадські обов’язки”, так обмарив її суворий багрянець червоних корогов і гомін «бурхливої юрби» (12, 138—139). Більше того, вона зізнається, «що це зараз, як ляжу спати, будуть снитись мені червоні корогви,– переслідує мене сей сон!..» (12, 151). Водночас Леся Українка повідомляє, що завершила невелику драматичну поему, яку хоче присвятити А. Кримському: «Я занадто горіла, як її писала, і її ідея занадто мені близька» (12, 150).

Мова йде про поему «В катакомбах», ідею якої Леся Українка викладає в листі до А. Кримського від 9 лютого 1906 року. Вона переконана: першопричина соціальної нерівності та класового антагонізму – не лише і не стільки в соціально-економічних обставинах, а в духовному рабстві, в релігійній абсолютизації антитези «пана і раба» яко єдино можливої «форми відносин межи людиною і її божеством».

«В найдавніших пам’ятниках, в «подіях апостольських», в листах апостола Павла, в автентичних фрагментах первісної галілейської пропаганди я бачу зерно сього рабського духу, сього вузькосердного квієтизму політичного, що так розбуявся дедалі в християнстві» (12, 155).

Християнство періоду античності і республіканського Риму було тією ідеологією, на визначальних засадах якої розгортала Леся Українка ідейно-філософські та морально-етичні диспути в драмах «В катакомбах», «Руфін і Прісцілла», «Адвокат Мар-тіан», «Оргія».

Ідеал Лесі Українки – наповнена духом свобода, нескорима особистість, яка не може змиритися з інтелектуальною і духовною залежністю, з будь-якими формами рабства, а поривається, як Неофіт-раб із поеми «В катакомбах», «жити не рабом злиденним, а вільним, непідвладним, богорівним…»

Невільництво наповнило думки і почуття Неофіта-раба безвихіддю, відчаєм та іноді зринаючим сподіванням найти світло в безодні безнадії серед перших християн. Він і приходить до християнської громади тому, що в його душі ще жевріє надія бодай в прийдешньому Божому Царстві знайти душевний спокій і умиротворення. Але вже в перших словах єпископа Неофіт-раб чує те, що не обіцяє йому звільнення від страждань у світі нової віри, бо й серед віруючих у вчення Христа нема рівності, справедливості, свободи. Хіба тому, рабові, легше, коли нове ярмо вважатиметься солодким, бо тепер він стане рабом Господнім»?

Ви мені хотілиповерх ярма гіркого – ще й солодке,поверх важкого – легке наложити,і хочете, щоб я ще вам повірив,Немов мені від того стане легше, —

роздратовано говорить Неофіт-раб тим, хто намагається зарадити в його горі різними послугами і подачками.

Він не хліба, не одежі і не солодких проповідей та велеречивих обіцянок сподівається від християнської громади, а волі. Не хоче Неофіт-раб запрягатися в нове ярмо сліпої віри – «та двигати хреста по власній волі…»

Намулили нам ярма та хрести,і шию, й душу, аж терпіть несила!

Не може прийняти нової віри й молодий римський патрицій Руфін – не хоче він неволити свій розум, який розкошує в диспутах, суперечках, у пошуках істини, ніяк він не змусить свою душу нахилитися під ярма християнської віри («Руфін і Прісцілла»). Чиста, відкрита душа його дружини Пріс-цілли відгукнулася на християнські заповіти любові, милосердя, смирення, змирилася з думкою, що осягнення високих істин недосяжне людському розуму – чому б не схилитися в покорі, мов овечка, перед пастирем, не втішитися солодким упослідженням власної гордині, не розчинитися в сліпій вірі у вчення Ісуса Христа?

У драмі «Руфін і Прісцілла» Леся Українка проблему рабства «виводить» за межі індивідуального вибору, особистої драми. Основна полеміка ведеться між прихильником ідей республіканського Риму патрицієм Руфіном та апостолом всесвітньої місії християнського вчення Парвусом.

Парвус сподівається, що нове вчення зруйнує ідейно-духовну основу республіканського Риму і вибудує нову імперію, засновану на християнських цінностях, з новою столицею – Єрусалимом. Ця ідея нової імперії, «небесної держави», держави наднаціональної, космополітичної, яку обстоює Парвус, не випадково осуджується Лесею Українкою, бо вона бачила, як великодержавна ідеологія Російської імперії експлуатує християнські цінності, як виношується і войовничо утверджується міфологема Третього Риму – православної столиці нової імперії Москви.

Варвар Нартал, свободу якому подарував патрицій Лю-цій – великий патріот республіканського Риму, під впливом свого недавнього пана, благородного християнина, приймає християнську віру і починає активно її поширювати. І тільки перед стратою колишній раб починає прозрівати, що він перетворився в знаряддя Римської імперії, яка прагне втримати завойовані нею народи за допомогою оновленої політики – шляхом демонстративної любові, нарочитої довіри до пригноблених та заманювання новою вірою в тенета зажерливого Риму.

Я зрозумів тепер, що вас призводить,вас, вояків жорстоких, перейматирелігію любові та покори, —ви сковуєте тим ще не закутих,без війська хочете весь світ зажерти,всіх варварів в кормигу запрягти,всі Карфагени зруйнувать без зброї.

Християнство як система ціннісних орієнтацій викликало тривогу в Лесі Українки передусім тому, що формувало масову свідомість, колективістську людину, та, головне, нівелювало особистість шляхом зневолення її індивідуальної ініціативи, її права на власну думку та незалежну поведінку.

Головний герой драми «У пущі» Річард Айрон відзначається вільнолюбством, силою духу, незалежністю думки, тому проповідник Годвінсон, який зумів прихилити громаду пуритан до себе і цим здобув над віруючими владу, прагне будь-якою ціною, передусім інтригами, фарисейським тлумаченням Біблії, демагогією та майстерним психологічним впливом на пуритан, викликати ненависть до гордого митця і викинути його з громади.

По суті, проповідник Годвінсон руйнує громаду як «вільне й незалежне тіло», як живий організм, який здатний до самооновлення завдяки внутрішній енергії кожного із його вільних членів.

Годвінсон своїми демагогічними проповідями із вільних особистостей творить контрольовану ним масу, натовп, який готовий діяти так, як велить їхній ідейний провідник. Він вселяє у їхню свідомість рабський дух, проти якого з особливою ідейно-емоційною пристрастю бунтувала і Леся Українка, і Іван Франко, і Тарас Шевченко…

Подолання, викорінення «сього рабського духу» – основна спонука громадської активності і Лесі Українки, і Франка – вони приречені «гукати на майданах», «прорицати, аки одержимі», «двигати це ярмо» національного обов’язку. Це своєрідний національний фатум. Але заради чого? Щоб посіяти революційну бурю, викликати гнів кривавої помсти рабського народу і залити край руїни ворожою кров’ю? Ні, так не думає ні Леся Українка, ні Іван Франко, який, до речі, в листі до Ольги Рошкевич від 20 вересня 1878 р. після свого першого арешту писав: «Під словом „всесвітня революція” я не розумію всесвітній бунт бідних проти багатих, всесвітню різанину… Я розумію під революцією іменно цілий великий ряд таких культурних, наукових і політичних фактів, будь вони криваві або й зовсім ні, котрі змінюють всі дотогочасні поняття і основу і цілий розвиток якогось народу повертають на зовсім іншу дорогу. Хто затим говорить о «будущій соціяльній революції» – той дає собі свідоцтво бідності, показуючи, що не розуміє поняття революції»6.

Найвідоміший на той час соціаліст у Галичині не виключає й кривавого засобу «злагодження соціальної революції», але ставить на перше місце не класову боротьбу, не диктатуру пролетаріату, не праведний гнів рабів, який через кров і руїну поведе їх до щасливого ладу, а культурні, науково-політичні фактори. Іван Франко надіється, що «освіта і наука зможе прояснити масам робочого народу ціль і способи» «посліднього акту великої революції соціальної». Але як її здійснити? Кривава оргія знедолених, анархічних «ревнителів» абсолютної рівності не породить справедливості, бо комуністична утопія ніколи не викине «деспота з своєї утопії». Леся Українка розгортає перед А. Кримським своє розуміння християнського комунізму, так майстерно експлуатованого радикальними соціал-демократами – майбутніми більшовиками: «Комунізм першого християнства – се фікція, його ніколи не було, або се було комунізмом жебрака, що все одно не мав ніякого маєтку, або ще „комунізмом” добродійного багача, що кидав „крихти від свого стола” комуні „псів, що сидять під столом пана свого”. От і все» (12, 155).

Так само скептично оцінює вона революційність, себто «анархізм» християнства: «[…] се просто неосвіченість і невихованість політична безправної маси, що може уявити собі тільки утопію: деспот і народ, і нікого більше межи ними[…]» (12, 155).

Ось чому її жахає ота руйнівна сила політично невихованої, безправної юрби, яка мислить лише в параметрах: ми і деспот, ми і цар. І будь-яка революція, «анархізм» рабського духом народу завершиться руїною і появою на престолі нового деспота, який «узаконить» оту вічну, введену в догму християнством най-первіснішу форму утопії: «деспот і народ».

Хоча Леся Українка переконана, що соціальне рабство не здолати одним лише словом, але що робити, коли для неї найстрашніше – духовне рабство, моральна деградація людини, суспільна пасивність, безпорадні квиління та голосіння слабких духом. Тому, бачачи перед собою духовну руїну, сонне царство пригнічених, затлумлених земляків своїх, поетеса мимоволі відчуває гнів. Згадаймо бодай її звернення до свого «занапащеного, нещасного краю», над лихою долею якого вилито поетесою чимало сліз.

Країна ціла може в них втопитись;Доволі вже їм литись, —Що сльози там, де навіть крові мало!(„І все-таки до тебе думка лине…”)

У «діалозі» «В дому роботи, в країні неволі» раб-гебрей жадає в єгипетській неволі помсти і на запитання раба-єгиптянина «Що б ти зробив, якби ти вільним став?» відповідає:

Я! Що зробив би я? Розруйнував биусі ті храми ваші й піраміди!Порозбирав би всі камінні довбні!Всіх мертвяків повикидав би геть!Загородив би Ніл і затопив биувесь сей край неволі!

Та раб-гебрей відрізняється від раба-єгиптянина тим, що він у рабстві подвійному – він раб ще й у чужій країні, серед чужих його культурі, його традиціям і віруванням богів:

Гірка неволя, та найгіршев ній те, що я служу отим потворам…

Раб-єгиптянин хоча й живе в «країні неволі», бо сам є невільником, проте це його «дім роботи», і якби він «сам був паном над собою», тоді б не мури мурував цього храму для національних богів, а виконував би благороднішу роботу – різьбу, малярство, будівництво…

Не раз, мені здається, я робив бинезмірно краще, якби я був вільним…

Храм для єгипетських богів – це духовний символ імперії, яка будується і рабами домінуючої нації, і рабами інонаціональними, іншоземними. «Будова храму-імперії є священним ділом, – узагальнює український літературознавець з ФРН Юрій Бойко, – основним історичним завданням, яке об’єднує всі соціальні складники імперії. Не класово-соціальна боротьба, а національна єдність є підставою історичного процесу»7.

Як бачимо, класової єдності між рабом-єгиптянином і рабом-гебреєм нема. Ця класова солідарність штучна, бо не має духовної національної основи, не заглиблена в національні базові цінності, отож не здатна духовно єднати людей. І хоча раб-єгип-тянин і просить вибачення у раба-гебрея за удар в лице, але внутрішній незмирливий конфлікт між рабами від імперської нації і рабом інонаціональної нації залишається. Раб-єгиптянин вивищується навіть своїм імперським рабством над рабом-геб-реєм, бо той тут, у цій країні будови, чужий, у цьому краю неволі – він «раб рабів».

Російська імперія жахала Лесю Українку своєю похмурою атмосферою підозр, терору, цензури, шовінізму і тиранічного абсолютизму. У листі до Михайла Павлика із Софії 19 квітня 1895 р. вона признається: «Кажучи правду, я тільки до Вас пишу з охотою, в Росію писати для мене мука, я вже одвикла тримати свою думку в кайданах, а після новітніх подій інакше писати листів в Росію не можна, як замовчуючи про добру половину того, що варте писання. Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, що в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю, що буду робити, вернувшись в Росію, сама думка про се тюремне життя сушить моє серце. Не знаю, як хто, а я не можу терпіти мовчки під’яремного життя» (10, 297—298).

Не може поетеса творити в цій «тюрмі народів» духовні храми для чужих богів, коли свої, національні, поруйновано. У цій «в’язниці поетів» Леся Українка почуває себе «співачкою-невіль-ницею, позбавленою імені». Свій памфлет, спрямований проти діячів французької культури, які своїм мистецтвом славили російського царя Миколу II під час його відвідання Франції в 1896 р., вона підписує анонімно: «Ув’язнена».

Поетеса вважає себе ув’язненою в духовно убогій країні, яку французькі митці називають великою. «Так, Росія величезна, росіянина можна заслати аж на край світу, не викидаючи поза державні межі. Так, Росія величезна, голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця, і всі ці великі нещастя величезні, колосальні, грандіозні. Наші царі перевищили царів єгипетських своєю схильністю до масивного. їхні піраміди високі й дуже міцні» (8, 18), – запрошує «співачка-невільниця» своїх французьких побратимів здійняти свої котурни і оглянути «нашу прекрасну в’язницю». І з гнівною іронією продовжує: «Не бійтесь, побратими, в’язниця поетів, що люблять волю, батьківщину і народ, не така тісна, як інші місця ув’язнення, вона простора й її славне ім’я – Росія» (8, 18). У цій духовній Бастилії, свідчить її «ув’язнена», можна мешкати лише за умови, що добровільно позбавиш себе імені або позбавишся всього. То хіба «співачка-невільниця» може співати на руїнах національних святинь?

Леся Українка, як пророчиця Тірца з драматичної поеми «На руїнах», «не хоче грати на руїні» – обов’язок митця полягає в тому, щоб руїна національних святинь озвалася на пророче слово, щоб збудила в ній «не тільки голос, а й душу вічну».

Для поетеси служіння національній ідеї не є свідченням тенденційності творчості, засобом упокорення творчої фантазії задля припасування образної системи твору в «прокрустове ложе» класової ідеї.

Устами Тірци вона закликає до єдності всіх національних сил, а не до класового розмежування в національному стані, на гнобителів і гноблених.

Вже пора,щоб лев з ягням як браття поєднались,Іудин лев нехай шакалів душить,а не займа господню отару.

Національне єднання, збратання творчих сил необхідне для того, щоб на своїй землі силами молодих взятися «до іншої сівби і ждати інших жнив». Для цього необхідно «розкувать ярмо залізне на коси та серпи» та зорати плугами покрите зчорнілою стернею широке поле землі обітованої.

Чого блукати нам? Чого шукати?Чи се ж не та земля, що здобувалидля нас батьки своєю крів’ю й потом?

Подвижницька праця на національній ниві спроможна об’єднати пригнічений духовно люд, який складе каміння в підмурівки:

Щоб не казали люди: тут руїна;щоб мовили: колись тут стане дім.

У пристрасному памфлеті-посланні славетним французьким митцям, які прославляли Миколу II, Леся Українка як одна із багатьох «російських ув’язнених» сказала: «Ганьба вільним поетам, які перед чужинцем дзвенять ланками своїх добровільно накладених кайданів. Неволя ще мерзотніша, коли вона добровільна» (8, 17).

Висловлюючи ганьбу лицемірній музі, Леся Українка від свого імені та від імені інших ув’язнених поетів, які «призвичаїлися до пісень без відгуку», стверджує: «Можна все згнітити, за винятком голосу душі, – він дасть себе почути і в дикій пустелі, і серед натовпу, і навіть перед царями. І чоло, що ніколи не зазнало лаврів, не менш горде, не менш чисте, воно не потребує лаврів, щоб приховати якесь безчестя» (8, 17).

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

1

Українка Леся. Зібр. творів. У 12 т. Т. 11. – К.: Наук. думка, 1978. – С. 28. (Далі посилання на це видання в тексті: перша цифра позначає том, друга – сторінку).

2

Косач-Кривинюк О. З дитячих літ Лесі Українки // Спогади про Лесю Українку. – К.: Дніпро, 1971. – С. 42.

3

Без надії сподіваюсь! (Лат.)

4

Франко І. Зібр. творів: У 50-ти т. – Т. 45. Київ: Наук. думка, 1976— 1986. – С. 431.

5

Забужко О. Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфології. K.: Факт, 2007. – С. 290.

6

Франко І. Зібр. творів: У 50-ти т. – Т. 48. – С. 111.

7

Бойко Ю. «В дому роботи, в країні неволі». Вибране. Том 2. – Мюнхен, 1974. – С. 323.