bannerbanner
Американська трагедія. Книга 1
Американська трагедія. Книга 1

Полная версия

Американська трагедія. Книга 1

Настройки чтения
Размер шрифта
Высота строк
Поля
На страницу:
5 из 11

Коли їм доводилось на ослоні сидіти поруч, Хегланд продовжував повчати Клайда. Канзас-Сіті прекрасне місце, якщо тільки вмієш жити. Він працював раніше по інших місцях, у Буффало, Клівленді, Детройті, Сент-Луїсі, але ніде йому так не подобалось, як у Канзас-Сіті… головним чином тому, – але про це він не вважав за потрібне тоді розказати, – що справи його ніде не були такі блискучі, як тут. Він був «перемивальницею» посуду, прибиральником вагонів, помічником водопровідника… брався за всяку роботу, поки, нарешті, в Буффало не став на службу до готелю. А потім один хлопець, який тепер не служить тут, умовив його переїхати до Канзас-Сіті. Зате тут…

– Розумієш, – казав він, – чайові в цьому готелі – таких ніде не матимеш, це вже я знаю, а головне – народ тут хороший. Ти з ними по-доброму, і вони тебе не скривдять. Я тут уже рік, а скаржитись нема на що. Цей хлопець Скуайрс – нічого, підходить, коли не завдавати йому клопоту. Вимогливий, але ж треба йому про себе подбати. А даремно нікого не вижене. Це я знаю. Зрештою все просто. Закінчив роботу – і сам собі хазяїн. Хлопці у нас хороші і вміють повеселитися. Не підведуть і не викажуть. Коли що де відбувається – вечірка або що інше, – всі тут як тут. І не бурчать і не ремствують, коли що не клеїться. Це вже я знаю, адже у нас тут по-всякому бувало!

З його базікання Клайд зрозумів, що всі хлопці в готелі були між собою найближчими друзями – всі, крім Дойла, який тримався дещо відокремлено, хоч і не зарозуміло. («Надто багато жінок бігає за ним, от і все»). Усім товариством ходили в гості, в дансинг, на обіди, в одно місце, де можна грати в карти, і ще в такий собі куточок під назвою «Кет Суїні», де є прегарненькі дівчатка, і так далі, і так далі – сила відомостей, про які ніколи не чув раніше Клайд. Ці розповіді примушували його замислюватись, мріяти, сумніватися, тривожитись і питати себе – чи розумно це і чи справді в цьому багато привабного, та й чи дозволені для нього ці втіхи? Адже його все життя вчили якраз протилежному. В усьому, до чого він тепер так уважно прислухався, крилося щось глибоко хвилююче, але невиразне, невирішене.

А Томас Ретерер! З першого ж погляду видно було, що навряд чи зможе він нашкодити кому-небудь, стати чиїмсь ворогом. На зріст він був не вищий за п’ять футів чотири дюйми, товстий, з чорним волоссям і оливковою шкірою, з веселими ясними очима. Він теж, як згодом довідався Клайд, був із зовсім бідної сім’ї і не мав у житті ніяких матеріальних чи соціальних благ. Але він був самостійний, і всі товариші любили його і завжди радилися з ним про все. Він був родом з Уічіти і тільки нещодавно переселився до Канзас-Сіті. Він і його сестра були головною підтримкою для матері-вдови, яку обоє дуже любили. В дитинстві вони бачили, як принижував, ображав і обдурював їх добру, довірливу матір її жорстокий чоловік. Бували дні, коли сім’я залишалась без шматка хліба. Не раз їх виганяли з квартири, коли їм не вдавалося вчасно заплатити за неї. В жодній школі Томмі і його сестра не могли довго залишатись. Нарешті, коли йому минув чотирнадцятий рік, Ретерер перебрався до Канзас-Сіті, де хапався за всяку випадкову роботу, поки йому не пощастило потрапити до «Грін-Девідсон»; пізніше до нього переселилися з Уічіти мати й сестра.

Але навіть більше, ніж розкішшю готелю чи цими юнаками, – їх він досить швидко розкусив, – Клайд захоплювався потоком дрібних подачок, який лився на нього, чимдалі збільшуючи приємну вагу в правій кишені його штанів: монетки в п’ять, десять, двадцять п’ять центів і навіть півдолари – їх ставало більше й більше, і вже в перший день на дев’яту годину назбиралося більш як чотири долари, а на дванадцяту, коли закінчилося чергування Клайда, в ньому було понад шість з половиною доларів – стільки, скільки раніше він заробляв за тиждень.

З усієї цієї суми треба було тільки віддати долар м-ру Скуайрсу, – один долар, не більш, так сказав Хегланд, а решта – п’ять з половиною доларів за один вечір цікавої, привабливої, чудової роботи – належала йому! Йому важко було повірити в це. Їй-право, ніби в казці «Тисяча й одна ніч»! І проте рівно о дванадцятій годині цього першого вечора десь пролунав гонг, зачовгали ноги, і з’явилися три хлопці: один зайняв місце Барнса за конторкою, двоє інших мали виконувати доручення. І за командою Барнса вісім хлопців його зміни підвелися, виструнчилися в один ряд і рушили до дверей. У службовому приміщенні, як тільки його відпустили, Клайд підійшов до м-ра Скуайрса й дав йому долар сріблом.

– Правильно, – сказав м-р Скуайрс.

Тільки й того. Потім Клайд разом з іншими зайшов до гардеробної, переодягнувся і вийшов на темну вулицю. Він щасливий, і в майбутньому щастя залежить тільки від нього самого! Це відчуття було таке хвилююче, що він весь тремтів і йому навіть паморочилось у голові.

Тільки подумати, яку він знайшов собі посаду! Щодня одержуватиме стільки грошей! Він був пішов додому, вирішивши добре виспатись перед завтрашньою роботою. Але, згадавши, що другого дня йому треба з’явитися до готелю тільки о-пів на дванадцяту, зайшов до нічного кафе і замовив чашку кави й шматок пирога. І тепер він думав тільки про те, що завтра треба працювати всього лише з дванадцятої дня до шостої вечора, а потім він буде вільний до шостої години наступного ранку. І заробить ще грошей. І немалу частину витратить на себе.

Розділ VIII

Більш за все Клайд думав про те, як зберегти для себе левову пайку грошей, які він заробляв. З того часу, як він уперше почав працювати, встановлений був такий порядок, що більшу частину свого заробітку – принаймні три чверті – Клайдові доводилося вкладати в спільне господарство. Та коли тепер він розповість, що одержує не менш як двадцять п’ять доларів щотижня, – і це не вважаючи п’ятнадцять доларів заробітної плати щомісяця й дарового харчування, – батьки, звичайно, захочуть, щоб він давав їм щотижня доларів десять-дванадцять.

Однак його надто довго мучило бажання мати вигляд не гірше за першого-ліпшого елегантного й добре вдягненого юнака, і тепер, коли траплялася щаслива нагода, він не міг встояти перед спокусою насамперед добре одягтися – і якнайшвидше. Тому він вирішив сказати матері, що всі його чайові не перевищують долара за день. А щоб мати змогу розпоряджатись вільним часом на свій розсуд, він заявив, що часто йому доводиться, на додаток до звичайних робочих годин, підміняти інших хлопців, коли хтось із них хворий, або зайнятий іншою роботою. Він сказав також, що адміністрація готелю вимагає, щоб у службовців був пристойний вигляд не тільки в готелі, але й поза ним. Йому не можна буде довго ходити до готелю в тому одязі, який він носить тепер, сказав він. М-р Скуайрс уже натякав на це. Але, додав Клайд, щоб пом’якшити удар, один з хлопців показав йому місце, де можна купити всі потрібні речі на виплат.

І мати була така наївна в усіх цих справах, що повірила йому.

Та це ще було не все. Клайд тепер весь час перебував у товаристві юнаків, які, працюючи в готелі, набули чималого життєвого досвіду, ознайомилися тут з надуживаннями та з пороками і були вже обізнані з деякими формами розпусти, зовсім невідомими досі Клайдові. Він тільки розкривав рота з подиву, а спочатку навіть і від лякливої огиди. Хегланд, наприклад, сказав йому, що певний процент заробітку компанії, до якої належав тепер Клайд, ішов на гулянки, які влаштовувались вскладчину щомісяця – звичайно того вечора, коли одержували платню. Ці гулянки, залежно від настрою компанії і від готівки, починались іноді «шикарною» вечерею з випивкою в одному з двох досить відомих, але не занадто респектабельних нічних ресторанів. Потім усі гуртом рушали до танцювального залу – дещо простішого, щоб підхопити там якесь дівчисько, або, якщо цього здавалося мало, йшли до якого-небудь відомого публічного дому (звичайно замаскованого під «кімнати з пансіоном»), де за невеликі гроші можна було, як вони часто хвалилися, одержати «будь-яку дівчину на вибір». І тому що вони дуже юні і по суті наївні, щедрі, веселі й непогані з себе, вони зустрічали в цих домах найгостинні-ший прийом у «мадам» і дівчат, які намагалися – з комерційних міркувань, звичайно, – подобатись їм і примусити прийти знову.

І таке убоге було досі життя Клайда, його так вабило до всіляких розваг, що тепер він жадібно ловив кожний натяк на пригоди й розваги. Не те щоб він схвалював подібні речі. Правду кажучи, спочатку такі розмови ображали й гнітили його: вони надто суперечили всьому, що він чув змалку і в що його примушували вірити багато років. І проте це життя було таким різким контрастом, таким полегшенням після безрадісних, гнітючих занять, до яких Клайда привчали з дитинства, що його невтримно вабило до цих спокусливих пригод, які, здавалося, обіцяли стільки всіляких розваг і блиску. Він слухав уважно і спрагло навіть тоді, коли в своїй свідомості не схвалював почутого. Товариші бачили, що він завжди привітний і веселий, і почали запрошувати його то до театру, то до ресторану, то до себе додому – пограти в карти, а то й до одного з тих непристойних домів, куди Клайд спочатку рішуче відмовився йти. Але поступово він щодалі більше зближався з Хегландом і Ретерером, – обидва вони йому дуже подобались, – і коли, збираючись до ресторану Фріссела, вони покликали його, Клайд погодився.

– Завтра ввечері ми влаштуємо у Фріссела чергову гульбу, сказав йому Ретерер. – Хочеш піти, Клайд? Ти ще жодного разу не бенкетував з нами.

На цей час Клайд уже зовсім призвичаївся до атмосфери готелю і майже позбувся своєї колишньої нерішучості. Старанно і не без користі для себе наслідуючи Дойла, він придбав собі новий коричневий костюм, кепі, пальто, шкарпетки, булавку для краватки й черевики, по змозі такі ж, як у його ментора. І костюм йому дуже-дуже личив, – він здавався тепер гарніший, ніж будь-коли: не тільки його батьки, а й молодший брат і сестра були здивовані і навіть вражені зміною в його зовнішності.

Як зумів Клайд так прекрасно одягтися і так швидко? Скільки все це коштувало? Чи не наробив він заради цієї минущої пишноти занадто великих боргів, сподіваючись на майбутній заробіток, і чи доцільно це? Йому можуть бути потім потрібні гроші. І інші діти багато чого потребують. Та й чи задовільна моральна і духовна атмосфера в цьому готелі, де його примушують працювати так багато і затримують щовечора так пізно, а платять так мало?

На все це Клайд відповідав (досить уміло), що все йде гаразд, що робота не над міру важка. Його костюм зовсім не такий уже гарний, – подивилась би мати на інших хлопців. Він витрачає не дуже багато. І в усякому разі все це куплено на виплат, і він може сплачувати поступово.

Але вечеря! Це вже зовсім інша річ. Гулянка, мабуть, триватиме до пізньої ночі, і як він тоді пояснить батькові й матері свою тривалу відсутність? Ретерер казав, що гулятимуть не менш як до третьої-четвертої години ночі; проте, Клайд, звичайно, може піти, коли захоче. Та чи добре буде, коли він розладнає компанію? Так, але чорти б його брали, більшість із них не живе в сім’ї, як Клайд, а якщо й живуть, то батьків, – наприклад, матір Ретере-ра, – мало турбує, що роблять їх діти. Але все-таки чи розсудлива це річ – така пізня гулянка? Всі його нові друзі – і Хегланд, і Ретерер, і Кінселла, і Шіл – п’ють і не бачать у цьому нічого поганого. Безглуздя з його боку думати, що так уже небезпечно випити трошки, як усі вони роблять у подібних випадках. І до того ж він може й не пити, коли не захоче. Він піде, а як удома спитають, він скаже, що довелося затриматися на роботі. Чого б йому й не прийти коли-небудь пізно додому? Хіба він тепер не доросла людина? Хіба він не заробляє більше за всіх у родині? Пора б йому поводитися так, як він хоче.

Він почав відчувати всю принадність особистої свободи, вже смакував чарівні пригоди, і тепер ніякі материні попередження не могли стримати його.

Розділ IX

І ось настав час веселої гульби з участю Клайда. Як і говорив Ретерер, вона мала відбутися у Фріссела. І Клайд, що вже встиг здружитися з товаришами по роботі, був страшенно вдоволений і веселий. Адже для нього почалося нове життя. Всього кілька тижнів тому він був зовсім самітний: жодного друга, майже ніяких знайомих серед ровесників! І ось – так швидко – він збирається на шикарну вечерю в такому цікавому товаристві!

Клайдові, що не переміг ілюзій юності, ресторан здавався принаднішим, ніж він був насправді. Цей ресторан був трохи кращий за пристойну американську закусочну славних минулих часів. Стіни були густо завішені старими афішами і портретами акторів і актрис з їх автографами. Тут прекрасно готували, до того ж хазяїн був привітний, і тому ресторан почали охоче відвідувати приїжджі актори, політичні діячі, місцеві ділки, а за ними і всі, кого вабить до себе все нове, хоч трохи несхоже на те, що їм уже набридло.

І юнаки, які не раз уже чули від кучерів і шоферів таксі, що ресторан Фріссела – один з кращих у місті, обрали його для своїх щомісячних гулянок. Окремі страви коштували тут від шістдесяти центів до долара. Каву й чай подавали тільки цілими кофейниками і чайниками. Можна було одержати тут всілякі напої. Ліворуч від головного залу була напівосвітлена кімната з низькою стелею і великим каміном, куди звичайно йшли після обіду чоловіки: вони сідали тут біля вогню, курили й читали газети; ця кімната більш за все й захоплювала хлопчаків з «Грін-Девідсона». Тут вони почували себе ніби трохи старшими, досвідченішими, значнішими, – справжніми світськими людьми. Ретерер і Хегланд, до яких Клайд ставився особливо прихильно, так само як і більшість юнаків, вважали, що в Канзас-Сіті справді не знайдеш кращого місця.

І ось у призначений день Хегланд, Ретерер, Поль Шіл, Девіс Хігбі (теж хлопець з готелю), Артур Кінселла і Клайд, одержавши свою місячну платню і звільнившись о шостій вечора, зійшлися на розі коло аптекарського магазина, де Клайд спочатку шукав роботу, і веселим, шумливим гуртом рушили до Фріссела.

– Чули, яку штуку викинув учора з нашою конторою один хлопець із Сент-Луїса? – спитав Хегланд, звертаючись до всіх разом, коли вони рушили до ресторану. – В суботу замовляє телеграфом із Сент-Луїса номер для себе і для дружини – вітальню, спальню і ванну кімнату і наказує поставити в кімнатах квіти. Мені зараз розповів Джіммі, номерний клерк. Потім він приїздить сюди з своєю дівчинкою, і вони записуються як подружжя, – зрозуміло? А дівчинка прегарненька, я бачив. Ні, ви слухайте! Прожив він у готелі три дні, наші вже почали позирати на нього скоса – розумієте, обіди до номера і все таке… Потім у середу приходить він до контори і каже, що його дружина їде назад до Сент-Луїса і що йому тепер не потрібний такий номер – вистачить і однієї кімнати, і щоб перенесли його скриню і її речі до нової кімнати, бо жінка має от-от приїхати. А скриня, бач, не його, а теж її, – зрозуміло? І нікуди вона не їде, і знати нічого не знає. А їде він. Наставив усім носа, зрозуміло? І покинув її із скринею без жодної копійки. Зрозуміло? А тепер вони її не випускають з її скринею, а вона плаче та друзям телеграми розсилає. А платити силу грошей треба. Бачили ви таке? Квіти в кімнаті! Троянди! І по шість разів їжу в номер носили, ну й пив він теж, ясна річ!

– Я знаю, хто це! – вигукнув Поль Шіл. – Я носив йому вино. Так я й знав, що тут щось не гаразд. Надто вже він був ввічливий і говорив занадто голосно. А на чай тільки й дав, що десять центів.

– І я його пам’ятаю, – сказав Ретерер. – Він звелів мені принести всі чікагські газети за понеділок і теж дав тільки десять центів. Він мені ще тоді здавався пройдисвітом.

– Справді, сіли вони з ним у калошу, – сказав Хегланд. – А тепер вони намагаються стягнути гроші з неї. Ось як!

– Мені здалося, що їй років вісімнадцять-двадцять, не більше, – вставив Артур Кінселла, який досі мовчав.

– А ти їх бачив, Клайд? – спитав Ретерер; він взагалі взяв шефство над Клайдом і тепер намагався підбадьорити його і втягти до спільної розмови.

– Ні, не пам’ятаю, – відповів Клайд. – Мабуть, мене до них не посилали.

– Ну, виходить, ти пропустив нагоду подивитись на рідкісного птаха. Він такий високий, у довгому чорному англійському пальті, котелок насунутий на очі, і світло-сірі гетри. Бачили б ви, як він розгулює, та ще з паличкою! Я спочатку думав, що це якийсь англійський герцог. Треба тільки вбиратися в усе англійське і розмовляти голосніше та всіма командувати – і клюне: кожен повірить.

– Це правильно, – зауважив Девіс Хігбі. – Добра штука англійський стиль. Я і сам не проти, щоб так одягтися.

Вони двічі повернули за ріг, перейшли одну за одною дві вулиці і, нарешті, всією компанією увійшли до Фріссела. Клайда засліпило яскраве світло, що відбивалося на фарфорі, на сріблі, на обличчях відвідувачів, він був приголомшений гудінням голосів і брязкотом посуду. Ніколи ще, коли не брати до уваги готелю «Грін-Девідсон», він не бував у такому місці. Та ще з такими знаючими, досвідченими хлопцями!

Вони пройшли до столиків, розставлених перед довгим шкіряним диваном, попід усією стіною. Метрдотель, впізнавши постійних гостей – Ретерера, Хегланда і Кінселлу, розпорядився зсунути докупи два столики й подати склянки, хліб і масло. Компанія посідала: Клайд з Ретерером і Хігбі – на дивані під стіною, Хегланд, Кінселла та Шіл – навпроти них.

– Я почну з доброго старого манхеттенського, – оголосив з жадібністю Хегланд, оглядаючи публіку за столиками і почуваючи себе справді важливою персоною. Червонувато-смуглявий, з жвавими голубими очима, з темно-рудим волоссям, що стояло щіткою на голові, він скидався на великого задирливого півня.

І Артур Кінселла, потрапивши сюди, теж, як і Хегланд, враз пожвавішав і, здавалося, тішився власним величчям. Він демонстративно підсмикнув рукава, взяв у руки меню і, проглядаючи прейскурант вин, надрукований на звороті, вигукнув:

– Ну, на мій смак, для початку непогано сухе мартіні.

– А я почну з віскі й содової, – урочисто промовив Поль Шіл, вивчаючи тимчасом список м’ясних страв.

– Увільніть мене сьогодні від ваших коктейлів, – весело, але рішуче заявив Ретерер. – Я сказав, що не буду сьогодні багато пити, – і не буду. З мене досить склянки рейнвейну із зельтерською.

– Ні, ви тільки послухайте, – висловлюючи невдоволення, гукнув Хегланд. – Він почне з рейнвейну! І це він, старий любитель манхеттенського! Що з тобою скоїлося, Томмі? Адже ти, на мою думку, хотів повеселитися?

– Я й хочу, – заперечив Ретерер. – Але хіба не можна веселитися, поки не видудлиш усе, що тут тільки є пити? Сьогодні я хочу бути тверезий, не хочу більш одержувати догани вранці, і не одержу, якщо розумітиму, що роблю. Минулого разу я ледве виліз на роботу.

– Правильно! – підтримав Артур Кінселла. – Я теж не хочу напиватися так, щоб втрачати розум. Але ще зарано турбуватись про це.

– А ти, Хігбі? – звернувся Хегланд до окатого юнака.

– Мені теж манхеттенського, – сказав той і, глянувши на офіціанта, що стояв поруч, спитав: – Як справи, Денніс?

– Не можу поскаржитись, – відповів офіціант. – Останніми днями зовсім добре. А як справи в готелі?

– Прекрасно, прекрасно, – весело відповів Хігбі, вивчаючи меню.

– А ти, Гріфітс? Що ти питимеш? – спитав Хегланд.

Він був обраний за церемоніймейстера, щоб стежити за виконанням замовлень, сплатити рахунок, дати чайові, і тепер виконував свою роль.

– Хто? Я? О, я… – вигукнув Клайд, досить-таки збентежений цим питанням.

Адже він ніколи до цієї хвилини не доторкався ні до чого міцнішого за каву чи морозива з содовою водою і тепер був трохи наляканий веселою розв’язністю, з якою інші замовляли коктейлі й віскі. Звичайно, він не міг зайти так далеко… проте він давно знав з 'їх розмов, що в такі вечори вони всі п’ють, і не уявляв собі, як можна відстати від інших. Що вони думатимуть про нього, якщо він відмовиться пити? Потрапивши до цієї компанії, він весь час намагався здаватися такою самою досвідченою світською людиною, як і вони. І проте він ясно відчував за плечима ті роки, коли йому безперервно товкмачили про «жахи» пиятики й поганої компанії. В глибині душі Клайд давно вже повставав проти всіх цих текстів і речень, на які завжди посилалися його батьки, і глибоко зневажав за тупість і нікчемність обірвану юрбу нероб і невдах, яких у місії Гріфітсів намагалися рятувати, – і все-таки тепер він завагався. Пити йому чи не пити?

Він вагався лише якусь частку секунди, коли в ньому заговорило минуле, а потім сказав:

– Що ж, я… я теж вип’ю рейнвейну із зельтерською.

Він розумів, що така відповідь – найлегша і найбезпечніша. Безневинний характер цієї суміші – рейнвейну із зельтерською – уже був підкреслений Хегландом і рештою юнаків. І все-таки Ретерер замовив собі саме рейнвейн, – ця обставина, як відчував Клайд, робила і його власний вибір не таким уже помітним і смішним.

– Послухайте, що діється! – драматично вигукнув Хегланд.

– Він теж хоче пити тільки рейнвейн із зельтерською! Давайте щось робити, бо, видно, наша вечірка закінчиться до пів на десяту.

Девіс Хігбі, набагато різкіший і шумливіший, ніж можна було думати з його приємної зовнішності, повернувся до Ретерера:

– Чого це ти спозарана робиш дурниці з цим рейнвейном і зельтерською, Том? Не хочеш повеселитися сьогодні?

– Я ж сказав, чому, – відповів Ретерер. – І потім, коли ми минулого разу зайшли до того кубла, в мене було сорок доларів, а вийшов я звідти без жодного цента. Цього разу я хочу знати, що зі мною діється.

«Те кубло», – подумав Клайд, слухаючи розмову. Виходить, після вечері, коли всі досхочу нап’ються й наїдяться, вони рушать до одного з таких місць, які звуться кублом, до такого дому. Тут не могло бути ніяких сумнівів. Він розумів, що це означає. Там будуть жінки… погані жінки… розпутні жінки… Але як же він? Невже він теж…

Уперше в житті Клайдові траплялась можливість, якої він давно прагнув: пізнати, нарешті, велику, спокусливу таємницю, що так давно вабила його і збивала з пантелику, й трохи лякала. Хоч він багато думав про все це і про жінок взагалі, він ніколи ще не був близький з жодною. А тепер… тепер…

Він раптом відчув, що його кидає то в жар, то в холод. Обличчя і руки його стали гарячі й вогкі, він почував, як палають його щоки й чоло. Дивні, швидкі, принадні й тривожні думки линули в його мозку. Його проймало морозом. Він мимоволі малював у своїй уяві спокусливі вакхічні сцени – і враз намагався викинути з голови, але даремно: вони поверталися знову. І йому хотілося, щоб вони повертались, – і не хотілося… І за всім цим крився переляк. Та невже він такий боягуз? Решту юнаків анітрохи не тривожило те, що мало бути. Вони були дуже веселі. Вони сміялись і трохи жартували один з одного, пригадуючи якісь кумедні історії, що сталися з ними під час останньої гульби.

Але що подумала б його мати, коли б довідалась? Мати! Він не насмілювався зараз думати ні про неї, ні про батька і поспішив прогнати навіть саму думку про них.

– А пам’ятаєш, Кінселла, ту маленьку, руденьку, в домі на Пасіфік-стріт? – вигукнув Хігбі. – Вона ще вмовляла тебе тікати з нею до Чікаго?

– Звичайно, пам’ятаю, – всміхнувся Кінселла, наливаючи собі мартіні: йому саме подали вино. – Вона навіть хотіла, щоб я покинув готель. Обіцяла, що допоможе мені взятися за якусь справу. Говорила, що мені зовсім не доведеться працювати, коли я залишуся з нею.

– Справді, тоді б у тебе була тільки одна робота! – зауважив Ретерер.

Офіціант поставив перед Клайдом бокал рейнвейну із зельтерською. Глибоко схвильований, зацікавлений, захоплений усім почутим, Клайд підніс бокал, пригубив вино, розсмакував, що воно ніжне й приємне, і випив одним духом. Він так поринув у свої думки, що сам не помітив, як це сталося.

– Молодець, – сказав Кінселла якнайдружнішим тоном. – Ця річ тобі подобається?

– Так, це зовсім непогане, – відповів Клайд.

А Хегланд, бачачи, як швидко посувається справа, і розуміючи, що Клайд – зовсім ще новак у цьому товаристві і потребує підтримки й схвалення, гукнув офіціанта:

– Слухай, Джеррі! – І додав так, щоб не чув Клайд: – Того ж самого, тільки більше…

Вечеря тривала. Було вже близько одинадцятої години, коли вони, нарешті, вичерпали всі цікаві теми – розповіді про минулі пригоди, про колишню роботу, про різні спритні й зухвалі витівки. Клайд мав досить часу поміркувати над усім цим, і тепер він схильний був думати, що сам він зовсім не такий уже жовторотий, як здається його приятелям. А якщо навіть і так… Зате він хитріший за більшість із них, розумніший… Хто вони такі і чого прагнуть? Хегланд, як стало зрозуміло Клайдові, гонористий, дурнуватий, крикливий, і його легко підкупити дріб’язковими лестощами. Хігбі і Кінселла – цікаві й хороші юнаки – чванилися тим, чим Клайд не став би дуже пишатися: Хігбі хвалився, що розуміє дещо в автомобілях (його дядько якось був близький до цієї справи), а Кінселла – вмінням грати в карти і навіть у кості. А Ретерер і Шіл – він ще раніше це помітив – були цілком задоволені своєю роботою в готелі, готові були залишатися на цій роботі і в майбутньому і ні про що інше не мріяли. А Клайд уже й тепер не міг собі уявити, щоб посада розсильного залишилась межею всіх його бажань.

На страницу:
5 из 11