Острів кохання

Щоранку Жульєн пробуджував Анну ніжними поцілунками. І кожного разу вона забувала про час, пізнаючи Азію через вуста і руки коханого.

Удень він працював, а ввечері вони прогулювалися вуличками вечірнього Янгона. Часто Жульєн брав Анну на руки, щоб перенести через занадто брудну ділянку дороги або перебратися на інший бік вулиці. Жульєн тримав Анну ніжно і дбайливо, як найдорожчий скарб.

Центральна пагода Шведагон освітлювала вечірні маршрути, вливаючи особливе тепло у кожну прогулянку. Пара могла гуляти допізна, не відчуваючи втоми. Навпаки, дивна енергія наповнювала увесь простір. А вночі Жульєн дбайливо закривав вікна у кімнаті, промовляючи: «Щоб не залетіли «дéнге». Так називають специфічний вид комарів, після укусу яких на людину нападає гарячка. Пережити її дуже важко, інколи і небезпечно для життя. Так, товариш Жульєна одного разу піймав такі «дéнге», після чого кілька тижнів пролежав у місцевій реанімації. На щастя, все обійшлося.

Жульєн дбав про Анну напрочуд уважно. А їй подобалося гойдатися в гамаку вранці й сушити волосся вітром. Коханий готував каву і приносив тістечка з лимонним кремом на сніданок. Але найкращим десертом були його поцілунки – такі ніжні й пристрасні, що проникали в душу і серце Анни. Від них паморочилося в голові.

Згідно з ученням буддизму, кохання – найвищий ступінь спілкування між чоловіком і жінкою. І Анна з цим повністю погоджувалася. Відчуття були неземними. В обіймах Жульєна Анна відлітала в інший вимір. Спочатку по її тілу проходили ледь помітні хвилі блаженства. Далі потік енергії наростав. І по всьому тілу, від голови до п’ят, розливалася гаряча лава насолоди, яка заповнювала кожну клітинку. Анна на якийсь час переставала відчувати реальність, сама того не усвідомлюючи. Яскраве сонце спалахувало у блакитному небі, а потім повільно котилося донизу. Відчуття Анни, ледь торкнувшись землі, знову злітали догори. І так тривало доти, поки вона не затихала в обіймах Жульєна.

Одного разу їх запросив у гості один із працівників Жульєна, будинок якого знаходився у передмісті. Дістатися туди вартувало зусиль і часу. Спочатку треба було їхати на таксі, потім – плисти поромом. А опісля – брати напрокат мотоцикл. Але, як кажуть, щасливі годин не помічають. І пара вирушила у дорогу. Час на поромі збігав дуже швидко. Анна пригорталася до Жульєна, ховаючись у його обіймах від вітру. Після прибуття Жульєн узяв напрокат мотоцикл. Анна не встигла оговтатися, як вони вже мчали незнайомим шляхом, залишаючи позаду клуби пилу. Однією рукою Анна притримувала свій білий капелюшок, а іншою обіймала сильний торс коханого чоловіка. Зручної дороги не існувало, а мотоцикл виявився старим і ненадійним. Проте Анна почувалася безпечно поруч із Жульєном. На шляху зустрічалися хиткі халупи, вологі рисові поля й маленькі кафе. Кава в них продавалася дешева і розчинна, зі згущеним молоком замість звичайного, бо господарі не мали холодильника. Однак для Анни це була найсмачніша кава, випита із Жульєном у найбіднішому куточку загадкової Азії.

Пара зупинилася біля маленького кафе. Закохані оглядалися навколо. Родина, яка тримала кафе, в ньому ж і проживала. Поруч зі столиками, під старим, чорним від дощу навісом стояв телевізор, а навколо нього розставили дерев’яні стільці. Так завше проходили сімейні вечори. (Анна наважилася відвідати туалет – то була лише дірка в підлозі.) Сам будинок був схожий на халупу, що може розвалитися при першому ж пориві сильного вітру. Але господиня виявилася напрочуд дружелюбною. Вона щиро запропонувала Жульєну та Анні кави досхочу. Потім почала готувати щось для своєї родини. Анна з цікавістю поглядала за процесом. Це нагадувало приготування коржів із начинкою, які потім обсмажувалися на олії маленькими кручениками.

Трохи відпочивши, знову вирушили у дорогу. Анна хвацько застрибнула на мотоцикл, який Жульєнові вдалося завести лише з третього разу. Жінка обережно підтримувала поділ довгої спідниці, щоб та не потрапила під колеса. Довгі каштанові пасма майоріли на вітрі. Анна радісно заплющувала очі, підставляючи обличчя під теплий потік вітру. А потім загубила свій капелюшок, який весело покотився порожнім шляхом у зворотному напрямку.

По дорозі Анна вимагала зупинятися й відвідувати усі місцеві храми, заставлені фігурками Будди та інших дивних божеств. Усередині милувалася й дивувалася місцевим звичаям і традиціям. Бірма відкривалася поступово і цнотливо, щоразу вражаючи новими таємницями.

Нарешті досягли пункту призначення. Гостей радо зустрічав знайомий Жульєна. То був звичайний робітник, проста людина, але було б нечемно відмовитися від запрошення у гості. Родина, як і всі інші тут, жила дуже бідно. Їхній будинок нагадував щось середнє між бунгало і сараєм. Він стояв на спеціальних дерев’яних палях, бо навесні все навколо затоплювала вода. Привітні господарі запросили Жульєна й Анну всередину. Дуже простий, власне, будинок, але напрочуд чистий. Як найцінніше – старий телевізор. Із меблів – дешеві пластикові стільці й стіл.

На столі стояло фото сімейної пари. Жульєн спитав дозволу розглянути його ближче. На ньому був зображений господар, а поруч із ним – вирізане з іншої фотографії зображення його дружини. Чоловіку та дружині дуже хотілося отримати спільне сімейне фото, тому вони склеїли два різних знімки. Це виглядало так зворушливо. Господар запитав Анну, як довго вони з Жульєном разом. Анна зашарілася, проте Жульєн перехопив ініціативу. Він пояснив, що разом вони вже досить давно, але ще не побралися. Анна вдячно подивилася на коханого і не змогла з ним не погодитися.

Візит видався набагато коротшим, аніж шлях, який довелося долати кілька годин. На прощання Анна отримала подарунок від господаря – сандалову шкатулку у вигляді пагоди, яку він виготовив власноруч. Життя бідних і скромних людей, їхні прості цінності вразили Анну і Жульєна до глибини душі. Тут, далеко від міста і всіх зручностей цивілізації, люди знаходили щастя у таких звичних і простих речах.

Дорогою додому Жульєн і Анна вже звично завітали на місцевий ринок, де вона, як справжня господиня, вирішила купити свіжі овочі та фрукти. І хоч Анна не зовсім добре розумілася на місцевих сільськогосподарських культурах, вона впевнено наповнювала кошик. Жульєн лише усміхався у відповідь, виймаючи зайве і повертаючи на прилавок.

Повернулися закохані під кінець дня, стомлені, але щасливі. Вечеряти вирішили вдома. Анна готувала салат із місцевих овочів, а на основне блюдо Жульєн замовив картоплю з салом (його жінка дбайливо привезла у подарунок з України). Смажилася картопля, Жульєн зголодніло хапав із пательні ще сирі шматочки. Анна вдавано сердилася (а про себе молила Бога, щоб цей вечір ніколи не закінчувався). І не було нічого смачнішого, ніж та напівсира бараболя, і прекраснішого, ніж той романтичний вечір під чарівним сяйвом величної пагоди Шведагон.

В один із вечорів Анну і Жульєна запросили на справжній бірманський день народження. Так і не домігшись від Жульєна, яким мав бути дрес-код, Анна віддала перевагу довгій червоній сукні та зручним сандалям. Жульєн не надавав великого значення одягу. Але на прохання Анни вдягнув свіжу сорочку і брюки. Анна виглядала приголомшливо, узяла їхні з Жульєном подарунки – два торти «тирамісу» і «наполеон», що мали стати чудовим довершенням до святкування. Жульєн старанно підготував десерт. Замість таці використав дві звичайні кахляні плитки. Французькі десерти на грубому камені здавалися ще витонченішими. Така церемонія виглядала цікаво і нетрадиційно. Анна прохала таксиста їхати обережно, переймалася, аби торти не впали на шовкову сукню. Жульєн лише усміхався з отих хвилювань.

Святкування проходило у приватному будинку на задньому дворі. Лунала приємна музика, зібралися красиво вдягнені гості. Анна відзначила про себе, що серед гостей ніхто не був одягнений у традиційні лонджі. Такий одяг носять переважно бідні мешканці Бірми. Гості на день народження були вдягнуті пишно та сучасно.

Іменинницею виявилася місцева ділова леді. У красивій чорній сукні з відкритими плечима вона зустрічала гостей і запрошувала до столу з частуванням. Закуски подавали за зразком шведського столу (що передбачало самообслуговування). Програма вечора проходила у довільному стилі. На траві – розставлені столики та стільці. Навколо палали ліхтарики. Гості спілкувалися одне з одним. Лунала музика, а згодом почався спів – караоке. Першою співала донька іменинниці. Пісні линули англійською та бірманською мовами.

Нарешті подали великий шоколадний торт зі свічками. Лунали оплески і сипалися привітання від гостей. Іменинниця дмухнула на свічки і загадала бажання. Аж ось Жульєн галантно виставив на стіл десерти від кафе Bonjour, які справили неперевершене враження. Усі поспішили скуштувати французькі «тирамісу» і «наполеон». Вони ж виявилися просто неперевершені, що дуже лестило Жульєнові. Серед гостей, звичайно, було багато французів, до чого Анна вже звикла. Вона поглинала все, що відбувалося навколо, наче губка. Атмосфера нової країни закручувала Анну у своїй азіатській водоверті, наповнюючи новими враженнями, від яких паморочилася голова. Згодом гості розділилися на маленькі групи, потягнулися неспішні бесіди за склянками вина та віски з сигарами. Час збігав непомітно, проте Анна була в захопленні від усього, що відбувалося навколо. Наразі вона впіймала погляд Жульєна, який показував, що йому вже стало нудно. Тож він пропонував тихенько втекти зі свята. Анна з розумінням ствердно кивнула головою. І закохана пара суто по-англійськи зникла не прощаючись.

Розділ 6

БАГАН

А потім усе відбувалося, наче у казці. Жульєн загадково помахав у Анни перед носом авіаквитками і повідомив, що на них чекає незабутня пригода. Ранній підйом, одна на двох валіза. І ось вони вже у місцевому аеропорту. Красива пара відразу впадала в очі. І не тільки тому, що трималися вони весь час за руки. Навколо них існувала особлива аура, яка не могла не діяти на оточення, усі з цікавістю витріщалися на них. Вона – така тендітна і зворушлива – у довгій білій спідниці, тонкій білій сорочці, що не приховувала високі груди і тонку талію. Під сонцезахисними окулярами ховалися стомлені, але щасливі очі. Він – високий, симпатичний, із обвітреною шкірою і легкими зморшками біля очей, впевнений у собі чоловік.

Літак був маленький і ветхий. Під час польоту добре чутно було мотор і відчувався присмак авіаційного пального. Жульєн жартував, що такі літаки часто падають через технічні неполадки і недосвідченість пілотів. Однак Анну це не бентежило. Вперше в житті їй було абсолютно не страшно. Вперше в житті вона відчувала себе так упевнено і спокійно. Рука Жульєна дарувала тепло і ніжність. Поняття «авіакатастрофа і смерть» узагалі не вписувалися в цю вранішню ідилію.

Літак зробив маленьку зупинку для дозаправки пальним. А за годину дістався пункту призначення. Ще перед посадкою Анна прилипла до вікна літака, зачаровано вдивляючись у неймовірну казку внизу. Там побачила сотні старовинних пагод і ступ. Не вірила своїм очам, споглядаючи цю неймовірну красу: повітряні корзини на різнокольорових повітряних кулях, які піднімалися вгору. Стародавній Баган, у далекому минулому – столиця декількох Бірманських королівств. Він розташований недалеко від Мандалая. Кожен бірманець вважає, що хоча б раз у житті він має побувати в священному Багані.

Жульєн забронював номер у невеликому чудовому готелі з басейном і смачним сніданком, на який вони з Анною ще встигали. Подавали апельсиновий сік, хліб із сиром і джемом, омлет з овочами. Швидко залишивши речі у номері готелю, Жульєн і Анна вирушили у незабутню подорож древнім Баганом. Кожна хвилина була на вагу золота, казка починалася. У кожній казці мають бути випробування. І схоже, в цій історії не обійшлося без них.

У прокатному пункті Жульєн замовив в оренду два електроскутери. Анна не встигла щось заперечити, як скутер коханого мчав далеко попереду. Тож їй лишалося наздоганяти. Спочатку вона їхала повільно, обережно, а потім – усе швидше і впевненіше. Жульєн оглядався назад, але не зупинявся. Долаючи страх, Анна набирала швидкість. Маленький залізний коник неодноразово показував свій крутий норов так, що Анна ледве не падала разом зі скутером. Але вона мужньо справлялася з випробуваннями, незважаючи на всі вибоїни та повороти. Закохані швидко оминули сучасний Баган, який, власне, складався лише з готелів, кафе й ресторанів. Місцевого населення майже не бачили. Згодом перед очима Анни відкрилася нереальна реальність – старий Баган у всій його красі.

Спочатку жінка вимагала зупинятися біля кожної пагоди й ступи. Проте Жульєн поспішав і попереджав, що все найкраще чекає на них попереду. Тому намагалися їхати швидше, не витрачаючи зайвого часу, аби встигнути повернутися назад того ж самого дня. Для Жульєна це були вже не перші відвідини Багана. Проте захват Анни зростав із кожною новою пагодою. Чим далі забиралися у глибину стародавньої країни, тим більшими і красивішими ставали споруди навколо.

Електроскутер мав перевагу перед велосипедистами, яких Жульєн і Анна з легкістю випереджали. Анна вже настільки впевнено почувалася в сідлі залізного коня, що сміливо роздивлялася все довкола і навіть намагалася зробити кілька знімків не зупиняючись. Але у найнесподіваніший момент на невеликому пагорбі скутер підстрибнув угору, і як жінка не намагалася втримати рівновагу, нічого не вдалося. Залізний кінь і не думав зупинятися, а лише набирав швидкість. Анна вилетіла із сідла і впала. На щастя, падіння виявилося вдалим. Жінка обмежилася кількома синцями. За інерцією намагаючись утримати скутер, Анна натиснула на педаль газу (замість того, щоб відпустити ручку й загальмувати). Біль від падіння наростав, жінка не витримала і розплакалася. Зляканий Жульєн довго розтирав та цілував коліно, аж поки Анна вже плакала не від болю, а від блаженства.

У стародавньому Багані всі пагоди відкриті для туристичного доступу. У більшості з них можна піднятися на самісінький верх, щоб помилуватися краєвидом навколо. Там, на висоті, Жульєн і Анна вибрали собі новий об’єкт і рухалися до нього. Їм удавалося знаходити такі храми, в яких абсолютно нікого не було – жодного туриста, жодної живої душі. Анна довго блукала по території, придумувала історію, хто збудував цей храм, коли і навіщо. Хто там жив, кого кохав. Вона забувала про час, їжу і воду. І якби не Жульєн – годинами роздивлялася б старі споруди.

Аж ось пара знайшла не просто самотню пагоду, а цілий парк – величезний, зі стежками, маленькими і великими ступами, лавками для сидіння. Усюди чисто і прибрано. Так, нібито всі люди просто на хвилиночку кудись відлучилися і скоро мали повернутися. Баган ще називають містом мертвих, бо вночі він абсолютно безлюдний, і лише духи блукають покинутими кам’яними стежками. Більшість пагод, особливо великі, прибрані, а всередині – завжди живі квіти біля ніг усемогутнього Будди.

Згідно з місцевою традицією, на вході в кожну пагоду прийнято знімати взуття і заходити всередину босоніж. Спочатку це здавалося Анні дивним, а ногам ставало трохи мулько. Але потім Анна звикла. Вона знімала взуття вже автоматично, незважаючи на чорні від бруду підошви. У пагодах зустрічалися різні образи Будди. Хтось із них посміхався, хтось дивився суворо і відсторонено, але всюди відчувалися спокій і блаженство.

Зачаровані архітектурою старовинних споруд, Анна і Жульєн зайшли в середину нової пагоди. Місцевий художник, який продавав картини, радісно замахав рукою до гостей. Побачивши твори мистецтва, Анна зрозуміла, що то справжні шедеври, і їх треба обов’язково купити. Але за кілька хвилин уже опанувала себе. Малюнки дійсно були дуже красиві, проте ніякі не шедеври, а звичайні розмальовки на спеціальному папері або тканині, яка не мнеться. У казку, що це унікальний розпис від відомого місцевого автора, можна повірити лише один раз. Далі на шляху зустрічалися десятки таких же «шедеврів». А кожен митець намагався переконати, що його картини – рідкісні твори мистецтва. Розгублена Анна так і не наважилася щось придбати.

Біля пагоди Мінгала (Mingala Zedi Pagoda) Жульєна й Анну зустріли місцеві дітлахи, які намагалися щось продати. Найсміливіша дівчинка обережно взяла Анну за руку й показала на табличку перед входом до пагоди, на якій була зображена перекреслена жіноча фігура в шортах, а натомість намальована фігура у довгій спідниці. Юна бірманка відпустила руку Анни і серйозно промовила:

– Лонджі!

Вона повторила це кілька разів і потім розгорнула одну зі спідниць і пов’язала її на талії Анни.

– Beautiful, – сказала дівчинка, цього разу вже смикаючи Жульєна за руку.

Дівчинка виглядала років на вісім. Смагляве, обвітрене личко, брудні ніжки і ручки, і сама вона дуже худенька. Анна ще хвилини дві сумнівалася, але потім відповіла:

– О’кей!

І хоч озвучена ціна за лонджі виявилася вдвічі вища стандартної, Анна віддала дівчинці п’ятнадцять доларів із легким серцем. Їй просто хотілося чимось допомогти цій маленькій бірманці й купити у неї лонджі – це все, що Анна могла для неї зробити. Опісля до Анни підбігли ще двоє дівчаток трохи старшого віку. Вони вже посмілішали і почали показувати пальцями на обличчя Анни. Одна з них попросила дозволу торкнутися щоки. Дівчатка із захватом дивилися на іноземну гостю, вони були здивовані кольором і гладкістю її шкіри. У Анни з собою був крем для засмаги, тож вона по крапельці нанесла його на маленькі ручки і замурзані темні личка.

Чим вище Жульєн і Анна піднімалися вгору на пагоду, тим прекраснішими ставали краєвиди навколо. Внизу розлігся весь Баган – такий старий і урочистий, місто мертвих уночі й живіше всіх живих удень. У ньому поєдналися історія та сучасність. Удалині виднілася сучасна дорога, а зовсім поруч селянин повільно переганяв віз, запряжений волами. Для нього час зупинився, чоловік нікуди не поспішав, виконуючи свою щоденну роботу.

Наступною метою Жульєна й Анни стала пагода Ананда (Ananda Temple) – одне з найпопулярніших місць серед туристів. Ця пагода білого кольору, на противагу іншим, а її куполи покриті позолотою. Вона досить висока. Жульєн із Анною помітили її ще здалеку, спрямовуючи у її бік свої скутери. Храм спочатку хотілося обійти навколо, щоб оглянути кожен камінчик, і лише потім зайти всередину.

Давня легенда розповідає, що архітекторами цієї пагоди стали вісім ченців, які на прохання бірманського короля створили цей прекрасний і величний храм на зразок храму в Гімалаях, який вони побачили у своїх медитаціях. Храм був збудований за їх ескізом. І він вийшов дійсно прекрасним. Настільки неперевершеним, що бірманський володар вирішив сховати таємницю його спорудження. Доля цих ченців склалася трагічно. Щоб вони більше не змогли передати свої вміння і побудувати подібний витвір, король наказав їх усіх стратити.

Анна із захопленням вдивлялася у великі позолочені статуї Будди, які були розташовані у всіх кутках споруди і звернені на чотири сторони світу. У кожного з них своє ім’я.

Південний Будда – це Кассапа, він веселий і простодушний. Анна дивилася на Кассапу, а він – на неї. Будда склав обидві долоні разом, ніби виконуючи бажання. Жульєн покликав Анну і попросив спочатку підійти ближче до статуї, а потім відступити на кілька кроків назад. Анна слухняно підійшла ближче, а потім відійшла далі. І побачила, як кам’яний Кассапа почав до неї усміхатися. Як тільки Анна знову підійшла ближче, то усмішка на обличчі Кассапи зникла. І варто було Анні відійти, як усмішка знову з’являлася.

Закохані довго блукали всередині, роздивляючись усе навколо. Північний Будда Какусандха також посміхався, але якось загадково і менш тепло. Східний Будда Конагамана виглядав так, ніби вже завершив виконання бажань і відпочивав. Його руки були опущені вниз, а на обличчі застигли повне блаженство і покірність. Пальці його правої руки складені у мудрі, що символізує шлях позбавлення від страждань і горя. Західний Будда Готама вітав гостей стримано. Він найсерйозніший з усіх. Його очі відкриті. Права рука піднята вгору, що символізує позбавлення від страху, піднесення над стражданням.

Усередині баганських храмів завжди прохолодно. Бажання сховатися від спеки хоч і сильне, але не головне. У пагодах панують особлива атмосфера й енергетика, повний спокій і гармонія. Тут хочеться залишитися. Невипадково всередині стоять дерев’яні дивани, присівши на які лише на кілька хвилин, Жульєн і Анна заснули аж на півгодини. І ця несподівана зупинка наповнила їх силою й наснагою, думки посвітлішали, а тіла стали легкими, повністю зникла втома. (Анна мріяла, аби той день ще довго не завершувався.)

І хоча внутрішні оздоблення храмів майже не збереглися, бо на їх долю випало кілька землетрусів, та, мабуть, бірманські королі віддавали перевагу багатствам душі, а не матеріальному світу. Є у цих стінах щось живе і незбагненне. Ледь помітні на них розписи діють, наче тонкі провідники на ментальному рівні між минулим і сьогоденням, зберігаючи й обережно передаючи древні знання і події. Досить просто тихенько доторкнутися до них, як невидимий потік проливається у відкрите серце.

Анна і Жульєн у задумі залишали храм, кілька разів повертаючись у бік усміхненого Будди. І чим далі вони віддалялися, тим щиріше Будда до них усміхався. Уже на виході Жульєн серйозно прошепотів до Анни:

– Він усміхається не всім. Можливо, лише до тебе…

Щаслива Анна ніжно обіймала Жульєна за шию і вдячно цілувала. Пара продовжила свій шлях крутими стежками Багана. Попереду на них іще чекало багато пригод.

Шлях подорожі лежав через прекрасні сади троянд, які чиясь дбайлива невидима рука уважно доглядала. І хоч навколо знову ні душі, уся територія храмів і садів виглядала старанно доглянутою. На мить замилувавшись квітучою красою, Анна загубила Жульєна. А він швидко зник за пагорбом. Жінка не поспішала його наздоганяти, вдихаючи прекрасні запахи різнокольорових бутонів. Наразі Анна почула чиїсь кроки з боку порожнього маленького храму. До неї швидко щось наближалося – чи то звір, чи людина. Страх різко скував ноги Анни. Вона не могла рухатися далі. Жінка хотіла покликати Жульєна, але від спеки голосу не стало. Скутер чогось став таким важким, що і його Анна не могла зрушити з місця. Раптом із темряви храму разом із незрозумілими звуками з’явився веселий Жульєн. Жінка від несподіванки аж скрикнула. Чоловік гучно розсміявся. Разом із відлунням котилося додолу сонце.

Треба було поспішати, аби встигнути зустріти захід сонця на одній із найвищих пагод прекрасного Багана. Ледве пара виїхала на рівну дорогу, як скутер Анни почав рухатись повільніше, а потім узагалі зупинився. Жінка покликала Жульєна на допомогу. Її залізний кінь відмовлявся їхати далі. Електричний мотор повністю використав свій заряд. Навколо – ні душі. Надія зустріти захід сонця на одній із прекрасних пагод Багана і вчасно повернутися до готелю починала гаснути. Жульєн кілька разів намагався зателефонувати в агенцію з оренди скутерів. Але, на жаль, не міг пояснити їм, де знаходиться. Побачивши зустрічний автомобіль, Анна кинулася йому назустріч, вимахуючи руками і жестикулюючи. Дякувати Богу, водій зупинився. Тож Жульєн передав йому слухавку, і їхнє місцезнаходження було встановлено. За тридцять хвилин привезли змінну батарею, і пара продовжила шлях. Жульєн і Анна поспішали, бо сонце на них не чекало, збираючись на прощальне коло.

Нарешті на горизонті з’явилася пагода Муак Гун (Myauk Guni Temple). Закохані швидко кинули внизу свої скутери і стали підніматися вгору. Усього мали здолати аж шість рівнів незручними сходами. Протискуючись через вузькі арки, Жульєн і Анна піднімалися крутими сходами до самого верху. І… о диво! Нагорі нікого не зустріли. Це, мабуть, була винагорода за непередбачену зупинку. Все-таки Баган – це буддистська країна. І тут не буває покарання без прощення.

Закохані вже нікуди не поспішали, лежали, відпочиваючи на теплому камінні. І не було нічого прекраснішого, ніж ці миті за кілька хвилин до заходу сонця. Згодом почали збиратися люди. Наближалося одне з найпрекрасніших видовищ – захід сонця в Багані, яке, наче дороге бургундське вино, п’янко заповнювало усе навколо.

Сонце повільно спускалося все нижче і нижче, ліниво скочуючись до обрію і щедро обливаючи червоним золотом пагорби і пагоди, які лежали навколо. Вони наразі ставали різнокольоровими і переливалися всіма відтінками червоного, жовтого, помаранчевого і бордового. Анна намагалася порахувати кількість кольорів, але це виявилося неможливим. Адже їх безліч – від яскраво-червоного до темно-рубінового. Жоден митець не змішає стільки фарб, скільки за лічені секунди можна побачити, споглядаючи захід сонця у Багані.

Анна обожнювала захід сонця ще з дитинства, коли в гостях у бабусі маленькою тікала ген за рідну домівку, недалеко від лісу, і підставляла свої руки до сонця, прощаючись із ним до наступного дня. Маленькій Анні тоді здавалося, що сонце відповідало їй взаємністю і на мить зупинялося, вливаючи в дитячі долоньки потужний потік енергії, яку вона жадібно вбирала у себе.