Книга Відлиги. 1954-1964

Дитячий будинок, Білки, Борова Мотовилівка, Київщина, початок серпня 1954 року

Дуже сумно, що літо з його останніми теплими днинами добігало кінця. Нібито нещодавно почалося, та не встигли озирнутись, як на підході вже осінь з новим навчальним роком.

У Мотовилівському дитбудинку почалася велика перебудова, бо несподівано для всіх, замість довгоочікуваних бюджетних асигнувань і затверджених навчальних планів, Міносвіти надіслало стандартну відписку щодо дефіциту коштів у всій країні. До того ж повідомлялося, що частина обслуговуючого складу та викладачі, відправлені влітку в Москву на так зване «підвищення кваліфікації», до Мотовилівки не повернуться.

Ото ситуація: новий навчальний рік на носі, а штат дитбудинку не укомплектований – особливо нянечками і викладачами в молодших групах!.. Не встигши завершити розпочатий влітку ремонт, спішно кинулися набирати новий персонал. Добре, що харківські шефи допомогли коштами і матеріалами, і це дозволило вивезти молодших вихованців до піонерських таборів. Викладачі разом зі старшими працювали ударними темпами. Спільними зусиллями був перекритий дах у житлових корпусах, збудована нова лазня і душові, поруч з кухнею зведений невеличкий сарайчик, а також утеплені дитячі корпуси. Зокрема, «невезучий» килим, з якого почалися всі перевірки й інші біди, постелили в дитячій ігровій залі.

Старші вихованці в столярних майстернях полагодили столи і стільці для їдальні, а також підготували до нового навчального року актову залу. Решта вихованців працювали на городах і в яблуневому саду, який в цьому році дав доволі щедрий врожай.

* * *

Ще на початку серпня Міністерство освіти повідомило керівництво дитбудинку, що у них працюватиме інший вчитель історії. Отож якось вранці до директорського кабінету Семена Опанасовича, не постукавшись, увійшов незнайомець. Попри спеку одягнений в сірий, запорошений пилюкою плащ, в руках він тримав акуратну маленьку валізку і чорний фетровий капелюх.

Калабалін саме підписував купу рахунків.

– Здрастуйте, Семене Опанасовичу! – почав гість з порога.

– І вам доброго дня! Сідайте, будь ласка, і зачекайте кілька хвилин… – пробурмотів господар кабінету, коротко кивнувши на стілець біля свого столу і водночас продовжуючи підписувати рахунки. Незнайомець присів і одразу ж нервово засмикав ногою. Коли ж минуло хвилин п’ять, він мовив з погано прихованим обуренням:

– Товаришу Калабалін, між іншим, я приїхав здалеку, а ви мені навіть чаю не запропонували, не кажучи вже про настільки зневажливий прийом…

Семен Опанасович на мить відірвався від паперів і спокійно відповів:

– Я розумію вас і перепрошую, але мені необхідно терміново, зараз же підписати ці рахунки. Можливо, ви звернули увагу, що біля входу чекає автівка, яка повинна їхати спочатку в банк, потім за матеріалами. Нам потрібно терміново закінчити ремонт, бо скоро повернуться дітки.

– То доручіть ремонт своїм заступникам і нарешті приділіть увагу мені! І нехай ваша секретарка… чи хто там іще… принесе мені нарешті чаю!.. – гнівно прогарчав незнайомець. Почувши це, Калабалін весело розсміявся:

– Так, товаришу, у нас тут зараз ремонт, і вам украй пощастило, що в цей час ви мене в кабінеті заскочили, а не на даху їдальні чи на подвір’ї за розвантаженням матеріалів. У нас тут нянечок бракує, не кажучи вже про викладачів, а ви про секретаря та заступників… Та про них я навіть не мрію! Отож, будь ласка, відрекомендуйтесь і якомога швидше та стисліше викладіть, в чому, власне, суть вашої справи.

Незнайомець нервово підхопився зі стільця, ледве не перекинувши його, простягнув Калабаліну через стіл руку, при цьому мало не зачепивши рукавом плаща повний чорнил каламар, і голосно відрекомендувався:

– Єрохін Федір Петрович, учитель історії, прибув з Москви.

Семен Опанасович потиснув простягнуту руку і виголосив скоромовкою:

– Дуже добре. Тоді не станемо гаяти час, бо роботи скрізь з надлишком. Отож оперативно підключайтеся.

– Але я щойно з дороги… – почав гість.

– Я це помітив, – Калабалін зміряв прибульця гострим поглядом і простягнув низку ключів: – Ось вам! Пройдіть прямо по коридору, кімнати 15, 16 і 17 вільні, обирайте, яка сподобається, влаштовуйтесь. Душові на подвір’ї, знайдете самі. Якщо хочете чаю або поснідати, то пройдіть у їдальню – добре, що вона поки не зачинена. Знайдете там тітоньку Марійку, скажете, що ви наш новий вчитель – вона вас нагодує. Наче все… Якщо виникнуть якісь проблеми – то о дев’ятій годині вечора зустрінемося тут, в цьому кабінеті, й поговоримо. А поки що мушу бігти, перепрошую…

Увечері на Семена Опанасовича чекав неприємний сюрприз. Виявилося, що протягом дня москвич устиг пересваритися з усім персоналом і тепер з нетерпінням чекав директора біля кабінету.

– Це нечувано, просто нечувано!.. – заволав він, щойно помітивши Калабаліна в коридорі.

– Прошу вас пройти в кабінет, – попросив Семен Опанасович.

Гість слухняно увійшов і продовжив у попередній манері:

– Кімнати маленькі й занадто тісні, в них навіть шафи немає!

– Це вам не готель, а нормальна житлова кімната на вісім квадратних метрів. Є ліжко, комод і тумбочка. У вас маленька валізка, речей небагато, навіщо вам ще шафа? Шафи навіть у мене немає, – парирував директор.

– Щодо речей ви помиляєтесь. У мене на станції залишилося ще дві валізи, які необхідно забрати… До речі, коли мені їх принесуть?!

– У наших викладачів немає челядників. Ваші валізи – то є ваші проблеми. Домовтеся з кимсь… Якщо не влаштовує кімната, можете винайняти житло поблизу дитбудинку, але вже власним коштом.

– Ну гаразд, із житлом зрозуміло, – похнюпився гість. – Але ж душ?! Та це просто формене знущання!!! Я мився практично ледь теплою водою!..

– Вода для душу нагрівається від сонця в пофарбованих чорним діжках. Усі миються нею, але чомусь ніхто не скаржиться. Втім, ви б могли помитися в лазні. Хіба вам не показали?

– Мені люб’язно показали… але до того ж розповіли, що спочатку треба наколоти дров і наносити води, бо у вас навіть водогін відсутній!..

– На території дитбудинку є колодязь, отож обходимося без водогону. В лісі поруч заготовляємо дрова. Якщо це вас не влаштовує, то в Боровій є громадська лазня, можна було сходити туди… Щось іще?

– Так, у мене ще багато питань! Ось, наприклад, чому ця ваша баба Марина або Марта… чи як там її звати… Коротше, чому вона відмовилася принести чай мені в кімнату?!

Чим далі, тим більше розпалювалися пристрасті, а терпіння Семена Опанасовича вичерпувалося. Гість явно перегинав палицю… Нарешті, ледь стримуючи обурення, директор голосно мовив, карбуючи кожне слово:

– Змушений зауважити, шановний Федоре Петровичу, що ви прибули в Мотовилівський дитячий будинок, а не в санаторій. Тут треба працювати, а не відпочивати. Інші співробітники дитбудинку не є вашими челядниками, зранку я вже казав це. Щодо їдальні, то це не ресторан. Відвідувати їдальню дозволено тільки за розкладом, а їжу в житлові приміщення виносити суворо заборонено – це порушення правил гігієни. Дитбудинок практично на балансі у держави, коштів виділяється обмаль, отож усі так звані блага доводиться забезпечувати власноруч. І ще: будь ласка, запам’ятовуйте імена наших співробітників, які нічим не гірші від вас! Зокрема, в їдальні порядкує тітонька Марійка, а не Марина і тим паче не Марта… А ще у нас є чергування і громадські обов’язки. Якщо хочете жити в нашому дружному колективі тихо-мирно, вам доведеться час від часу носити воду з колодязя, колоти дрова, розвантажувати підводи тощо.

– Я цього не робитиму. Я викладач історії, а не чорнороб!..

Калабалін знизав плечима:

– Як хочете. Але тоді не скаржтеся і налагоджуйте свій побут самотужки.

Минув тиждень, протягом якого Єрохін щодня намагався винайняти житло в Боровій, але щоразу вертався й обурено кричав:

– Це ганьба!!! В яку ж це діру мене занесло!.. Тут же в кімнатах підлоги земляні, в хліву і те краще.

– Але ж є хати і з дерев’яними підлогами, – заперечували йому.

– Звісно, що є. Але за них ці невмиті селюки просять ціну, що значно перевищує мою зарплатню, – зітхав Федір Петрович.

Якось увечері Єрохін зайшов до Калабаліна в директорську і мовив, недобре посміхаючись:

– Семен Опанасович, підготуйте мені на завтра, будь ласка, особові справи всіх ваших співробітників з вашою включно.

– А навіщо це вам, Федоре Петровичу?

– Мені тут Партія доручила розібратися в одному питанні… – і Єрохін простягнув поважний документ з печаткою: – Ось припис із Москви.

Семен Опанасович розсіяно проглянув папірець, знизав плечима, потім відкрив дверцята сейфу, що приткнувся в куточку кабінету, видобув звідти теки з особовими справами і простягнув Єрохіну зі словами:

– Будь ласка, вивчайте тут, за межі кабінету не виносьте.

* * *

29 серпня під час педагогічної наради, після обговорення всіх запланованих питань слово взяв товариш Єрохін. Ковзнувши по рядах викладачів уважним поглядом, Федір Петрович мовив:

– Днями настане перше вересня, розпочнеться новий навчальний рік. Отож, згідно з рекомендаціями РВНО, цього дня серед учнів потрібно буде, цитую, «провести поглиблену виховну роботу на предмет роз’яснення всеохопної і повсякденної керівної та спрямовуючої ролі КПРС10». На виконання цих рекомендацій педагогічно-виховний колектив дитбудинку зобов’язаний розробити детальний план заходів…

Однак коли дійшло до розгляду цього плану, самі ж розробники безнадійно потонули в нескінченному узгодженні деталей, хаотично нагромаджених одна на одну. Коли ситуація дійшла до небезпечної межі, Калабалін різко ляснув розчепіреною долонею по стільниці. Всі негайно замовкли, а він запропонував:

– А знаєте що… давайте-но я перед вихованцями нашими виступлю! Як вам пропозиція, га?! Гадаю, це буде найкращою виховною бесідою для них усіх.

Усі вичікувально притихли, обдумуючи пропозицію директора. Лише вчитель історії не погодився з Калабаліним різко й відверто:

– Семене Опанасовичу, а як же бути з керівною та спрямовуючою роллю КПРС?! Нам же з РВНО рекомендація прийшла…

Проте широко посміхнувшись, Калабалін продовжив, звертаючись до всіх:

– Та згадайте ж нарешті себе в дитячо-підлітковому віці! Хто з вас не мріяв про подвиг, а надто про подвиг військовий?! Та наші хлопчаки й дівчатка тільки і марять подібними речами – ну, то я розповім їм, яка ціна боротьби з ворогом, коли битва йде не на життя, а на смерть! Не хвилюйтеся, буде все, як в рекомендаціях РВНО прописано. А ще йтиметься про довіру до нашої Радянської Батьківщини і до її охороних структур. Гадаю, вкласти в серця нашим вихованцям зернятка саме такої довіри – ось на чому потрібно зосередитися! Також гадаю, що РВНО буде задоволене повною мірою.

Останньою фразою директор таки переконав майже всіх тих, хто сумнівався найзатятіше. Усі дружно закивали, тільки товариш Єрохін намагався щось заперечити. Але його вже ніхто не слухав…

Актова зала Дитячого будинку, Білки, Борова Мотовилівка, Київщина, 1 вересня 1954 року

Одягнувши весь свій парадний «іконостас» нагород, мабуть, удруге за час перебування на теперішній посаді, Семен Опанасович розпочав урочистий виступ перед вихованцями, вихователями, викладачами й гостями свята знань. Усе тривало нібито добре. Калабалін живописав, як після невдалого десантування в німецький тил 14 серпня 1941 року в районі села Антонівка, що в Барському районі Вінниччини, його группу знищили ще в повітрі, а його самого схопили й катували поліцаї… Як раптом товариш Єрохін скочив зі свого місця і, неввічливо перервавши оповідача, повчально уточнив:

– Це були не просто поліцаї, це були так звані бандерівці – несамовиті лісові бандити з кривавої бандерівської УПА!..

Семен Опанасович кинув на Федора Петровича здивований погляд спідлоба, але вирішив продовжити розповідь, нічого не заперечивши:

– У будь-якому разі, з усієї нашої десантної групи дивом вижив тільки я. А завдання, дане мені Комуністичною партією, треба було виконати. І ось на одному з допитів я прямо й відверто сказав одному з поліцаїв, що говоритиму не з такими, як він, а тільки з фашистським генералом.

І знов товариш Єрохін скочив зі свого крісла й голосно заперечив:

– Семене Опанасовичу, не плутайте: не поліцаї то були, а бандити з УПА!..

Тоді з останнього ряду підвівся дитбудинківський сторож Мокій Кононович і, звертаючись до Федора Петровича, поцікавівся дещо недовірливим тоном:

– Що, невже ж отак просто бандерівці з тієї самої УПА?..

– А хто ж іще? – здивувався Єрохін.

Зрозумівши, в чім річ, і намагаючись зам’яти прецедент в зародку, присутні педагоги дружно зашикали на Заваду. Однак запитання прозвучало, тож довелося реагувати:

– Та звісно ж, що не з УПА! Це ви, товаришу вчитель історії, трохи поплутали. УПА, товаришу Єрохін, зорганізувалося тільки через рік від того моменту, коли поліцаї нашого товариша Калабаліна полонили.

Зал завмер, спостерігаючи за словесним двобоєм. Титулований москвич стояв із широко роззявленим ротом, а дитбудинківський сторож під загальний сміх оточуючих тихо мовив:

– Соромно не знати того предмета, який ви ж і викладаєте. А ще з самої Москви до нас приїхали!..

– А тобі про це звідки відомо, старигане? – негайно розлютився Федір Петрович. – Тебе там і близько не було! Ти ж усю війну кашоваром на солдатській кухні провоював, я знаю…

– Так, я був кашоваром на польовій кухні й ні з якими бандерівцями і близько навіть не стикався. Це правда.

– Ну отож: не стикалися, а кажете! – зневажливо пхинькнув Єрохін. – А от я, на відміну від вас, прямо в очі всяким підлим зрадникам нашої Радянської Батьківщини дивився.

Тут із місця скочила тітонька Марійка й обурено звернулася до сперечальників:

– Ми зібралися в цьому залі послухати розповідь нашого шановного Семена Опанасовича, а не ваші дурнуваті суперечки ні про що. Продовжуйте, товаришу Калабалін, а на цих двох не зважайте…

Директор вдячно подивився на куховарку і продовжив:

– Отак мене й відправили на зустріч з гером майором Марвіцом в Холмському концтаборі для військовополонених № 319-А.

Тут з середнього ряду пролунав переляканий дитячий голос:

– У цьому Холмському концтаборі для військовополонених, мабуть, дуже лячно було, еге ж?

– Не без цього… Звісно, було лячно перед незвіданим! Та це нормально, тут би хто завгодно злякався, – спокійно підтвердив Калабалін. – Та я про інше… Отож почав викликати нас до себе той самий начальник Варшавської розвідшколи гер Марвіц. Викликає по черзі, розмову веде сам-на-сам, про що йдеться – ні підслухати, ні здогадатися, ані розпитати тих, хто вже через майора цього пройшов, неможливо. Очевидно, його кабінет мав другий вихід, і після співбесіди всіх виводили туди. Ну що ж, стою і я серед інших полонених, своєї черги очікую. А сам усе прикидаю, думаю-гадаю: як із ними бесіду вести?! Адже брехати цим фашистським недолюдкам мені належало, виходячи з їхньої мотивації…

– Ой, до чого ж лячно! А далі що? – шепотіли слухачі.

– Отож назвався я рядовим Наливком і на зустрічі з гером майором Марвіцом удавав, ніби згоден продати Радянську Батьківщину й працювати на райх, – продовжив Семен Опанасович. – Отак я й потрапив до фашистської школи резидентури, розташованої в передмісті Варшави.

– А коли ви втекли звідти? – спитав хтось із дітей.

– Навіщо ж тікати? Ні, я навпаки все вивчав якомога старанніше, кожне нове обличчя запам’ятовував, уважно спостерігав за кожною дією аж до дрібниць… Адже щоб перемогти ворога, його треба добре вивчити. Згодом мене десантували в глибокий радянський тил разом з двома товаришами по нещастю. Я одразу ж зв’язався з радянським розвідувальним управлінням і доповів про те, щó готували фашисти, щоб знищити нашу Батьківщину. Отож завдяки отриманим від мене відомостям, вдалося запобігти безлічі диверсій, провалити декілька ретельно спланованих фашистських операцій, а співробітники СМЕРШу заарештували не один десяток ворожих агентів і зрадників. Батьківщина високо оцінила мій подвиг і нагородила мене по лінії контррозвідки орденом Вітчизняної війни.

По завершенні розповіді Калабаліну довго аплодували всі присутні. Коли ж аплодисменти почали вщухати, до трибуни раптом вибіг товарищ Єрохін. Закликаючи до тиші, він здійняв над головою руки й мовив з дещо інтригуючим виглядом:

– Але цей подвиг нашого товариша директора – це ще так, «квіточки»… Зрештою, на цій війні все було більш-менш зрозуміло: ось вони – і ось ми. Там нелюди-фашисти – тут ми, борці за свободу і щастя всього людства. Там фашистські підлабузники, зрадники-бандерівці й інше бандитське кодло – тут вірні сини й дочки Радянської Вітчизни. Все зрозуміло! Але на іншій війні – на Громадянській все було далеко не настільки однозначно. Тоді брат пішов на брата, батько на сина – спробуй-но розібратися, чия правда правдивіша!..

Здивовані вихователі почали перезиратися, не розуміючи, з якого дива Федір Петрович згадав ті давні події. Він же мовив урочисто:

– А чи відомо вам, товариші, що серед нас присутній розвідник, який відзначився ще тоді – на Громадянській війні?! А, між іншим, саме так воно і є! Бо це не хто інший, як сторож нашого дитбудинку Мокій Кононович Завада. Це він для вигляду представився вам скромним кашоваром. А чи знаєте ви, товариші, що іще під час Першої світової він був нагороджений кількома Георгіївськими хрестами?! Отож-бо, що не знаєте! А що скромний наш Мокій Кононович був розвідником у банді зеленого отамана Струка – про це вам відомо?.. А хотіли б дізнатися просто зараз?..

– Та-а-ак!.. Та-а-ак!.. Дайте йому слово!.. Просимо!.. Слово йому!..

Збентежений несподіваною увагою до своєї скромної персони, сторож зробив пару кроків вперед і завмер, притиснувши руки до грудей. Мабуть, він щосили намагався второпати, звідки Єрохін дізнався про його нагороди ще царських часів та про стеження за бандою Струка.

– Та я… Я ж давно про це не розказував нікому. Міг і підзабути щось, бо стільки часу відтоді минуло… І стільки всього сталося… – промимрив Завада нарешті. Але до уваги ця відмовка не була взята.

– Нічого, Мокію Кононовичу, нічого. Ви собі розповідайте, а ми вас у разі потреби виправимо, – пообіцяв вчитель історії, кивнувши погляд в бік решти викладачів, які продовжували перезиратися між собою. Сам же подумав при цьому: «Ну що, старигане, упіймав я тебе? Ти підловив мене на маленькій нестиковочці про час утворення УПА. Але тепер ми всі разом, всім дитбудинком перевіримо, скільки нестиковок буде в твоїй оповідці! Гадав, що я не знайомий з твоєю особовою справою? Чи не припускав навіть, що на тебе особова справа заведена… А що інакше бути не може, бо ми виховуємо особливий дитячий контингент – про це забув?! Отож начувайся…»

Але, попри подібні думки, Єрохін широко посміхнувся сторожу, який брів до невеличкої сцени, немов міфічний Христос на свою міфічну Голгофу.

Інститут ДІПРОмісто, Київ, жовтень 1954 року

– Добридень, Йосипе Юлійовичу! Дозвольте зайти?

– Анатолію! Звісно, заходьте. Якими це вітрами вас занесло до нас?

– Вітрами, що віють зі спорудження метрополітену.

– Ага! А де ви працюєте, власне?

– В інституті «УкрДІПРОшахт». Зокрема, я беру участь у проектуванні станції «Дніпро». Нашому інституту з вашим треба було узгодити деякі речі – і от я у вашому «ДІПРОмісті»!..

– А-а-а, он воно що… Ну, тоді все зрозуміло.

– Як ваше життя, Йосипе Юлійовичу? Чим нині займаєтеся?

– Життя?.. Все добре настільки, наскільки може бути добрим. Головне, що викладати знов дозволили, а якщо так – не пропадемо. А загалом…

Каракіс кивнув головою на креслення, приколоте кнопками до кульмана.

– А загалом працюю над прив’язкою до конкретної місцевості чергового типового проекту чергової типової школи.

– Ви здатні на більше. На значно більше, Йосипе Юлійовичу. З вашим досвідом проектування!..

Каракіс лише бровами смикнув і мовив філософськи:

– Знаєте, Анатолію… Усі ми здатні на значно більше, тільки от на що саме, стає зрозумілим іноді навіть занадто пізно.

– Це загальні слова, Йосипе Юлійовичу! Але ж ви мій вчитель в архітектурі, тому я знаю, що кажу. От узяти хоч би той-таки метрополітен…

– Коли мене «вичистили» з роботи, то я… м-м-м… трохи допоміг з проектуванням станцій «Університет» і «Політехнічний інститут». Ну, то й добре. І вистачить з мене.

– «Політехнічний інститут»11?! Таким чином, на «Вокзальній» київське метро на правому березі не завершиться? Я гадав, що далі буде міст на лівий берег, що колію потягнуть на Дарницю…

– Звісно, що ні. Тягнутимуть в обидва боки. Тож не виключаю, що вас у ваших «УкрДІПРОшахтах» залучатимуть і до другої, і до третьої черги.

– А вас, Йосипе Юлійовичу? Уявляю, як багато ви допомагали…

– Анатолію, облиште.

– Чому?

– Насамперед тому, що офіційно я на той час сидів без роботи. Мене ж «вичистили» як українського буржуазного націоналіста і «безрідного космополіта», не забувайте. Тому якщо добрі люди в скрутну для мене хвилину вирішили простягнути руку допомоги…

Каракіс знов смикнув бровами, але тепер ще й загадково посміхнувся. Мабуть, це мало б означати: «Якщо добрі люди в скрутну для мене хвилину вирішили простягнути руку допомоги, то це аж ніяк не означає, що про їхній вчинок варто кричати на кожному кроці. Аж надто недалеко в історичному плані ми відійшли від тих часів».

– Усе одно шкода, що ваше ім’я не впишуть в історію київського метро.

– Ну-у-у… Ім’я – то діло таке. Для мене значно суттєвішим є те, що я не беру участі в цій штурмівщині.

– В якій?..

– Гадаєте, я нічого не бачу? – перервав колишнього учня Каракіс. – Усе у нас робиться поспіхом, нахрапом. Бо всі роботи – ніякі не роботи зовсім, а «великі звершення»! А всі «великі звершення» прив’язуються до якихось дат: як не до чергової річниці Жовтневої революції, то до Першотравня. Або до Нового року. А якщо є визначена заздалегідь урочиста дата – починається штурмівщина, гонитва за примарами. Коли йдеться про такі відповідальні підземні споруди, як метрополітен… Перепрошую, це не моє. Облиште.

– Йосипе Юлійовичу, але ж хіба ви не хочете, щоб у Києві нарешті хтось та й зібрався метро відкрити?..

– Між іншим, Анатолію… Тільки між нами кажучи – між нами!.. Еге ж?

– Само собою, Йосипе Юлійовичу, само собою!

– Отож спорудити в Києві метро збирався ще гетьман Скоропадський. Звісно, в ті часи мене тут і близько не було… Але пропозицію на той проект я в архіві бачив, і знаєте… вона таки вражає!..

– Отже, в цьому плані Київ міг би навіть Москву обігнати?

– Міг би, як це вже сталося з електричним трамваєм12. А тепер навпаки наздоганяє. А це обертається штурмівщиною. І не тільки тут…

Каракіс на деякий час замислився, а потім продовжив, стишивши голос:

– Як ви знаєте, Анатолію… А тепер про це знають усі кияни, які хоч би наскількись піднімають голову й дивляться на те, що відбувається довкола них… Отже, як ви знаєте, Бабин Яр таки заливають пульпою, перегородивши гирло. Дамбу потроху підсипають, вона все росте й росте. І там теж без штурмівщини не обходиться, от що зле! Бо штурмівщина – це неодмінні порушення. І от я думаю… Думаю все ж таки пробитися на прийом до товариша Давидова, чи не варто?! Він же, мерзотник такий, столичний виконком очолює, він же мусить розуміти всю міру відповідальності!..

Деякий час помовчали, далі знов заговорив Каракіс:

– Мабуть, я таки сходжу до міськвиконкому. Але брати участь у всіх цих ударних проектах, в усій цій штурмівщині?! Ні-ні, я не можу. І не братиму. Краще вже школи проектувати: тут теж штурмівщина, однак об’єкт сам по собі простіший: проекти типові, мною розроблені, я там усе достеменно знаю, в усьому впевнений. А прив’язати типовий проект до конкретної місцевості… Це значно простіше, і на це я згоден піти. – Він знов мотнув головою в бік кульмана і додав немовби ненароком: – А до Давидова на прийом я таки потраплю, майте це на увазі!..

1955

Spiritus vini 13

Бібліотека ім. Аркадія Гайдара, Канів, 29 березня 1955 року

– Ну що ж, Ніно, як бачиш, господарство у нас нібито невеличке, однак клопоту з ним не бракує. І головне: фонди невпинно збільшуються, як тісто на дріжджах – отож упорядкуванням фондів ти і займатимешся насамперед. А от до нашого режиму роботи звикати доведеться, бо якщо у когось на роботі є вихідний, то це неділя, у нас же це вівторок, як-от сьогодні.

– Це нічого, Елло Никанорівно. Я звикну, аби робота була. І мені так незручно, що ви свій вихідний день на мене витрачаєте…

Позаяк директорка бібліотеки йшла попереду, а Ніна говорила їй в потилицю, то судити про реакцію на таке зізнання було важко. Тоді як Елла Никанорівна продовжувала спілкуватися, як і досі, піднесеним тоном: