Воля Ізабелли

– Пані, що вас змусило не спати о цій порі? – з іронічною посмішкою промовив її чоловік, розводячи руки, оздоблені в мереживо пишних манжет.

– У нас у палаці сталась пригода… – пробурмотіла зморена жінка.

Вже понад годину обидвоє сиділи біля комина у м’яких кріслах й розмірковували – перечитували листа спочатку, сперечались, але ніяк не могли зрозуміти логіку подій останньої ночі. Станіслав Любомирський знову зайшовся кашлем і лише попісля промовив:

– Все, що я думаю, – на юнака напали. Може, думали, що в нього є гроші. Або ж в дорозі він з кимось перетнувся. Белло, не переймайся. А щодо листа – це ще одне свідчення того, що треба подумати про укріплення державних кордонів. Та як це зробити? В країні обмаль грошей і усюди бунтівники. Завтра я донесу королю звістку від твого батька. Та, гадаю, це навряд щось змінить. Армія московитів для нього – гарантія того, що Понятовський залишиться при владі. А те, що в цариці своя, паралельна гра – це вже очевидно усім. Хіба сліпий не помітить. Тож іди спати. Вже час.

Натомлена Ізабелла слухняно підвелась і вийшла. За дверима зали, де вона досі радилась із чоловіком, в коридорі, ближче до найтемнішого кута, стояла, опустивши додолу очі, зовсім юна блондинка.

«Чергова хвойда», – подумавши так, княгиня суворо зиркнула на дівчисько й попрямувала в свої покої.

Станіслав Любомирський був відомий ловелас.

І якщо раніше Ізабелла нервувала через численних коханок чоловіка, то зараз закривала очі на його походеньки.

* * *

Руки заніміли від холоду. Дощ падав, породжуючи під ногами слизьку багнюку. Небесна сіра мла відбивалась у калюжах, наче в дзеркалі. Вітер зривав капюшон з голови, й на чоло рясно крапали небесні сльози. Посеред безмежної пригніченості цвинтаря для злиднів стояли кілька темних фігур. Трунарі з лопатами були наготові, аби швидко закопати небіжчика й отримати кілька срібних грошей. Священик у чорній сутані монотонно читав заупокійні молитви латиною. Та зупинився:

– Ім’я померлого?

Ізабелла з покоївкою захитали головами.

– Не відаємо.

Панотець зітхнув і продовжив:

– Requiem aeternam dona eis, Domine, et lux perpetua luceat eis. Requiestcant in pace. Amen.[2]

Священик перехрестив могилу. Трунарі жваво почали засипати її коричневою баюрою, в яку під дощем вже встигла перетворитись земля.

Гаряча сльоза покотилась щокою Ізабелли. Ксьондз закрив молитовник, підійшов до княгині, вони разом почимчикували до карети.

Княжин візниця їхав повільно, за вікном екіпажу можна було розгледіти обличчя пішоходів, які прямували розмитими дорогами варшавської околиці. Їхній одяг був мокрий і брудний. Як і все довкола.

– Ви ж не знали того юнака? – спитав панотець.

– Ні, не знала.

– Так чому ж вирішили прийти на поховання? – священик не приховував здивування. Де це бачено – щоб високоповажна шляхтичка приходила на цвинтар для бідних?

Ізабелла замислилась. Дійсно – навіщо вона, аристократка, долучилась до цього прощання?

– Мабуть, мені його стало шкода.

– Чув, він був посланцем? Мабуть, привіз вам якусь звістку? – панотець із цікавістю розпитував далі.

– Так, листа привіз. І через це загинув.

З очей княгині знову пострумила сльоза. З рукава вона дістала батистову хустинку.

– А що було в листi? Мабуть, він був важливий?

– Та ні, звичайний лист від батька. Нічого особливого.

– І невже при посланцеві більше нічого не було? – ніяк не вгамовувався панотець.

– Ні.

– Ви гарно подивились? Може, якась коштовна річ була в нього?

– Та ні, панотче, звідки у такого юнака щось цінне може бути?

– Так, справді. Такий молодий і така страшна смерть. Бідолашний.

Священик зітхнув. Карета під’їхала до його парафії. Коні стали. Двері відчинив чернець у чорній, підперезаній паском сутані з насунутим на голову капюшоном, й схилившись застиг біля екіпажу. Ксьондз довго прощався з Любомирською, прочитав молитву, поблагословив княгиню й нарешті вийшов з карети. Коні рушили, ридван погойдувався на вщент розмитій весняним дощем дорозі, а чернець так і лишився стояти непорушно.

Розділ III

Легка хмаринка пари піднялась над холодним італійським золотавим мармуром. Туманом розвіялась над фрескою з літнім пейзажем у витонченому затишному алькові і розчинилась під ламбрекеном, що звисав зі стелі у ванній кімнаті палацу Вілянув. Служки поспішали наповнити князівську ванну гарячою водою – вона швидко холола в мармурових покоях. На вікнах зали пара лишала тьмяні сліди, по стінах із зеленого каменю вона слізьми стікала додолу на крижану і слизьку підлогу у вигляді шахівниці. Ізабелла в домашньому платті сиділа на золотавій канапці, яку, наче трон, увінчував балдахін пишно оздоблений жовтим оксамитом. Поки у двох метрах від княгині слуги поспіхом готували ванну, княгиня ласувала вранішнім чаєм та льодяниками монпансьє, які нещодавно їй привезли із самого Парижа. Ізабелла давно вже хотіла спробувати на смак розрекламовану у Варшаві різнокольорову французьку карамель. У порцеляновій креманці солодкі камінці виблискували наче дорогоцінний скарб. І невідомо, що спершу зацікавило в них Ізабеллу – смак чи назва. Солодощі з ім’ям неперевершеної інтриганки та жінки-політика минулого століття Анни де Монпансьє – принцеси королівської крові, кузини Короля-Сонця Людовіка XIV. Після невдалої спроби одружити на собі монарха мадмуазель Монпансьє стала ворогом короля, долучилась до Фронди на чолі з герцогом Конде, керувала армією і навіть особисто брала участь у бойових діях. Утім, згодом доля від принцеси відцуралась – і врешті все, що лишилось від її яскравого життя – солодкі карамельні камінці.

– Не могли б ви зробити свої льодяники на паличках не такими великими? Адже смоктати їх у присутності будь-якого мсьє нецнотливо і панянкам від того ніяково, – звернулась якось Анна де Монпасьє до свого аптекаря. Той натяк зрозумів і незабаром надіслав своїй клієнтці маленькі карамельки у жерстяній коробці з написом «льодяники мадам де Монпансьє». З часом смаки солодощів паризьких аптекарів тільки кращали, тож і слава про них розійшлась Європою.

Кольорові монпансьє Ізабеллі сподобались, і вона відірвалась від них лише тоді, коли служка оголосила, що ванна її світлості готова. Княгиня зняла туфельки з червоної парчі і стала на крижану шахівницю. Ноги на мить просто заніміли від кам’яного холоду. Княгиня дісталась до ванни, перестрибуючи по чорних квадратах по діагоналі, наче вона – король у шаховій партії. Ще мить – і в батистовій сорочці жінка занурилась у гарячу купальню. Служниця додала кілька крапель її улюбленої рожевої води. З парою аромат розвіявся по всій ошатній кімнаті. Й соковитий травень трояндовими пахощами охопив не лише сади палацу, а й увірвався у зали Вілянува.

Якби була воля Ізабелли – вона б цілими днями перебувала у своїй ванній кімнаті. Одній з перших, яка з’явилась саме в її палаці. Саме у Вілянуві, а не десь інде-серед безлічі інших замків та палаців, розкиданих на польських теренах. І цим княгиня пишалась. Адже навіть деякі королі й імператори досі не могли собі дозволити таких розкошів. Для Ізабелли Любомирської було втіхою знати, що цариця, яка воліє називатись імператрицею, Катерина, купалась у мідному тазу, а після ванни взувала холопські валянки.

– Уявіть, ці валянки вона одягає під вишукані сукні! І її слуги кажуть: це в цариці мерзнуть ноги, – жартома за келихом шампанського розповідав у приватній бесіді англійський посол Вільямс.

Все до дрібниць з життя монархів тогочасної Європи княгиня Речі Посполитої дізнавалась завдяки гостям її салону, публічним і таємним друзям та послам, що вишикувались до неї з візитами у дні прийомів. Сьогодні ж у неї черговий, на який прийде весь варшавський світ з його інтригами та плітками.

Батистова сорочка, в якій її світлість завжди приймала ванну, була з настільки тонкої тканини, що ледь відчувалась на тілі навіть у воді. Мармурова купальня вже нагрілась та парувала. Хмаринки підіймались угору – наче дим від ладану. Думки розлітались геть, і голова жінки стала безтурботно легкою.

За деякий час Ізабелла подивилась на руки – тепла вода утворила ривчаки зморшок на пальцях. Обряд омовіння треба було завершувати. Жінка підвелась, служниці бережно загорнули маленьку тендітну фігурку з сніжно-білою шкірою в численні простирадла. Ізабелла присіла на свою тронну канапу й по-холопському підібрала ноги – наче вона й не королівського роду, а проста смертна жінка. Доторкнулась до мокрого волосся, з пасма на шиї стікав струмок прямісінько в складку між маленьких грудей. Чорні прямі коси до плечей – за останньою модою рококо їх приховують під пишними перуками. Й мало хто знає, що коси в неї могли б витись, якби їм дозволили вирости бодай трохи довшими.

Після горнятка ромашкового чаю та кількох канапок на сніданок жінка підійшла до позолоченого дзеркала. Це було знаком для служниць – про початок одягання. Спершу княгиню облачили у нову сорочку з білим мережаним низом. За ним – теплі панчохи, що обв’язувались стрічками над колінами. Шовковий корсет з китового усу, «кошик» на стегна, який створював об’єм там, де його воліли бачити найбільші модники того часу. Вправні служниці одягали княгиню прудко – таємні кишені, планка на корсет, спідниця в яскраво-сині квіти, розсипані на білому індійському мусліні, і врешті – улюблений жакет кольору неба, для прогулянок у палацовому саду. Щоб теплі весняні промені не відбились вульгарною засмагою на обличчі, княгиня одягла чорну маску і капелюх із широкими полями. Сьогодні в неї прийом до якого її світлість готуватиметься цілий день.

В саду маленьку постать у блакитному, що вийшла на палацові сходи, бачать усі мешканці маєтку. Це їх змушує рухатись швидше. Всі знають: княгиня з холопами буває жорстокою, якщо їй щось не до вподоби. Тож садівники хутчіш висаджують травневі троянди біля паркових воріт. Служниці розвантажують карету з продуктами для кухаря вдвічі швидше, ніж до цього. А під альтанкою музики, яким наказано репетирувати сьогодні цілий день – миттю розсипаються по своїх місцях і заводять Йоганна Фукса.

Зі спини до княгині наблизився чоловік у темному камзолі й застиг у поклоні. Стояв так довго, наче не людина він, а одна із паркових статуй.

– Карле, – промовила маска, відчувши маршалка свого палацу спиною, якимось шостим чуттям. – Чи вже привезли суницю та ананаси?

– Так, ваше світлосте. Яке вино сьогодні подавати?

– Угорське. Не будемо розбещувати наших гостей, – з іскоркою іронії висловилась маска. – Так, іще передайте моїй Ользі підготувати сукню з яскраво-блакитної тафти, яку мені надіслали напередодні.

Маска розкрила віяло і рушила грунтовою стежкою до щойно висаджених троянд.

У Варшаві княгиню називали «Блакитною маркізою». Своєму улюбленому кольору вона рідко зраджувала. Більше того, найбільші франти країни відзначали: ця жінка знайшла безліч відтінків блакитного, тож її образи ніколи одноманітними не були.

А ще Ізабелла була відома своїм неперевершеним смаком. Її замки та палаци вважались найелегантнішіми, колекції антикваріату найбагатшими, а парки найкрасивішими. Парковий сад у Вілянуві з чіткими геометричними формами вважався кращим в країні. Кожна рослина в ландшафті мала знаходитись на своєму місці. Ялівці, самшити, лілеї, троянди разом створювали ідеальну, математично вивірену гармонію. Тож княгині ще здалеку впав в око щойно висаджений кущ, який порушував цілісність всієї картини. Ох, зроду вона не любила, коли свою роботу холопи виконували абияк. Тож із садівником блакитна маркіза не панькалась, і той миттю відчув на собі увесь колючий, крижаний гнів господині. І справжнім рятунком для винного став маршалок палацу, який притьмом наближався. Той поспішав, майже біг, і зупинившись, Карлу довелось тамувати подих.

– Ваша світлість… Його світлість… князь Чарторийський…

– Мій батько? Приїхав? – княгиня миттю пом’якшила свій тон.

Щойно вона це вимовила, як побачила за кілька десятків метрів фігуру свого батька в оточенні ще кількох статних чоловіків.

– Це ти чи не ти, моя люба Ізабелло? – не приховуючи посмішки, промовив її тато, йдучи повз щойно висаджені кущі.

Це був уже немолодий пан, гарно вбраний, з ідеальною перукою. Найближча людина для Ізабелли. І хоч він теж ніжно ставився до своєї доні, але найбільша любов Августа Олександра Чарторийського – його землі і політика.

– Звісно, це я, тату. На обличчі маска, щоб воно не засмагало. Ви ж самі знаєте – біла шкіра зараз дуже цінується, і її треба берегти.

– Зніми «це» заради мене! – сивочолий чоловік промовив ці слова дуже гучно, наказово.

– Ні. Сьогодні у мене ввечері прийом, і я не можу з’явитись на люди з червоним носом. – Ізабелла відповіла стиха, наче й принишкла від батькового тону.

– Добре-добре, – й князь Чарторийський гучно засміявся. Ізабеллі стало ніяково, вона почервоніла – І це стало ще одним приводом маску не знімати попри все.

– Ваша світлосте, а чому ви завітали до мене з цими людьми? Хто вони? – княгиня влучно перервала своїм зауваженням батьків регіт. Троє в майже однакових чорних сюртуках стояли в кількох метрах від князя та його доньки.

– Це моя охорона. І тобі раджу. Ти ж знаєш – зараз стало небезпечно. – Август Чарторийський знов змінив веселий тон на суворий.

– До речі, батьку, ваш посланець, якого ви тиждень тому надіслали до мене з листом, – загинув. По дорозі до нас його поранили. Але листа вашого він довіз.

Чарторийський замислився, схиливши голову, провів рукою по яскраво-весняній зелені чагарника й продовжив уже спокійним, лагідним голосом:

– От бачиш, доню, стало дуже небезпечно. Усюди розбійники, бунтарі. А ще й проти короля змова. Тож краще подбай про себе. На твоєму місці я б і веселощів наразі не влаштовував.

Балачки про змову проти короля ширились Варшавою вже кілька місяців. Хоч це й не дивно, адже частина магнатів напередодні відкрито виступила проти політики монарха. Відразу кілька впливових родин, зокрема Пулавські та Красинські, об’єднались і оголосили свій спротив рішенню, ухвали якого роками добивались Чарторийські і яке король і сейм за участі московитів й чужинських солдат врешті затвердили: а саме про урівняння в правах католиків та православних. Тепер магнати, яким така рівність не до вподоби, навіть погрожують війною, обіцяють знищити короля та вирізати русинів-православних. А ще готові заручитись підтримкою інших королівств, а відтак і їхніми арміями. Принести війну на ці землі. Про це пліткують у варшавських салонах. Подейкували, що змовники є навіть у самій Варшаві і вони можуть готувати замахи на монарха та його фаворитів. Секретна поліція розшукувала і арештовувала підозрілих містян. Втім, гучних заяв про розправу над бунтарями з Королівського палацу досі не лунало.

– Тату, я вважаю… – щойно завела Ізабелла, як її перервав батько:

– Я мушу тобі повідомити, що вирушаю до Бережан. Нині там моє місце.

– І ви не прийдете сьогодні ввечері до нас? – княгиня засмутилась.

– Ні, Ізабелло. Але я передаю тобі ось це, – він простягнув доньці загорнуте у чорний оксамит щось невелике за розміром, тверде на дотик. – Там футляр, у ньому важливі для мене розписки. Я не можу їх везти в Бережани, боюсь – ці документи просто загубляться. Але й не можу залишити їх в себе у Варшаві. Надто небезпечно тут зараз. Підозрюю, що в моєму палаці завівся шпигун. Тому вирішив передати ці папери тобі – бо знаю, ти про них подбаєш.

Августу Олександру Чарторийському було вже за 80. Ізабелла почала помічати, що батько останнім часом загадково поводиться. Вона чула про дивацтва літніх людей, тож вирішила не сперечатись і прийняти згорток. Серце Белли огорнула тепла хвиля любові. Жінка зняла свою чорну маску, поцілувала тата у сиву скроню, і вони ніжно попрощались.

Батько пішов, і княгиня рушила до палацу. Незабаром мали приїжджати перші гості. Жінка без особливої цікавості машинально розкрила батьків згорток – під оксамитом був дерев’яний футляр, а в ньому й справді складені вчетверо кілька розписок. Щоправда, Ізабелла в них не вчитувалась. Занесла в свою опочивальню і лишила на мармуровій консолі.

Увечері «блакитна маркіза» разом зі своїм чоловіком, маршаликом Речі Посполитої, приймали гостей на сходах Вілянува. На тлі густої нічної мли вогні смолоскипів палахкотіли так яскраво, що на долі секунди осліплювали візитерів, які крокували дорогою від палацових воріт. Святковий настрій створювали сотні свічок, насаджених на високі канделябри, які освітлювали терасу, садові перголи й альтанки. Просто неба музики та факіри розважали ясновельможне панство.

– Вечір добрий, найпочесніший владико! – Ізабелла ледь схилила голову, коли до неї підійшов єпископ Краківський. Його візит здивував княгиню: адже він один з активних організаторів того самого бунту проти короля! «Як єпископ потрапив у Варшаву? І як насмілився сюди прийти?» – роїлось у голові.

Навпроти стояв огрядний чоловік, удягнений у довгий червоний оксамитовий сюртук із золотим мереживом і з чорним єпископським комірцем. На його пухлих пальцях виблискували персні. Шия була коротка, голова велика. З маленькими круглима очима та з носом-картоплею він видавався таким добряком, що навряд чи хтось подумав би, що ця людина – Каетан Ігнацій Солтик, єпископ Краківський, був одним з рушіїв антикоролівської коаліції.

– Ви влаштували справжній бал, люба моя Ізабелло. Я б навіть сказав – бал під час чуми, – спробував дошкулити єпископ.

– Як добре, що ви вже повернулись у Варшаву! Нам вас так не вистачало! – саркастично відбила цей закид Ізабелла.

Каетан Ігнацій Солтик завжди був в опозиції до Чарторийських. Але кілька років тому протистояння загострилось – відтоді, як він активно став виступати проти коронації Станіслава Понятовського.

– Боюсь, люба моя, незабаром ви так уже не радітимете. Та я вже мушу йти. Ми неодмінно з вами невдовзі зустрінемось, – так само несподівано, як і з’явився, єпископ пішов. Рушив до воріт Вілянува. З тераси Ізабелла бачила, як постать у довгому, аж до колін, червоному камзолі прямувала дорогою в протилежному напрямку від гостей, що лише прибували у палац. Розштовхуючи інших, єпископ йшов хутко і врешті зник в гущавині парку. Незвідане важке передчуття лягло на княже серце. Музики вдарили «Маргариту» Йоганна Шмельцера.

Весь цей вечір тривав у світських розмовах і плітках. Була вже глибока ніч, як за словесних баталій з двома паніями, які так звеселяли Ізабеллу, княгиня спиною відчула постать маршалка свого палацу Карла.

– Що сталось? – жінка розвернулась до слуги. Той щось їй прошепотів на вухо – настільки тихо, що зацікавлені попліткувати співрозмовниці Ізабелли, попри палке бажання бодай щось почути, так і залишились ні з чим.

– Я швидко повернусь, обіцяю, – мило всміхаючись, Ізабелла рушила за маршалком палацу.

Маленька тендітна жінка та високий худорлявий чоловік майже мчали залами палацу Вілянув, за музичною кімнатою зникли в приміщенні для челяді, звідти секретними сходами піднялись нагору, пробігли сірими, темними коридорами, де жевріли недогорілі в панських покоях свічки, яким дали шанс завершити своє існування тут – у місці, де вони навряд чи будуть милувати чиєсь око. Врешті дві постаті – низенька і висока – зайшли в кабінет, де зберігались архіви, листи, прикраси, найцінніше з колекцій антикваріату родини Любомирських. Але все це було розкидане по кімнаті. Папери на підлозі, рахунки, срібло, золото. Всі відділи та ніші стола-секретера, що замикались за допомогою коду, який знали лише Ізабелла та її чоловік, були відчинені. Через це стіл видавався багатоголовим звіром, що гарчав своїми порожніми голодними пащами. Картина, за якою у стіні знаходився сейф, трималась на одному цвяху, дверцята хованки – відкриті навстіж.

– Де пан Любомирський? – вичавила з себе збентежена Ізабелла. – Де мій чоловік?! – гаркнула на слугу.

– Він рушив до короля. Його викликали. Це було доволі давно. – Карл схилив голову, наче це його провина – увесь цей безлад в найпотаємнішій кімнаті палацу.

– І мене не попередив?! – Ізабелла зійшлась на крик. Її груди стискала суміш люті, образи й розпачу.

– Я вже відправив до нього людину зі звісткою. Пан приїде, як тільки зможе.

По паперах, рахунках, розписках Ізабелла ступала своїми маленькими оксамитовими черевичками. Вона зупинилась у центрі кімнати й озирнулась. Вікна були зачинені зсередини. До цього кабінету на горищі лише один вхід – тільки той, яким вони разом з маршалком дістались.

– Хтось звідси виходив?! І що звідси могли вкрасти?

– Ми це з’ясуємо, ясновельможна пані. Я звернув увагу на не заперті до кінця таємні двері, що вели з коридора челядної на горище, тому й вирішив перевірити і знайшов кімнату в такому стані. Всі слуги палацу задіяні в прийомі. І я не думаю, щоб хтось бачив, як сюди заходили чи виходили.

Тендітна жінка обіперлась рукою на столик – єдине, що нападники не зачепили й не перевернули. Через надто сильно затягнутий китовий вус корсета їй стало важко дихати. Спроба схопити повітря глибше не вдалась, в очах потемніло, княгиня втрачала свідомість. На мармуровій стільниці аналоя невідомо звідки лежала її темна маска, що захищала лице від пекучих сонячних променів. Чорна, з вирізаними очницями та іронічною посмішкою.

Розділ IV

Каетан Ігнацій Солтик гнівався. Лють була нестримною, якби ж його воля, не стало б у рідній Польщі ані Любомирських, ані Чарторийських, цих руйнівників Корони! Од злості йшов він поспіхом, а від того в цей прохолодний вечір було йому спекотно. На чолі та підборідді виступив піт. Єпископ Краківський швидко рухався грунтовою алеєю парку палацу Вілянув у бік парадних воріт. Гості ж Любомирських – у гарному настрої сунули йому назустріч. Жіночий щебет, сміх та музика видавались єпископу какофонією, недоречною в такі буремні для Польщі часи. Один із гостей ледь не зіштовхнувся з архієпископом- той роздратовано відштовхнув неуважного молодика. В кінці алеї Каетан Ігнацій Солтик оминув череду карет. Коні, які довезли до палацу хазяїв, задоволено жували сіно. Візники спілкувались і жартували. За мить єпископ Краківський дістався навстіж відчинених воріт палацу.

Солтик у Варшаві – гість небажаний. Адже саме він розпочав бунт, який тепер щодня ширився країною. Спершу єпископ Краківський спровокував сварку із послом Московії Рєпніним. Попри свій сан, який зобов’язує бути смиренним, поляк дошкуляв і дорікав Рєпніну в його політичній необачності та короткозорості.

Ох, як же він влучно втрапляв своїми ремарками у саме серце царициного посланця! Москаль виявився мстивим і наказав солдатам пограбувати та понищити маєтки Каетана Солтика. Обійстя самого єпископа Краківського! Образа від Катерининого холопа, про яку дізналась уся Річ Посполита. Не дивно, що відтоді Солтик з легкістю збирав довкола себе невдоволених політикою короля поляків, які не бажали урівняння прав католиків та православних. Все вірно прорахував єпископ – і запальний характер посла, який нав’язує царицину волю королю, й реакцію шляхти, що лютувала через монарха, та найбільше його посіпак – русинських магнатів Чарторийських та Любомирських, які хоч і стали католиками, та, вочевидь, свої холопські русинські корені не забули. Стратегія єпикопа була правильною.

Солтик уже вийшов з Вілянува, звернув з освітленої ліхтарями дороги і тепер прямував попід величезними липами вздовж палацової стіни. Тут, серед гілля, його огрядну постать не розгледіти. На розі він побачив карету з четвіркою коней. На козлах сиділи двоє – один дививсь уперед, інший роздивлявся на всі боки. Щомиті екіпаж міг рушити. Каетан Солтик відкрив дверцята ридвана і плюхнувся на м’яке сидіння з подушками. Дістав хустинку і нарешті витер піт. Навпроти у кутку примостився худорлявий чоловік у чорному. Хриплуватим голосом латиною він звернувся до єпископа Краківського.

– Carus amicus,[3] брате. Бачу, пригод ви не боїтесь.

– Я мусив це зробити ваше…

– Не треба, взагалі не звертайтесь до мене. Ми говоримо з вами, як друзі.

Солтик кивнув.

– Мій люб’язний друже, те, що ми мусимо з вами зробити – річ необхідна. Господу потрібні ваші зусилля. Мир і спокій на нашій землі може гарантувати лише матінка Церква. А тому буллу нашого Папи Климента XII ми маємо виконати. Польща повинна бути очищена від масонів. І повірте мені: тоді вас і ваші задуми підтримають всі королі Європи, для яких Папа – названий батько.

– Так, ваше… Так-так, я розумію. Я все зроблю, що в моїх силах.

Карета з четвіркою мчала вулицями Варшави. Екіпаж пролетів повз розкішний палац єпископів Краківських. Але не зупинився. Ігнацій Солтик у Варшаві інкогніто. Більше того – у місті будь-якої миті йому загрожує арешт. Карета різко зупинилась, співрозмовник у чорному вийшов. Каетан Солтик оком не встиг моргнути, як постать розчинилась серед цілковитої темряви. Четвірка стрімголов рушила далі.

Єпископ Краківський взяв у руки розаріо. Він намагався молитись – та зосередитись було важко. Йому заважала лють і місяць, який, здавалось, цієї ночі по-зрадницьки надто яскраво світив. На небі й справді не було ані хмаринки.