До нащадків моє послання; Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

[13] Я походив з родини чесних флорентійців, скромного достатку, чи – як сказати вже по правді – майже нужденних, вигнаних з вітчизни, через що й народився в Ареццо, на світанку в понеділок першого серпня в рік 1304-й від народження Христа.

[14] Відтак, почасти за велінням долі, почасти за моєю власною волею, моє життя дотеперішнє розподілилось у такий спосіб: перший рік свого життя, не до кінця, я згаяв у Ареццо, де природа привела мене на світ, наступні шість років в Інчізі, у батьковому маєтку, заледве у чотирнадцяти милях від Флоренції20. По поверненні моєї матері з вигнання восьмий рік я згаяв у Пізі, а дев’ятий і подальші – у Заальпійській Галлії, на лівому березі Рони, в місті, що зветься Авіньйон, де римський первосвященик Церкву Христову тримає – і тривалий уже час тримає – у ганебному вигнанні, хоч трохи років тому Урбан V начебто намірявся повернути її на законне місце21.

[15] Задум цей його, як відомо, звівся на ніщо, та мені особливо прикро, що папа ще за життя не розкаявся у цій добрій справі. Проживи він трішечки довше22, він, неодмінно дізнався б, якої я думки про його від’їзд. Я вже тримав у руці перо, коли він раптово полишив свій славний намір, а разом з ним також і життя. Нещасний! Наскільки щасливішою була б його смерть перед вівтарем Петра і у власному домі! Оскільки якби його наступники залишилися в Римі, то йому належав би почин благої справи, а якби вони пішли відти, його заслуга представлялась би тим блискучішою, що наочніше бачилась би їхня провина. Втім, дальші мої нарікання тут недоречні.

[16] Отже, там, на вітряних берегах річки, минало моє дитинство під наглядом батьків, а згодом і вся юність під владою моєї суєтності. Не без тривалих від’їздів, бо за цей час я повних чотири роки мешкав у Карпантра, невеличкому містечку, найближчому зі сходу до Авіньйона; і в тих двох містах я засвоїв підвалини граматики, діалектики і риторики, наскільки дозволяв мій вік або, точніше, наскільки заведено викладати у школах: тобі судити, любий читачу, чи ґрунтовними є такі знання.

[17] Звідти перебрався я у Монпельє, де чотири роки вивчав закони, а потому поїхав до Болоньї, де, зокрема, упродовж трьох років прослухав повний курс цивільного права: попри юний вік, мені передрікали великі успіхи в разі, якби я далі простував цією стежкою. Натомість я, щойно звільнився від батькової опіки, ці заняття геть покинув. Не тому, що мені не до вподоби влада закону, безперечно сповненого римської давнини, так мені милої, а тому, що ницість людська спотворює його в застосуванні. Прикро було мені заглиблюватися у вивчення того, з чого безчесно користуватися я не бажав, а чесно застосувати не міг би, а якби й спромігся, чистота моя сприймалась би як надмірна простодушність.

[18] Отож, двадцятидволітнім я повернувся додому. Домівкою тут називаю наше авіньйонське вигнання, в якому перебував з дитинства: звичне набирає силу притаманного. Там я зробився знаною особою, і можновладці почали шукати моєї дружби: сьогодні я й сам, щиро кажучи, не знаю, з якого дива, але тоді, з юнацькою самовпевненістю, вважав себе цілковито гідним такої шани.

[19] Найбільше горнули мене до себе славні й шляхетні Колонна – послідовні члени й, сказати б, окраса Римської курії. Вони дбали про мене і виявляли до мене таку шану, на яку хтозна чи навіть тепер заслуговую, а тоді й поготів. Зокрема, славетний і незрівнянний Джакомо Колонна, на той час єпископ Ломбезький, рівного якому я не зустрічав і навряд чи коли знов зустріну, запросив мене в Гасконь, де у передгір’ї Піренеїв, у чарівному товаристві господаря і його наближених, згаяв я літо в такому неземному блаженстві, що донині солодко зітхаю, згадуючи ті місяці23.

[20] По поверненні звідти я мешкав багато років у його брата, кардинала Джованні Колонни, що ставився до мене не як повелитель, а як отець, чи радше навіть як улюблений брат, тому й почувався я у нього так, наче в рідному домі.

[21] На той час охопила мене юнацька жага об’їздити Францію та Германію, і хоча я вигадував інші, вагомі приводи на виправдання своїх подорожей в очах моїх покровителів, справжня причина полягала в пристрасному потязі до пізнання всього нового. У тих подорожах я найперше відвідав Париж, і мені надзвичайно цікаво було з’ясовувати, що розповідають правдиво про це місто, а що є вимислом.

[22] Повернувшись звідти, я вирушив у Рим, побачити який мріяв з дитинства, і там заприязнився з великодушним Стефано Колонною, главою згаданої родини, рівного будь-кому з мужів минувшини, і так йому припав я до серця, що він не робив різниці між мною та своїми синами. І як любов і щира його прихильність до мене залишалися незмінними до кінця його днів, так моя любов до цієї виняткової людини живе в моєму серці донині і не згасне, аж доки я сам згасну.

[23] По поверненні, не здатний надалі витримувати притаманну душі моїй відразу до такого міста, як Авіньйон, настільки ж мерзенного, наскільки бундючного, став я шукати тихої пристані і знайшов невеличку, але чарівну і затишну долину, що зветься Замкненою24, в п’ятнадцяти милях від Авіньйона, де виноситься джерело Сорґа, король усіх джерел. Приваблений красою цього місця, я перебрався туди з милими моєму серцю книжками, коли мені вже минуло тридцять чотири роки.

[24] Моя розповідь затягнулась би надміру, якби став я послідовно змальовувати, що я робив там рік по року. Тож ось підсумок: там були написані, або розпочаті, або замислені майже всі мої твори; а їх так багато, що деякі з них ще й досі не дають мені спокою. Бо й дух мій, так само як тіло, відзначався радше удатністю, ніж могуттям; тому чимало творів, які у задумі видавалися мені легкими, а у виконанні виявлялись важкими, я полишив.

[25] Самий вигляд тутешніх місць схиляв до складання пастуших еколог «Буколічні пісні», а також до написання «Самітницького життя» у двох книгах, що я присвятив Філіпові25, чоловікові завжди великому, хоч і був він на той час малим єпископом Кавальйонським, а не високим кардиналом-єпископом Сабинським. Він єдиний з усіх моїх давніх друзів ще живий, і який любив і любить мене не як єпископ, подібно до Августинового Амвросія26, а як брат.

[26] Якось, блукаючи горами, в п’ятницю Святого тижня, мені спало на думку написати велику героїчну поему про старшого Сципіона Африканського, чиє ім’я було мені миле від самого дитинства. Поема ця, яку, відповідно до її теми, я назвав «Африка», багатьом, на моє щастя, полюбилася ще до того, як стала широковідомою; однак незабаром я мусив перервати роботу над нею через численні інші клопоти.

[27] Тим часом як провадив неквапливе життя в тих краях – неймовірна річ! – отримав я одного й того самого дня два листи: від Римського міського сенату й від наукового справникаря Паризького університету, які запрошували мене, один у Рим, інший у Париж на почесне вшанування мене як поета. Зважаючи скоріше на сторонні, аніж на власні судження про свої здобутки, в юнацькому марнославстві, я вважав себе гідним того, чого гідним визнали мене шановані мужі, тож вагався тільки певний час, кому віддати перевагу. Через що, листом, я попросив поради у вище згадуваного кардинала Джованні Колонни, який мешкав так близько, що, написавши йому надвечір, я міг отримати відповідь уже назавтра до третьої пополудні.

[28] Прислухавшись до думки свого порадника, я рішуче схилився на користь Рима; збереглися також два мої листи до кардинала, в яких питаю, а тоді – пристаю на його напучення. Відтак я вирушив у путь, та хоча моя молодість навіювала мені поблажливість до себе, соромно було б надміру покладатись тільки на власну самооцінку або на оцінки шанувальників, які запрошували мене і які, поза сумнівом, не робили б цього, якби не вважали мене гідним пропонованих почестей.

[29] Тому я вирішив спершу відвідати Неаполь і поїхав до великого короля і філософа Роберта, славного не стільки своїм царюванням, скільки вченістю, щоб він, єдиний між суверенами нашої доби друг наук і чесноти, висловив свою думку щодо мене. Поцінування і прийом, що я у нього знайшов, донині дивують мене, та й тебе, читачу, напевне здивували б, коли б ти таке побачив.

[30] Почувши про мету мого приїзду, він був потішений надзвичайно, почасти довірою молодої людини, почасти, можливо, шанобою, якої додав я до слави цього чоловіка, з усіх смертних його єдиного обравши собі гідним суддею. Що тут можна додати?

[31] Після численних наших бесід на різні теми я представив йому свою «Африку», яка привела його у такий захват, що він, як високої нагороди, вимагав, щоб я присвятив цю поему йому, в чім я, звісна річ, не міг та й не хотів йому відмовити. По чому він, нарешті, призначив на певний день те, заради чого я приїхав, і протримав мене з полудня аж до вечора. Та оскільки предмет обговорення дедалі розширювався, цього часу видалось обмаль, тож випробування моє протривало іще два дні. Отак три дні він досліджував моє невігластво, а на третій день визнав мене гідним лаврового вінка.

[32] Він настійливо пропонував мені церемонію увінчання в Неаполі і всяк намагався схилити мене до згоди. Але моя любов до Рима взяла гору, попри вельможні наполягання. Відтак, зауваживши мою непохитну рішучість, король дав мені листа і надіслав звістку до Римського сенату, в якій висловив схвальну думку про мене. Тоді ця королівська оцінка збігалася як з моєю власною, так само з оцінкою багатьох інших осіб; натомість нині я не підтримую ні його судження, ні свого тодішнього, ні решти всіх, хто такої думки тримався, бо особиста приязнь і поблажливість до юності переважала в ній над справжньою оцінкою знань.

[33] Зрештою, я таки подався в Рим, і нехай навіть не достойний, але твердо покладаючись на авторитетну рекомендацію, прийняв, сирий іще початківець, лаври поета, під бучні вітання тих римлян, яких зацікавила урочиста церемонія. Подія ця відобразилась у моїх посланнях, як у віршованих, так і у прозаїчних. Як на те, почесні лаври, не додавши мені ані крихти знань, накликали на мене заздрість багатьох; але розповідь про це потребувала б забагато місця, щоб тут її починати.

[34] З Рима я вирушив у Парму, де якийсь час мешкав у можновладних синьйорів Корреджо, які до мене ставилися надзвичайно милостиво і з повагою, але між собою геть не ладнали, забезпечивши своєму князівству таке недоладне правління, якого там, либонь, зроду не бачили, і боронь Боже, щоб знову колись таке відновилося.

[35] Усвідомлюючи, які почесті мені надавались, я непокоївся, аби не пішов поговір, буцімто я отримую їх незаслужено. І от якогось разу, блукаючи пагорбами, що за річкою Енца, я дістався гаю на околиці області Реджо, що називався Піяна; і тамтешній краєвид справив на мене таке враження, що я знову взявся до перерваної роботи над «Африкою»: згаслий, здавалося, пломінь натхнення знову розгорівся; я трохи написав того ж таки дня і в подальшому писав якусь дещицю щодня, аж доки, повернувшись у Парму і підшукавши собі порожній затишний будинок, який згодом викупив і який досі належить мені, за такий короткий час і з таким завзяттям довів цей твір до кінця, що й сам нині дивуюсь тому.

[36] З тих країв я повернувся до джерела Сорґа, у своє заальпійське усамітнення…

[37] Тривалий час по тому завдяки чуткам, що розходились про мою славу, я здобув прихильність Якопо Каррари Молодшого27, чоловіка виняткового, з яким навряд чи хто з італійських володарів того часу міг би рівнятись, а радше, я вважаю, ніхто. Виряджаючи до мене своїх вістовиків та надсилаючи листи навіть за Альпи, коли я перебував по той бік гір, і всюди в Італії, хоч би де я був, він упродовж багатьох років невідступно засвідчував мені свою дружбу і кликав до себе. І хоча я нічого не прагнув від сильних світу цього28, я вирішив нарешті відвідати його і з’ясувати, що має означати така незвичайна настійливість могутньої, хоч і геть мені незнайомої особи.

[38] Отак, хоч і не одразу зважившись і затримавшись принагідно в Пармі та Вероні, я вирушив у Падую, де цей блаженної пам’яті чоловік прийняв мене не тільки по-людськи щиро, але так, як у небесах приймають щасливі душі, – з такою радістю і такою безмежною любов’ю і ніжністю, що, не сподіваючись сповна змалювати цей прийом словами, вважаю за ліпше промовчати. Зокрема, знаючи, що з юних років я був прихильний до церковного життя, він, щоб тісніше зв’язати мене не тільки з собою, але також зі своїм краєм, звелів призначити мене каноніком Падуї. І в цілому, якби йому судилося трохи триваліше життя, моїм блуканням і мандрам настав би край.

[39] Але ж, гай-гай! Немає нічого тривкого поміж смертними, і те, що на початку видається солодким, наостанку виявиться гірким. Не минуло й два роки, як Господь забрав його29 від мене, від вітчизни та від світу. Втім, якщо тільки любов не засліплює мене, ні я, ні вітчизна, ні світ не були гідні його.

[40] І хоча йому спадкував його син30, чоловік виняткового розуму і шляхетності, який, за прикладом батька, завжди виявляв до мене любов і шану, я, втративши того, з ким мене особливо єднала рівність років, знову повернувся до Франції, нездатний сидіти на місці не стільки через бажання знову побачити те, що вже тисячі разів бачив, скільки заради того, щоб, подібно до зниділого від чекання, переміною місця заспокоїти тугу.

Таємниця мого зцілення,

або Книга бесід про байдужість до мирського

(Сповідь)

Вступ

Обсідають мене, і доволі часто, роздуми про те, як ми приходимо у це життя і як підемо з нього; тож нещодавно, розмірковуючи з цього приводу – не у дрімоті, яка, трапляється, огортає пригнічений бездіяльністю хворий дух, а в ясному розумі, – я побачив перед собою жіночу постать у блиску краси і невимовного сяйва, яких нездатна осягнути людська уява. Мала вона подобу діви. Тим часом як, вражений її несподіваною появою і сонячним пломенем її погляду, я потупився і не смів підняти очі, вона промовила: «Не тремти і не бентежся з незвичного видива. Я зглянулась на твої блукання і, доки ще є час, зійшла сюди з височини, щоб тобі допомогти. Доволі вже міцно, аж надто міцно, прикутий до землі затуманений погляд твоїх очей. Якщо так тішить серце твоє смертна юдоль, то як сподіваєшся ти розкрити його в майбутньому вічним сферам?» На її слова, ще не оговтавшись від потрясіння, тремтячим голосом я відповів Вергілієвим віршем:

Діво, чи як тебе звати? Безсмертне-бо в тебе обличчяЙ голос нелюдський…31

«Я та, – відповіла вона, – яку ти оспівав у нашій «Африці», з точністю і вишуканістю, гідною фіванського Амфіона, і якій ти своєю витонченою поетичною майстерністю спорудив дивовижний осяйний палац на крайньому заході, на верхівці Атласу. Тож слухай мене спокійно і не лякайся, зустрівшись вічна-віч із тією, котра тобі давно і добре знайома, що ти алегорично й сам засвідчив». Заледве скінчила вона свою мову, я вже знав, усвідомивши сказане, що маю перед собою не когось, а оспівану мною Істину. Саме її палац на вершині Атласу, як пригадалось, я змалював; і хоч не міг я знати, з якого краю вона зараз прибула, проте безсумнівно, зійшла вона з неба. Я звів погляд, жадаючи побачити її, та людський зір не витримує небесного світла. Я знову опустив очі долу, а вона, помітивши це, після нетривалої паузи порушила мовчання і, вдруге до мене заговоривши, дрібними запитаннями втягнула мене у довірливу розмову. Для мене, як я відчув, розмова ця стала подвійним благом, бо, по-перше, я здобував з неї нове знання, а по-друге, бесіда як така заспокоювала мене, завдяки чому я поступово набув здатності дивитися просто в осяйне обличчя, що попервах лякало мене своїм сліпучим блиском. Потроху опанувавши себе, зачарований її дивною мовою, я став придивлятись, чи сама вона увійшла в моє самотнє житло, і тоді помітив поруч з нею славного, літами поважного чоловіка з величною поставою.

Не було потреби питати його ім’я: побожний вигляд, розумне чоло, суворий погляд, стриманий поступ і римське красномовство попри африканську одежу ясно виявляли в ньому преславного отця Августина32. Зрештою, приязна зовнішність старця сповнена була такої неземної величі, що я однаково не посмів би його розпитувати. Хоча відмовчуватись я теж не мав наміру і добирав уже слова, з якими б звернутись до нього, і вже вони готові були злетіти з мого язика, коли вуста самої Істини вимовили любе моєму серцю ім’я. Обернувшись до нього і порушивши глибоку задуму, в якій він перебував, вона сказала:

– Серед тисяч наймиліший мені Августине, тобі відома відданість цього чоловіка, враженого давньою і небезпечною недугою, тим смертельнішою, що менше сам хворий усвідомлює тяжкість її. Тож треба подбати про життя, що вже заледве тримається в ньому; а хто впорається з милосердною справою ліпше за тебе? Він-бо завжди пристрасно любив твоє ім’я, а властивість всякої доктрини полягає в тому, що душа послідовника охочіше її сприймає від улюбленого наставника; і якщо за здобутим нині блаженством не забув ти нещасть, яких зазнав, доки замкнений був у темниці плоті, то бачиш, наскільки вони подібні до того, що терпить він нині. Тому, хоч яку розраду дарує мовчазне самозаглиблення, прошу тебе, успішний цілителю пристрастей, яких сам звідав, перерви свої роздуми і свій святий, завжди мені приємний голос застосуй для переконання і в такий спосіб спробуй зцілити тяжку його недугу.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

1

«Тріумф Смерті» – перший із своєрідного циклу «Тріумфів» Петрарки. Останній з них, «Тріумф Слави», Петрарка написав незадовго до власної смерті.

2

Автентичність скелета підтвердив радіовуглецевий аналіз, а також дані «медичної карти»: сліди переламів ребер – травми, якої зазнав Петрарка замолоду.

3

Професор Карло Оссола в інтерв’ю Розанні Фонсека (Il professor Carlo Ossola intervistato da Rosanna Fonseca (UTET Cultura) на www.passioneperlacultura.it.

4

Я знаю все, за винятком себе самого (старофр.).

5

Ефектор (у фізіології) – кінцевий елемент рефлекторної дуги, тобто місце здійснення рефлексу.

6

Charles Edward Trinkaus, The Poet as Philosopher: Petrarch and the Formation of Renaissance Consciousness. September 10th 1979 by Yale University Press.

7

30, 50, 62, 79, 101, 107, 118, 122, 145, 212, 221, 266, 271, 278, 364. Цікаве дослідження з цього питання – The Anniversary Poems in Petrarch’s Canzoniere автора Dennis Dutschke у часописі Italica Vol. 58, № 2 (літо 1981), pp. 83—101.

8

Ferra Vincenzo. Interpretare e tradurre l’Africa di Petrerca (на http://www.provincia.padova.it).

9

Curriculum vitae (лат.) – резюме.

10

Ґрунтовна доповідь на цю тему, зроблена Ніколасом Манном у Варвікському університеті, доступна в Світовій мережі: Nicholas Mann, Petrarch at the crossroads (a paper given at the University of Warwick in 1992 in honour of Donald Charlton).

11

O’Rourke Boyle Marjorie. Petrarch’s Genius: Pentimento and Prophecy. Press: University of California, 1991 (с. 2).

12

Ungaretti Giuseppe. Innocenza e memoria. Цит. за: Graziano Maria Luisa. Le rime setose del canzoniere di petrarca (tessute dal bozzolo delle sue memorie) на http://www.thefreelibrary.com.

13

Цю ідею викладено, зокрема, у двох його ґрунтовних працях «Етюди оптимізму» та «Етюди про природу людини».

14

…як Август про себе сказав… – ці слова Августа наводить Светоній у кн. 2 з «Життя дванадцяти цезарів» – творі, що залишався бестселером до початку ХХ ст.

15

Високоякісні лінзи на той час виготовлялись у Венеції, але оправа стала більш-менш зручною лише у XV ст.

16

Можливо, M. Gavius (Gabius) Apicius – епікуреєць, що зажив слави своєю гостинністю в часи Августа і Тиберія. Збереглась також праця з кулінарії «De re coquinaria» (або culinaria) у 10 книгах такого собі Апіція, що жив у третьому сторіччі.

17

Всій нумерології, пов’язаній з Лаурою, Петрарка надає величезного значення. Зокрема, це 6 квітня 1327 р., коли поет уперше її побачив, і 6 квітня 1348 року, коли вона померла, що становить рівно 21 рік болісного кохання.

18

Це не перебільшення. Крім рідного сина і коханої Лаури, це, зокрема, друг і покровитель кардинал Колонна і прихильний до поета король Роберт. Наприкінці 1360-х помер його улюблений онук Франческо.

19

Петрарці часом докоряли за те, що користався з прихильності диктаторів (зокрема, міланських, Вісконті), нащо в одному з листів до Боккаччо поет зазначив: «То тільки видавалося так, що я жив при князях, а насправді вони жили при мені».

20

Римська миля (mille passűs) = 1478,7 м.

21

Урбан V, уроджений Ґійом де Ґрімоар (Guillaume Grimoard); 1309 (або 1310) – 19 жовтня 1370. На спонукання Петрарки і Бригітти Шведської, а найбільше – через англо-французькі війни, зробив перші кроки до повернення в Рим, прибувши туди 1367 року.

22

5 вересня 1370 р. папа вирушив морем у Францію, а 19 жовтня помер в Авіньйоні.

23

…згадуючи ті місяці. – Зокрема у сонеті Х (див. «Канцоньєре»).

24

«Замкнена долина», або Valle Chiusa (іт.) – буквальний переклад «Міжгір’я».

25

…Філіпові… – Філіп де Мезьєр (1327, Пікардія – 29.05.1405, Париж) – французький письменник і радник короля Карла V. У 1380-му прийняв постриг. Один з перших перекладачів латинських творів Петрарки.

26

Знайомство Аврелія Августина у 387 р. з богословом Амвросієм Медіоланським (тобто Міланським) відіграло роль у духовному розвитку першого.

27

Джакопо да Каррара ІІ, падуанський «авторитет», «капітано дель пополо», мовою тих часів. Здобувши владу шляхом обману і політичних убивств, показав себе мудрим тираном і покровителем мистецтв.

28

У даному випадку «нічого» вилилось, поза рештою, у солідний будинок і канонікат, що давав 200 золотих дукатів на рік.

29

Джакопо був зарізаний своїм неврівноваженим незаконнонародженим сином Ґульєльмо. Для надгробка свого друга і покровителя Петрарка склав шедевральну епітафію латиною.

30

Франческо да Каррара І Старий.

31

Вергілій. Енеїда, I, 327—328. – Тут і далі цитати з Вергілієвої «Енеїди» у перекладі Михайла Білика за редакцією Бориса Тена.

32

Блаженний Августин, або Святитель Августин, відомий також як Учитель Благодаті (Doctor Gratiae) – єпископ Гіпонський (древній Гіпон Царський – сучасна Анаба в Алжирі).