Манускрипт з вулиці Руської

«Хай краще загине Річ Посполита, ніж мала б католицька релігія і Божа честь зазнати якоїсь шкоди».

Тоді схопився з крісла Соліковський – злість на парвеню Скаргу, який так хитро обігнав його, зірвала архієпископа з місця: це ж недарма отець Петро не відступав від короля весь передкоронаційний час! Архієпископ відчув, як похитнулося його становище: таж Скарга ще, мабуть, у Рогатині гибів, коли Стефан Баторій уже довірявся Соліковському, а тепер… Щоб не втратити позиції приближеного до двору, треба було в цю ж мить засвідчити свою солідарність з королем; Соліковський зірвав з себе єпископське одіяння і, оголивши груди, заволав:

– Краще вмерти, ніж дати іновірцям свободу!

І все ж таки король зробив Скаргу своєю довіреною особою.

Архієпископ не ворог гофкаплана, навпаки – однодумець, обидва ж колись в Римі вступали до єзуїтського ордену; він глибоко шанує автора книги «О jedności kościoła Bożego»16, в якій Скарга викриває блуди православної церкви і переконує схизматів у тому, що їх спасіння лише в унії з костелом, але ж він таки парвеню. І як це йому вдалося – скарбникові львівської катедри, рогатинському пробощеві, звичайному канонікові львівського капітулу стати ректором Віленської єзуїтської академії, а тепер першою духовною особою при королі?

Проте обидва вони борються за єзуїтство в Польщі. Скарга з Варшави, Соліковський зі Львова.

І поки що більше нема кому… Кардинал Вармії Ґозій, який після Тридентського собору увів перших єзуїтів до Польщі, помер; примас Пшерембський безсилий: познанський синод не дозволив йому впровадити до Познаня товаришів Ісуса. Не бажає їх і львівський клір. А що, коли б удатися до світських авторитетів? І взяти собі на допомогу нечисту силу. Авжеж…

Архієпископ вийняв з шухляди жменю ляльок-чортів у довгих штанях і високих капелюхах, підкинув їх, спіймав – ех, хлопчики ви мої моторні! Бурґомістр має ціпаків, катів, а я вас, вас! Єдиний Бог, він держить у руках своїх небо і пекло, і нам, своїм намісникам на землі, велів користуватися послугами небесних і пекельних сил. Посміхнувся і почав розставляти ляльок-чортів на столі. Одного – поруч з макетом катедри, другого – біля Успенської церкви, третього – коло палацу польного гетьмана Жолкевського на південній лінії Ринку. Повсилював шнурки у просвердлені в столі дірки, зібрав кінці в долоню, щоб почати гру, яка завжди навіювала йому добрі думки й ходи, та раптом опустив їх, знову сягнув рукою в шухляду і вийняв звідти ляльки: зображення Станіслава Жолкевського і молодого поета Шимона Шимоновича, який на коронаційному сеймі виголосив вітальну оду королю.

– Вас треба впрягти в роботу, – сказав уголос, поставив ляльки на стіл і до кожної присунув по чортові. – Або ні… – Ще раз рвучко витягнув шухляду і вийняв найбільшу зростом ляльку. – Ось так. – Соліковський поставив її посередині столу, відшпурив чортів, які мали опікуватися Жолкевським і Шимоновичем, переніс гетьмана й поета до найбільшої ляльки. – Я сам займуся вами, – промовив до свого автопортрета. – Сам.

Він підійшов до дверей і посіпав за шнурок дзвоника.

– Запроси йогомость польного гетьмана і пана Шимоновича до мене на вечірню гербату, – наказав міністрантові17.

…Сорокарічний здольний войовник Станіслав Жолкевський цьогорічної весни за наказом канцлера Яна Замойського став на чолі війська і, розгромивши під Краковом габсбурзького претендента на польський престол архікнязя Максиміліяна, повернувся до Львова з титулом польного гетьмана.

Думний своїм першим воєнним подвигом і високим званням, молодий гетьман уже встиг зважити собі ціну, він тримався перед Соліковським незалежно, а зрештою поштиво: на догоду архієпископові підхвалював, смакуючи, густо-червону мальвазію, подану гостям до чаю.

– Божественний трунок, амброзія! – приговорював, очікуючи ділової розмови, чей же не на посиденьки запросив Соліковський його і Шимоновича. – А втім, ми погані смакоші: китаєць розуміється на чаю, турчин – на каві, московит – на горілці, а поляк п’є все і хвалить…

– Та ні, поляк на пиво має смак, – заперечив гетьманові Шимонович. Серед присутніх поет був наймолодший, проте вже мав досить гучну славу: за прикладом Кохановського він писав не тільки латиною, а й рідною мовою. – У нас пиво найкраще. Покійний папа Григорій, він був якийсь час, як вам відомо, легатом у Польщі, вигукнув, лежачи вже на смертному ложі: «О santa piva di Polonia»18. Правда, отці його не зовсім добре зрозуміли і почали молитися до святої Піви, щоб повернула папі здоров’я.

Жолкевський стримано посміхнувся, він любив жарти свого молодшого колеґи; Соліковський спідлоба глянув на поета, вловив його іронічний погляд і смиренно опустив очі, готуючись до серйозної розмови.

– Я чув, – повернув голову до гетьмана, – що ви розпочали будувати в Жовкві фортецю, перед якою іграшками здаватимуться Олеський і Луцький замки…

– Так… І жити там буду. Тісно у Львові та й почет ніде тут тримати, а який то гетьман без особистого війська…

– Як архієпископ – без орденського воїнства, – Соліковський повертав розмову в потрібне йому русло.

– Не можете скаржитися, ваша ексцеленціє… У Львові кого тільки нема: бернардини, капуцини, кармеліти, домініканці…

– Лютерани, кальвіністи, аріани, – продовжував з іронією перелік архієпископ. – І православні, вашмость, і православні, – додав з притиском, злий вогник зблиснув в очах і пригас. – А ті запровадили своє антихристське братство і виповіли війну апостольській Церкві… І їй важко: бернардини ходять з вертепами; капуцини гарну капусту викохують, босі кармеліти вміють добре жебрати, а воювати з віровідступниками нема кому.

– Але ж ви воюєте, – розгладив вуса Жолкевський, – церкви закриваєте, православних попів виганяєте з приходів, русинів – з цехів… Ваша ексцеленціє, не звинувачуйте мене в прихильності до схизми – мій шановний вітець, староста львівський, справді був у дитинстві православним, я ж вірно служу католицькій державі і її правителям… Проте гадкую, що в завойованому краю не слід різко порушувати попередній спосіб життя підданих… Щоб упокорений народ прийняв переміни, треба вводити їх непомітно: люди бояться більше змін зовнішніх, ніж суттєвих.

– Не згоден з вами, вашмость… Правитель повинен здійснити все необхідне жорстко, за одним разом, щоб піддані пережили їх без тривалого болю. Що ж стосується благодіянь, то їх треба давати потроху, щоб народ мав час оцінити добро.

– О, безсмертний Мак’явеллі! – вигукнув голосніше, ніж дозволяв етикет, Шимонович. – Як видно з вашої розмови, вчення італійського політика можна трактувати як кому вигідно. Ви ж бо у вашому діалозі оперували тезами з трактату «Монарх», і кожен мав свою рацію. Чи не подібно ідеологи різних сект і віросповідань тлумачать Святе Письмо?

– А тому єзуїти визнають право тлумачення святого письма тільки за костелом, мій сину, – відрізав Соліковський. – Пане гетьмане… Якщо у нас зайшла така розмова, – архієпископ тримав у долонях келих з вином, наче хотів його зігріти, – то при цій нагоді… Я прошу у вас, як у вельми впливового світського владці, підтримки… Може, мені вдасться переконати вас, що до Львова, в якому останнім часом досить люто заворушилася схизматська гідра, необхідно ввести найвойовничіший орден, справжнє Ісусове воїнство, яке – єдине – може стяти погані голови потворі, – єзуїтів. А ви, шановний поете… Я хвалю вас, що пишете зрозумілою польському народові мовою, хоча… коронаційну оду ви могли були виголосити й по-латині… А втім, єзуїтська проповідь теж ведеться по-польськи, навіть сам Скарга… Ви, хвальний поете, своїм словом зуміли б у цій справі багато допомогти. Посполитий люд вірить своїм речникам. І якщо на кожному кроці… Навіть сухий кілок зазеленіє, коли його часто підливаєш водою…

На хвилю запала мовчанка. Шимон Шимонович опустив голову, та зразу ж різко підвів її і коротко спитав:

– Навіщо?

– Для перемоги Полонії на Русі. Єзуїтський орден здисциплінує плебс. Єзуїтська колегія замінить пауперську19 катедральну школу, і виховуватиме вона не вільнодумців, які потім – хто до ліса, хто до біса, а вірних слуг святого костелу, котрих, немов віск, можна завжди втиснути в потрібну форму і котрі зуміють жертвувати себе всього у вогні любові до Христа. Єзуїтизм з роками зробить польський народ могутнім передмур’ям християнства! – Архієпископ стояв, простягнувши вперед руки, він виголошував проповідь, очі його палахкотіли. – Дорогі мої, хіба ви не бачите, що Польщу, оточену протестантською Німеччиною, магометанською Туреччиною, православною Росією, може врятувати і зробити її твердинею тільки єзуїтський католицизм? Чому досі немає у Львові єзуїтського дому? У Вільні, у Кракові є… То виходить – риба у Львові, а рибалки в Польщі. Де тут логіка, панове?

Підвівся Шимонович.

– Я не політик, ваша ексцеленціє, і ви, звичайно, не слухатимете моїх порад: вводити єзуїтів до Львова чи ні. Але мені здається, що єзуїтська дисципліна шкідливо може позначитися на суспільному житті Львова, заселеного розмаїтими народами. При тому Львів – тільки острів серед українського моря, на це треба зважити. Ми повинні шукати якихось кладок, стежок для порозуміння з русинами, а не посилати до них духовних ціпаків, які закривають церкви, ловлять попів, монахинь з келій виганяють! Я боюся, щоб подібні заходи не окупилися колись морем крові!

Жолкевський сидів незворушно, прислухаючись до суперечки, розгладжував пишні вуса, а брови мав зведені догори – слухав уважно, і коли розчервонілий Шимонович уже сидів у кріслі, витираючи хусточкою піт з чола, промовив:

– Я не бачу аж такого чорного майбуття, як наш молодий гарячий віршотворець… У нас – сильне військо, а значить, і порядок… Проте я погоджуюся з паном Шимоновичем, що іще рано вдаватися до крайніх заходів, до огульної пацифікації20 краю, і тому не раджу вводити до Львова такий войовничий орден, яким є єзуїтський. У моєму війську служать реєстрові козаки і слухняні суть. У Львові русини теж не піднімають ребелії21. А єзуїти можуть їх озлобити… Ви зарано, ваша ексцеленціє, взялися за шаблю. Спочатку варто спробувати порозумітися з православним кліром. Балабан послав королеві скаргу на вас – і має рацію: ви образили духовну особу. А чому б вам не зустрітися, як ми оце сьогодні, з єпископом, з київським митрополитом і не порозмовляти: Ісус у нас один, одна й Діва Марія, обряди подібні… Об’єднаймося. Унію складімо.. Та якби це вдалося зробити, то не закривати церкви, а відкривати нові буде потребно, тоді можна буде посадити уніятського патріарха в Києві і цим вибити скіпетр у московського, яким він помахує через наші голови аж до Константинополя! А там прийде черга й на єзуїтів…

Соліковський довго думав, потім надпив з келиха вина і поглянув на гостей.

– Я дякую Господові за те, що маю у ваших особах щирих однодумців, панове. А тон нашої розмови.. Що ж, на сеймі також усі разом кричать, ніхто нікого не слухає, а схвалюють одностайно…

…Альнпек це сказав і побачив, як сполотнів патриціянський лікар і бурґомістр Павло Кампіян. Він підніс до очей руки, розглядав їх перестрашеними очима, тремтячими пальцями розв’язав плетені золотою ниткою шнурки рукавів шовкового жупана і, оголивши ліве зап’ястя, простогнав:

– Пляма… Червона пляма!

Альнпек підійшов до патриція, приглянувся до його руки і мовив посміхнувшись:

– Суґестія, ласкавий докторе… Лікуйтеся ось цими піґулками з гашеного вапна. Проказа не в тілі вашому, а…

Він не доказав, повернувся і вийшов із зали консулів.

Соліковський дізнався про страшну хворобу того ж дня, коли приймав у себе Жолкевського і Шимоновича. І то в дивний спосіб.

Гості пішли, він знову замкнувся у кімнаті з ляльками, зробив наспіх з аркуша паперу опудало православного єпископа Балабана і, поставивши його біля іграшкового собору Юра, підсунув до нього чорта. Потім поміркувавши, забрав нечистого, вкинув до шухляди і сягнувши рукою під блят стола, засмикав шнурками. Старі ляльки слухняно рухалися, кумедно викидали руками й ногами – так, як цього бажав архієпископ Іґнатій Лойола, стежив з краю стола за рухами маріонеток, держав у руці хреста і був задоволений. Соліковський довго смикав за шнурки і думав; паперове опудало Балабана стояло нерухомо; архієпископ нервово згріб докупи чортів і крикнув до них, мов до справжніх:

– Ви знайдете посередника між мною і Балабаном. Ви! Тої миті у відчиненому вікні, що виходило на Ринок, з’явився ангел. Він був трохи більший за голуба, із сизими крильцями й золотоволосою дівочою голівкою. Ангел склав крила і, потупцювавши на підвіконні, рік по-латині:

– Lepra oppidum invasit. Deus praecipit tibi, ut coloniam leprosorum condas22.

– Що? – перепитав Божого посланця вражений архієпископ. – Для прокажених? А для воїнів Ісуса коли?

Але на підвіконні голуба-ангела вже не було, і подумав Соліковський, що це до нього глаголав голос з неба. Він виглянув через вікно, на Ринку збиралася юрба, чутно було тривожні вигуки:

– Тронд, тронд у місті! Прокажених у колонію!

Другого дня бурґомістр Кампіян, вислухавши Соліковського, розпорядився з ліплянок на Калічій горі, що височить неподалік Сокільницької заміської вулиці, вигнати жебраків і заснувати там колонію для прокажених за європейським зразком.

У післяобідню пору через міст на Полтві в бік Калічої гори вирушила процесія – такої ще не зріли мешканці Львова.

Попереду в білій сорочці, підперезаній сировим шнурком, йшов безбровий і безвіїй чоловік з червоним спухлим носом, з його рота текла тягуча слина, він здичавілим поглядом позирав на людей, що товпилися скраю дороги і сахалися назад, коли він наближався. Це був Тимко Пєньонжек, якого знайшов Гануш Альнпек у підвальному помешканні на Гарбарській вулиці.

За ним тюпав міський кат у чорному каптурі і з прорізами для очей, він тримав у руках сокиру, і на відстані кількох кроків ішли канонік у комжі, одягнутій поверх реверенди, і два міністранти.

Процесія зупинилась під схилом горба. Кат показав на вершину, де стояли жебрацькі ліплянки під очеретяними дахами, і сказав до хворого:

– Ти більше не жилець на цьому світі. – Він нагнув Тимкові голову і змахнув біля шиї сокирою, імітуючи страту. – Назад тобі вороття нема.

Підійшов міністрант, кинув нещасному князеві рукавиці й подав йому в руки довгу паличку, на кінці якої теліпалася прив’язана мисочка.

– До сієї черти, – кат провів носком чобота по землі, – тобі можна виходити і в рукавицях простягати за подаянням паличку з мискою. Коли ж не послухаєшся, то ця сокира вдарить на одну п’ядь ближче до твоєї шиї, ніж сьогодні.

Канонік почав тихо правити над прокаженим погребальний молебень. Тимко покірно слухав, не вимовивши й слова, дивився на каноніка засльозеними безвіїми очима і після молебня вимовив:

– Помоліться, святий отче, щоб я тут недовго був сам…

Так Тимко Пєньонжек започаткував у Львові колонію для прокажених, яка, волею Божою, випередила єзуїтську на багато років.

…Такого ж голуба із золотоволосою дівочою голівкою – а певно, це був той самий, – бачив ще один чоловік, Антох Блазій. Він вертався до братської друкарні, яка містилась поки що у вутлій прибудові до Успенської церкви у Зацерковному провулку; вертався від Лисого Мацька втомлений і злегка захмелений. Відвіз йому на візочку сто двадцять примірників Часословів, книжка та – по п’ять золотих кожна, а Мацько хитрий – половину по шість продасть, то цього разу не поскупився – поставив могорич.

Зупинився біля входу, витирав піт з чола, сопів, бо післяобіднє сонце таки добре пражило, а книжки, хай їм чорт, тяжкі, і вино у Мацька міцне. Стояв і думав, що має вже по саму ґульку тієї біганини. Юрко Рогатинець, відколи його обрали на сходці сеньйором братства, не дає нікому передихнути. Геть чоловік перемінився, не спочине, не усміхнеться, схуд, сивіти почав, а тими сірими очима неволить усіх або ж дає зрозуміти: не хочеш – не тримаю.

І хоч би його, Блазія, адже він у Рогатинця перший помічник, підвищив у посаді – дідька лисого… Якийсь кравець Іван Красовський став віце-сеньйором, кушнір Хома Бабич – скарбником (хіба вони допомагали збирати в людей гроші на будівництво шкільного дому і братського будинку?), а його, Антоха, залишив далі поборцем, і мусить він гасати за датками не тільки по львівських братствах, а й у Рогатин, Дрогобич, Самбір, Бережани – всі малі братства підпорядкувалися Успенському.

А бачить він – чиниться гріх. Уже і єпископ Балабан (та коли б не він, чи стояв би тут друкарський верстат?) на проповіді в соборі Юра назвав успенських братчиків боговідступниками. Єпископ, правда, теж собача кістка, він хотів би, щоб усі доходи від друкарні йшли на єпархіяльні потреби, а Рогатинець уперся – гімнасіон треба перш за все відкрити. Спочатку Юрко якось заглаголював єпископа, обіцяв, кланявся, та ось сталася притичина, і він здумнів геть-чисто. Проїжджав через Львів, вертаючись із Москви, антіохійський патріарх Йоаким – Рогатинець з Красовським спіймали його за поли сурдута і виблагали в нього грамоту, якою він затвердив статут братства. Видно, сподобався Йоакимові сеньйор, бо замовив слово перед царгородським патріархом Єремією, і той надав Успенському братству ставропігію23.

Отут і почався гріх. Антохові збоку так здається, бо він не надто побожний, ну, не такий, щоб пластом лежати в церкві під казальницею, але це… Де ж бо то видано, щоб церквою керували ремісники? А ні – стали ктиторами і назначають собі проповідників і дидаскалів для гімнасіону без відома єпископа підшукують, отців до братських книг не записують, а всіх, хто вступає до братства, примушують при свічках складати обітницю. Гординя здолала Рогатинця. Вчора переказав єпископові через посланця: борги кафедральній церкві ми сплатили, його преосвященство патріарх дав нам самоврядування, то не будемо слухатися єпископа, а примусимо самого рахуватися з нами.

Антох думав це і почував себе так, ніби їх, Блазіїв, стояло тут два. Один денно й нощно працює для братства, бо треба якось жити, а другий бунтується. І не супроти братства, проти Рогатинця. Антохові не раз кортить докопатися причин тієї нехоті, протесту, бо ж не поклоніння перед єпископом (навіщо йому здався той Балабан?) і не те, що скарбником не став (виберуть на другій елекції, Бабич у грошових справах нехитрий), зовсім щось інше наштовхує Блазія проти Рогатинця. Якийсь він – ніби пророк. Хоч би до корчми пішов, хоч би за дівицею оглянувся… Усіх, хто коло нього, сковує своєю волею і метою, яку бачить він один. Ну, хай буде школа, навіть – академія. Чи ж то перша на світі? Ну, стануть русини членами ради Сорока мужів у маґістраті – хіба тоді податки зменшаться? Був би Рогатинець мудріший – з братської каси жили б, ще й як! Та ні – волі духу прагне.. А хіба не відпочиває душа, коли поїси добре, перехилиш пугар, з добрим чоловіком порозмовляєш? А сам – ну, хто він такий сам? Сідляр. Звичайнісінький тобі репаний ремісник. Ні краплі шляхетської крові. Якби хоч з трохи вищого стану, то вже б і не жаль слухатися. А коли говорить… Та хіба Антох не вміє говорити? Скаже деколи й мудріше, і пролітають його слова повз вуха людей, а коли Рогатинець – в очі дивляться, на шибеницю готові йти..

Здавалось би – чого вже більше потрібно? Віддав Корнякт – то шляхтич справедливий! – у фундуш на дзвіницю, аби лише вона називалась його ім’ям, страшну суму грошей (чи то конче було будувати таку вежу, щоб аж у небо впиралася), то мовив Антох до Рогатинця: «Розділи трохи між нас, ми ж бідні». А він тільки глянув і таке відказав, що після того ти вже не ти, а шмата:

– Одного разу, Антоху, злодії костел обкрадали. Один заліз із заболоченими чоботами на вівтар, а другий каже: «Ти забруднив обрус». – «То нічого, мій синку, – відповів перший. – Бог дивиться на чисте серце, а не на ноги».

Муляри зводять шкільний будинок. Скоро прийдуть сюди спудеї, дидаскали, скоро тут сновигатимуть вчені мужі, і тоді до Блазія буде ще менше поштивості. Боже, Боже, а які почесті й висоти даруєш ти деяким людям!

І тут Антохові згадався чорт… Він жахнувся в душі, що донині не забув його, адже справжній християнин давно повинен відхреститися від таких згадок; Антох, хоч який був розморений сонцем, квапно перехрестився. А тоді побачив ангела.

З бездонної синяви літнього неба падав голуб просто на шпиль Домініканського костелу і коли тихо сів на хрест, вмістившись саме посередині сонячного круга, Блазій побачив, що в голуба золотоволоса дівоча голівка. Він охнув, і так йому стало добре на серці, бо збагнув, що Господь дозволив йому зріти не тільки чортів, що це благословенне для нього знамення: кому, крім нього, щастило бачити живого, не намальованого ангела?

Блазій підбіг, щоб поглянути на нього зблизька, ангел змахнув крильми і закружляв: може, сяде на шпиль Корняктової дзвіниці, тоді Антох видряпається наверх і проситиме в нього кращої для себе долі; ага – сяде… Як може сісти, коли тут духовні особи не в пошанівку? Ангел, зробивши коло, шугнув понад Руською і завернув до палацу архієпископа.

– Грішні ми… – прошепотів Блазій.

– Невелика біда, Антоху… – Блазій здригнувся: біля нього стояв Рогатинець, він вийшов з душного, пропахлого фарбами приміщення друкарні подихати свіжим повітрям. – Он катедрі папа дав право за мзду відпускати гріхи не тільки грішникам, а й душам у чистилищі.

– Ти мені, Юрію, такого не говори… – Антох улесливо посміхнувся, та вмить споважнів і повторив те, що колись сказав Мацькові Патерностеру: – Коли сам що задумав, то твоя справа, а я твердий православний… Ангела тільки-но бачив.

– А чорта – ні?

– Бачив колись і чорта…

– Слухай, Антоху, – Рогатинець поклав Блазієві руку на плече, – я ще раз кажу тобі: перестань пити. Ти ж знаєш, що записано в статуті. Вимажемо тебе зі списків.

Блазій від кривди аж почервонів.

– Та що це, в’язниця у тебе? Нічого не можна… Та хіба на тобі світ клином зійшовся?

– Ніхто не тримає, – відказав холодно Рогатинець. – Але той, хто залишається в братстві, мусить знати, для чого це робить і від яких утіх і вигод відмовлятися повинен. Твій світ, Антоху, замикається поволі в тобі самому – у твоїх жаданнях і прихотях…

Рогатинець говорив і пильно дивився в кінець провулку, бо побачив: з Руської на Зацерковну завернув священик – низький, набитий, з патерицею в руці, – і впізнав у ньому Балабана.

За єпископом ішли два крилошани.

Юрій подався Балабанові назустріч, зупинився перед ним і схилився, щоб прикластися до руки єпископа, але той, заклавши руки за спину, мовив:

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

1

Верхній одяг.

2

Будинок розпусти.

3

Плата за військову службу.

4

Вперед, убий його! (Польськ.)

5

Верховний трибунал іспанської інквізиції.

6

Новіціат – послушництво, єзуїтська колегія; новіції – послушники, новачки, схоласти, старші учні.

7

Бий схизматів, бий! (Польськ.)

8

Ну, то що скаже нині пані Абрекова? (Польськ.)

9

Від початку (латин.).

10

Цей запис, пам’ятаю, був недатований, та, напевно, він відноситься до останніх років XVI ст. Друкарські верстати Івана Федорова львівські братчики викупили в лихваря 1585 року. – Прим. автора.

11

Pater noster – отче наш (латин.).

12

Редактором.

13

Через те, що Манускрипт втрачений і в хронологічному викладі подій іноді з’являються прогалини, автор вряди-годи змушений вдаватися до літературних та історичних джерел. – Прим. автора.

14

Аптекар.

15

Королівський сповідник.

16

«Про єдність Божої церкви» (польськ.).

17

Служник католицького священика.

18

О божественне польське пиво! (Італ.)

19

Жебрацьку (латин.).

20

Присмирення збунтованого люду.

21

Бунт.

22

Проказа в місті. Господь велить тобі закласти колонію для прокажених (латин.).

23

Незалежність від місцевих владик, підпорядкування патріархові.