Україна самостійна

Іван Франко

Україна самостійна

ІВАН ФРАНКО – ВОРОГ КОМУНІЗМУ

(З приводу роковин смерти незабутнього Каменяра)

Як Шевченка, Лесю Українку й Коцюбинського, так і Франка намагалися большевики за всяку ціну зробити «своїм» письменником, змалювати його творчість у прихильному до комуністичної ідеології дусі. Вирвавши пару цитат, спотворивши правдиве літературне і громадське обличчя письменника, старанно приховавши все те, що криком кричить проти такого безцеремонного фальшування, можна було ворога большевицької тиранії й московського ярма обернути в відданого їм співця.

Ми бачили вже, як під час 125-літнього ювілею Шевченка заскрипіли всі казенні пера, доводячи мовами народів СССР московсько-большевицьку правовірність пророка України. В цьому році така сама доля мала зустрінути й незабутнього каменяра, сина Галицької Землі. Уже в принагідних розвідках, у пpесi, на виставах і т. д. почалося підстригання й підмальовування Франкової творчости за московсько-большевицькою модою. Хіба так тяжко було насмикати пару цитат із юнацьких писань Франка, з його віршованої публіцистики або з недрукованих ним самим за життя і випорпаних із його архіву прозових та поетичних спроб, щоб потім зладити відповідну саламаху й підлити її комуністичним сocoм? – Для цього не треба було особливого сприту, тим більше, що пoстaнови партії були вже дані заздалегідь. Тож «валяй» за виробленим трафаретом!

І московські фахівці від української літератури почали «валяти», старанно замовчуючи еволюцію Франкових поглядів, поминаючи думки, що їх висловив великий письменник у дозрілому віці, в добі найвищого розквіту духових сил і таланту, думки, що цілком заперечують усякі твердження, немовби Франко міг спочувати большевицькій ідеології й бажати здійснення її в практичному житті.

Що большевицькі писаки намагалися, так би мовити, украсти у нас Франка, це не дивниця. Дивніше було, що й дехто з нашого національного табору (пригадаймо, напр., виступи покійного д-р О. Haзapyка проти культу Франка) намагався представити творчість великого будівничого Галицької України як «деструктивну» і тим шкідливу для української Нації. Мовляв, Франко був сівачем большевизму на нашому ґрунті.

Розуміється, досить було б указати на величезні заслуги Франка для української нації на полі літературнім, науковім і громадськім, які геть заперечують такі намагання, але крім цих – посередніх – доказів, маємо ми й виразні свідчення самого письменника, що не залишають ніяких сумнівів щодо дійсних поглядів його на комунізм. З них навіч бачимо, що Франко не тільки не був прихильний комуністичній «науці», але раз у раз поборював цю, як сам її називав, «згубну» доктрину, а про себе казав, що він «ніколи не належав до вірних тої релігії» – релігії ненависти й клясової боротьби. Франко не тільки не захоплювався пропаґованим «Комуністичним маніфестом» устроєм, але, навпаки, ненавидів проповідуваний марксистами державний деспотизм та уніформізм, уважав, що здійснення ідеалів Маркса-Енгельса стало б великою гальмою людського розвитку. Комунізм, на думку Франка, для українства ще більший ворог, ніж царське самодержавіє! Звертаючися до українських прихильників соціал-демократичної церкви, він закликав їх бути насамперед українцями. Здається, нема потреби доказувати, що Франко в усій своїй діяльності все і завсіди був передовим українцем. Як Шевченко рад був душу погубити за Україну, так і Франко накликував: «Віддай майно, і жінку, і себе за Україну».

Правда, в молодих роках Франко брав діяльну участь у соціалістичному русі, але його соціалізм не мав нічого спільного з релігією ненависти – навпаки, Франко завсіди підкреслює, що в основі його світогляду лежить щиролюдське, гуманне чуття.

Від 1898 р. Франко й формально розриває з соціалізмом, виступаючи з радикальної партії, яка мала уміркований соціалістичний характер, та в низці статтей рішуче бореться з комуністичними ідеями.

Але ще перед тим Франко виступав з різкою, з’їдливою критикою комуністичної «науки». В 1895 р. друкує він у своїм журналі «Життя і Слово» широку рецензію на книжку Ю. Бачинського «Україна irredenta», в якій висміює «готові формули» соціал-демократів, при помочі яких вони з незвичайною легкістю вирішують усі найскладніші проблеми. Ось його слова:

«За проводом Енґельса та Каутського автор викладає «матеріялістичний світогляд», в котрім находяться готові формули для вияснення найскладніших історичних явищ: релігія – це витвір буржуазії, національність – це витвір буржуазії, національна держава – це витвір буржуазії і т. д. А все це залежить від форми продукції, є тільки її виразом. Бодай то мати такий делікатний світогляд. Кілька формулок і – чоловік кований на всі чотири ноги, попросту бери та й мудрість ложкою черпай. А що найцінніше, так це те, що при помочі цього світогляду вся будуччина відкрита перед тобою, мов на долоні!» («Життя і Слово», т. IV, кн. 6).

В 1897 р. містить Франко у цьому самому часописі перекладні статті Б. Шоу й Г. Бакса, присвячені критиці теорії й практики соціал-демократичної партії, та свій реферат «Соціалізм і соціал-демократизм», в якому, наперекір твердженням соціал-демократів про самостійність і повну ориґінальність Марксової теорії, наводить джерела, з яких виріс марксівський світогляд. До цієї справи вернувся Франко й сім літ пізніше в рефераті «До історії соціалістичного руху («ЛНВістник» 1904, кн. 3), де виказує залежність «Комуністичного маніфесту» від писань французького соціаліста Консідерана.

Критику соціал-демократичних поглядів уважав Франко за дуже корисну для українського громадянства, особливо для молоді, що безкритично захоплювалася тоді цими поглядами: «Може, – писав він, містячи статтю Шоу, – для наших українських правовірних соціал-демократів, що вірують у одиноко спасаючих Енгельса і Каутського, буде тут дещо займаючого» («Життя і Слово» 1897, кн. 1).

А з приводу західноєвропейської критики соціал-демократичних ідей зауважує: «Такі удари від людей, прихильних соціалізмові, йдуть тепер чимраз частіше, і нам здається це об’явом вельми корисним: правдивий соціалізм, ідея будущого братерства людського може тільки виграти на тім, коли люди позбудуться ілюзій і хибних доктрин» («Соціалізм і соціал-демократизм»).

Як Франко розумів свій соціалізм та з якою відразою ставився до марксівської доґми, читаємо вельми проречисті рядки в передмові до збірки «Мій Ізмарагд», датованій 15 листопада 1897 р. Ось що каже він у цій передмові:

«Жорстокі наші часи! Так багато недовіря, ненависти, антаґонізмів намножилось серед людей, що недовго ждати, а будемо мати (а властиво вже й маємо!) формальну релігію, основану на доґмах ненависти та клясової боротьби. Признаюся, я ніколи не належав до вірних тої релігії і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг старого, щиро людського соціалізму, опертого на етичнім, широко-гуманнім вихованню мас народних, розповсюдженню освіти, науки, критики, людської та будучини, не на парляментарнім шахрайстві, що має вести до тої “світлої будучини”».

Ще гостріше виступив Франко проти соціал-демократичної доґми в 1899 р. у вступі до рецензії на брошуру А. Фаресова «Народники і марксисти» (ЛНВ, 1899, кн. 6), де читаємо:

«Німецький соціал-демократизм, перещеплений на російський ґрунт працями Плеханова, Струве, Туган-Барановського і інш., здобув собі багато прихильників серед молоді і навіть загалом серед освіченої громади, котрій він імпонує знанням будучини, простотою в ставленні і розв’язуванні найскладніших питань, догматичністю тез, ніби науковою фразеологією і тим, що покійний Драгоманов у німецьких соціал-демократів називав «жидівською самохвальбою». Є це характерне явище, що саме в пору, коли цей марксівський соціал-демократизм і з погляду на свої наукові основи і з погляду на свою політику як партія в Європі близький банкрутства, він здобуває собі найгарячіших прихильників у Росії, серед російської молоді. Дуже сумно, що на цю доктрину ловиться в значній часті гарячіша українська молодіж, хоча соціал-демократизм стає ворожо як проти усяких об’явів суспільної самодіяльности та децентралізації, так само і проти національного українського руху, і з того погляду є він для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті. От тим-то і не дивно, що свідоміші українці виступають проти цієї згyбної доктрини, як можуть. Правда, боротьба мусить бути нерівна. Соціал-демократична доктрина тішиться більшими ласками цензури, ніж український рух; вона видає багато книжок, має своїми органами деякі товстючі місячники, а українство не може боронити себе і розвивати своїх поглядів відповідним способом».

І на цій позиції ворожого відношення до голошених соціал-демократією гасел стоїть Франко непохитно й далі. В статті «До історії соціалістичного руху» («Літ.-Науковий Вістник», 1904, кн. 3) він заявляє, що здійснення ідеалу комуністичної держави було б великим лихом для людства. Ось відповідні цитати з тієї статті: «Хто потрафить віднайти в так зорганізованій суспільності (як цього хоче «Комуністичний маніфест») якийсь «свобідний розвій одиниці», цей докаже певно дуже великої штуки. Та й загалом всевладність кoмyнiстичної держави, зазначена в усіх 10 точках «Комуністичного маніфесту», у практичнім переведенню означала б тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріяльним і духовим життям».

«Оброблена ними (Марксом і Енгельсом) програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що переведений справді в життя міг би статися великою гальмою розвою або джерелом нових революцій».

Вдруге піддав Франко гострій критиці комуністичний ідеал майбутньої держави у своїй праці «Що таке поступ?» Друкована в коломийському часописі «Поступ» 1903 р., вона вийшла того ж таки року й окремою брошурою. Тут розправляється Франко передовсім з анархістичними утопіями, доводячи їх нежиттєвість і вказуючи величезну небезпеку для людства на випадок їх здійснення. Осудивши тих анархістів, що мріють змінити суспільний лад при помочі динаміту або револьверів, Франко критично ставиться й до анархістичних поглядів таких ідеалістів, як Прудон, Кропоткін, Реклю і Драгоманів. На його думку, ідеали їх не можуть бути здійснені: «Тепер, коли ми маємо діло з людьми темними, здеморалізованими і в величезнім розмірі хворими тілом і духом (найбільша часть тих хворих навіть не знає про свою хворобу і вдає з себе здоровесеньких, а іноді такі хворі робляться провідниками народа, високими урядовцями та органами власти), такий устрій попросту неможливий, не простояв би ані одної днини, і якби яким чудом заведено його, скінчивсь б величезним замішанням і загальним безладдям». Висловивши утопійність анархістичних ідеалів, переходить Франко до критики комуністичних теорій, зокрема марксізму. Не переказувати тут усієї Франкової критики, тільки наведу його кінцеві висновки, присвячені «народній державі» Маркса-Енґельса. «Поперед усього, – каже Франко, – всеможна cилa держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусіла би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали би і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.

А хто були б її сторожі? Хто держав би в руках кермо тої держави? Сього соціал-демократи не говорять виразно, та в усякім випадку ці люди мали би у своїх руках таку величезну владу над життям і долею міліонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти. І стара біда – нерівність, вигнана дверима, вернулась би вікном, не було б визиску робітників через капіталістів, але була би всевладність керманичів – усе одно чи родовитих, чи вибраних – над міліонами членів народної держави. А маючи в руках таку необмежену власть, хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її назавсігди. І як легко при такім порядку підтяти серед людності корінь усякого поступу і розвою і, довівши весь загал до певного ступеня загального насичення, зупинити його на тім ступені на довгі віки, придушуючи всякі такі сили суспільности, що пхають наперед, роблять певний заколот, викликують невдоволення з того, що є, і шукають чогось нового. Ні, соціал-демократична «народна держава», коли б навіть було можливе збудувати її, не витворила би раю на землі, а була би в найкращому випадку великою завадою для дійсного поступу».

Врешті багато місця критиці соціал-демократичних поглядів присвятив Франко в рецензії на соціал-демократичний місячник «Вільна Україна» – «Огляд української літератури в 1906 р.» (див. київський щоденник «Рада 1907 р.. ч. 12 з 16 січня). Він тут глузує з «мало тямучих» соціал-демократичних ідеологів, що годують нетямучих своїх читачів плодами своєї науки – «нещасною» формулою клясової боротьби, майбутнім громадським ладом, якого незовсім принадні риси малюють нам речі вроді «Ерфуртської програми»; виступає проти централізму соціал-демократії в національній справі й дивується, як українські соціал-демократи можуть публікувати такі речі, як стаття централіста Каутського «Національне питання в Росії», без ніяких застережень та накликує нас не забувати, що вони в першу чергу українці, а не соціал-демократи».

Здається, що наведені нами цитати доволі переконливі і не залишають сумніву, в якому боці барикади стояв би сьогодні сам Франко. Він був би з нами, з національною Україною, проти комуністичної деспотії, справжньої тюрми народів, жахливість якої передбачав з такою чисто-пророчою прозорливістю.

Володимир Дорошенко 1

ЩО ТАКЕ ПОСТУП?

ЩО ТАКЕ ПОСТУП?

І

Слово «поступ» почуєте часто в наших днях із різних уст. Усі накликають до поступу, дехто тішиться ним, дехто нарікає на нові «поступові» думки та порядки. Може би, не від речі було поміркувати, що то таке поступ, у чім його шукати, чи є чого ним тішитися або, може, журитися?

Слово «поступ» і відповідне йому поняття нове не лише у нас, але й у цілім освіченім світі. Ще яких 300—400 літ тому назад навіть найосвіченіші люди не багато думали про те, що колись на світі було не так, як тепер, а колись може змінитися теперішній порядок. У давніших часах загально держалася думка, що порядки між людьми все були однакові або майже однакові, що ті порядки – хліборобські, ремісничі, родинні, громадські – вічні, встановлені самим Богом, і так вони лишаться до суду-віку. Що найбільше добачувано таке, що ті порядки не все строго і чисто додержуються, потрохи псуються, не стає між людьми працьовитості, пильності, дбайливості, послуху, покори, побожності. Се походило, по думці тих старих людей, не з чого, як із людської злоби, з зіпсуття обичаїв або з чортівської покуси.

Такий погляд на історію чоловіка на землі держався довгі тисячі літ. І треба було віків важкої наукової праці та несподіваних відкрить науки, доконаних у найновіших часах, щоб люди нарешті дійшли до переконання, що початкова історія чоловіка на землі та порядки й обставини, серед яких жив найдавніший чоловік, були зовсім інакші та що їх розвиток доконувався помалу на різних місцях землі протягом десяток, а може, й соток тисяч літ.

Новочасна наука виказала, що чоловік протягом довгих тисяч років з дикого сотворіння виробився до того, що пізнав пожиток огню.

Аж від тої пори можна починати його історію. На різних місцях Європи повіднаходжено огнища такого давнього чоловіка, повіднаходжено останки його костей, що де в чому ближчі до костей нинішніх великих мавп, ніж до костей нинішнього чоловіка. Той давній чоловік був зовсім дикий, жив у лісах та вертепах, пізніше по печерах та яскинях, повироблюваних водою в берегах рік та скалистих горах. Він живився лісовими плодами та м’ясом звірів, яких йому вдавалось убити чи то дерев’яним києм, чи каменем. Минули знов довгі тисячі літ, поки чоловік навчився з річного каменя, головно з кременю, викрісувати найпростіше оружжя: вістря до сокир, молоти, вістря до копій та стріл, скребачки до обдирання м’яса зі шкіри. Отаким нужденним оружжям послугувався чоловік у своїй боротьбі зі звірами, вбивав їх, пік на огні й їв, а з їх шкір робив собі одежі, вживаючи до шиття скручених звірячих кишок і ігол або шил із звірячої кості. Се була найстарша доба людського життя на землі, так звана лупаного або кресаного кременю. З інших слідів, віднайдених ученими людьми, можемо догадуватися, що та доба нужденного дикого, лісового та печерного життя чоловіка тривала десятки тисяч літ, певно, далеко довше, ніж усе пізніше цивілізоване життя, про яке маємо певніші свідоцтва.

В такім дикім стані жили люди по різних сторонах світу; сліди їх знайдено по всій Європі і в Африці, прим., у Єгипті, глибоко під останками пізніших будівель, у Азії глибоко під руїнами найстарших міст; знайдено їх і в нашім краю, і ми подаємо тут декілька малюнків, щоб ви самі побачили, якто виглядали початки того, що тепер називаємо людським поступом.

Протягом довгих тисяч літ чоловік набирався вправи, досвіду, вмілості. Він привчився уживати на своє оружжя іншого каменя, м’якшого від кременю, та зате такого, що його можна було краще обробити, вигладити, виточити. І ми маємо вже новий образ, вищий ступінь людського розвою, поступ супроти стану першої дикості – добу гладженого або точеного каменя. Сокири, вістря стріл, молоти, вістря спис із такого гладженого каменя, обік них ігли та шила з кості, оздоби з раковин (мушель) або звірячих зубів – отсе головний спряток того чоловіка.

Та помалу починають показуватися сліди нової культури: чоловік віднаходить метали, вчиться витоплювати та перероблювати їх – насамперед бронз (сплав із міді й цини), декуди саму мідь, а наостатку залізо. Аж тоді, коли чоловік заволодів металами, сталася можливою цивілізація, стався можливий перехід від дикого ловецького та печерного стану до рільництва, до стану осілості, до будування домів і міст, до творення держав.

Як виглядало родинне життя того найдавнішого чоловіка кам’яної доби? Дуже тяжко виробити собі про се ясне поняття, бо приклади теперішніх диких людей, що жиють іще цілком або почасти в дикім стані, ховаються по печерах, викрісують кам’яне оружжя і вдягаються в звірячі шкіри, не може давати вірного образу того прадавнього життя диких людей. Деякі вчені догадуються, що найдавнішою формою здруженого життя людей було стадо, де діти були виключно власністю матерів, на яких лежало їх плекання і виховування аж до тої пори, коли вони могли й самі робити те саме діло, що робили старші. Певне й те, що між такими людськими стадами йшли ненастанні війни, що дикий чоловік не розбирав багато, чи вбиває дикого звіра, чи іншого чоловіка з іншого стада, і їв з однаковим апетитом м’ясо як одного, так і другого (первісне чоловікоїдство). Можемо також догадуватися, що найдавніший чоловік не мав ніякої віри, не хоронив своїх мерців, але або пожирав їх сам, або викидав їх диким звірам; на се наводить нас та обставина, що кості найдавнішого чоловіка стрічаються дуже рідко, і то не в жадних гробовищах, але або в намулах рік, або в ямах, помішані з кістьми диких звірів, що служили стравою тим диким людям; трафляється й так, що людські кості з ніг і рук, у яких був шпік, знаходяться або розлупані та розбиті, або надпалені – виразні сліди, що се відпадки чоловікоїдної кухні.

II

Хто каже «поступ», той каже одним духом дві речі. Одно те, що все на світі зміняється і ніщо не стоїть на місці, а друге – друге не таке певне, більше питання, ніж твердження: чи зміняється на ліпше, чи на гірше?

Що все на світі зміняється, що ніщо не стоїть на місці, се відомо кождому, се пізнає кождий сам по собі і по своїм окруженню. Але чи ті зміни йдуть на ліпше, чи на гірше, на се вже відповідь не у всіх однакова. Запитайте старого, знемощілого діда, то він, певно, скаже вам: «Е, як я був молодий, то ліпше було на світі». Здоровий, сильний чоловік, якому добре ведеться або який доробився чогось в житті, скаже навпаки: «Все йде до ліпшого». Відповідь у таких речах залежить від особистого настрою чоловіка. Старого, немічного та збідованого діда, перед яким видніється отворена могила, даремно було би переконувати, що все ще буде ліпше, а молодий, здоровий та відважний звичайно також не хоче вірити, щоб усе йшло до гіршого. Ну, але поза тим тісним обсягом людського настрою та вподобання маємо широке поле тисячолітнього досвіду, людської історії. Що ж вона говорить нам? У якім світлі вона показує нам той поступ?

Певна річ, коли беремо на увагу сам початок людського розвою, оту добу лупаного та гладженого каменя, дикого стадового життя по лісах та печерах і порівняємо її з теперішнім людським життям, з часом, коли люди живуть у домах, сплять на подушках, одягаються раз тепло, раз холодно, їздять залізницями, порозуміваються телеграфами та телефонами, вгризаються вглиб землі, плавають поверх води і попід воду, літають по повітрю і зазирають своїм оком у середину всякого, навіть живого тіла при помочі рентгенового проміння, – хто схоче порівняти так безпосередньо початок з кінцем, той, певно, мусить признати, що за тих кільканадцять тисяч літ люди поступили дуже сильно до ліпшого, що поступ веде до добра.

Але коли захочемо придивитися тій справі ближче, слідити крок за кроком, то переконаємося, що ся відповідь не така дуже певна. Візьмімо для проби одну справу, близьку нашому селянинові, справу панщини. Її знесено у нас в р. 1848; є ще живі люди, що зазнали її самі або наслухалися про неї від своїх батьків та дідів. Нині та панщина зробилася страхопудом, яким полохають селян від часу до часу, щоб не спали, щоб боролися за свої права, аби тота пора знов не вернула. Але коли запитаєте старих людей, як їм жилося за панщини, то не один відповість по щирості: «Ой синоньку, говоріть що хочете про ті часи, а таки тоді ліпше було, як тепер! Не було такої драчі, податки не були такі великі, не було так тісно на людей. Хоч бувало чоловік і витерпить не одно і намучиться на панщині, а проте жилося якось простовільніше, безпечніше. Не було такої жури по хатах, ніхто не чував за ті здекуції, ліцитації; жиди не мали такої волі над чоловіком, а хто був працьовитий, панське відробив порядно та й за своє дбав, той жив як у Бога за дверми». Я сам не раз чував від старих людей такі поговірки і мушу признати, що в них є – певно, не вся правда, але трохи правди.

Як із тою нашою панщиною, так із усім людським поступом. Люди йдуть наперед, то правда, знаходять по дорозі все щось нового, але часто й гублять не одно таке, за чим пізніше мусять жалувати. Іноді буває й так, що тратять майже все те, до чого перед тим доробилися сотками літ. Зовсім так, як той, що йде нерівною дорогою, іноді впаде, іноді заблудить і, стративши напрям, верне спорий шмат дороги назад.

Візьміть хоч би такі речі. По багнистих наддністрових лугах, по місцях, куди від незатямного часу стояли ліси, потім квакали жаби, стали потім луки та сіножаті, а люди, копаючи трохи глибші ями, натрафили в різних місцях на сліди мурованого гостинця, робленого з грубого, іноді тесаного каменя, що його, очевидно, спроваджено здалека. Хто, коли, пощо будував той гостинець, про який від тисячі літ люди забули? Ніхто вам сього не скаже. А видно, були люди, що вміли колись так будувати гостинці і мали за що та й по що класти їх через наші болота. Або ось в усті над Прутом, у Белелуї та інших селах дощ виполіскує з обривів від часу до часу золоті монети, а в Михалківцях над Дністром віднайдено навіть золоті скарби неоціненної вартості! Розуміється, наші селяни, що знайшли їх, не видівши на своїм віці золота і не знаючи вартості таких речей, попродали ті «бляшки» жидам за пару крейцарів, хоч при ліпшім своїм розумі і якби мали звичай похіснувати та нетиканим зберегти те, чого не вміють оцінити, могли мати за них тисячі, вдесятеро більше, ніж варто те золото на вагу! Адже графові Дідушицькому, що за пару сот ринських закупив більшу часть михалківецького скарбу, давали англічани круглий мільйон ринських! Значить, на місці, де тепер живуть нужденні та нетямучі руські селяни, жили колись люди, що робили і вживали оті золоті оздоби!

По безмежних полях-степах нашої України, від Серету та Стрипи аж геть до Дону, стоять мільйони більших і менших могил, валів, круглих, мов перстені, насипів, тисячі так званих городищ, тобто руїни давніх міст, замків, укріплень. Уже близько сто літ люди розкопують ті сліди давніх віків, віднаходять у них свідоцтва про життя-буття людей перед сотками й тисячами літ.