Сірі бджоли

– Та я ще не йду, – Петро напружено посміхнувся. – Меду не треба. Хіба що тут, до чаю.

– Так-так, звичайно! – заметушився Сергійович, нагнувся, дістав з підлоги літрову банку.

Знову запала мовчанка, але порушувати її Сергійовичу більше не хотілося. Правда, хвилин за кілька він знову перейменуванням вулиць зацікавився.

– На що перейменовують? – спитав майже пошепки.

– Ну, якщо вулиця Маркса чи Леніна, то на Бандеру чи якогось письменника, – сказав солдат.

– На письменника краще, – висловив думку Сергійович. – Ми ось, до речі, зараз на вулиці Леніна сидимо.

– Коли війна закінчиться – перейменують обов’язково, – твердо заявив парубок.

– А якщо я сам захочу нову назву обрати?

– Можна, тільки треба з рештою жителів вулиці разом вирішити. А потім до міської ради звернутися.

– Це не скоро, – хмикнув Сергійович. – Ой не скоро!

– Ну я таки піду, – Петро зняв зі спинки стільця автомат, на плече повісив. Лівою рукою шапку-балаклаву зі столу забрав, а правою у карман теплої камуфляжної куртки поліз і витягнув звідти гранату РГД-5. Поклав поряд з чашкою.

– Це вам, – сказав, з повагою на хазяїна глянувши. – Незручно якось у чужу хату без подарунка! З пустими руками…

– Так а… – знітився Сергійович. – Нащо вона мені?

– Для самооборони. Не знадобиться – після війни на городі закопаєте! Як хочете, можу вам мобільний зарядити у нас генератор потужний, навіть пральну машину тягне!

Сергійович розгубився спочатку, але на мить. Витягнув з ящика серванта мобільний із зарядкою. Простягнув Петрові.

Піднявся солдат, сховав дріт і телефон у кишеню куртки. Ще стоячи, не відходячи від столу, меду на останок із банки зачерпнув ложкою і до рота її відправив. Облизав жадібно.

– Якщо допомога треба буде – білу ганчірку на гілку дерева у саду прив’яжіть! Щоб видно було! – сказав хазяїну і пішов у темноту.

– Білу ганчірку? – пошепки повторив пасічник.

Замкнув двері. З трьох свічок дві загасив. Здивувався, що настрій дивним чином через несподіване спілкування з військовим покращився. Ніби розважили його цікавою телепередачею!

«Добрий хлопець, – подумав він, дивлячись на гранату. – Треба було його більше про новини розпитати».

9

Вранці у Сергійовича голова гула як дзвін. З виразу обличчя можна було подумати, що болять у нього всі внутрішні органи разом. Він вже і води холодної із чайника випив, і ложку цукру в роті тримав, доки той не розтанув. Не допомагало. Злий його погляд все до столу повертався, де з учорашньої півночі відкрита пляшка горілки стояла і чарка поруч. Підбив його нечистий відзначити візит незваного гостя військового! З іншого боку, добре, що відзначати він став вже після того, як гість у ніч пішов. Ну не в ніч, то в темінь. Адже якби і гість випив, то хтозна, чи дістався б він назад до свого бліндажа? Боляче йому було і прикро! Скільки він там випив? Від сили, чарок зо п’ять, не більше! А значить, не він у своєму жахливому самопочутті винен! Це горілка-казенка винна – «пальонка» виявилася! Він її ще до війни у сільмазі купив! І що тепер робить? Лікарів ніяких! Ліків немає! Тільки бджолині! Сільмаг давно закритий! Навіть продавщицю не виматюкаєш за те, що отруту продає!

Поліз Сергійович до серванта, дістав коробку з «бджолиними» ліками. Відкрив маленьку баночку з утрамбованою пергою. Відколупав ложечкою перги, кинув у чашку. Додав води з чайника і ложку меду з банки. Розмішував, доки напій однорідним не став. Випив повільними ковтками. Здалося, що допомагає. Чи то ґвалт у голові втишився, чи то думки у Сергійовича виструнчилися, більш ясно зазвучали. І перша думка одразу злякала: «А граната ж де?»

Знову, але вже тепер не роздратовано, а злякано подивився він на стіл. Нема солдатського подарунка! Повисовував ящики серванта – і там немає! Став кімнатою нервово соватися, зазирати під подушку, по закутках. Навіть до відра з вугіллям зазирнув! І зрозумів, що вночі надвір виходив! Взувся. Визирнув на мороз – видно ще було, пів на другу. Сніг у дворі витоптаний. Сліди до сараю-зимівника бджолиного ведуть, і до сараю-гаража, і навіть до хвіртки надвірної! Поки ходив своїми слідами, у сараї зазирав, головний біль ущух.

«Знайдеться! Не міг я її далеко засунути!» – подумав Сергійович, дозволяючи собі таким чином до хати повернутися.

Але у хаті нова турбота його охопила. Бінокль, що на підвіконні стояв, про мерця, який у полі лежить, нагадав.

– Треба його прибрати! – вирішив Сергійович і дивовижну сміливість у своїх грудях відчув.

Прихопивши з дому бінокль, вийшов на межу городу. Окуляри до очей підніс. Лежить мрець у тій самій позі, потилицею до Малої Староградівки, до нього, до Сергійовича, повернутий.

Присів Сергійович до столу. Записку настрочив: «Пашка! Я до мерця полізу, може, прикопаю трохи. Якщо уб’ють, забери мене з поля одразу. Поховаєш біля батьків. І тоді все, що в хаті є, – твоє буде! Прощавай!»

Хвилин за десять, зігнутий, поспішав Сергійович білим полем донизу. Права рука, рукавицею утеплена, саперну лопатку тримала. Чим нижче він полем засніженим спускався, до зламу землі, за котрим уже інше, але таке ж поле, вгору піднімалося, тим страшніше йому було.

Діставшись до засніженого злому – ось куди свіжий сніг з його городу «скотився», подивився він на небо. Опустилося воно так низько, ніби стеля темного шкільного спортзалу. Темнота вечірня занурювалася у білий сніг, робила його сірим. Сірий колір Сергійович з дитинства любив. Але зараз його сірий колір не тішив. Він раптом подумав, що одяг на ньому темний, і на снігу – був би зараз день чи ранок – він така ж велика і видима пляма для будь-якого снайпера, як і той, убитий, до якого він зараз повзе.

Далі Сергійович по-пластунськи поліз, тільки іноді колінами у снігову кору впирався, щоб тіло втомлене швидше уперед просунути. Біля мерця всівся. Віддихався. Озирнувся на поле, яке перетнув. Йшло воно кудись у морок. Навіть ближніх дерев саду свого роздивитися пасічник не зміг.

Улігся на бік обличчям до потилиці убитого, рукавиці зняв і обмацав-перевірив усі кишені мерзлого камуфляжу. Навіть у внутрішні заліз, і в кишені штанів також. Кругом пусто. Ні документів. Ні телефону. Нічого. Схилився над мерцем, помітив на білому вусі, що до неба дослухалося, маленьку золоту сережку. «Модник!» – фиркнув Сергійович, а погляд його тим часом уже на мертвій руці, що за дуло автомат тримала, зупинився. Правда, автомат весь, окрім дула, під сніговою корою лежав. І ще щось поряд з автоматом снігову кору угору сантиметрів на двадцять горбило.

– Сумка, чи що? – зацікавився Сергійович, переліз через труп, лопаткою бугор розгріб і бік наплічника блакитного, зовсім не військового, побачив. Ухватився за лямку, потягнув на себе. З хрускотом, долаючи напруженою рукою спротив, вирвав він зі снігового полону наплічник і зрозумів, що ваги в ньому кілограмів зо п’ять чи шість! Усередину заглянув. А там пакети з цукерками різними. «Червоний мак» Сергійович одразу по обгортці впізнав – такі у них у сільмазі продавалися. Засунув руку глибше, щоб до дна наплічника дістати. Цукерки – як лід! А окрім них – нічого!

«Солодке полюбляв, чи що?» – подумав Сергійович.

Озирнувся на вбитого. Уявив собі, як він тут йшов чи повз. Явно до лісосмуги поспішав. Значить, зліва десь і рана мала бути. Але ж лежить він лівим боком догори?! Придивився Сергійович до вбитого, але смертельної рани не виявив.

Натягнув рукавиці на змерзлі руки, спробував копнути лопаткою сніг, а наст міцний, та і снігу під ним майже немає – лише земля мерзла. Зрозумів пасічник, що ні снігом, ні землею прикопати убитого не вийде. Провів він лопаткою, як ножем, по насту. Вирізав квадрат затверділої сніжної кірки. Взяв у руки. Важкою кірка виявилася. Узявся Сергійович шматки насту вирізати довкола убитого і труп ними закривати, закладати. Хистка спочатку конструкція, з якої раз по раз якісь шматки зісковзували, поступово ставала все міцніша і надійніша.

– Ну досить вже! – зупинив себе втомлений пасічник, озираючись і оцінюючи зроблене: кори сніжної він метрів п’ятнадцять-двадцять зрізав. А значить, вся ця вага тепер на покійника давила. Давила, але і захищала його і від стороннього ока, і від голодного вороння, котре, мабуть, тільки через холоди ще сюди не дісталося і очі йому не виклювало.

Доповз Сергійович до злому. І важкість у ногах відчув. Промерзли штани наскрізь. Та і ноги від холоду замлівали. Повзти назад важче було, в одній руці лопатка, у другій рюкзак. Задуха мучила, кашель проривався. Як перепочив на зламі, до городу свого дістався, ліву гомілку судома звела. І далі, на своїй власній землі, повз він до саду і дому, як поранений.

Відкрив незамкнені двері. Він їх незамкненими для свого ворога-приятеля залишив. Бо ж як би інакше Пашка записку прочитав, якби господаря дому вбили?

Стягнув із тріском промерзлу куртку. І штани стягнув. Як роздягнувся, стало йому холодно. Засипав він до буржуйки піввідра вугілля. Туди ж записку для Пашки кинув. Вдягнувся у сухе. Два стільці спинками до пічки поставив. На спинку одного куртку повісив сушитися, на спинку другого – штани. А черевики прямо перед дверцятами буржуйки.

«Випити б оце, щоб зігрітися?» – подумав. Але діставати медову настоянку не схотів, а «казенка» вже його навчила. Тепер її можна було хіба тільки для розтирання використовувати, але аж ніяк не вживати! Хіба як Пашка херню якусь утне, то пригостити його, щоб покарати!

10

Увесь наступний день відлежувався Сергійович, прислухаючись до себе, як до рідної дитинки, що прихворіла. І кашель свій власний як чужий прослухував, ніби розділився він тимчасово на двох: на себе-хворого і себе-цілителя. Так уже не раз бувало. Так взагалі з кожним буває, хто один, сам по собі живе! Він же тоді і поваром, і їдоком був. І прибиральником, і тим, хто чистоті радіє. Правда, щоб відлежатися, довелося йому «зламаному» учорашнім повзанням по морозу під українські позиції, вугілля до хати внести, та й водою з колодязя запастися.

От і приготувався Сергійович, як людина, яка ніколи ні на чию допомогу не розраховує, відлежуватися ґрунтовно і ретельно. Адже відповідав він за своє здоров’я не лише перед собою, але і перед бджолами! Раптом що з ним трапиться, загинуть вони у всій своїй незліченності, а бути, хай і не з власної волі, душогубом сотень тисяч бджолиних душ йому ніяк не можна було.

Такий гріх, така тяжкість знайде його і після смерті там, де б не був його останній подих! Знайде і спокою не дасть: змусить вмерти ще і ще раз, за кожну померлу з його вини бджолу, і не важливо: трутень то був чи матка бджоли! Все одно! І буде він, уже мертвий, помирати і помирати нескінченно, доки не опиниться на такій пекельній глибині смерті, нижче якої нікому опуститися не вдавалося!

Лежав він до обіду у теплоті і сумнівах. А потім тепло сумніви перемогло, і вже відходило від учорашнього морозу тіло його, зігріваючись, набиралося нової сили, що відновлювала силу вчора витрачену. Іноді поринав він у дрімоту, іноді провалювався в сон. Прокидався і знову очі закривав. У якийсь момент так спекотно йому у сні стало, що наснилося, ніби вони удвох з Віталіною під ковдрою лежать. І гаряче тіло Сергійовича, який вже майже прокинувся, перегріває і на кохання налаштовує. І ось у сні налаштувався він на кохання і навіть на бік, обличчям до дружини повернувся. Обійняти її захотів і пригорнутися.

Руку до неї простягнув і знову прокинувся. І тут чи то у сні, чи то насправді сльози на його закритих очах виступили. Може, від болю спогадів, може, від жалю до себе, який тільки у сні і міг проявитися. За межами сну, у своєму реальному житті, причини жаліти себе він не бачив. Все у нього до ладу і під контролем. Ну, як не все, то майже все!

А іншим разом, уже в час пообідній, після того, як чаю з медом випив і знову ліг, наснилося йому, що він на вуликах спить. На шести своїх вуликах, у лежанку зіставлених.

І під час сну здалося йому, що не сам на сам він зі своїми бджолами! Здалося, що поряд хтось іще є. Він уві сні очі відкрив, голову підняв. А довкола краса! Дерева зелені гілками з сонцем граються, над головою антонівки висять налиті.

Глянув в інший бік, а там на розкладному рибацькому кріслі колишній їх губернатор сидить і книжку читає. Читає і посміюється, ніби сама книжка його смішить. Помітив губернатор, що пасічник очі відкрив. Відірвав погляд від книжки. Кивнув привітно. Зрозумів тоді Сергійович, що гість також хоче на бджолах полежати. Піднявся, тонкий матрац поправив. Двох охоронців губернатора ледь збоку під сливою запримітив. Стоять собі мовчки, у спину хазяїну дивляться.

– Ой, вибачте, – заговорив Сергійович у сні до поважного гостя. – Я і не почув, як ви підійшли!

– Та чого там! – знизав плечима гість, і посмішка важка-важка, майже з кілограм вагою, на великому його обличчі з’явилася. – Можеш іще полежати, якщо хочеш!

– Ні, що ви! – заметушився Сергійович. – Я зараз, до хати за простирадлом чистим!

Сонний, чув у голові ще дзижчання бджіл, ніби на магнітну плівку записане, до хати збігав. Губернатор свої туфлі дивовижні зняв і акуратно носками гострими перламутровими біля сходинки-табуреточки на травичці поставив. Усівся обережно на середній вулик. Розвернувся, ноги на лежанку закидаючи. На спину влігся. Перед тим, як очі закрити, усміхнувся, помітив, що пасічник знову здивовано на його туфлі витріщається.

Може, через те, що сон цей особливо літнім і теплим виявився, затримався у ньому Сергійович довше, ніж в інших снах. Навіть довше пробув Сергійович у цьому сні, ніж у тому, де жагуча дружина Віталіна поряд під ковдрою лежала.

А надвечір, коли голод його з ліжка підняв, відчув Сергійович себе як заново зібраний, змащений і відремонтований на совість механізм. І навіть макарони без масла, без нічого, а лише з сіллю, з’їв він з апетитом і майже з задоволенням. Радів він, звичайно, не стільки смаку їжі, скільки бадьорості, що до тіла повернулася, і особливо тому, як легко йому жувалося. Адже у чому хвороба найперше проявляється? У тому, що людині щелепами працювати не хочеться! Тепер же, після сну, хотілося Сергійовичу усього: і їсти, і чай пити, і ще пару відер вугілля на ніч з двору внести. Але вугілля у відрах ще не скінчилося. А забагато вугілля у кімнаті – теж не дуже хороша штука, адже кожна річ зі своїм пилом приходить! А вугільний пил – один із найбільш шкідливих. Це ж він Сергійовича інвалідом зробив. Це так, за медичними паперами і за документами пенсійного фонду. А папери медичні йому лікарка із поліклініки шахтоуправління виписала. Він їй трилітровку меду у подарунок приніс. Вона посміхнулася тоді, сказала «ну й добре!» і зробила його хронічним хворим. А чи був він таким хворим? Бог його знає! Так, кашель іноді до сліз у очах його мучив, а іноді зникав на якийсь місяць. Ось і зараз вугільний пил, що піднявся, коли паливо до буржуйки пересипав, Сергійовичу не дошкуляв.

11

На ранок, після кружки гарячого чаю, з Пашкиним біноклем у руках вийшов Сергійович бадьоро на межу городу. Поводив біноклем по зимовому полю. Все біле, тільки білизна місцями різна. Та і смуги витиснуті на сніговій корі помітив – його власний слід. Але навіть за власним слідом не зміг він схованого під сніговими брилами мерця відшукати.

Тепер вже заспокоївся Сергійович так, як людина, яка причини тривалої тривоги позбулася. Ну, мабуть так заспокоюється чоловік, який смертельно хвору дружину рік чи два доглядав і нарешті, поховав її, бо відмучилась і його відмучила. На небі тьмяне сонце світило, ніби крізь тонку плівку верхнього морозного повітря, крізь ту напівпрозору сірість, яка зазичай зимою на небі блакить від очей людських ховає.

Пройшов Сергійович через двір повз сарай-гараж і бджолиний сарай-зимівник. І повз будинок пройшов та через хвіртку свою на вулицю вибрався. На вулицю Леніна. Подивився в бік церкви і кладовища. Раніше б його погляд у купол церкви уперся. А потім, наближаючись, піднімалася б церква перед прихожанами своїми дерев’яними стінами, у божественний синій колір пофарбованими. Але «раніше» – це не «зараз»!

Пішов він до церкви, якої більше не було. Пішов вуличною ґрунтівкою, яку колись камінням посилили, і вугільним шлаком рівняли. Не гірше асфальту вона літом була. Та і зараз через повну відсутність руху на дорозі не прикрашала її звична зимова колія з мерзлого снігу. Легко йшлося Сергійовичу. Дуже легко.

Ішов він вулицею, як її хазяїн, думав про те, що одна-єдина машина на цій половині села у нього у гаражі стоїть і кращих часів чекає. А коли вони настануть, ці часи, то зимовою дорогою так от легко не походиш! Тоді доведеться обабіч, до парканів притискаючись, йти. А колією «Жигулям» та «Волгам» поступитися. Та ще й вантажівці із жовтим кузовом-фургоном і синім написом на ньому: «Укрпошта», для котрого колія завузька буде і тому поїде він по дорозі ніби на один бік нахиленим.

І от ішов Сергійович вулицею, власні кроки слухаючи, і раптом тривогу відчув. Зупинився, причину тривоги зрозуміти намагався. Тиша цього ранку цілком мирною була. Навіть не вірилося. І зараз, коли ноги слухати її не заважали, упевнився ще раз Сергійович, що жодних, навіть самих віддалених звуків війни не має вона. Над головою ворона пролетіла і так близько крила її майнули, що пасічник голову в плечі на мить втягнув.

А потім провів птаха поглядом, посміхнувся Сергійович і далі до церкви пішов. Згадав зимове синє пальто Віталіни, згадав її коричневі шкіряні чоботи. Згадав сіру пухову хустку, оренбурзьку. Хустку він їй подарував. Сусідка Віра у Росію їздила до сестри і завжди товар для домашньої дрібної торгівлі привозила. І хустки оренбурзькі також. Віталіна хустку носила, але лише у Малій Староградівці. А коли взимку до себе у Вінницю їхала, залишала її вдома! Видно, не були там, у Вінниці, оренбурзькі хустки в моді.

Згадалося Сергійовичу, як у першу їх спільну зиму до неї племінник приїздив з родиною – дружиною і донькою. І як вони, коли напилися іноземного портвейну, що його племінник на подарунок привіз, пішли на край городу з санчатами і спускалися на них полем до самого нижнього зламу землі. Падали, сміялися, перегукувалися. Важко нагору піднімалися, санчата за собою тягли. І знову вниз летіли. Схил, ніби і не крутий, але всі не дрібні, навіть донька племінника – теж не крихітка. І тому санчата спочатку вниз повільно ковзали. Але потім швидкість набирали таку, що у вухах вітер свистів!

Озирнувся ідучи Сергійович на будинок сусідки Віри. Вікна цілі, двері упоперек товстою дошкою забиті. На дошці, що вже потемніла від зміни погоди, ще видно напис, самою Вірою зроблений. Чорною фарбою: «Господарі живі».

– Дай Боже, дай Боже! – прошепотів пасічник.

Дивно, але такий стверджувальний напис на покинутому будинку радував Сергійовича щоразу, коли його погляд на ній зупинявся. Мабуть тому, що спочатку він про дружину свою, Віталіну, думав. А чому ж це йому так легко про дружину згадується, а ось доньки як такої ні на думці, ні у спогадах немає? Мабуть, тому, що маленькою вона була, надто маленькою, щоб з батьком зблизитися. Чотири роки їй було, коли поїхали вони, його покинувши. Може, і сам він винен у тому? Можливо, треба було йому посміхатися частіше і від нарядів Віталіни не так губу копилити? Може, слід було взагалі менше говорити і більше посміхатися? Хай навіть через те він міг їй і нерозумним видатися. Жінки дурників або таких, хто дурником прикидається, більше люблять чи легше терплять! Хрін його знає, що у сімейному житті головне: кохання чи терпіння?

Та якби після пологового не «вибухнув» Сергійович, жили б вони, мабуть, і зараз разом. Утрьох. Тільки де б вони жили? У Вінниці, у батьків Віталіни? Ні, туди б він не поїхав. А тут би вона не лишилася, навіть якби і дожили до війни разом у мирі та злагоді. Ні, що сталося, те сталося, інакше і бути не могло.

До підірваної церкви лишалося пройти трохи – по чотири двори з кожного боку вулиці: ліворуч тут Крупіни, Далідзе, Петренки і Маціпури, а праворуч – Сєргєєви, старий Лефтій, Корзони й Уріцинови.

Зупинився раптово Сергійович так, ніби сама дорога його зупинила. Щось спантеличило, відкинуло його увагу до ледь віддаленого його ж кроками минулого. Озирнувся. Повернувся метрів на десять. І все зрозумів. Минув він, думаючи про своє, сліди черевиків, які впоперек дороги пунктирну лінію провели. Оглянув їх – видно було, що сліди ці не раз оновлювалися у різні боки. А на дорогу з двору Сєргєєвих і далі у двір Крупіних сягали. Вирушив Сергійович слідами до Крупіних.

Побачив, що двері разом із дошками, що її закривали, від одвірку відірвані і лише прикриті. Потягнув за ручку. Нижня дошка, що впала, з неприємним звуком об зледенілий бетонний поріг скреготнула. Зайшов усередину – холод покинутого будинку війнув йому в обличчя.

У кімнаті на столі три літрових банки відкритих із замерзлою консервацією, а з однієї – з баклажанами у помідорах – виделка стирчить. Під столом дві пусті пляшки з-під горілки. Горілка не звична «Немирів» чи «Московська», а якась «Крутая»! Таку він у житті не бачив. Взяв до рук, втупився в етикетку: «Сделано в Ростовской области». Обидві стулки шафи відчинені, у серванті шухляди висунуті.

«Чужинець ходив», – зрозумів Сергійович.

Вийшов у двір, озирнувся. Побачив, що сліди до дому ведуть. Привели вони його геть на межу городу. Зупинився перед товстим намостом із соломи. Праворуч по сніговій корі гільзи розкидані. Десятків зо два. Згадав Сергійович слова солдата про снайпера, який з боку церкви стріляє.

Постояв над лігвом снайпера, зітхнув. Плечима здвигнув через те, що жодна зрозуміла думка від побаченого на думку не прийшла. Натомість прийшло відчуття холоду.

«Якщо ці звідси по «украм» стріляють, то «укри» зрештою гарматою відповідь дадуть!» – подумав Сергійович.

І уявив собі, як летить з боку Жданівки снаряд і ніби роздумує: куди впасти! І вже на льоту в бік його, Сергійовича, двору повертає.

Здригнувся пасічник через страшну гру власної уяви. А що, як зустріне він зараз цього снайпера, а той буде на війну, на своє військове місце йти? Що він зробити може? Сказати? Попросити? Віддати наказ? Людині зі снайперською гвинтівкою щось говорити-наказувати?

Скривив Сергійович вуста. І злякався раптом, що снайпер цей ось-ось і дійсно тут з’явиться. Наставить на Сергійовича пістолет чи автомат, чи гвинтівку свою! А що у Сергійовича? Граната подарована? Так і не знає ж він, куди її сп’яну приткнув! Нічого у Сергійовича немає, нема чим йому себе захистити!

Зовсім неспокійно на душі у пасічника стало. Вибіг він з двору Крупіних і назад додому поспішив. Біля провулку Мічуріна зупинився. Подих перевів. І саме тут самотність свою особливо гостро і важко відчув. Бо вибір дороги з’явився: чи прямо додому і ліворуч, чи на Шевченка, до Пашки.

– Ні, – тупцяючи на місці, вирішив Сергійович, – з пустими руками не можна! Занесу-но я йому бінокль! Мені він вже не потрібний!

Підходячи до будинку, погляд на потемніле небо кинув. А на ньому хмари сині, снігом переповнені. Летять кудись, і невідчутний тут знизу вітер підштовхує їх.

12

Спочатку на стукіт кулаком у двері ніхто не відповів. Тоді приклався Сергійович ще три рази значно сильніше.

– Хто там?

– Та хто ще? – голосно, щоб за дверима чути було, крикнув пасічник. – Я це!

– А! Ти це! – відповів Пашка. – Ну зачекай хвилинку!

І зник, залишивши Сергійовича на порозі перед закритими дверима здивованого.

Коли двері відчинилися, в обличчя Сергійовичу тепло дому війнуло, а в ньому – випари алкогольні.

– Ти, Сєрий, чого це? – спитав Пашка, пропускаючи до хати незваного гостя.

«Язик заплітається!» – подумав пасічник. А замість відповіді простягнув хазяїну дому бінокль.

– А-а, дякую! Чаю, мабуть, хочеш? Чи, може, кави?

– А в тебе є? – Сергійович озирнувся здивовано.

– У мене багато чого є, – похвалився Пашка.

«Ну і дурний, що про це просто так говориш!» – подумав Сергійович, але сказав:

– Ну давай кави, давно кави не пив!

Дрібними кроками, як старий, пішов хазяїн дому до кухні і двері за собою зачинив. Викликало це у Сергійовича підозру – чого це дверима від гостя відгороджуватися? Але тут Сергійович посміхнувся, пов’язавши закриті двері із вихвалянням Пашки про те, що в нього «багато що є». І на вікно за столом подивився. За тюлем на підвіконні побачив переполовинену пляшку горілки і дві пусті чарки. Насупився. До столу придивився – на старій лляній скатерті, котру вже разів десять випрати треба було, крихти від хліба. Накрив їх купку широкою долонею, притис до стільниці, перевіряючи: свіжі чи давні. Ніби як давні, висохлі. Колються.

– А що, гості ходять до тебе? – спитав Сергійович, коли двері з кухні відкрилися і вийшов із них хазяїн з двома горнятками, що парували.

– Нє! Які тут гості! – Пашка клеїв дурня, посміхаючись, зуби свої криві показав.

Проте Сергійович на його слова не зважав. Перевів погляд на саморобну пічку-голландку під іншим вікном. Замислився. У пічці цій топка була вдвічі більша, ніж у буржуйці Сергійовича. Але використовували її тільки для тепла, їжу на цій пічці не гріли і не готували.