Рожева Миша

Сонце тихо сідало в рожеве море, і ми все це оцінили.

– Узагалі так, – сказав дядько Юра, – дітей ми відправляємо.

– З нянею на додачу, – сказала мама.

– А ти вирішуй, як хочеш, – сказав дядько Юра татові.

– Нехай їде, – сказала мама. – У них є що обговорити з Матіасом. Матіасе, ви любите розумні розмови?

– Дуже! – вигукнув Матіас.

– Мій чоловік – фахівець по розумним ля-ля.

– Та що ви мене виштовхуєте на берег! – раптом обурився тато. – Врешті-решт, я теж люблю бурю.

– Ну і люби собі на здоров’я! – знизала плечима мама.

Няня зібрала мої речі, і тато з мамою вийшли нас проводжати. Клоп узяв мене за руку. Йому не терпілося залишитися зі мною удвох. Маринка стояла з невеликим зеленим рюкзаком за спиною. На рюкзаку було зображено велику божу корівку. Мама ласкаво обняла мене:

– З ким ти будеш сьогодні вночі спати? З Рожевою Мишею? – Діана прийшла до тями після операції, тримаючи на руках Рожеву Мишу.

– Звісно, – сказала я.

– Правильне рішення, – схвалив тато.

– Бувай, – сказала я йому. – Стережися, не потони під час бурі!

Я можу дозволити собі так сказати татові. Але не мамі. Cама не знаю чому.

– Не потону! – підморгнув тато.

Клоп потиснув по-дорослому руку спочатку моєму татові, потім – мамі, стильно нахиливши при цьому голову, як це роблять маленькі німці. Дядьку Юрі він придурливо помахав рукою, розчепіривши пальці, як пальмову гілку, а з Юлею взагалі не попрощався.

Матіас завів мотор, ми попливли до острова. Я встала в човні і весело стала махати батькам:

– Бувайте!

– Прощайте! Прощайте! – заголосив поруч зі мною Матіас ламаною російською мовою.

– До завтра! – кричала, склавши долоні в трубочку, Маринка.

– Я вас більше ніколи не побачу… – голосив Матіас. – До побачення назавжди!

«До чого ж погано цей німець володіє російською мовою!» – дивувалася я.

* * *

Острів був кам’янистий, з невисокою рослинністю. Наче його об’їли козли. На пристані нас зустрів місцевий матрос, допоміг вилізти.

– Чому у вас острів називається нежилим, якщо у вас тут є навіть матрос? – запитала я.

– Він не рахується, – посміхнувся Матіас.

– А ви? Ви ж теж тут живете!

– За великим рахунком я теж не рахуюсь, – відповів Матіас і дуже дивно на мене подивився.

Не тільки Матіас з матросом жили на безлюдному острові. Там були ще кухар, кухарка, якісь мовчазні слуги. Вони всі були з країни під назвою Перу. З тварин на острові жили пара шакалів, кілька зайців і облізлий кабан. І ще там був вертолітник! Коли ми зайшли в будинок, в якому не було вхідних дверей і який, здавалося, весь складався з протягів, Матіас сказав:

– Ну що? П’ємо чай?

– Ні! – сказали ми хором із Клопом і Маринкою.

– Купаємося в басейні з блакитною підсвіткою?

– Це можна, – байдуже відповіли ми.

– Або політаємо на вертольоті? – запропонував Матіас.

– Так! Так! – у захваті закричали діти, хоча я прямо вдавилася від страху. Я ніколи ще не літала на гвинтокрилі. Тут ми помітили, що біля будинку стоїть малесенький, як дрібна бабка, вертоліт. Матіас покликав вертолітника:

– Це військовий льотчик Едвард, – представив його Матіас. – Американець. Воював на різних війнах.

Едвард посміхнувся:

– Hi!

– Ви вбивали людей? – зацікавився Клоп.

– Я багато що робив на війні, – бадьоро кивнув Едвард.

– Що, правда, вбивали? – запитала я.

Я знала, що є люди, які вміють убивати людей, але мені не доводилося з ними близько познайомитися.

– Я вбивав, мене вбивали! – розвів руками Едвард.

Ми залізли у вертоліт, пристебнулися і наділи дуже великі навушники, від чого відразу перетворилися на героїв мультиків. Діана з Маринкою і Рожевою Мишею залишилися на землі: в цій бабці їм не знайшлося місця. Вертоліт затрусився, як злий чаклун. Ми летіли над островом. Матіас повідомив у навушники, що зараз ми побачимо старий маяк.

Маяк стояв на скелі.

– Там хтось живе? – запитала я крізь шум.

– Цей маяк побудований в 1905 році… – почав Матіас.

– До нашої ери? – проявила я свою ерудицію.

– Йез! – зрадів Матіас. – У всякому разі, не раніше! Колись там жив доглядач із сім’єю. Але тепер маяк працює в автоматичному режимі.

– Там багато кажанів, – сказав вертолітник.

– І привидів, – додав Матіас.

– Ви їх бачили? – обмерла я.

– Ну так. Наш вертолітник теж може бути привидом.

Вертолітник почав нервово сміятися.

– Хіба привид може управляти вертолітом? – засумнівався Клоп. – Це має бути дуже розвинутий привид!

– З привидами страшно літати, – сказала я. – Вони ж не ризикують життям.

– Так, але вони ризикують смертю, – сказав Матіас.

Ми перезирнулися з Клопом, але промовчали.

– Я загинув на в’єтнамській війні, – зізнався вертолітник.

– Де? Де? – не зрозуміла я.

– У В’єтнамі!

– Це десь у Донбасі? – запитала я.

Відповіді я не почула. Наш вертоліт вилетів у море, і ми побачили яхту дядька Юри зверху. Вона спокійно погойдувалася на хвилях. З неї, як з труби, в небо здіймався стовп веселої музики. Ми висунулися і придивилися.

На верхній палубі моя мама танцювала з дядьком Юрою, а тато – з депутатом Юлею. Всі четверо були в одних трусах. У депутатки були розпущені мідні волосся, а на великих грудях бовтався величезний золотий хрест. Ми ще розгледіли чотирьох дівчат із пляшками шампанського в руках. Вони теж були в трусах. Вони всі наближалися до нудизму. Я впевнена, що люди майбутнього будуть складатися з одних нудистів.

Нарешті, вони почули і побачили вертоліт, втупилися в небо і здогадалися, що ми – це ми. Вони стали махати нам, але, на мій погляд, ми їм завадили. У всякому разі, Юля скоріше не махала, а відмахувалася від вертольота, як від гнойового жука. Ми політали-політали над ними, а потім ще довго літали просто так вечірнім небом.

Після польоту Матіас показав нам наші кімнати. Було дві дитячих. Як розміститися? Нам удвох з Маринкою? Брату з сестрою? Або як?

– Давай спати в одній кімнаті, – запропонував мені Клоп.

Діана обурено знизала плечима:

– Цього ще не вистачало!

– А що тут такого надприродного? – здивувалася я. – Клоп спатиме з одного боку дивана, я – з іншого…

– Я подзвоню мамі, – сказала Діана.

– Вона танцює, – попередила я.

– Гаразд, – великодушно дозволила Діана. – Спіть валетом! Ми з Клопом відкрили шафу. Там було багато чужого дитячого одягу. Ми зраділи і вирішили влаштувати маскарад. Я вбралася в костюм хлопчика-моряка й одягла білу безкозирку. Клоп довго думав, що б йому надіти і, зрештою, вбрався дівчинкою. На ньому було синеньке плаття з зірками і білі колготки. В ящику ми знайшли золоту дівочу перуку. Клоп з моєю допомогою надів його на голову. Взявшись за руки, ми підійшли до довгого, до підлоги, дзеркала. Ефект перевершив усі мої очікування. На нас дивилися хлопчик-матрос і чарівна дівчинка з милими щічками.

– Ну, як ми? – обернулася я до Рожевої Миші.

Вона придивилася до нас.

– Марусю, ти – чудовий матрос! А ти… – вона замислилась. – Дівчата в одязі хлопчиків виглядають більш природно, ніж хлопчики в одязі дівчаток.

– В якому сенсі? – не зрозуміла дівчинка на ім’я Клоп. Насправді його переодягання було набагато радикальнішим, ніж моє.

– У тобі є щось… не знаю що, – сказала я.

– Так-так, саме так! – погодилася Рожева Миша.

– А мені подобається! – сказала дівчинка Клоп.

– Підемо покажемося Діані!

Ми вбігли в кімнату Діани. На наш подив, вона була не одна і в дивній позі. Над нею навис Матіас, і мені було видно, що він хоче прокусити їй шию.

– Що за справи! – вигукнула я. – Що ви собі дозволяєте, Матіасе! Геть! Не смійте кусати Діану!

Він повернувся до мене, і я побачила його зуби-ікла.

– Ах, ось що! – сплеснула я руками. – Так ви, виявляється, ще й вампір?

– Вампір-дилетант… Вампірю у вихідні, – закровожерничав Матіас. – А сам-то ти хто, матросику?

– Діана – моя няня. По суті, моя приватна власність! Нічого гострити на неї зуби!

– Так ти Маруся! – посміхнувся іклами Матіас. – Так би відразу і сказала!

– Марусю! – закричала Діана. – Це ти? Як ти мене налякала! – Вона закуталася в простирадло. – Все-таки треба стукати, перш ніж вриватися в мою кімнату! Ну і що, що він вампір? Він навіть ще не встиг мені нічого жахливого зробити!

– А це що за красунечка? – зацікавився Матіас. – Марусю, де ти її відкопала?

Клоп зробив реверанс, як справжня дівчинка.

– Це Маринка? – скривилася Діана.

– Як ти гадаєш? – сказала я.

– Клоп? – ахнув Матіас. – Нічого собі! Подаруй його мені!

– Кого? – запитала я.

– Клопа!

– Але його немає. Є дівчинка.

– Ну, подаруй мені цю дівчинку. Нехай живе у мене на острові.

– А де ви бачите дівчинку, крім мене?

– Боже! – скрикнув Матіас. – Ці росіяни можуть заплутати навіть вампірів!

До кімнати вбігла Маринка:

– Що у вас відбувається?

Побачивши нас у костюмах, вона закричала:

– Я теж хочу бути іншою!

– Гаразд! – сказала Діана. – Валіть звідси. Дайте мені, нарешті, поспілкуватися з вампіром!

* * *

– Так, непогано бути хлопчиком, – сказала я, роздягаючись перед сном. – Прямо відчуваєш у собі мужність. Ти б мене любив, якби я була з тикалкою? – запитала я Клопа.

– Ну так, якби я був дівчинкою, а так, мабуть, ні, – похитав головою Клоп.

– Цікаво все-таки влаштоване життя, – сказала я. – Стільки всяких пікантних умовностей!

– Я втомився бути дівчинкою! – Клоп жбурнув золоту перуку на підлогу і почухав скуйовджену шевелюру.

«Милий», – солодко тьохнуло в мене щось усередині живота.

– Ага, а мені належить бути дівчинкою все життя!.. Чому тут так багато дитячого одягу? – вголос задумалася я.

– Треба запитати у вампіра Матіаса, – Клоп на очах перетворювався в хлопчика.

– Ти думаєш, він пристає до дітей теж?

– Звичайно! Смокче дітей, як льодяники!

– І нас з тобою теж?..

– Все може бути.

Я втупилася йому в пахву.

– Не бійся! – блиснув очима Клоп. – Я гну підкови! З раннього дитинства я мию ноги в біде! Я тебе захищу!

– Ти схожий на Ісуса Христа! – вигукнула я.

– Так, схожий! Краєм ока і краєм вуха, – погодився Клоп.

Розділ 9

БУРЯ

Під ранок я прокинулася від страшного гуркоту. Я подумала, що до нас у спальню ломиться вампір Матіас. Я стала трясти свого хороброго кавалера, але Клоп пускав солодку слину і не прокидався. У якийсь момент я вирішила, що гуркіт мені тільки сниться, але ліжко стала ходити ходуном, і я зрозуміла: це не сон.

– Рожева Мишо! – крикнула я не своїм голосом. – Що це?

– Земля трясеться! – застукала зубами Рожева Миша, яка спала в кріслі.

«Піп на курці несеться…» – мимоволі відгукнулася моя підкірка. Я підбігла до вікна. Ще поштовх! Я побачила, як антикварний маяк упав з обриву в море. В кімнату влетів Матіас з мертвотно сірим обличчям. Він був у мокрому жовтому плащі до п’ят.

– На підлогу! – скомандував він. – В отвори дверей. Так безпечніше!

За Матіасом до нас закотилися клубками тварини острова: пара шакалів з приниженими посмішками, безбашенні зайці, кабан, що з’їхав з глузду. Вони забилися під диван і тремтіли.

Крізь гуркіт стихії ми раптом почули чийсь владний голос:

– Якщо ми живемо на морському дні, то це ще не означає, що я повинен щодня їсти рибні котлети!

– Хто це? – запитала я Рожеву Мишу.

– Господи! – благала вона. – Так це ж долинув до нас голос самого морського царя!

Рожева Миша в страху підбігла до мене. У вікно ми побачили, як море мордує яхту дядька Юри. Величезні хвилі били її з розмаху. Якісь чоловічки з’являлися на залитій морем палубі й швидко зникали. Яхта крутилася, як дзиґа.

І раптом знову в нашій дитячій пролунав потойбічний звук. Але тепер це був уже не цар з його рибними котлетами. Спочатку акорд гітари. Потім голосом, схожим на голос Гітариста, що спотворив мене, пролунали схвильовані слова:

– Олено, сюди-сюди! В тунель! Сміливіше! Олено-Олено! В тунель! До мене!

Хтось ніби схопив яхту величезними руками за боки і потягнув униз. Вона спочатку встояла й навіть спробувала вирватися. Її знову рвонули вниз. Яхта нахилилася, зачерпнула води, але знову встояла. Утретє її так різко потягнули вниз, що вода завирувала, і яхта провалилася крізь хвилі.

– Гітарист! – як поранена пташка, пискнула Рожева Миша. – Це його пекельні витівки! Втім, ніякий він не Гітарист!

– А хто?

– Краб-Вершитель!

– Що це означає? – тремтячим голосом запитала я під тужливе завивання шакалів, зайців і кабана.

– Це означає… – Рожева Миша мужньо подивилася на мене, – це значить, що твої батьки потонули!

– Мамо! Батьку! – впала я на коліна і почала битися головою об стіну. – Що ви наробили! Навіщо ви потонули?

* * *

Земля здригнулася в останній раз, напружилася грудьми, вигнулась ребрами – стихла. Хвилі ще вирували, але море мало-помалу заспокоювалося. Землетрус скінчилося.

– Я піду кинуся зі скелі! – схлипувала Маринка.

Клоп стиснув кулаки:

– Я готовий вбити цього підлого Бога!

– Добре, що хоч діти вижили, – витирала сльози Діана, притулившись до Матіаса. Матіас сидів на дивані, широко розставивши коліна, низько опустивши свою чорно-руду голову.

Мене з дитинства вчили релігії. Тоді це вважалося модним. Мене вчили, що померлих Бог забирає на небо, і вони дивляться на нас. Смерть не здавалася мені страшною. Але з яхтою було поіншому… Як… як я буду далі жити?

– Чому ти не плачеш? – у сльозах повернулася я до Клопа.

– Якщо ти плачеш, я не повинен плакати ні за яких обставин!

– Хіба тобі не шкода тата?

– Звичайно, шкода. Але що я про нього знав? – закусив він губу. – Значить, така доля.

– Я ненавиджу тебе! – закричала я на Клопа. – Доля? Що це? Дурне слово!

Клоп майже силою взяв мене за руку:

– Батьки не потрібні до тієї хвилини, поки вони є. Але ми не пропадемо! Мій тато був багатим. Від нього мені з Маринкою щонебудь перепаде. Ми з тобою виживемо, даю слово!

– Мені ніхто не потрібен, крім мами і тата. Кращих у світі мами і тата…

– Ти обіцяла: ми одружимося! Маринка буде жити з нами!

– Божевільний! – вирвалася я. – Не хочу я тебе! Хочу маму і тата!

– Відчепись від неї! – крикнула Маринка. – Пішли краще кинемося зі скелі!

Вона схопила брата за сорочку і потягла з кімнати. Матіас схопився з дивана і закрив тілом двері дитячої. Він повірив, що сестра з братом кинуться зі скелі.

– Я сподіваюся, що ми їх знайдемо, – раптом сказав він.

– Тіла приб’є до берега? – запитав Клоп.

Я знову розревілася.

– Ні… Зовсім не те… – похитав головою Матіас, – Але це таємниця, я повинен подумати…

– Яка ще таємниця? – запитала Маринка.

– Таємниця життя і смерті, – тихо сказав Матіас.

– Вона вам підвладна? – втупилася в нього Маринка.

– За ідеєю, вона повинна бути підвладна людям. Але люди зайняті війною і всякою поганню. А цим ніхто ще серйозно не зайнявся.

– Крім нас, філософів, – заперечила Маринка.

– Чому ти називаєш себе філософом? – насупився Матіас.

– Мені подобається це слово… – пояснила Маринка. – І потім я читала «Критику чистого розуму» Канта. Кілька сторінок…

– Зрозуміло! – обірвав її Матіас. – Але філософи нині практично скінчилися, а таємниця смерті залишилася… Зрештою, ви можете спочатку жити у мене на острові, – продовжував він. – Це такий мирний острів! Недарма до мене на острів приїжджають відпочивати найкращі футболісти світу, найкращі монархи і диктатори, найкращі музиканти і письменники…

– Мені зараз не до письменників, – розлютилася я.

– Але пожити тут? Це такий мирний острів! Я подарую тобі всю дитячий одяг з дитячої кімнати! Там є найпрестижніші бренди!

– Не хочу! – відрізала я. – Ви обіцяли знайти мені моїх батьків!

– У мене є план. Не будемо втрачати надії. Надія – ось чим відрізняється людина від тварини!

– Дурниця, – заявила Рожева Миша. – Я теж харчуюся надією. Не кормом єдиним!

– Мені так шкода твого тата, – раптом глибоко зітхнула Діана, гладячи мене по голові. – Адже він такий хороший! Такий добрий! Такий… такий…

– Мама – теж, – уточнила я.

– Ну, так… Але тато… він такий привабливий!

– Так, твій тато Особлива Думка був класним, – сказав Клоп. – Без одного з батьків ще можна йти по життю, а без двох уже не пострибаєш.

– Ти все-таки милий, – несподівано для себе сказала я. – Шкода, що не очкарик. Я люблю очкариків!

– Заради тебе я готовий зіпсувати очі! – заявив Клоп.

– А що, якщо ми дітям дамо морозиво? – з хитрою посмішкою запитала Діана Матіаса. – Маруся любить мангове!

– Знайшла час для мангового морозива! – стримала я свою няню.

– Діти відхідливі, – Діана підняла очі на Матіаcа, шукаючи розуміння.

– Але дивись, – сказав мені Клоп, – хіба ти не читала казки? Там часто-густо помирають батьки, і нічого…

– Ну так, – зітхнула Маринка, – в казках діти самі б’ються за своє життя!

– Знаєш, – раптом таємниче звернувся до мене Матіас, – щось говорить мені, що вийде… Пішли!

* * *

Ми всі зібралися в центрі будинку, у Великому Залі. Матіас натиснув на кнопку, і підлога в середині залу розсунулась. Під підлогою нічого не було видно. Повна темрява. Очі Матіаса засвітилися по-особливому. Я відвела його в сторону.

– Що там, у темряві? – запитала я.

Він мовчав. Я несподівано для нього махнула рукою, як шаблею, і перетнула його руку біля ліктя, не відчувши опору. Рука його була як туман.

– Ой! – я з жаху затиснула рукою рот.

– Спробуй ще разок, – сказав викритий привид.

– Як? – я витріщила на нього очі.

– Ну, ще раз! – попросив він.

Я подумала з хвилину і знову махнула рукою, як шаблею. На цей раз його рука виявилася твердою. Моїм пальцям стало боляче.

– Ой! – знову скрикнула я, на цей раз від болю. – Так ви хто?

– Я можу бути як людиною, так і примарою, – спокійно відповів Матіас. – Іноді зручно бути безтілесним. Іноді краще бути людиною. Наприклад, коли ведеш машину і тиснеш на газ. Машина краще слухається людини, ніж примари.

Я продовжувала зі страхом стежити за ним.

– Привиди тобі ще знадобляться, – запевнив мене Матіас із доброзичливою усмішкою: – Особливо ті, хто люблять надію… Вважай, що я твій привид.

– Зрозумійте, я жодного разу в житті не бачила таких… як ви…

– Зараз не час боятися привидів, – Матіас подивився на годинник.

– Але як ви стали напівлюдиною-напівпривидом?

Матіас насупився:

– Не дитяча це історія. Мені треба повірити в тебе, щоб розповісти.

– Гаразд. Не будемо втрачати часу, – погодилася я. – Час шукати маму і тата.

– Я ще візьму з собою вертолітника.

– Американця Едварда?

– Так. Він дуже ефективний привид!

Розділ 10

ДЕХТО

Через сорок п’ять хвилин темрява в центрі залу стала поступово розсмоктуватися. Освітилися червонуватим світлом сходи, що ведуть до нижнього майданчика. На майданчику виділилися ковані чорні двері. Це були двері… ліфта!

Ліфт – але куди?

Ми всі, з зібраними речами, Маринка – з зеленим рюкзачком, вже стояли перед ліфтом. Це був великий вантажний ліфт із кнопками, що світяться, і скляною кабіною.

Матіас натиснув на кнопку, і ми стали швидко, з пронизливим свистом, спускатися. Діана заплющила очі. Маринка прикрила долонькою рот.

– Маринко! – несподівано згадала я свою розмову з дядьком Юрою. – А в тебе є менс?

– Ти хоч знаєш, про що питаєш? – подивилася на мене Маринка.

– Не дуже. Це що, гірше сексу? Ми тут можемо загинути, а я так і не дізнаюся, що таке менс!

– Я дам тобі філософське визначення менсу. Але як-небудь іншим разом, – строго сказала Маринка. – Зараз займаємося вивченням підводного світу.

Едвард жваво усміхався, підслуховуючи нашу розмову. Ліфт вирвався з підземелля і пішов глибоко під воду. Клоп дивився, як за стінами ліфта виникають і рояться якісь дивні видіння.

– Я колекціоную видіння, – пояснив Матіас. – Тут у підводних клітях у мене є цілий музей людських видінь.

У цей момент якісь скелети стали стукати в нашу кабіну, трясти її й дряпати вікна. Вигляд у них був далеко не завжди дружній.

– Не хвилюйтесь! Це тільки бачення, – сказав Матіас. – Вони небезпечні тим, хто в них вірить.

– Це сни? – посірів Клоп, ухиляючись від простягнутої руки скелета, яка дивним чином просунулась до нас прямо в кабіну.

– А ці фрагменти тіл? – остовпіла Маринка, побачивши, як людське серце і кисть руки впливли до нас у кабіну.

– Авіакатастрофи… – пояснив Матіас. – Раптова смерть.

– Аааа! – закричала Діана, яка на секунду розкрила очі й побачила танцююче перед нею в воді тіло мого тата з припухлим животом, напівзігнутими ногами і розставленими в різні боки руками. За ним плавали у воді дядько Юра, який з хижою посмішкою хапав Юлію за ноги, і моя мама зі з’їденими рибами очима.

Мене знудило. Видіння зникли. Мене ледве-ледве відкачали.

– Кошмарні сни, – пояснив Матіас. – Але кошмарами справа не вичерпується.

– А це хто? – ледь ворушачи губами, запитала я, показуючи пальцем на дивну істоту, яка, звиваючись, разом з нами спускалася вниз.

– Дехто!

– Не зрозуміла.

– Це такий черв’ячок! – шанобливо відгукнувся про черв’ячка Матіас. – Його так і звуть: Дехто.

– А що Дехто робить?

– Дехто – нерв життя. Без нього життя б зупинилася.

– Як це?

– Він породжує сни, мрії, міражі, глюки, видіння і харчується ними, як хлібом. Дивись, Дехто хоче з тобою поговорити.

Дехто підібрався до скла кабіни і приліпився до ліфта, що летів униз. Він дивився на мене сумним, доброзичливим поглядом.

– Дехто, – сказала я, – що сталося з моїми батьками?

– Вони потонули.

– Я можу їх урятувати?

– Поспішай, поки мама не перетворилася в русалку на виданні, а тато – в водяного вченого з особливою думкою.

– А куди мені йти?

– Знайди Підводного Короля. Тільки він може тобі допомогти.

– Ах, не вірю я в ці казки…

– Це не казки, – скрушно сказав Дехто. – Це підводне життя після життя.

– По-моєму, це теж казки, – пробурмотіла я, незважаючи на моє релігійне виховання.

– Не сперечайся з ним, Дехто знає ключові смисли життя! – шепнула мені на вухо Рожева Миша.

– Смисли життя?

– Смисли життя давно викрадені, – сказав Черв’ячок. – Люди намагаються вижити без них.

– Як це?

– А ось так! І обов’язково знайди Залізний Ключ з подвійною борідкою… Він дуже стане в нагоді тобі!

– Але таких ключів – хоч греблю гати! – вигукнула я. – У нас від гаража такий ключ… І від квартири в Москві… Як його знайти? Він же не золотий!

– У тому-то вся і складність, – махнув хвостом Дехто і розтанув у темряві.

Ми долетіли на ліфті до самого низу шахти, не розбившись, але з волоссям, що встало дибки. Там унизу, серед тисячі різних риб, прихована у водоростях, що рухалися, колами плавала величезна жовта сигара.

– Мій потайний підводний човен, – сказав Матіас.

– А хто капітан?

– Я! – Мені посміхнувся вертольотник Едвард.

– Куди пливемо? – запитала я.

– У бік надії, – відповів американець.

– Дуже по-американськи! – розсміялася я. – Куди ще плисти з американцем, як не в бік надії!

– Ти ще маленька дівчинка, – не образився Едвард, – але запам’ятай, що я тобі скажу. Надія – така ж важлива частина людини, як руки і ноги. Якщо ми відрубаємо її, ми станемо каліками. Саме надія дала нам можливість обзавестися таким важливим поняттям, як Бог.

– До чого тут Бог? – запротестувала я. – Він учинив посвинськи, відібравши у мене маму і тата. Клоп правий. Терпіти не можу Бога!

Оптимістична особа американця змінилася. Він підніс палець до рота:

– Тссс! Лаючи Бога, ти вбиваєш надію. А як ми будемо шукати твоїх маму й тата, якщо ми заздалегідь відмовилися від надії?

– Гаразд, – сказала я. – Не будемо відривати собі ноги і руки. Вони нам ще знадобляться. Може, вже попливемо?

Ми пройшли до човна по прозорому рукаву, влізли в нього, задраїли люки. Незабаром запрацювали мотори, почалося занурення. Навколо нас ворушився підводний світ. Ми з Маринкою втупилися в ілюмінатори. Я боялася, що знову побачу скелети. Я страшенно боялася, що знову побачу моїх утоплеників, маму і тата, яких розривають на шматки акули. Але навколо були тільки дрібні риби. Ми пливли на підводному човні, опускаючись усе нижче і нижче. Я швидко заснула, уражена всіма нещастями. Напевно, я довго спала. Я прокинулася, коли справа по борту підводного човна спалахнуло світло.

Удалині ми побачили в ілюмінатори біле підводне місто. Воно було наче під ковпаком, але прозорого ковпака не було видно. Едвард з кимось перемовлявся по рації. Перед підводним човном виникла складна система шлюзів. Ми повільно рушили вперед. Ми довго чекали перед тим, як увійти в порт. У порту терпляче стояли довгі чорні підводні човни. З них вантажники в засмальцьованих кепках виносили ящики, картонки, різний крам. Наш жовтий підводний човен по команді невидимого диспетчера був направлений до вільного причалу. Нарешті, ми пристали. Над пристанню красувався золотий солідний напис із завитками: ЦАР-ДНО. «В цілому, – подумала я, озирнувшись, – я тут не бачу нічого страшного!»