Вибрані вірші

Гадаю, що саме тут слід шукати ключ до багатьох загадок Тичини: і його ірраціональності, і його божественної наївності, і його сприйняття суспільної неправди як музичної фальші, і його революційності, і його космізму, і його ледь не платонівської спроби перетворити поезію на масові “пісні, пеани, гімни”, і його оптимізму, і багато чого іншого. Усе це – варіації на одну й ту саму тему: народження світу з духу музики. І, може, краще за інших це розумів Максим Рильський, чоловік, який, так само, як і Тичина, змалку любив музику (досить пригадати, що з 1908 по 1910 рік він виховувався в родині Миколи Лисенка), був блискучим її знавцем і теж умів «перетворюватись на слух», ловлячи кожен звук чи фортеп’яно, чи бандури, чи симфонічного оркестру. Та й узагалі, Рильський, кажучи словами Віктора Петрова, умів «зосереджуватися на собі, виходити із життя, ставати понад життям і чути чутливим слухом усередині себе тихі одблиски надземної музики»… Свою статтю, присвячену поезії Тичини, Рильський назвав просто й домежно глибоко – «Музична ріка». Справді-бо, Тичинина поезія геть уся «тоне в музиці». Це засвідчують і назви творів («Сонячні кларнети», «Арфами, арфами…», «Енгармонійне», «Фуга», «В космічному оркестрі», «Хор лісових дзвіночків»…), і віртуозна музична інструментовка слова (згадаймо, як Тичина пояснював «вертикальні ходи» ось у цих рядках поезії «Закучерявилися хмари…»:

О милий друже, – знов недуже —     О любий брате, – розіп’яте —     Недуже серце моє, серце, мов лебідь той ячить, —

«Ля-сі (вгору) – ре-фа-сі (униз)») і «симфонічність» звучання його творів навіть тоді, коли йдеться про малі форми: недаром Тичина так полюбляв усілякі диптихи, триптихи, тетраптихи тощо. Навіть ті поезії, що їх звично сприймають як окремі мініатюри, насправді є фрагментами симфонічних композицій. Наприклад, «На майдані…», «Як упав же він…», «Зразу ж за селом…», «По хліб шла дитина…», «По блакитному степу…», «І буде так…», «Напував коня…» – це, за свідченням самого поета, «шматки однієї ненаписаної поеми».

А поруч із цим – тяжіння Тичини до «лівого» мистецтва, найперше до футуризму. Попри те, що українські футуристи підкреслено дистанціювалися від Тичини (згадаймо хоч би, як епатажно-хуліганськи говорив про його творчість Михайль Семенко в статті «Футуризм в українській поезії (1914—1922)» чи в «Зустрічі на перехресній станції» або пародійні рядки Ґео Шкурупія: «А скрізь, де були плуги, / До самого неба / Простягнулись кларнетами / матюки»), насправді все було значно складніше. З одного боку, самі футуристи чимало взяли від Тичини – тичинівські інтонації виразно відлунюють і в поезії щойно згаданого Шкурупія, і в поезії Шпола, а з другого – Тичину навряд чи можна осягнути поза контекстом футуристичного радикалізму й деструкції. Чого вартий хоч би його пієтет до Маяковського, який Тичина зберіг на все життя (коли вже в 1960-х роках він відвідував свого давнього друга Миколу Асєєва, їхній перший тост завжди був «за Маяковського»). Ідеться не тільки про те, що, як писав сам Тичина, чимала кількість його «поетичних рядків уродилась під впливом Маяковського», не тільки про питомо футуристичну «інженерію» слова, як-от, скажімо, у симфонії «Сковорода» («І грають бризк’, – / і грають бризк’, і грають бризки, / грають! / І брань черлен’, і крок черлен’, / і крик / і шум черлен’ – і я…»), чи про відсутність розділових знаків у збірці «Чернігів». Ідеться про відчуття ритму та духу поезії. Близькість Тичини до футуризму потверджує й те, як високо цінував його творчість Володимир Маяковський. Ілля Сельвінський згадував, що вперше почув про Тичину саме від нього. Одного разу, 1921 року, коли вони сиділи в кав’ярні імажиністів «Стійло Пегаса», Маяковський зацитував по пам’яті кілька рядків тичинівської «Фуги» й сказав: «А поет він міцний. Наш поет… Хлєбніковська сила!». В устах Маяковського це була найвища похвала, бо він уважав Хлєбнікова своїм учителем. (Між іншим, Тичина любив декламувати Хлєбнікова…) А вже незадовго до смерті, в 1929 році, на зустрічі російських та українських письменників у Москві, Маяковський знову читав напам’ять по-українському: «Вставай, хто серцем кучерявий! / Нова республіко, гряди! / Хлюпни нам, море, свіжі лави! / О земле, велетнів роди!».

Тичина взагалі тяжів до всього ліворадикального. Згадаймо, що його найближчим другом був полум’яний Василь Еллан-Блакитний, згадаймо майже дитячу радість поета, коли йому 1927 року випала нагода познайомитися з Анрі Барбюсом, або те, якою теплотою пройнятий його спомин про відвідини берлінської господи Карла Лібкнехта. Коли ж у червні 1935 року поет потрапив до Парижа, то з усього розмаїття тогочасного мистецького життя його увагу привертає найперше сюрреалізм. «Бретон. Його поема “Union libre” (“Вільне кохання”) надто сильне враження робить, – нотує поет у своєму щоденнику. – Сюрреалісти дуже пов’язані з фрейдизмом, хоча увесь час говорять про Маркса». А далі – міркування про Рене Кревеля, Сальвадора Далі, Макса Ернста… Сюрреалісти близькі Тичині за духом. Вони близькі йому своїм запереченням метрики, рими, розділових знаків, своєю спробою, кажучи словами Юрія Косача, «відібрати в людей дешеву радість вколисуватись музичністю», а ще більше – своїм інтересом до «нічної людини», коли сон і реальність навзаєм проймають одне одного, своєю вірою «в закони марінь». Іще навесні 1922 року Тичина, довідавшись про смерть своєї коханої, писав: «Чи це в мене інтуїція така? А чого ж тоді я не почув, як Наталка вмерла? Тільки калина висока-висока приснилася, вище од Лаври, і Лавра, і небо, і якийсь сум веселий, неземний. У сни я вірю. Може, не в сни, а в закони марінь…». Поетичні образи Тичини за своєю природою частогусто є суто візійними (звідси – химерність асоціацій, перебивка ритмів та інше). Це наслідок його віри в незбагненні «закони марінь», те, що дозволило Юрію Косачу говорити про «поважну участь» Тичини «в тих мистецьких відкриттях, що їх сумарно звемо сюрреалізмом».

Але і у своєму сюрреалізмі, і у своєму імпресіонізмі, символізмі, футуризмі чи імажинізмі – Тичина неповторний. До званої «кларнетизмом» тичинівської поліфонії взагалі важко дібрати якісь аналогії, бо Тичина завжди в пошуці, у пошуці навіть тоді, коли звертається до твердих поезійних форм. І, може, ліпше за інших це розумів «традиціоналіст» Максим Рильський. «Але ж яке своєрідне новаторство, – із захватом вигукує він, – писати в канонічних формах, у терцинах, гекзаметрах, ронделях – писати так, що з першого звука ви чуєте: це саме Тичина! Так до нього не писав ніхто: ні терцин, ні гекзаметрів, ні ронделів». Те саме бачимо й тоді, коли Тичина звертається до усталених сюжетів. Наприклад, його «Кожум’яка», «Плач Ярославни», «Ходить Фауст…» – чистої води апокрифи. Якщо, скажімо, Шевченків «Плач Ярославни» – це переспів відповідної картини «Слова о полку Ігоревім», то «Плач Ярославни» в Тичини – апокриф. Тичинину Ярославну можна, услід за Миколою Зеровим, трактувати як «нову інкарнацію» Мадонни, одначе це приречена Мадонна: їй нема майбуття, вона мусить безслідно щезнути в горнилі кривавої суспільної борні. І знов-таки якраз Максим Рильський розуміє це напрочуд тонко. «Слово о полку Ігоревім», писав він, «в зовсім новому тоні й плані прозвучало у Павла Тичини, цикл якого – “Плач Ярославни” – стилістично пов’язаний зі “Словом”, але глибоко сучасний за змістом».

У самого ж Рильського ставлення до класики інакше. Рильський, як казав його приятель Віктор Петров, – поет «музеїв і бібліотек». Він ніколи б не вигукнув разом із Тичиною: «Це що горить: архів, музей? – а підкладіть-но хмизу!..». Так само інакшими є і його стильові уподобання. Рильському органічно чужа імажиністська гонитва за образом, чи, як він сам говорив, «імажиністична ляпанина». Аж ніяк не менше чужа йому й футуристична деструкція. Принаймні в Рильського не можна навіть уявити чогось схожого на інструментальну музику тичинівської «Фуги»:

Вітер вітер вітерзає дуба клена хмарах хмуре сонце знов осінній ві

Поезія Рильського – стихія плавного ритму. Посилена й поглиблена надзвичайно вишуканими римами й не менш вишуканою звуковою інструментовкою, вона робить Рильського чи не найліпшим майстром плавного вірша за всю багатовікову історію українського слова. Рильський – це перш за все ритми на взір:

Мов поцілунок крізь вуаль —Чудний, нескінчений і ніжний —У серці виник давній жальІ щез, як вітер перебіжний…

або:

На білу гречку впали роси,Веселі бджоли одгули,Замовкло поле стоголосеВ обіймах золотої мли…

Тим часом Тичина, для якого, кажучи словами Леоніда Новиченка, «принцип максимальної індивідуалізації ритму» відіграє колосальну роль, ще замолоду «почав уперту боротьбу із звичною плиткою гладкістю метричного вірша». Чому кумирами молодого Тичини стала трійця: Шевченко – Уїтмен – Верхарн («Людськість промовляє / трьома розтрубами фанфар: / Шевченко – Уїтмен – Верхарн!»)? Тому, що це поезія резистансу, «поезія революції»? Звісно. Але ще й тому, що це революція в поезії, бо всі троє ламали узвичаєний поетичний ритм. Шевченко, як писав колись Євген Маланюк, «либонь, перший зачав писать поеми різними метрами, зміняючи, часом раптово, ритм. Це була революція». Так само й Уїтмен. «…Я відкинув римований і білий вірш, – каже він. – …Але ритм я визнаю; не зовнішній, регулярний і розмірений: короткий склад, довгий склад – короткий склад, довгий склад, – як хода кульгавого; така поезія мені чужа. Морські хвилі не викочуються на берег через рівні проміжки часу, як і пориви вітру між соснами, а проте і в рокоті хвиль, і в шелесті вітру між дерев є чудовий ритм. А який би він був монотонний, як стомлювався б від нього слух, якби він був правильний! Саме цей різновид мелодії і ритм я намагався вловити…». Ритм життя пробував уловити і послідовник Уїтмена Верхарн. Та й загалом, на початку минулого століття розгойдані ритми стають популярними, зокрема в Україні (пригадаймо хоч би Михайля Семенка чи Валер’яна Поліщука), бо їх сприймали як «форму часу», пряме віддзеркалення подиху революції. «Стопа, вірш, строфа, – писав Борис Якубський у своїй «Науці віршування», – всі ці ритмічні канони порушуються, ритм набирає різноманітності й різнобарвності, що відрізняють нове кипуче життя від старого, одноманітного й супокійного… в наші бурхливі, нервові, революційні часи змінився ритм життя й утворив у душі нові ритмічні вимоги, нові смаки: нам естетичну насолоду тепер дає власне ритм з перебоями, ритм ворухливий, нервовий…». Цей ритм знаходить своє найяскравіше втілення в поезії Тичини, а от Рильський залишається вірний традиції.

Крім того, Рильський звик дивитися на світ крізь барвисті вітражі книжкових образів. Книга – цей, як казав Анатоль Франс, справжній «опіум Заходу», – важила для нього аж ніяк не менше, ніж природа чи біжуче життя. Відтоді, як він іще геть малим прочитав «Робінзона» в українському переказі Бориса Грінченка, книга стає для нього культом. Потім буде навчання в елітарній київській гімназії «Товариства сприяння середній освіті», коло «золотої молоді» з усіма її звичаями, докладно описаними Рильським на початку п’ятої глави «Мандрівки в молодість»: від розмов про високу поезію та модних авторів до «сатанізму», «гедонізму», «титанізму» й ефіроманії. З того часу, як казав Зеров, «вічними супутниками» Рильського стають Ніцше, Гейне й Бодлер – «безумний, що сходить туди, “де мертвий гнів і нежива любов”, арлекін з кривавою трояндою, і третій – мученик “пекельного раю”». А ще був Блок, чию поезію, як згадував сам Рильський, він «з юних літ захоплено читав із своїми друзями». Хіба ж цикл «Беатріче та гетера» – не «блоківський “зміїний рай”, переміщений з Островів і Єлагіної стрілки на Хрещатик і схили Дніпра» (Леонід Новиченко)? А поруч – Шевченко й Куліш, Франко й Леся Українка, Олесь і Кримський, Міцкевич і Словацький, Лермонтов і Марлінський, Фет і Бунін, Тютчев і Анненський, Достоєвський і Мережковський, Шекспір і Діккенс, Байрон і Джером, Гамсун і Метерлінк, Буало й Вольтер, Малларме і Лерберг, Гюго й Містраль, Ламартін і Реньє… Та хто їх усіх перерахує? Сам поет писав про літературні уподобання своєї молодості: «В літературі я певний період захоплювався французькими та російськими символістами…». Перегодом настала черга «Парнаської школи»: Теофіль Готьє, Шарль Леконт де Ліль, Сюллі-Прюдом, Жозе-Марія де Ередія, Теодор де Банвіль, Леон Дьєркс… А вже на цьому ґрунті Рильський, кажучи словами Зерова, знаходить власний «класичний стиль, з його зрівноваженістю і кларизмом, мальовничими епітетами, міцним логічним побудуванням і строгою течією мислі»…

Натомість для Тичини «класицизм» чужий. Павло Загребельний навіть стверджував, що поет узагалі «не любив холодної неокласики». Але Рильського він любив, бо неокласика Рильського аж ніяк не «холодна», на відміну від неокласики, скажімо, Зерова (згадаймо парадокс Юрія Шереха на сторінках мурівського «Хорса»: «…Зеров був справжнім поетом, поскільки він не був неокласиком; а в міру наближення до реалізації неокласичних ідеалів він справді втрачав ту безпосередність, без мінімуму якої нема і не може бути поезії»). Та в усякому разі, у Тичини більше життєвого «конкрету» (слівце, що зринає в його поезії «Харків. ІІІ»). Занотована в щоденнику настанова Тойнбі, згідно з якою «художник повинен почувати себе поміж людей, немов той Робінзон на пустельному острові або ж як павук, що сам із себе павутину тче…», йому рішуче не подобається. Поезія Тичини міцно закорінена в житті. Взяти хоч би змальовані поетом образи прекрасних жінок: Ліда («Хмурий ранок») – це, звісно ж, його майбутня дружина Лідія Папарук, Анжела («Я ж не винен, що Анжела…») – юна харківська поетка Анжеліка Віта, Бела («І ось він сам уже стоїть…») – донька вірменського поета Ованеса Ованесяна, Рита («Під Великодню ніч») – курбасівська акторка Рита Нещадименко… Навіть тичинівські образи-символи, наприклад, чабан («На майдані…») чи робітник («Розкол поетів»), узяті з життєвого «конкрету». Та й загалом, із бігом часу місце символів і метафор у поезії Тичини все частіше й частіше посідають метонімії – уламки реальності, перетворені фантазією на образи…

Ось такі вони – «український Орфей» і «poeta Maximus», – як я їх бачу.

* * *

Що́ обирати із чималого доробку обох митців до не надто великої за обсягом книги? Можливі різні підходи. Але я вирішив подати ті поезії Тичини й Рильського, які люблю найбільше сам. Їхня левова частка припадає на часи Українського ренесансу першої третини ХХ століття, тієї бурхливої і трагічної доби, яка дала світові ціле гроно геніїв… А принцип розташування матеріалу підказав мені Рильський. Коли хтось із його знайомих вигукнув: «Ви – наш найперший поет!», він посміхнувся й додав: «Після Тичини». Може, він пригадав у цю мить тичинівські рядки: «Товариство, яке мені діло, чи я перший поет, чи останній?». Головне ж і справді не це. Головне те, про що Рильський написав десь за рік до того, як його не стало: «Поезія не вмирає»…

проф. Леонід УШКАЛОВ

ПАВЛО ТИЧИНА

СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ

1918

НЕ ЗЕВС, НЕ ПАН…

Не Зевс1, не Пан2, не Голуб-Дух3, —Лиш Сонячні Кларнети4.У танці я, ритмічний рух,В безсмертнім – всі планети5.Я був – не Я. Лиш мрія, сон.Навколо – дзвонні згуки,І пітьми творчої хітон6,І благовісні руки.Прокинувсь я – і я вже Ти:Над мною, підо мноюГорять світи, біжать світиМузичною рікою.І стежив я, і я веснів:Акордились планети.Навік я взнав, що Ти не Гнів, —Лиш Сонячні Кларнети7.1918

ЗАКУЧЕРЯВИЛИСЯ ХМАРИ…

Закучерявилися хмари. Лягла в глибінь блакить…8О милий друже, – знов недуже —О любий брате, – розіп’яте —Недуже серце моє, серце, мов лебідь той ячить.Закучерявилися хмари…Женуть вітри, мов буйні тури9! Тополі арфи гнуть…З душі моєї – мов лілеї —Ростуть прекрасні – ясні, ясні —З душі моєї смутки, жалі, мов квітоньки ростуть.Женуть вітри, мов буйні тури!Одбивсь в озерах настрій сонця. Снує про давнє дим…Я хочу бути – як забути? —Я хочу знову – чорноброву? —Я хочу бути вічно-юним, незломно-молодим!Одбивсь в озерах настрій сонця.І сміх, і дзвони, й радість тепла. Цвіте веселка дум…Сум серце тисне: – сонце! пісне! —В душі я ставлю – вас я славлю! —В душі я ставлю світлий парус, бо в мене в серці сум.І сміх, і дзвони, й радість тепла.1917

ГАЇ ШУМЛЯТЬ…

Гаї шумлять —     Я слухаю.Хмарки біжать —     Милуюся.Милуюся-дивуюся,     Чого душі моїй          так весело10.Гей, дзвін гуде —     Іздалеку.Думки пряде —     Над нивами.Над нивами-приливами,     Купаючи мене,          мов ластівку.Я йду, іду —     Зворушений.Когось все жду —     Співаючи.Співаючи-кохаючи     Під тихий шепіт трав          голублячий.Щось мріє гай —     Над річкою.Ген неба край —     Як золото.Мов золото – поколото,     Горить-тремтить ріка,          як музика.1913

АРФАМИ, АРФАМИ…

Арфами, арфами —золотими, голосними обізвалися гаї                         Самодзвонними:             Йде весна             Запашна,             Квітами-перлами                         Закосичена.Думами, думами —наче море кораблями, переповнилась блакить                         Ніжнотонними:             Буде бій             Вогневий!             Сміх буде, плач буде                         Перламутровий…Стану я, гляну я —скрізь поточки як дзвіночки, жайворон                                                              як золотий                         З переливами:             Йде весна             Запашна,             Квітами-перлами                         Закосичена.         Любая, милая —         чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай                                  Там за нивами:                     Ой одкрий                     Колос вій!                     Сміх буде, плач буде                                  Перламутровий…1914

ДЕСЬ НАДХОДИЛА ВЕСНА…

Десь надходила весна. – Я сказав їй: ти весна!                 Сизокрилими голубками                 У куточках на вустах                 Їй спурхнуло щось усмішками —                 Й потонуло у душі…Наливалися жита. – Я сказав їй: золота!                 Гнівно брівоньки зламалися.                 Одвернулася. Пішла.                 Тільки довго оглядалася —                 Мовби кликала: іди!Почали тумани йти. – Я сказав: не любиш ти!                 Стала. Глянула. Промовила.                 От і осінь вже прийшла.                 Так любить? – кажи. Та швидше ж бо! —                 Блиснув сміх їй, мов кинджал…Зажуривсь під снігом гай. – Я сказав їй: що ж…                                                                  прощай!                 Враз сердечним теплим сяєвом                 Щось їй бризнуло з очей…                 Сизокрилою голубкою                 На моїх вона вустах!1917

ЦВІТ В МОЄМУ СЕРЦІ…

Цвіт в моєму серці.Ясний цвіт-перво́цвіт.Ти той цвіт, мій друже,Срібляни́й перво́цвіт.Ах, ізнов, кохана,Де згучала рана, —Квітне цвіт-перво́цвіт!Слухаю мелодійХмар, озер та вітру.Я бриню, як струниСтепу, хмар та вітру.Всі ми серцем дзвоним,Сним вином червоним —Сонця, хмар та вітру!Десь краї казкові,Золоті верхів’я…Тільки шлях тернистийТа на ті верхів’я.Ходять-світять зорі,Плинуть хвилі в морі —В ритмах на верхів’я!Світ в моєму серці,Мрій тано́к, світа́нок.Ти той світ, мій друже,Зоряний світанок.Я твої очиці,Зорі, зорениці —Славлю як світанок!1917

НЕ ДИВИСЯ ТАК ПРИВІТНО…

Не дивися так привітно,Яблуневоцвітно.Стигнуть зорі, як пшениця:Буду я журиться.Не милуй мене шовково,Ясно-соколово.На схід сонця квітнуть рожі:Будуть дні погожі.На схід сонця грають грози —Будуть знову сльози!Встали мати, встали й татко:Де ластовенятко?А я тут, в саду, на лавці,Де квітки-ласкавці…Що скажу їм? – Все помітно:Яблуневоцвітно.1918

ПОДИВИЛАСЬ ЯСНО…

Подивилась ясно, – заспівали скрипки! —Обняла востаннє, – у моїй душі. —Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді.Заспівали скрипки у моїй душі!Знав я, знав: навіки, – промені як вії! —Більше не побачу, – сонячних очей. —Буду вічно сам я, в чорному акорді.Промені як вії сонячних очей!1918

З КОХАННЯ ПЛАКАВ Я…

З кохання плакав я, ридав.    (Над бором хмари муром!)Той плач між нею, мною став —    (Мармуровим муром…)Пливуть молитви угорі.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

1

Зевс – син Кроноса та Реї, верховний олімпійський бог.

2

Пан – син Гермеса (чи Зевса) й німфи Дріопи (чи Каллісто), бог лісів, отар, пастухів тощо. Мав вигляд напівлюдини-напівцапа (цапині ноги, ріжки й борода). Образ «великого Пана» набув значної популярності в європейській літературі початку ХХ століття, зокрема, завдяки роману Кнута Гамсуна «Пан» (1894).

3

Третя Божа іпостась – Бог-Дух – у християнській традиції постає в образі голуба.

4

Свого часу Володимир Юринець у книзі «Павло Тичина. Спроба критичної аналізи» (Харків, 1928) писав про ці рядки таке: «Автор намагається знайти якийсь величний символ для свого космічного відчування, перед ним стоять для вибору великі космічні концепції минулих віків: олімпійська, що персоніфікується в Зевсі, орфічна – в Пані, і гностично-християнська – в ідеї Духа… Він не вибирає жодної з них… Сонячні кларнети – це щось ніби нове, атеїстичне, безбожне, воно нагадує сонячні концепції фейєрбахіанської школи, коли німецькі інтелігенти – ідеологи революційної буржуазії – поривались до історичного діла».

5

Уся ця поезія Тичини, зокрема її початкові рядки, виразно перегукується з поезією Тичининого улюбленця Рабіндраната Тагора «Одухотвореність» (1900). Пор.: «Цей дух, це життя, що дано чоловіку, – / На білому світі було споконвіку. / Усе він створив у безмежжі всесвітнім. / Він – танок стихій у чарівному ритмі, / Він – в радості жити, у співанці ранній, / У кожній пилинці, в билинці останній, / У вітах, у квітах, в дощі і в осонні, / В смертей і народжень неситім бездонні, / В припливахвідпливах – у вічному русі, / Він душу мою танцювати примусив» (пер. Віктора Батюка).

6

Хітон – льняний або вовняний одяг у формі шматка тканини, що закріплюється на лівому плечі й підперезується поясом.

7

У поезії одного з улюбленців Тичини Еміля Верхарна «Дикий чернець» є слова: «Не знають іншого вони для себе Бога, / Окрім жорстокого і мстивого та злого». Можливо, саме ці слова Верхарна відлунюють у прикінцевих рядках поезії «Не Зевс, не Пан…»).

8

У 1962 році Тичина писав у своєму щоденнику, як він створив цю поезію: «…я ліг на траву горілиць проти неба, під голову поклав книгу Дмитрія Ростовського. Хмарки пливли по небу білі. А потім все більше стало їх і більше. І у мене в голові перші рядки ще не написаного вірша забриніли. І я, прийшовши додому, записав їх: “Закучерявилися хмари. Лягла в глибінь блакить”».

9

Можливо, образ вітрів як «буйних турів» інспірований тут «Словом о полку Ігоревім».

10

Цей настрій був навіяний поетові рідною домівкою та знайомою з дитинства літньою природою. У своїх щоденникових нотатках Тичина перегодом відзначить, що написав поезію «Гаї шумлять…» «влітку 1913 р. в Пісках».