Міфи та легенди українців

Вона з тієї пори захворіла, а третя невістка все лиш посміюється, однак таємниці не розкриває. Возили хвору і до лікарів уже – ніхто не допомагає, і вона так промучилась цілий рік, що хоч помирай. Раптом третій невістці, яка не працювала по п’ятницях, являється якось уві сні Свята П’ятниця і каже:

– Скажи хворій, щоб вона дала таку обітницю: хай поститься п’ятнадцять п’ятниць і найме п’ятнадцять молебнів у п’яти церквах, – тоді вона одужає.

Вона розповіла все хворій, але та не звернула на це ніякої уваги. Тоді П’ятниця явилася до неї самої уві сні і каже:

– А чи знаєш, що є у твоїй голові?

– Не знаю.

– А хочеш знати?

– Хочу.

– Якщо не хочеш діла сполнять, то помреш, залишиш сиротами дітей.

– Виконаю діло, – пообіцяла тоді хвора.

П’ятниця сказала:

– Висякайся на землю!

Сякнула вона – і з носа почала випадати костриця.

– Дивись, що в твоїй голові!

Хвора впала на коліна; тоді почала поститися і молитися. Знову явилась П’ятниця, наслала на неї глибокий сон, розпорола голову, вимила, вичистила, зцілила, а кострицю всю склала на купку. Хвора прокинулась, розплющила очі, глянула, а перед нею лежить уся костриця, яку вона намикала з мичок.

– Більше не чинитимеш так? – спитала П’ятниця.

Хвора зареклася так робити.

Сонце і чорти

Колись на «сході сонця» жила надзвичайна красуня – «панна», а тільки-но, бувало, сонце сходить, «панна» його вимиє, гарненько витре – ось чому сонце раніше світило значно яскравіше, ніж тепер.

Сонце, заходячи, опускається в море, яке сповиває землю, як яєчний білок оточує жовток. Під землею ж є інший світ, і коли настає день, у нас буває ніч. Коли згодом сонце підходить до сходу, то, за Божим велінням, його підіймають тисяча чортів, бо саме воно своєю силою вийти з того світу не може, до того ж сонце зовсім обпалює їх, і вони, ледве живі, відразу ж кидаються у річку і, вимахуючи руками, щезають. З тієї тисячі крапель, які обтрушують при цьому зі своїх рук чорти, народжується нова тисяча чортів; вони також підіймають сонце, обпалюються, кидаються в річку і, зникаючи самі, плодять натомість нових. Ось чому нерозважно чинять ті, хто, вмиваючись, стріпує руками, тому що скільки впаде при цьому крапель, стільки народиться на світі чортів.

В одному селі, розповідають у Вінницькому повіті, був дім, в якому ніхто не міг жити, тому що там оселився диявол. У тому ж селі жив убогий чоловік, такий убогий, що в нього не було навіть власного притулку. Пішов злидар до пана, якому належав дім, і став просити дозволу там оселитися. Панові було байдуже, і він дозволив. Бідняк з радістю пішов у ту домівку і при вході мовив:

– День добрий, пане-господарю!

– Здрастуй, – відказав чорт, вийшовши з кутка.

– Прийміть мене в компанію.

– А що ж, можна; лиш скажи своїй жінці, щоб вона ніколи не займала нічим ось цього кутка, – тоді тобі буде добре.

І справді, прожив злидар у тій домівці чимало часу, і велося йому непогано. Не раз показував йому чорт своє добро, гроші, на яких завжди сидів.

Якось чорт і каже йому:

– Надійшла моя черга викочувати сонце, і не знаю, чи повернуся назад, бо нас там багатьох воно обпалює; коли загину, то пришлю свого товариша сповістити, що мене вже більше нема на світі.

І пішов. Багато спливло часу, а чорта все нема й нема. Якось приходить під вікно інший чорт і каже:

– День добрий!

– Дай, Боже, здоров’я, пане! – відповідає злидар.

Тоді чорт каже:

– Якщо він був твоїм паном, то бувай же здоров: тепер уже все твоє, що лишилось в оселі, бо твого пана спалило сонце.

Сонцева хата

Жили собі чоловік із жінкою, і було в них двоє дітей – син і донька. Донька була така красуня, що вродливішої за неї в усьому світі не знайти. Сонце, як тільки вгледіло її, відразу ж уночі і вкрало собі в дружини. Брат прокинувся і, коли впевнився, що сестри немає, не гаючись узяв торбину і пішов туди, де сонце заходить, щоб відняти у нього сестру. Йде він та йде. Коли не стало в нього хліба, він зайшов до одного чоловіка й каже:

– Дайте подорожньому кусень хліба.

– Нажни копу жита, тоді дам тобі цілу хлібину, а коли не нажнеш, то й шматка не дам.

Ось він пішов на поле; жав, жав та не нажав ще й трьох снопів, а Сонце взяло та й зайшло. Господар і каже:

– Ну, якщо так, то не дам я тобі хліба.

Пішов брат голодний. Заходить до мірошника, випрохав у того макітру борошна і поніс, щоб продати, а Вітер узяв та й розвіяв борошно. Заплакав брат і пішов далі. Йде, йде – приліг одпочити та й заснув, а Мороз узяв і відморозив йому пальця. Прокинувся брат, заплакав і пішов собі далі… Приходить туди, де заходить Сонце, а назустріч йому сестра.

– Де б мені сховати тебе, – каже сестра, – бо коли прийде Сонце, воно тебе спече.

Взяла та й пустила його в льох. Тільки-но вона повернулась до хати, аж з’являється додому Сонце. Скинуло свої шати, повісило їх на погрібнику і також заходить до хати. Сестра питає:

– А шати ти де поділо?

– Повісило на погрібнику, – відповідає Сонце.

– Там у льоху мій брат, він до цього часу вже спікся!

Побігла туди, дивиться – брат уже ледь-ледь дихає. Сестра облила його водою; він ожив і пішов із сестрою в хату до Сонця. Бачить – за столом сидить Сонце, а на лежанці – Сонцева мати, така губата… Привітався брат із Сонцем, пообідав там чи повечеряв, а Сонце й каже:

– Час уже мені сходити, та я втомилося – хіба ти йди замість мене?..

Одягнув брат Сонцеві шати, виліз драбиною на небо і зламав після того драбину. Йде та йде він небом, коли приходить на те місце, де Сонце снідає. Сів він, наївся, напився; тоді потрощив полумиски й склянки та й пішов далі. Йде та йде, коли зустрічає Вітра. Як ухопить його за чуба, та навкіл себе, та як став бити, примовляючи:

– Ось тобі борошно! Ось тобі борошно!

Вітер давай кричати й дмухати і надмухав таку хмару, що й Господи! Схопилася буря і стала кушпелити. Брат злякався і відпустив Вітра. Буря тоді вщухла, і брат пішов собі далі. Приходить на полудень, а там стоїть золоте крісло, де Сонце спочиває, і стіл з різними наїдками і напоями. Він сів, наївся, напився, ліг одпочив і пішов собі далі. Йде та йде, коли зустрічає Мороза. Як ухопить його за чуба та ну його бити; Мороз просився-просився, нарешті, вирвався і втік. Брат вилаяв його і пішов далі. Приходить на захід сонця, а там стоїть драбина, якою Сонце спускається на землю. Брат спустився на землю, поламав і цю драбину. Після того пішов він до Сонцевої хати, скинув із себе шати і питає сестру:

– Де Сонце?

– Спить, – відповідає сестра.

– Ну, то тікаймо!

Коли Сонце прокинулося, побачило, що їх нема, розгнівалось і хутчій на небо, щоб настав день. Прибігає до драбини, а драбина, виявляється, зламана. Сонце поки стало її лагодити, то вже й обідати час, а воно все ще не сходить; люди вельми дивуються. Нарешті, якось полагодило драбину, вилізло на небо, дивиться, а їсти нічого: все порозливано, порозбивано. Пішло воно далі. Приходить на полудень, – коли й там те ж саме. Пішло воно далі, зустрічає Вітра.

– Хто це накоїв таке? – питає Сонце.

– А це той, що йшов замість вас, – відповідає Вітер, – та ще й мене побив, і Мороза побив.

Сонце давай тоді сварити брата. Приходить на захід – коли ніяк злізти. Сонце давай волати щосили. Почула мати його, при-лагодила якось драбину, і воно, нарешті, злізло.

– Ну й хитрий же, чортів син! – каже. – Накоїв він мені такого, що тепер не з’являтимусь на люди цілий тиждень.

Полізло на небо й попросило Вітра, а він як нагнав хмару, як почав періщити дощ, а Мороз як притиснув – стало так зимно, що померзли ягнята… Та вже якась відьма зробила так, що вщух дощ, тому що її ягнята померзли.

Зорі

Зорі – це діти сонця, уособлювані в образі маленьких хлопчиків. Вони створені Богом для освітлення землі і влаштовані так, що вільно можуть переходити з одного місця на інше. Зорі нерозривно пов’язані з людиною. Тільки-но хтось народжується, Бог відразу ж запалює на небі його свічу у вигляді нової зорі.

Скільки душ живе на землі, стільки й свічок (зірок) горить на небі. Якщо людина веде доброчинне життя, то її свіча-зоря горить на небі ясним, чистим світлом; а коли вона веде негоже життя, то її свіча-зоря горить тьмяним, слабким світлом.

Зорі утворюють сузір’я, а їх наш народ називає відповідно до форми, яку вони утворюють: «Віз» (Велика Ведмедиця), «Квочка» (Плеяди), «Чепіга» (Гіади), «Дівка воду несе» (Орел), «Пасіка» (Мала Ведмедиця), «Хрест» (Лебідь), «Волосожар» (Волосся Вероніки), «Світова» та «Вечірня зірниця» (Венера) та деякі інші.

Чумацький Шлях вважали дорогою в Єрусалим. Хто лиш іде до Єрусалима, мусить обрати для себе дороговказом Чумацький Шлях і ніколи не зіб’ється на манівці.

Падучі зорі – це душі людей, які помирають; відьми крадуть їх, щоб потім ними чарувати: на чий двір упаде зірка, там неодмінно буде небіжчик – помре дитина. По смерті людини зоря її падає навстріч душі, що відходить; той, хто помітив падучу зірку, хреститься і вимовляє тричі «амінь».

Грім і блискавка

Грім буває тоді, коли пророк Ілля і архістратиг Михаїл ведуть війну з чортом, який дражнить Бога, через що Бог і намагається вбити його, зібравши перед тим хмари. Бог, Ілля та Михаїл стріляють у Сатану. Куди б’є грім, там і сховався чорт; а коли грім уразить людину, то тоді чорт сховався під ту людину.

Чорти від переслідування переховуються в оселях, церквах і в живих істотах; але стріла Михаїла вражає їх нещадно навіть у церкві під престолом і всередині людини. До того ж убитій через чорта громом людині прощаються вчинені нею гріхи.

Під час грози не можна їсти і взагалі відкривати рота, щоб не дати змоги проникнути туди чорту; не слід також співати, бо, співаючи, людина веселить чорта, який весь час тоді в’ється навколо неї, і ось грім, маючи намір убити чорта, вбиває разом з ним і того, хто співає, бо чорт устигає сховатися під нього.

Якщо гроза застане когось у дорозі, то треба зійти з дороги і йти або їхати узбіччям, бо в цей час «враг» крутиться по дорозі вихором, і грім може вбити замість нього ту людину, котра йде або їде дорогою. Особливо не слід ставати й сідати під скелі, де найзручніше переховуватися чортові від переслідування, бо громові стріли відскакують від каміння.

Так само під час грози не слід стояти під дубом чи вербою, де є житло чорта і куди він найчастіше ховається від грози. Коли грім ударить у дерево і запалить його, це означає, що чорта вбито, і звичайно він перетворюється у таких випадках на смолу, яку знаходять на місці спалених дерев.

За найнадійніший сховок людині під час грози може правити ліщина. Якось дуже давно диявол сказав Богові:

– Я сховаюсь так, що ти мене не вб’єш.

– Ні, вб’ю, – відповідає Бог.

– Я сховаюсь під людину! – каже диявол.

– А Я вб’ю й людину і за те дам їй царство небесне.

Диявол став перераховувати після того всі предмети, під які можна сховатися, та забув згадати про ліщину, чому під нею лиш і можна порятуватися від громової стріли.

Один мисливець проходив з рушницею поблизу величезної скелі. Була сильна гроза. Пішов дощ, і мисливець сховався під навісом скелі. Тоді, коли гримів грім і спалахувала блискавка, диявол спокійнісінько сидів під навісом скелі; та тільки-но вщухало, він виходив з-під скелі, ставав догори ногами і починав дражнити Бога. Гримів грім, та від його удару диявол миттєво ховався під скелю і таким чином рятувався. Мисливець усе це бачив, але спочатку не наважувався вистрілити «в панича маленького, в камі-зельці, безп’ятого і з пазурами на руках і ногах». Довго дивився мисливець на витівки диявола, та, зрештою, вибравши слушну хвилину, вистрілив у «панича». Куля так і протяла того; та коли мисливець підійшов до місця, де перекидався диявол до прострілу, то побачив лише пролиту смолу. У цей час підлетів до мисливця архістратиг Михаїл з рушницею на плечах і став дякувати, пропонуючи дати йому все, чого він лиш забажає, за зроблену послугу. Мисливець попросив собі у винагороду рушницю, що була в Михаїла, бо дуже вже вона йому запала в око. Михаїл почав було відкручуватися, кажучи, що рушниця його для мисливця зовсім непридатна. Та врешті-решт змушений був поступитись. Помінялись вони рушницями з такою умовою, що коли мисливцеві чомусь згодом не сподобається архістратигова рушниця, то він має право вимагати розміну. І став з того часу мисливець полювати з архістратиговою рушницею; що, бувало, не вгледить, усе вб’є без похибки, хоч би то був щонайменший звірок. Звуку пострілу з архістратигової рушниці зовсім не можна було відрізнити від звуку грому.

У селі, де жив мисливець, був великий ставок. Вийшов якось мисливець на ставок пополювати і бачить зграю диких качок. Прицілився, вистрілив – і вбив усіх до одної. Зібравши качок, він пішов до поміщика того села.

– Де ти набрав стільки дичини? – питає поміщик.

– Настріляв на вашому ставку! – відповідає мисливець.

Поміщик нізащо не хотів вірити, побачивши таку величезну кількість качок, і питає:

– А в який час дня ти стріляв?

Мисливець відповів.

– Так, – сказав поміщик, – якраз саме в той час я чув удар грому.

Звідтоді мисливець став боятися архістратигової рушниці і пішов на умовлене місце, щоб розмінятися. Архістратиг Михаїл погодився. Мисливець, узявши свою рушницю, відразу ж пішов на полювання і побачив, що тепер і його рушниця стала незрівнянно кращою, ніж була раніше.

Звідки взялася кропива

У великому лісі жив старий лісник з донькою-красунею Марусею. Батько щодня ходив на полювання, а дочка займалася хатніми роботами. Чи сидить під вікном за роботою, чи збирає в лісі хмиз, чи йде до річки по воду – дзвінка пісня скрізь видає її присутність. Веселий сміх Марусі також нерідко порушував тишу темного лісу. І сподобалась красуня Маруся водяному вужу, який жив за рікою, в озері. Тільки-но підходила до річки Маруся, відразу ж на протилежному березі з’являвся парубок і слухав співи Марусі, не зводячи з неї очей. Спочатку Маруся, як тільки вгледить, бувало, незнайомця, відразу замовкала; та оскільки він завжди починав благати її співати далі, то Марусі несила було відмовити йому в цьому, і потім, непомітно для себе самої, почала чимдалі частіше приходити до ріки не лише по воду, але і з роботою і подовгу просиджувати на березі.

Маруся розгледіла, що незнайомець стрункий, молодий і гарний; лише якийсь незрозумілий смуток помічала вона і в словах, і в поглядах його. Проминула весна, і літо було вже на спаді. Якось до старого лісника, в його скромну хатину ввійшов розкішно вдягнений молодик з товаришами, такими ж, як і він, і став просити руки красуні Марусі. При цьому він назвався володарем озера і лук довкола. Лісник дякував за честь, та не бажав розлучатися з єдиною дочкою, а тим паче – видавати її заміж за людину, зовсім йому невідому. Та коли Маруся пояснила батькові, що вона вже давно знайома з парубком і давно любить його, лісник змушений був прийняти освідчення незнайомця і відпустити з ним свою доньку, бо це було ще тоді, коли шлюб не освячувався церквою, а вершився лише з благословення самих батьків. Діставши благословення, молодий і молода сіли в чудову карету і в супроводі почту поїхали з подвір’я старого. Лісник зі сльозами на очах проводжав свою красуню Марусю аж до воріт і тоді, востаннє поцілувавши та благословивши її, голосно заридав, дивлячись услід кареті, яка швидко несла вдалеч його єдиний скарб. Карета незабаром під’їхала до ріки. Молодий цьвохнув – і на ріці з’явився гарний міст із залізними поручнями. Переїхали на той берег. Знову цьвохнув наречений – і мосту наче й не було. Ось і озеро. Карета, не зупиняючись, в’їхала в озеро і занурилася на дно.

Маруся опинилася у дивовижному кришталевому палаці, що палахкотів усіма кольорами райдуги. Маруся прожила в цьому підводному палаці з чоловіком-вужем декілька років щасливо і мала вже двох дітей – хлопчика Василька та дівчинку Горпинку. Схотілося якось Марусі навідати свого старого батька. Довго не давав згоди вуж, щоб відпустити жінку з дітьми до тестя, та, нарешті, поступився перед її проханнями й сльозами, взявши при тому наперед із жінки клятву свято берегти його таємницю: не відкривати батькові, що чоловік її – вуж. Знову де не взявся чудовий екіпаж. Вуж із жінкою й дітьми посідали у нього і відразу ж опинилися на березі озера. Поїхали далі квітучим лугом до ріки і спинилися на березі її. Тут вуж вийшов з карети, нахилився над водою – і раптом перекинувся через ріку гарним дерев’яним мостом, яким Маруся з дітьми переїхала на той бік.

Під’їжджаючи до рідної тихої хатинки, Маруся суворо-пресуворо наказала Васильку й Горпинці, щоб вони нізащо не відкривали дідові, хто їхній батько, не казали б, що їхній тато вуж, інакше з усіма ними станеться велике лихо. Старий лісник дуже зрадів, побачивши після стількох років розлуки свою улюблену доньку, та до того ж ще з онуком і онучкою. Розпитував про життя-буття, пригортав то її, то дітей і, пригортаючи, дорікав, що не спромоглися раніше навідати його. Маруся хвалилася батькові, що вони з чоловіком живуть у чудовому палаці, що чоловік її надзвичайно багатий, а головне – досі дуже любить її. Та тільки-но старий лісник починав розпитувати дочку про те, чи далеко від ріки їхній палац, бо ні про який палац поблизу ріки він ніколи не чув, як веселість відразу ж полишала Марусю і замість точних відповідей вона відмагалася непевним:

– Ні, недалеко, зовсім неподалік, – і поспішала змінити тему розмови. Це видалося лісникові підозрілим; він зрозумів, що тут криється якась таємниця, і вирішив вивідати її від онучат. По обіді, коли Маруся, на прохання батька, прилягла відпочити, лісник повів Василька й Горпинку в сад, почав пригощати їх різними фруктами і, пригортаючи, запитав Василька:

– Скажи мені, Васю, як ви в кареті переїхали через річку? Адже вона дуже глибока, ні мосту, ні порома на ній немає. Як же ви через неї переїхали?

– Тато зробив міст, ми й переїхали, – відповів Василько.

Та Горпинка заперечила:

– Ні, не так: тато ліг на воду і сам зробився мостом, а ми по татові й переїхали; він і зараз ще лежить мостом і чекає, поки ми переїдемо назад, на той бік ріки.

– Хто ж такий, Горпинонько, ваш тато, що сам зробився мостом?

Хоч Василько і зупиняв сестру і нагадував їй про заборону матері, та Горпинка захопилась своєю балачкою і все розповіла дідові: і де вони живуть, і хто їхній батько, і що він лежить зараз через річку гарним дерев’яним мостом. Дід розцілував онучку, обдарував дітей рум’яними яблуками і солодкими грушами, лишив їх бавитися в саду, а сам пішов у повітку, взяв гостру сокиру, попрямував до ріки і порубав міст на друзки. Погостювавши у батька до вечора, Маруся сіла з дітьми в карету, і вони швидко поїхали до мосту. Під’їжджають до ріки – мосту немає, а на березі, де був міст, – о жах! – всюди кров. Зразу ж зрозуміла Маруся все.

– Хто ж із вас, діти, – чи ти, Васильку, чи ти, Горпинко, – розповів дідусеві, що батько ваш зробився мостом? Хто? – вигукнула, ридаючи, Маруся. – Що ж ви мовчите! Ти, Васю?

– Ні, мамо, я нічого не казав дідусеві, – відповів Василько крізь сльози.

– А, то, значить, це ти, Горпинко, зробила нас усіх нещасними? Ну, будь же ти за це кропивою! Нехай твою серцевину постійно так само точать черв’яки, як зараз моє серце точить люте горе! І завжди ти завдаватимеш людям пекучого болю, як зараз ти завдала його мені!.. А ти, мій милий Васильку, будь запашним васильком. Люди насолоджуватимуться твоїми пахощами і завжди триматимуть тебе у своїх оселях і в своїх церквах!

І ще дужче заридала Маруся і полетіла в ліс зозулею, а діти лишились на березі рости: Василько – запашним васильком, а Горпинка – жалкою кропивою.

Звідки взялися Петрові батоги, або ж Цикорій

Ішов якось Спаситель з учнями Своїми з одного поселення в інше. І треба було проминути луки, на яких хлопчаки пасли овець. Побачивши Господа, пастушата кинули свої отари, побігли з батіжками на шлях, яким ішов Спаситель, і оточили його зусібіч, так що заважали йти далі. Гримнув на них апостол Петро, аби розступилися, але пастушата, не звертаючи жодної уваги на його гримання, й далі сікалися до Спасителя, цілували йому руки, ноги та краї одежі.

– Ось я вас! – знову гримнув на них апостол Петро і вхопив було в одного з пастушків батіжок, якого той тримав у руках. Але пастушок, не випускаючи зі своїх рук батіжка, став плакати й виривати його з рук Петра. Той поступився перед хлопчиком, віддав його батіжок, а сам, нахилившись, зірвав бадилинку і, розмахуючи нею, раз у раз повторював:

– Геть з дороги, а то скуштуєте мого батіжка!

Пастушата з веселим сміхом розступилися й дали, нарешті, дорогу Спасителеві. Петро кинув тоді бадилинку, що була в нього в руках, і мовив жартома:

– А що? Либонь злякалися? Візьміть тепер собі й мій батіжок!

Хлопчаки підняли кинуту апостолом Петром рослину й назвали її Петровим батогом. А оскільки квіти в цієї рослини нагадують за своєю формою китицю, то й пастушата почали з тих пір прикрашати свої батіжки «махорками» (китицями) зі шкіри.

Квітень в гостях у Березня

Весняні місяці не живуть у мирі. Колись-то, кажуть, Березень кликав до себе в гості Квітня. Той і поїхав возом. Березень напустив на нього дощ. Місив, місив Квітень грязюку та й вернувся. Березень заморозив грязь і закидав снігом. Квітень зважився їхати саньми. Пішла розталь, ушкварив дощ, і Квітень знову вернувся. Тоді Квітень і хвалиться Травневі:

– Так і так, – каже, – двічі збирався до Березня в гості і ніяк не доїду: поїду возом – грязь заважає; поїду саньми – розталь не дає ходу.

Травень і навчає його:

– Як хочеш доїхати, бери, – каже, – віз і клади на нього сани і човен.

Зробив Квітень, як казав Травень, і махнув до Березня в гості. Березень напустив сніг, а той склав віз і човен на сани і поїхав далі; полив дощ: розлилася вода всюди, – той склав віз і сани в човен і знов поїхав.

Приїздить Квітень до Березня, а той і очі витріщив:

– Як ти, – каже, – зумів доїхати в таку лиху негоду?

– І не доїхав би вовіки, – каже Квітень, – та спасибі Травневі: навчив.

– Ну, стій же, Травню, я тобі крилечки вбгаю, – каже Березень.

З того часу між Березнем і Травнем немає ладу: що в Травні зацвіте або зросте раннє, то березневий мороз і вигубить.

Дніпро і Десна

Дніпро і Десна – це брат і сестра – були колись люди. Як виросли вони, батько і мати поблагословили їх у дорогу. Змовились вони вийти ранком і полягали спати. Десна любила спати і проспала ранок, а Дніпро проснувся на зорі, порозвертав гори, порозчищав гирла і зарив степами. Десна проснулась, аж брата немає. Вона пустила ворона вперед і побігла слідком.

Летить ворон і, як тільки нагонить Дніпра, всякий раз і крякне. Що поверне Десна до Дніпрового гирла, то він убік – і подався далі.

Багато разів Десна підвертала до Дніпра, багато разів повертав він убік (тому він такий і кручений). На ворона напав рябець і давай битися. Чи довго бились, чи ні – Дніпро побіг до моря. Як почула Десна від ворона, що Дніпро далеко, прихилилась до брата і злилась з його гирлами.

Тепер вона тече лівою стороною, а Дніпро правою. Де є острови і скелі серед річки, там розходиться Дніпро з Десною. Як ясний день, то видно, де Дніпро, а де Десна: в Дніпрі синя вода, а в Десні мов жовта; Десна тече тихо, Дніпро – прудко. Про Дніпро і Десну є пісня:

Десна Дніпру рідна сестра,Десна Дніпра спереджала,Гори, кряжі становила,Дніпра-брата не спинила;Ще й ворона посилала,А в Києві в Дніпр упала…Жалується Лиман морю,Що Дніпр узяв свою волю,Свої гирла прочищає,Лиман-море засипає…

Птах Кук

Це такий велетенський птах, що як розкриє крила, то вшир на шістнадцять кроків, а пера його завбільшки в дев’ять кроків.

Якось послав був один цар вивідників справдити, чи дійсно є такий птах, і привезли йому перо на сорок п’ядей, а грубе на півтретя ліктя. Не схожий він до жодного птаха, окрім того, що літає. Ніс у нього, як найбільший човен. А ноги має такі, що два дуби з коренями вириває. І має око одне, як цебер завбільшки.

І був то птах, який пожер велетнів. І саме Господь послав його на землю, щоб він винищив велетнів. Велетні намагалися вбити Кука, стріляли в нього із велетенських луків, шпурляли в нього скелями, але птах відбивався від них, як від піщинок.

Кук жив ще до потопу і був першим царем над усіма птахами. Але цар із нього був поганий, бо він жер своїх підданих. Сова заганяла йому птахів у розкритий дзьоб. Кук слухався жінки, і жінка йому нараяла, аби зібрав усіх пташок, повбивав їх і зробив з їхніх кісток гніздо.