Мацюсеві пригоди

– Завдання виконано відмінно, панове. А скільки втрачено літаків?

– Послали ми тридцять чотири літаки, а повернулося п’ятнадцять.

– Скільки тривала атака? – запитав Мацюсь.

– З часу вильоту до повернення минуло сорок хвилин.

– Добре, – сказав він. – Отже, завтра генеральний наступ.

Офіцери з радощів навіть заплескали в долоні.

– Оце несподіванка! Чудово! Солдати по всьому фронту дізнаються ще цієї ж ночі, що король Мацюсь живий, перебуває серед них і сам поведе їх у наступ. Страшенно зрадіють хлопці і битимуться, мов тигри.

Тієї ж хвилини задеренчали телефони і зацокали телеграфи, звістки полетіли в штаби фронтів і в столицю. Вночі вийшли екстрені випуски всіх газет. Два звернення написав Мацюсь: одне – до солдатів, друге – до народу. [Починати революцію ніхто вже не мав охоти; тільки підлітки влаштували котячі концерти перед палацом прем’єр-міністра.]

Негайно зібралася рада міністрів і оголосила своє звернення до народу, в якому говорилося, що все з лялькою це було влаштовано навмисне, аби ошукати ворога.

У військах був такий запал, що солдати не могли дочекатися ранку й щомиті запитували, котра година. І, нарешті, рушили в наступ.

Проти Мацюся воювали три королі. Одного було розбито вщент і взято в полон, другого так поскубано, що раніше ніж за три місяці він не зміг би знову воювати, оскільки в нього було захоплено майже всі гармати й взято в полон понад половину війська. Лишався тільки один ворог, який досі стояв у резерві.

Коли бій скінчився, знову було скликано нараду. На цій нараді були присутні головнокомандуючий і старший міністр, який встиг приїхати з столиці екстреним поїздом.

– Переслідувати ворога чи ні?

– Переслідувати! – вигукнув командуючий військами. – Якщо ми впоралися з двома, то тим наче розіб’ємо цього одного.

– А я кажу: ні! – заперечив військовий міністр. – Ми вже мали раз науку, коли надто далеко пішли за ворогом.

– То була інша справа, – перебив його головнокомандуючий.

Всі чекали, що скаже Мацюсь. А йому страшенно хотілося хоч трохи попереслідувати ворога. Адже переслідує завжди кавалерія, а Мацюсь у цій війні ні разу ще не їздив верхи. Він стільки наслухався, як королі перемагали ворогів, сидячи на коні, а тут самому довелося лише повзти на животі та сидіти, зіщулившись, в окопах. Хоч би трохи погасати на справжньому коні!

Проте Мацюсь пам’ятав початок війни. Зайшли вони надто далеко і мало не програли війну. Пам’ятав він і те, що про головнокомандуючого говорили як про недотепу. Не міг Мацюсь забути і про свою обіцянку послам перемогти їхніх королів якнайшвидше й поставити м’які умови миру.

Довго думав Мацюсь, і всі мовчки чекали.

– Де наш вінценосний бранець? – раптом запитав він.

– Він тут, недалеко.

– Приведіть його.

Ввели закутого в кайдани ворожого короля.

– Зняти кайдани! – крикнув Мацюсь.

Наказ було виконано миттю, варта стала ближче до полоненого, щоб той не втік.

– Переможений королю, – мовив Мацюсь, – я знаю, що таке неволя. Дарую тобі свободу. Ти розбитий, але я прошу тебе вивести з моєї країни залишки твого війська.

І бранця відвезли на автомобілі до самісіньких окопів, де він перейшов до своїх.

Розділ чотирнадцятий

Другого дня надійшов лист, підписаний трьома переможеними королями.

«Королю Мацюсь, – писали вони, – ти відважний, розумний і благородний. Навіщо нам воювати? Ми хочемо з тобою дружити і негайно повертаємось на свою батьківщину. Чи ти згоден?»

Король Мацюсь погодився. Мир було укладено. Раділи солдати, раділи їхні дружини, матері й діти. Можливо, дехто був незадоволений: той, хто на війні краде й грабує. Проте таких небагато.

Співвітчизники щиро вітали Мацюся, коли він королівським поїздом повертався до столиці. На одній станції Мацюсь попросив затримати поїзд, вийшов з вагона і підійшов до доброї стрілочниці.

– Господине, я завітав до вас на каву, – сказав Мацюсь посміхаючись.

Дружина стрілочника з радощів не знала, що робити.

– Яке щастя, яке щастя! – примовляла вона, а в самої сльози бриніли на очах.

В столиці на переможця чекав автомобіль, та Мацюсь зажадав білого коня. І церемоніймейстер несказанно зрадів:

– О, який цей Мацюсь розумний! Саме на коні повинен король повертатися з війни, а не на бензині.

Повільно їхав Мацюсь вулицями міста, і з усіх вікон дивилися на нього жителі, а особливо діти.

Діти найбільше кидали йому квітів і найголосніше вигукували:

– Віват! Хай живе король Мацюсь! Віват, віват, віват!

Мацюсь тримався бадьоро, хоч був дуже втомлений. Наступ, полон, втеча, нарада, знову битва, подорож, а тепер ці крики – все це так стомило Мацюся, що інколи йому в голові паморочилося і в очах щось миготіло. Наче зірки мерехтіли. А тут ще якийсь роззява підкинув у повітря шапку, і вона впала якраз на голову коневі. Кінь був із королівської стайні, породистий і норовистий. Він метнувся вбік, і Мацюсь упав на землю. Його зараз же перенесли в карету й галопом примчали до палацу. Мацюсь нічого собі не ушкодив, навіть не зомлів, а тільки міцно заснув. І спав, спав, спав до самісінького вечора, а потім до ранку й ще до полудня.

– Жерти давайте! Хай вам грець! – гукнув Мацюсь так, що лакеї від страху аж пополотніли.

За хвилину на ліжку, біля ліжка, під ліжком стояло сто полумисків зі стравами та ласощами.

– Зараз же заберіть геть усі ці заморські витребеньки! – крикнув Мацюсь. – Я хочу ковбаси з капустою та пива.

Ой лишенько, у королівському буфеті ані шматочка ковбаси! Та, на щастя, капрал палацової охорони позичив.

– Ах ви, мамії, маруди, лежні, пестуни, розтяпаки, дженджики! – викладав Мацюсь усю свою солдатську науку. – Отепер я за вас візьмуся!

Уминає Мацюсь ковбасу, аж за вухами лящить, а сам думає: «Тепер знатимуть, що повернувся справжній король, якого треба слухатись».

Мацюсь передчував, що після звитяжної війни він змушений буде розпочати не менш запеклу боротьбу зі своїми міністрами. Ще на фронті до нього докотилися чутки, ніби міністр фінансів кипить од люті.

– Гарний переможець, – казав міністр фінансів. – Чому не зажадав контрибуції? Завжди так було – хто програє, той платить. Благородний? Чудово, хай тепер сам хазяйнує, коли в скарбниці порожньо. Нехай платить фабрикантам за гармати, шевцям за чоботи, постачальникам за овес, горох, крупу. Доки була війна, всі чекали, а тепер – плати, коли нема з чого.

Розлючений був і міністр закордонних справ.

– Відколи світ стоїть, ще не укладали миру без міністра закордонних справ! Що ж я, тільки для вистави? Геть усі сміються з мене.

Міністрові торгівлі фабрикант не давав спокою:

– Плати за порцелянову ляльку.

І в старшого міністра сумління було не зовсім чисте, і префект поліції трохи побоювався, що не дуже розумно пояснив Мацюсеву втечу.

Мацюсь дещо знав, про дещо здогадувався і тепер надумав дати всьому лад. Набридла йому міністерська тяганина. Або вони його слухатимуть, або – геть звідси. [Тепер прем’єр-міністра не проситиме, коли йому заманеться хворіти.]

Мацюсь облизнувся, з’ївши ковбасу, сплюнув на килим і наказав вилити на себе цеберко холодної води.

– Це солдатське купання, – сказав він задоволений, насунув на голову корону й рушив до залу засідань. Там був військовий міністр.

– А де решта?

– Вони не знали, що ваша королівська величність бажає з ними радитися.

– Може, вони думали, що після війни я засяду за уроки з іноземним вихователем? А вони робитимуть, що захочуть?.. Під три чорти, вони дуже помиляються… Пане міністр, призначаю нараду на другу годину. Коли ми зайдемо до залу, в коридорі повинен тихесенько зібратися взвод солдатів. Взводний хай чатує під дверима. Як тільки я плесну в долоні, він повинен зайти з солдатами до залу. Вам я можу сказати правду: коли вони спробують зробити так, щоб все було, як і досі, я накажу їх – сто тисяч чортів! – заарештувати. Але це таємниця.

– Слухаю, ваша королівська величність, – вклонився міністр.

Мацюсь зняв корону і вийшов у палацовий сад. Він так давно тут не був.

– Ой, справді, – похопився він, – я зовсім забув про Фелека!

Мацюсь свиснув і зразу ж почув, як закувала зозуля.

– Мерщій, Фелеку, не бійся. Тепер я справжній король, і мені не треба ні перед ким виправдовуватися.

– Еге ж, а що скаже мій батько?

– Скажи батькові, що ти королівський фаворит і я забороняю навіть торкатися тебе хоча б одним пальцем.

– Коли б ваша величність зволили це написати…

– Охоче, ходімо до мого кабінету.

Фелек не став чекати, щоб йому двічі повторювали.

– Пане державний секретар, прошу вас написати, що я призначаю Фелека своїм фаворитом.

– Ваша величність, при дворі досі не було такої посади.

– Досі не було, тепер буде. Така моя королівська воля.

– Може, ваша королівська величність, відкладете написання такого документу до засідання ради міністрів? Чекати недовго, а все ж буде дотримано формальності.

Мацюсь ладен був поступитися, але Фелек непомітно смикнув його за рукав.

– Я вимагаю, щоб документ було написано негайно, хай йому чорт! – гримнув Мацюсь.

Секретар почухав потилицю й написав два документи. На одному було написано:

«Я, король Мацюсь, невідхильно вимагаю, щоб негайно написано й на підпис подано, а після цього скріплено печаткою та вручено мені документ про призначення Фелека придворним королівським фаворитом. У разі невиконання моєї волі і мого категоричного наказу винного буде піддано якнайсуворішому покаранню. Що й ставлю до відома пана державного секретаря й власним своїм підписом стверджую».

Секретар пояснив, що лише після підписання цього паперу він матиме право видати той, другий. Мацюсь підписав, після чого секретар видав скріплене печаткою призначення Фелека фаворитом.

Мацюсь і Фелек пішли в королівську вітальню, розглядали іграшки, книжки, розмовляли, згадували свої воєнні пригоди; потім вкупі обідали. Згодом вийшли разом у сад, куди Фелек покликав з двору своїх ровесників, і чудово там розважалися аж до засідання ради міністрів.

– Я мушу йти, – сумно сказав Мацюсь.

– Коли б я був королем, я б ніколи нічого не мусив.

– Не розумієш ти цього, мій Фелеку: ми, королі, не завжди можемо робити те, що нам бажається.

Фелек знизав плечима на знак того, що він залишається при своїй думці, і досить неохоче, хоча й з документом, підписаним самим королем, рушив додому, знаючи, що зустрінеться з суворим поглядом батька і добре знайомим запитанням: «Де вештався, волоцюго? Йди-но сюди, розказуй». Що завжди наставало після цього питання, Фелек також знав; але цього разу мало бути інакше.

Розділ п’ятнадцятий

Почалися скарги й нарікання. Міністр фінансів казав, що в нього немає грошей. Міністр торгівлі заявив, що торговці зубожіли під час війни й не можуть платити податки. Міністр шляхів сполучення твердив, ніби у вагонах стільки перевозили всього на фронт, що вони зовсім зіпсувалися і їх треба ремонтувати, а це дорого коштуватиме. Міністр освіти зазначив, що діти за час війни дуже розпустилися, оскільки батьки їхні пішли на фронт, а матері не могли дати їм ради, і тепер учителі вимагають збільшити платню, а також засклити в школах розбиті шибки. Мовляв, поля через війну не засіяні, товарів через війну мало. І отак цілу годину.

Старший міністр випив склянку води. Це він робив щоразу, коли мав намір говорити довго. Мацюсь дуже не любив, як старший міністр пив воду.

– Панове, наша нарада набрала дивного тону. Якби хтось, не знаючи, в чім річ, послухав усе це, то подумав би, що війна скінчилася для нас нещасливо, що ми переможені. А ми ж переможці. Досі бувало так, що переможені платили контрибуцію, і переможець, який розбив ворогів, багатів. І це було правильно, бо виграє війну та країна, яка не скупиться на гармати, на порох, на провізію для війська. Ми витратили найбільше грошей, і ми виграли. Наш героїчний король Мацюсь міг сам оцінити, що військо мало все необхідне. Але чого ж ми повинні платити? Вони нас зачепили, вони розпочали війну, ми їм дарували провину, – і в цьому наша великодушність і доброта. То чому ж вони не повинні відшкодувати нам воєнні видатки? Ми не хочемо нічого вашого, але дайте нам те, що нам належить. Героїчний король Мацюсь відзначився благородством, уклавши з ворогами мир. І це було кроком настільки ж розумним, наскільки й красивим. Але такий мир створив для нас надзвичайні фінансові труднощі. Ми подолаємо їх, тому що в нас є досвід, тому що ми прочитали багато мудрих книжок, тому що ми обережні, тому що все вміємо, і коли король Мацюсь виявить нам таке ж довір’я, яким користувалися ми перед війною, коли забажає прислухатися до наших порад…

– Пане прем’єр-міністр, – вихопився Мацюсь, – годі цієї балаканини. Справа не в порадах, а в тому, що ви хочете керувати, а мені призначаєте роль порцелянової ляльки. Так от я кажу: хай йому грець, хай йому сто тисяч чортів – я не згоден!

– Ваша королівська величність…

– Годі! Не згоден і край! Я король – і королем залишуся.

– Прошу слова, – озвався міністр юстиції.

– Будь ласка, тільки якомога коротше.

– Згідно з законом: додаток п’ятий до параграфа 777555, книга XII, том 814 Зведення законів та наказів, сторінка п’ята, рядок чотирнадцятий, читаємо: «Якщо престолонаступникові не сповнилося двадцяти років…»

– Пане міністр юстиції, мене це не обходить.

– Розумію: ваша королівська величність хоче обминути закон. Я готовий назвати такий закон, за яким це передбачено. Є параграф 105, том 486.

– Пане міністр юстиції, мене це не обходить.

– І на це є закон. «Якщо король нехтує законами, передбаченими параграфами…»

– Годі-бо, холера на вашу голову, а то…

– І про холеру є закон. «В разі виникнення епідемії холери…»

Мацюсеві увірвався терпець, він ляснув у долоні. В зал увійшли солдати.

– Заарештуйте цих панів! – наказав Мацюсь. – Відведіть їх у в’язницю.

– І на це є закон! – скрикнув радо міністр юстиції. – Це називається військовою диктатурою… О, а це вже беззаконня! – зойкнув він, коли солдат стусонув його прикладом попід ребра.

Міністри, бліді мов крейда, поплентались до в’язниці. Військовий міністр лишився на волі, віддав честь Мацюсеві і вийшов.

Запала могильна тиша. Мацюсь зостався сам. Заклавши руки за спину, він довго походжав по залу. І щоразу, проходячи повз дзеркало, дивився в нього й думав: «Я трохи схожий на Наполеона».

– Що ж тепер робити?

На столі лишилася купа паперів. Може, підписати їх? А чому на одних зазначено «дозволяю», на інших «відкласти» або «заборонити»? Може, не всіх міністрів слід було заарештовувати? Може, взагалі не слід було цього робити? Що ж тепер буде? І за що, власне? Що лихого вони вчинили? Правду кажучи, Мацюсь діяв безглуздо. Чого так поквапився з укладенням миру? Міг же викликати міністрів, і міністр фінансів, напевно, нагадав би про контрибуцію. Хто міг знати, що є там якісь контрибуції? Бо й справді. Чому повинен платити той, хто переміг? Зрештою, вони ж самі й почали. А може, написати королям? Їх аж троє, їм легше заплатити, ніж йому одному. Але як пишуться такі послання? Як він казав, цей міністр: том 814. Скільки ж є таких книжок? А Мацюсь за все життя прочитав лише дві збірки оповідань та біографію Наполеона. Це надто мало.

Дедалі важчі думки обсідали Мацюся, коли він раптом почув через відчинене вікно голос зозулі. Нарешті він не сам!

– Слухай, Фелеку, що б ти зробив на моєму місці?

– Я на місці вашої величності краще б веселився в саду, а на їхні наради не ходив би зовсім. Я б робив те, що мені до вподоби, а вони хай роблять, що їм подобається.

Мацюсь подумав, що Фелек просто наївний хлопчик і не розуміє, що король повинен піклуватися про державу, а не гратися в квача й гилки. Однак він не сказав йому цього.

– Не гаразд вийшло, Фелеку. Вони вже сидять у в’язниці.

– Хай сидять, якщо така воля вашої королівської величності.

– Що ти! Глянь, скільки тут непідписаних паперів! А якщо я їх не підпишу, не буде ні залізниць, ні фабрик, анічогісінько.

– Ну, то треба підписати.

– Ні, зажди. Слухай: я без них нічого не знаю, навіть старі королі не можуть обійтися без міністрів.

– Ну, то можна їх випустити.

Мацюсь з радощів мало не кинувся Фелекові на шию. Так усе просто, а йому навіть і не спадало на думку. Справді, нічого поганого не сталося. Можна їх кожної хвилини звільнити. Але він поставить їм умови. Нічого їм розпоряджатися: тепер вони змушені будуть слухатися його. Де це чувано, щоб він, король, мав красти що-небудь з буфета чи з власного саду, аби пригостити приятеля, чи дивитися з заздрістю через огорожу на забави хлопчаків. Він теж хоче гратися. Хоче, щоб його вчителем був добрий капітан, під чиїм командуванням перебував він усю війну. Що ж, зрештою, він хоче поганого? Хоче бути веселим хлопчиком, хоче, щоб його не мучили.

Фелек не міг залишатися довго, в нього були якісь невідкладні справи в місті; він прийшов тільки позичити трохи грошей – так, якусь дрібничку: на трамвай і, можливо, на цигарки й шоколад.

– Дуже охоче. Візьми, Фелеку.

І Мацюсь знову лишився сам. Церемоніймейстер чомусь уникав його, іноземний вихователь кудись сховався, а лакеї никала нечутно, мов тіні.

І раптом Мацюсеві сяйнула думка: а що, коли всі вважають його тираном? Це було б жахливо. А Мацюсь же правнук Генріха Запального, який вбивав людей, як горобців. Що тут робити, що робити? Хоча б Фелек прийшов чи хто інший. Незабаром до кімнати тихо зайшов старий лікар. Мацюсь щиро зрадів йому.

– В мене важлива справа, – почав несміливо лікар. – Проте я боюся, що ваша королівська величність мені відмовлять.

– А що, хіба я тиран? – запитав Мацюсь, пильно дивлячись лікареві в очі.

– Е, чому це раптом тиран? Просто я прийшов у складній справі.

– У якій?

– Я хотів би попросити про кілька незначних полегшень для заарештованих.

– Кажіть сміливо, лікарю. Я наперед на все згоден. Я на них зовсім не серджуся і ладен випустити їх із в’язниці, тільки хай вони пообіцяють занадто не розпоряджатися.

– Оце воістину королівські слова! – скрикнув зраділо лікар. І почав сміливо перелічувати прохання заарештованих: – Старший міністр просить подушку, матрац і перину, бо не може спати на соломі: в нього болять кістки…

– А я спав на землі, – докинув Мацюсь.

– Міністр охорони здоров’я просить щітку й зубний порошок. Міністр торгівлі просить білого хліба, він не може їсти чорний тюремний хліб. Міністр освіти просить книжки, щоб читати. Міністр внутрішніх справ просить порошки, бо від усіх цих неприємностей він заслаб.

– Ну, а міністр юстиції?

– Той нічого не просить, бо в 745 томі Зведення законів він вичитав, що заарештовані міністри після трьох днів перебування у в’язниці мають право звертатися до королівської милості, а вони відсиділи лише три години.

Мацюсь наказав видати всім міністрам постелі з палацу, звелів негайно послати їм королівський обід, а потім вечерю з вином. Міністра ж юстиції закликав під вартою до себе.

Коли прийшов міністр юстиції, Мацюсь люб’язно запропонував йому крісло і спитав:

– Чи буде це законно, якщо я завтра випущу вас із холодної?

– Не зовсім, ваша королівська величність, але військова диктатура передбачає прискорену процедуру; коли ми це так назвемо, формальностей буде дотримано.

– Пане міністр, а якщо я їх випущу, можуть вони посадити мене в холодну?

– Не мають права, хоча, з іншого боку, том 949 обумовлює пункт закону так званого замаху на уряд.

– Не розумію, – признався король Мацюсь. – Скільки треба часу, щоб зрозуміти все це?

– Мабуть, років з п’ятдесят, – відказав міністр.

Мацюсь зітхнув. Корона завжди здавалася йому важкою, а тепер обтяжувала так, наче була артилерійським снарядом.

Розділ шістнадцятий

З міністрів зняли кайдани, ввели їх у тюремну їдальню, куди прибули також міністр юстиції та військовий міністр. Варта з шаблями наголо зайняла свої місця, й нарада почалася.

Мацюсь склав уночі такий план:

– Ви будете займатися дорослими, а я стану королем дітей. Коли мені сповниться дванадцять років, я керуватиму дітьми до дванадцятилітнього віку, коли мені буде п’ятнадцять – до п’ятнадцятилітнього. А сам як король робитиму, що захочу. Все інше хай буде, як і раніше. Я сам маленький і знаю, що треба малятам.

– І ми були колись маленькими, – сказав старший міністр.

– Ну, гаразд, а тепер скільки вам років?

– Сорок три, – відказав старший міністр.

– А чому ви керуєте тими, хто старший за вас? І пан міністр шляхів сполучення молодий, а в поїздах їздять і старі люди.

Тоді міністри відповіли:

– Це правда.

– То що ви скажете на це, пане міністр юстиції? Можна так зробити?

– Ні в якому разі, – заперечив міністр юстиції, – за законом (том 1349) діти належать батькам. Є лише одна можливість…

– Яка? – спитали всі з цікавістю.

– Король Мацюсь повинен назватися: король Мацюсь Перший Реформатор (том 1764, стор. 377).

– Що це означає?

– Це означає, що він король, який змінює закон. Коли король скаже: «Хочу видати закон такий чи такий», то я відповім: «Не можна, бо вже є інший закон». А коли король скаже: «Хочу ввести таку чи таку реформу», я відповім: «Чудово».

Всі згодились. Але найтрудніше було з Фелеком.

– Не може він бути фаворитом.

– Чому?

– Тому що цього не дозволяє етикет.

На засіданні не було церемоніймейстра, і міністри не могли докладно пояснити, що таке придворний етикет. Одне вони знали напевно, що королі можуть мати фаворитів тільки після смерті. Це не означає, що король Мацюсь, боронь боже, повинен умерти, проте документ на фаворитство має бути будь-якою ціною відібраний у Фелека.

– Так, цей документ незаконний, – підтвердив міністр юстиції. – Фелек може приходити до короля, може бути його щирим другом, але про це не треба писати, та ще й до того ж скріплювати печаткою.

– Ну, гаразд, – сказав Мацюсь, щоб випробувати міністрів, – а коли я не поступлюся й залишу вас і далі у в’язниці?

– Це вже зовсім інша справа, – посміхнувся міністр юстиції. – Король все може.

Здивувався Мацюсь, що через якусь дурницю, через якийсь папірець стільки людей згодні сидіти в холодній.

– Ваша королівська величність, – сказав міністр юстиції, – ви не ображайтеся – закон і це передбачає; є й про це згадка в 235 томі. Король може й за життя призначати фаворитів, але повинен називатися не реформатором…

– А як? – спитав Мацюсь стривожено, бо почав уже про дещо здогадуватися.

– Він повинен бути королем-тираном.

Мацюсь підхопився, тюремна варта насторожено піднесла шаблі. Запала тиша. Всі навіть зблідли від страху, чекаючи, що скаже король Мацюсь. Навіть тюремні мухи перестали дзижчати.

А Мацюсь голосно й виразно сказав:

– Від сьогодні я називаюся королем Мацюсем Реформатором. Панове, ви вільні.

Тюремний сторож виніс кайдани в комірчину, бо вони вже були непотрібні, тюремна варта сховала шаблі, а тюремний доглядач відімкнув важкі залізні ворота. Міністри весело потирали руки.

– Хвилинку, панове. Я мушу провести якусь реформу. Нехай завтра кожний учень одержить у школі фунт шоколаду.

– Надто багато, – зауважив міністр охорони здоров’я. – Щонайбільше – чверть фунта.

– Гаразд, хай буде чверть фунта.

– В усій державі п’ять мільйонів учнів, – сказав міністр освіти. – Якщо шоколад мають одержати шибеники й ледарі…

– Всі, – скрикнув Мацюсь, – усі без винятку!

– Таку кількість шоколаду можуть виготовити наші фабрики лише за дев’ять днів.

– А поїзди можуть розвезти по всій країні за тиждень.

– Як бачите, ваша королівська величність, наказ може бути виконано лише за три тижні.

– Що ж, нічого не вдієш, – зітхнув Мацюсь, а сам подумав: «Як добре, що в мене досвідчені помічники. Без них я навіть не знав би, скільки треба шоколаду, без них не знав би, хто повинен його виготовити. Не спало б мені на думку, що треба розвозити його по всій країні». Та вголос Мацюсь цього не сказав. Навіть прикинувся, що трохи незадоволений, і додав: – Отже, прошу, щоб завтра було оголошено про це в газетах.

– Вибачте, будь ласка, – сказав міністр юстиції. – Все це дуже добре, проте це не реформа. Це лише королівський дар учням. Коли б король Мацюсь видав закон, за яким кожний учень щодня одержуватиме від держави шоколад, тоді інша справа. Це був би вже закон. А так – це почастунок, подарунок, сюрприз.

– Ну, хай буде почастунок, – згодився Мацюсь, бо вже стомився і боявся, що міністри ще довго базікатимуть. – Нараду закінчено. До побачення, панове.

Мацюсь поїхав у королівському автомобілі до свого палацу, швидко вбіг у сад і свиснув Фелекові.

– Бачиш, Фелеку, тепер я вже справжній король. Уже все добре… гаразд.