Мальви

Та хіба біда тільки в тому, що руйнуються мечеті, а замість нових медресе45 будують казарми, що на базарі купують радше латунь, ніж золото? Ґалата, Пера і Скутарі з кожним днем повняться все більше й більше зубожілими заїмами й тімаріотами46, що не витримали податків, яничарської сваволі й пішли наповнювати базари жебраками, міські завулки бандитами, монастирі дармоїдами-дервішами, а яничарські полки грабіжниками. Адже коли мати стає байдужою до дітей і внуків, значить – постаріла вона і збирається в дорогу на той світ. Що сталося з Туреччиною, державою п’яти морів і трьох континентів? Невже вона відчула невиліковну хворобу й перед неминучістю смерті байдужіє до того, що було окрасою її молодості?

А куди поділося найсвятіше почуття турка – любов до своєї батьківщини? Хюсам добре пам’ятає колишні походи Сулеймана Пишного, коли кожний здоровий мужчина покидав родину і хату, брав зброю і йшов на війну, не питаючи про платню. Тепер же ніхто не піде воювати, поки не пошпурять мішка з дукатами. Адже коли сини забувають про матір, то вмирає вона, жебраючи, перед сусідськими порогами…

А ти, Нафісо, плачеш, що нерідний син забув про тебе… Десь під ранок заснув Хюсам у своїй підвальній майстерні, не знаючи, що діється по той бік Босфору. Нафіса розбудила старого аж надвечір. Саме повернулася з міста. Була стривожена, настирливо трясла Хюсама за плече.

– Вставай, вставай, Хюсаме! Ти спиш і нічого не знаєш. Цієї ночі помер султан Амурат…

– Аллах акбар47, – схопився Хюсам. – Як, чому помер Амурат?

– Подейкують, що яничари отруїли. На бенкеті.

– Прокляття… А хто ж, хто… – старий раптом схопився за бороду, поманив пальцем дружину до себе. – Слухай, я добре знаю… О, я знаю, що є такий закон, виданий ще Магометом Завойовником, коли він узяв Кафу… Слухай, Нафісо. Ядуча кров чужинки Роксоляни витекла цієї ночі! В законі тому заповів Магомет: «Коли закінчиться мій рід, кримська династія Ґіреїв посяде престол Порти…»

– Тс-с-с! – Нафіса затулила Хюсамові рот. – Сьогодні я чула, що якогось Ґірея задушили в Дарданелльській фортеці за такі слова… Ти ж не знаєш, Ібрагіма випустили з тюрми і мають проголосити султаном.

Хюсам замахав руками.

– Шайтан тобі плюнув на язика! Таж він придуркуватий…

– Спам’ятайся! – скрикнула Нафіса. – Ти ще на вулиці таке скажеш. Злетить слово з язика і попаде на тисячі. А яничари нишпорять і хапають тих, хто лихословить Ібрагіма.

Хюсам довго не зводив погляду з переляканої дружини, наче ждав: може, вона усміхнеться і скаже, що пожартувала? Та бачив, що їй, певно, нині не до жартів.

Сидів на міндері, опустивши голову на долоні, і думав тепер про Радісну Русинку, яку привезли колись бранкою на турецьку землю. Чи справді була вона невольницею, а потім зрадила свій народ, чи, може, вмисне прийшла, щоб отруїти своєю кров’ю османський рід? Чи то з дикої материнської ревнивості наказала вбити розумних синів Сулеймана, щоб престол дістався її синові Селіму, чи, може, вже знала наперед, що продовжувач османського роду від її плоті – виродок? Хто про це відає?.. Може, так, а може, ні. Та однаково – відплатили козаки за Байду.

Скубаючи бороду, простогнав Хюсам:

– О, як тяжко помстилася Русь!

Розділ четвертий

Два бідняки на одній підстилці вмістяться, для двох падишахів цілий світ тісний.

Східна приказка

Чи з ногайського боку йти, від Альми-ріки, де ранньою весною буяють густі трави, а влітку репає земля і свищуть вітри над заюженим степом, чи спускатися від татів48 з блакитних лісистих гір на плато за річкою Качею – ні звідти, ні звідти не побачиш серцевини кримської землі – Бахчисарая, поки не станеш над самим краєм ущелини. Дві головаті чудернацькі скелі – з півдня Кала-асти, з півночі Топ-кая – зупинилися над кручами, йдучи одна одній назустріч. Стань на одній з них, – і перед очима відкриється панорама продовгуватого міста, що причаїлося між скелями, мов сколопендра між камінням. Воно втікає від пишноти зеленоверхого ханського палацу і хмародерних мінаретів униз, обабіч гнилої річки Чурук-су. Маленькі, загороджені каменестінням хати біжать, налізаючи одна на одну, юрмляться біля невільничого і соляного базарів, що кишать біля підніжжя Топ-каї, і, злякані галасом та зойком, розбігаються у рівний степ, молитовно припадаючи перед величними ротондами ханських усипальниць у Ескі-юрті. Угору, берегами Чурук-су, місто спинається важче. Скелі щораз ближче сходяться, стискаються, тиснуть одна на одну, заступаючи вхід до караїмської фортеці Чуфут-кале; хатки маліють, щезають, місто заривається в печери, проте вперто повзе ущелинами Маріям і Ашлама-дере, поки врешті його спинять гори: годі!

Бахчисарая не видно й не чути, його бачать хіба тільки орли, що ширяють під задимленим небом. І ще вершник, який стоїть на скелі Топ-кая.

На скелі Топ-кая стоїть вершник у білій чалмі і жовтогарячій киреї, облитий золотом призахідного сонця. Гостра роздвоєна борода і ніс із жорстокою горбинкою вип’ялися вперед, вірлині очі вдивилися в примерклі гори. Темно-буланий румак застиг під ним, готовий до безумного стрибка у провалля.

Це калга49 Іслам-Ґірей. Він сьогодні повернувся з Перекопу до свого палацу в Ак-мечеть50 і тепер їде до старшого брата Беґадира ґірей-хана доповісти йому про те, що відбудова фортеці Op-капу закінчена. Сам їде, без почту. Кілька місяців жив відірваний від політичного життя краю – чей же мусять бути якісь новини.

Доповість Іслам-Ґірей ханові, що мури на перешийку надійні, і промовчить про те, що для цих укріплень потрібне ще й надійне військо і сміливий хан, який у руках, замість каляму51, вмів би міцно тримати булатного меча. Мусить промовчати і про те, що, крім Перекопу, що загороджує шлях невірним, час нарешті укріпити і південні береги, захоплені єдиновірними турками. Ніжному авторові плаксивих газелів52 і боягузливому володареві Криму Беґадир-ханові властива ще й жорстокість. Попереджений султаном Амуратом IV, що задушив у Стамбулі непокірного Беґадирового попередника Інаєт-хана, він присягся «ні на штрих не сходити з компасного кола послуху султанові» і видати для покарання будь-кого, хто насмілиться виявити непокірність падишахові.

Мусить поки що мовчати калга Іслам-Ґірей.

Розлігся по обидва боки причаєного Бахчисарая Крим, і сняться йому ліниві сни про давню бувальщину. Кочує степом великий ногай, нащадок монголів, котрий також, як і його предки, не знає хліба, а тільки м’ясо, айран і кумис. Мандрують, переганяючи з місця на місце свої стада, Буджацька, Едікайська і Джамбулуйкська орди під проводом хойма-ханів, а їхні ашуги співають тужні билини-джири про Шамські степи біля Нерчинська, куди колись повинні повернутися ногаї. Бо так записано в заповіті Чингісхана. Ногаєві байдуже, хто в Криму при владі, йому однаково, який володар і за що накаже воювати.

Міцно засів у горах чабан і вуглероб – омусульманений грек, ґенуезець, ґот, котрий шанує давні християнські свята, як реліквії своєї власної історії. Йому нема діла до всього світу, аби тільки ніхто не зазіхав на його яйли, чаїри53 і жінок.

Молодий, ще не ситий Крим лежить розділений глибокою тріщиною в землі над Чурук-су, заселений людьми, які вважають своєю батьківщиною інші краї. Та варто кинути клич «за віру», як монголи-ногаї і християни-тати, не задумуючись над тим, хто кличе до боротьби, стають враз фанатичними лицарями пророка Магомета; бряжчать мечі, пломеніють очі, що ніколи не зайдуть сльозою, побачивши кров, серця жадають жертвоприношення во ім’я закону, що часто стає беззаконням. Пропадають мрійливість ногая і замкненість тата, пастухи стають воїнами, готовими робити все, що їм накажуть: убивати, палити, нищити, аби тільки за віру, в якій ніхто ніколи не сумнівається. Пісню тоді заміняє войовничий крик, вільнодумство – сліпа покора, волелюбність – поштивість і страх, доброту – жорстокість.

Крим молодий, у ньому нуртує ще не усвідомлена жадоба волі і беззастережна віра вождям. Кримчак ще не назвав себе татарином, та вже в леґенди й пісні перевів своє минуле, він ще не розжирів, ще чуже йому почуття ситого вдоволення. Дайте йому вождя, і він здивує світ, а потім сам дивуватися буде, як героїчно будував колись для себе свою державу і свою неволю. Чей же вміє сьогодні ставати грізним на чужинецький поклик султана.

Дайте вождя!

«Я ваш вождь! Гляньте на вершника, що стоїть на скелі Топ-кая. Піді мною необ’їжджений кінь, мені тридцять шість літ. Я – Іслам-Ґірей, вчорашній полонянин польського короля, нині калга у слабкосилого брата Беґадир-Ґірея, завтра – хан. Слухайте мене, ногаї і тати! Не хто інший, а я розірву турецький ланцюг, що обсотав Крим від Байдарських воріт до Кафи, і поставлю вас на таку висоту, до якої підводитимуть голови народи світу. Я, правнук Тамерлана!»

Іслам-Ґірей повернув коня і повільно почав спускатися понад урвищем, вирізьблюючись у світлі призахідного сонця дивним монументом самотності. Ковзнув поглядом по долині – греки зачиняли крамниці, галасували вірмени у своєму кварталі, татари вклякали на вулицях до молитви. Темніли зелені дахи палацу, і тихо було в ханському дворі. Певне, хан молиться або складає вірші про солов’я, закоханого в троянду: в такі хвилини мовчить сторожа, і, мов тіні, тихо ходять по майдану ханські гвардійці сеймени54. Злісно зареготав Іслам, аж кінь схарапудився. Стримав його вудилами, здиблюючи на задні ноги. Ахнули люди внизу; що це за безумець хоче через провалля перескочити на ханське подвір’я? Вершник скрутив уліво – ні, ще не час – і швидко зник за горою, спускаючись до циганського передмістя Салачика.

Від Салачика тяглася в гори вузьким коридором повз північний зріз фортеці Чуфут-кале ущелина Ашлама-дере. Вхід до ущелини загородив літній палац хана Ашлама-сарай, весь захований у садах, а поруч приплюснулася до самої землі духовна школа Зинджирли-медресе.

Тут колись учився Іслам-Ґірей. У цій школі почалась його наука.

Вай-вай, коли то було… Над брамою медресе, пам’ятає, висів дугою ланцюг-зинджир: хто заходив у браму, мусив згинатися, щоб не вдаритися головою об нього, – згинатися перед маєстатом науки і релігії. І нагадував отой ланцюг весь час, що ти малий і мізерний перед мудрістю твоїх предків.

У Зинджирли-медресе Іслама вчили ненавидіти невірних, і він палав бажанням спробувати крицю своєї карабели на ґяурських головах, покуштувати, зрештою, волі…

Під Бурштином, на Покутському шляху, вперше віч-на-віч стрівся з козацтвом, скресалася шабля ханича з шаблею гетьмана Грицька Чорного55. Зів’яла рука, схопили чубаті бузувіри юного Іслам-Ґірея.

Тож у інших школах продовжувалась Ісламова наука. Козаки передали його полякам, щоб він цілих сім років, чекаючи на викуп, навчався при варшавському дворі європейської витонченості й дипломатії.

Чи ж то треба жаліти за тими роками? Шугали, правда, війни над Європою, а зміцнілі руки просили меча, по ночах снилися окульбачені коні і степ, що хвилювався тирсою, і брязкіт бою будив його посеред ночі. Не було коней, не було зброї – залишалися самі думки і злоба.

Довкола ненависні ґяури. Хай то козак, хай лях а чи француз. Усі вони запеклі вороги мусульманів – турків, татар, арабів. Якби воля і сила, рубав би їх усіх підряд і залишав би після себе гори голів, як це робив Тімур.

Але якось загомоніли у Варшаві, що на ринку четвертуватимуть козацького ватажка Сулиму, ватажка тих самих козаків, які врятували Польщу від турків під Хотином, що стояли на сторожі південних кордонів Речі Посполитої. Четвертуватимуть ляхи козацького вождя? За що?

Іслам-Ґірей бачив ту страту. П’ятеро козаків і самого гетьмана, так схожого на Грицька Чорного, вивели на майдан, і кат рубав їм голови. За Кодак, за фортецю на Дніпрі, яку вони зруйнували. А потім ляхи глумилися над тілами, четвертували і розвішували на палях. І ще бачив ханич у козацьких очах страшну ненависть, – о, це не та, що бризкала з очей разом з іскрами, викресаними з шабель, у бою під Бурштином! То був герць, після якого можна з одного рожна шашлик їсти, – це ж був гнів, зроджений непрощеною кривдою. І ні одного зойку, і ні одного стогону…

Довго думав після цього Іслам. Видно, не єдиний світ Ляхистану, видно, в’ївся отой Кодак чиряком у козацьке тіло… Чи не так, як ото турецький гарнізон у Кафі – у колись вільний Крим? Чи не схожі долі в козаків і татар? Хіба не карає турецький султан кримських ханів так само за непослух, незважаючи на те, що Крим є захисним муром мусульманських земель? Християни-поляки називають християн-козаків бидлом, а мусульмани-турки – прахом ніг падишаха мусульман-татар. Для чого тоді поневоленим татарам і козакам ворогувати між собою? Чому б не подати один одному руки, забувши про віросповідання, згадавши про кайдани?

А таке вже було. Був Шагін-Ґірей, даї56 Іслама, що першим підняв меча проти османів на кримській землі. Видно, згадав Сокіл57 бувалі часи, коли від меча його предків падали Хорезм, Ляхистан, Русь, Угри, коли безбороді звитяжці танцювали на тілах підкорених руських князів, а європейські королі на колінах благали пощади. Видно, згадав Сокіл славу залізного кульгавця Тімура, що стрясав землею, мов кущем кизилу, а достохвального султана Баязета спіймав під Анкарою, наче коморну мишу, до клітки посадив і так возив його по містах на показ і глум. Певно, згадав Сокіл ганьбу родоначальника династії Ґіреїв хана Менґлі, що першим поцілував турецькому султанові руку, заповівши своїм наступникам цілувати тільки султанську шубу, щоб ніхто більше не удостоївся такої великої честі! Певне, гордість і сором піднесли лицарського меча, який розрубав мацака османського восьминога у Кафі. Тоді Шагінові подав руку козак. Уперше в історії два вороги-сусіди пішли пліч-о-пліч, і лягли турки під Кафою. Утік з яничарами до Варни ставленик султана Джанібек-хан, а над Альму прибув caм гетьман Дорош із шістьма тисячами запорожців. Та зрадили беї – ненаситна кримська гідра, – для яких багатство стало богом. Загинули всі на Альмі разом із козацьким гетьманом того страшного 1628 року. Втік Шагін від Кантемира-мурзи на Запорожжя, а потім до Азова. І обгоріли в Сокола крила. Поїхав до Стамбула просити прощення. Тепер чекає на султанську ласку або ж шовковий шнурок у Дарданелльській фортеці.

Але ж таки було!

Хто зважиться тепер?

Зинджирли-медресе… О, тоді Іслам був ще вільний від честолюбних пристрастей, ще не мучила душу жадоба влади, і не було думок про те, хто є він сам, що є його батьківщиною і яка вона. Тоді рука тягнулася до шаблі, а голова згиналася перед величністю науки і релігії. Нині ж руки тягнуться до бунчуків і трону. І висить над головою, немов петля, інший зинджир – канчук Османів, що нагадує майбутньому вождеві, щоб не розпростовувався занадто. Як зірвати його з цупкої залізної петлі? Хто зважиться тепер? Беґадир – слинявий віршомаз і боягуз? Ні, не він!..

Рвонув коня, бризнуло каміння з-під копит і посипалося на дахи циганських хаток, що приліпилися під прямовисною скелею.

Передвечірня прохолода виманила з печер циган. Вони порозсідалися за дастарханом58, заставленим глечиками і фільджанами. Стара циганка розливала вино, два музики в баранячих шапках витинали дрібну мелодію на цитрах, малий напівголий циганчук галяндрасив, і посміхалися задоволено дві молоді циганки – з розпущеним волоссям, з довгими люльками в руках.

Певно, Іслам-Ґірей проїхав би мимо, не звернувши уваги на такий звичний циганський відпочинок, та серед гурту помітив плечистого парубка з русим волоссям, що стояв біля входу до печери, спершись спиною до стіни. Це не був чінґяне59. Одягнутий у червоний кафтан, підперезаний блакитним кушаком60, він скидався на козака. Звідки міг узятися тут?

Це зацікавило Іслам-Ґірея. Невже посли від козаків прибули до посольського стану в Біюк-Яшлаві, що недалеко Бахчисарая, і оце один з них пішов розважатися до циган?

Він зупинив коня, стихла музика, схилились перед ханським достойником цигани в земному поклоні. Знали його в обличчя. В цю мить з печери випурхнула гурма дітей, вони обступили калгу-султана, простягаючи руки. Цитьнула стара циганка на голозаду малечу, та Іслам посміхнувся і сипнув дітям жменю мідних монет. Знявся галас і стих, до ханича підступила молода циганка.

– Дай руку, я вгадаю твою долю, лицарю.

Змірявся Іслам з чорним поглядом красуні.

– Ще заскоро мені вдаватися до ворожок, трояндо Єгипту. Я покличу тебе тоді, коли сам почну визначати свою долю, та не для того, аби вгадувала її, а хіба – щоб побажала щастя. Такі уста не віщують лиха… Але ти скажи мені, що то за джиґіт он там стоїть? Звідки він тут узявся?

Зніяковіла дівчина позадкувала, вперед вийшла згорблена стара циганка з відьомським обличчям.

– Ти про нього питаєш, ефенді, хай благословить Аллах твоє ім’я? – Глянула спідлоба і показала рукою на хлопця, що незрушно стояв біля печери.

– Про нього питаю.

– Це… це мій син, – відказала циганка, заникуючись.

– Брешеш, стара відьмо! – крикнув Іслам. – Ану, підійди сюди, молодче, і поклонися, – звернувся до парубка. – Ти не зігнув своєї спини переді мною.

Парубок повільно підійшов до Іслам-Ґірея і сказав:

– Мені ніхто ніколи не казав, що треба кланятися вершникам. А згинаю я спину щодня, випилюючи бодрацький камінь біля Мангушу.

– Хто ти є?

– Не знаю, хто я. Моє ім’я Селім, і я інший, ніж вони, – кивнув головою на циган. – Але виріс я у цій печері, тут їм, і мене не б’ють.

– Ця циганка твоя мама?

– Я не знаю, що таке мама.

– Слухай, стара, – Іслам-Ґірей повернув голову до циганки. – Звідки він у тебе? Не син це твій. Для кого годуєш? Продай мені його, я дам за нього не менші гроші, ніж ти могла б узяти на базарі.

– Не для базару я ховала його, ефенді. Там платять за людей так, як і за худобу – яка ситість, яка сила. Його ж віддам за ціну, втричі вищу, тому, хто вміє оцінювати ще й лицарський дух.

– А того лицарського духу він набирався в бодрацьких каменоломнях?

– Якщо він є в людини, то не пропаде і в темниці. А ти збагни своїм оком. Козацький син, вигодуваний грудьми вільної циганки, мусить бути лицарем. Він із України, ефенді.

– Добре вмієш захвалювати товар, сово, і знаєш перед ким, – посміхнувся Іслам-Ґірей. – Але як я не куплю, то ніхто не дасть тобі потрібної ціни. Що робитимеш із ним? Цигани рабів не тримають, жебрати юнака не навчила і сином не назвала.

– Ханові колись продам.

– Ханові? Але ж хан є.

– Такому, що потребує не скопців, а лицарів.

– Язик заважає тобі в роті, відьмо. Твоє щастя, що гнів не підступив до мого серця. Віддай мені його, я потребую лицарів.

– Ти не хан, вельможо…

– То візьми мою руку і ворожи. Наворожиш мені ханство, тоді візьму джиґіта задурно, коли ж не наворожиш, голову отут зітну!

Схилилася до землі стара, та не видно було переляку на її обличчі.

– Достойнику знакомитий, – мовила, – володар, що грабує своїх підлеглих, – поганий володар. Його боїться народ, але не любить. Такий хан програє битви. А за тобою колись піде народ. Це кажу я – стара Еміне, якій уже за вісімдесят. Кажу, не дивлячись на руку.

Іслам-Ґірей вийняв з-за пояса торбинку, побрязкав нею і шпурнув циганці. Вона спритно підхопила торбинку, очі її засвітилися.

– Це – за лицаря. А за ворожбу?

Глянув суворо калга-султан на циганку, але сягнув за пояса і кинув їй в обличчя жменею золотих дукатів.

– Завтра приведеш його до мене в Ак-мечеть. – А тоді звернувся до юнака: – Ти хочеш бути моїм воїном, юначе?

– О, так! – спалахнули захватом очі Селіма.

Іслам-Ґірей пришпорив коня і поскакав, минаючи Ашлама-сарай і медресе, до головного ханського палацу.

Зупинився на мосту біля воріт. Два мідні дракони над брамою, що вже сто років перегризали один одному горло, блищали в останніх променях сонця, нагадуючи тим, хто входить до ханського двору, що саме є гербом Ґіреїв, і хай обачним буде кожен: калга чи простий райя.

Залишивши коня біля воріт, калга-султан статечно подався до спальних кімнат хана. Пішов сходами вгору, минаючи сторожів-євнухів, що стояли навшпиньках біля кожних дверей; двері ханської спальні відчинилися самі – за ними стояли, заховані в біляодвірних нішах, німі раби.

Беґадир-хан сидів на подушці посеред кімнати в чалмі із зеленим дном, у блакитному кафтані. Він приготувався до прийому калги, однак його обличчя було бліде, аж жовте, і чимось стривожене, Іслам-Ґірей відзначив про себе, що, певно, недовго поживе цей анемічний меланхолік. Зняв із голови тюрбана, кинув на долівку, нагнувся до брата і поцілував його в полу кафтана. Беґадир кволо кивнув Ісламові, дозволивши сісти напроти.

– Op-капу укріплено, хане, – доповів Іслам-Ґірей. – Десять веж перебудовано наново, ворота оббиті залізом – жодна жива душа не пройде крізь них. З півночі Крим безпечний…

Беґадир-Ґірей сидів, звісивши голову. Здавалося, він не слухав рапорту Іслама.

– Чауш61 сьогодні прибув із Стамбула, – промовив згодом. – Амурат помер.

Нестриманий і гарячий Іслам схопився на ноги.

– Він же бездітний! – вирвалося із його уст.

Беґадир сполошився, глянув на німих рабів, прошепотів:

– Не вір сьогодні навіть мертвим, Ісламе. Шагін-Ґірея скарали на горло.

Здригнувся Іслам. Він сподівався, що такою буде Шагінова доля, коли той вирішив їхати із Азова до Стамбула. Але чому саме тепер?

– Хто звелів скарати Шагіна, коли султана немає?

– Яничар-аґа, – підвів значуще очі хан. – А султан буде. Рід Османів не закінчився. Завтра оперізують мечем Ібрагіма…

Беґадир вдивлявся в глибокі очі молодшого брата. Чекав від нього здивування, обурення або ж навіть сміху.

Та стало враз непроникливим костисте обличчя калгисултана. Тільки хижі, зловтішні вогники на мить блиснули в чорних очах і тут же погасли.

Розділ п’ятий

Сказав Пророк, хай над ним буде мир: «О ви, які хочете влади, запитайте себе, кого і що ви любите?»

З хадісів

Стамбул напружено очікував коронування нового султана і був напружено тихим. Мліли проти сонця кипариси, спиналися разом із ними до неба мінарети Айя-Софії, по той бік затоки мовчала завжди гамірна Ґалата, а султанський палац Біюк-сарай причаївся, мов до стрибка, на горбатому клину між Босфором і Золотим Рогом.

Третього дня після смерті Амурата із самого ранку почав збиратися народ уздовж Ат-мейдану62. Люди вдивлялися в бік султанського палацу, що таїв тепер у собі таємницю влади.

Перед полуднем Ібрагім, одягнений у султанську одежу, в’їжджав у супроводі анатолійського і румелійського кадіаскерів до Біюк-сарая. Попереду на буланому огирі гордо скакав аґа яничарів Hyp Алі.

Три дні у Малому палаці на Петроні63, де навчаються військової справи молоді яничари, готували нового султана до вступу на престол. Займався з Ібрагімом шейхульіслам, навчав його ритуалу коронування, радив, як він має поводитися у перші дні султанування.

Ібрагім, наче новонароджений, не знав нічого – ні життя султанів, ні звичайних людей. Ще шестирічним хлопчиком його відлучили від матері і завезли до Бурси, де він, заледве ставши підлітком, пізнав розкіш розпусти і пияцтва. Султанич блазнював по кафеджіях, на вулицях і в циганських притонах, поки Амурат замкнув його до в’язниці, щоб не плюгавив султанського роду.

Дивна доля спадкоємців престолу. Вона не має середини, а тільки небо або пекло – золотий трон або ж смердюча тюрма.

Реґель знав, навіщо готується ця вистава з Ібрагімом – треба рятувати династію. В душі ж він противився: як можна оперізувати напівідіота мечем Османа? Адже всі, навіть валіде, називали його юродивим.

Шейхульіслам довго придивлявся до мізерного Ібрагіма – він нагадував пагінець проса, що виріс у підвалі. Бліда, аж прозора шкіра на обличчі, боязко стиснуті губи, але очі – ні, очі не божевільні – якісь наївні, хлоп’ячі, і слухає він порад верховного душпастиря, як слухняний учень у медресе. Йому все цікаво, дивно, певне, незвично слухати навіть людський голос, якого стільки років не чув. Він добре запам’ятовує, що має сказати, коли його опережуть мечем, доволі швидко вивчив напам’ять промову до яничарів.

– Ти мусиш бути обережний з яничарами і поки що повинен слухатися великого візира Аззема-пашу, який знає всі подробиці й таємниці державного життя…

– Так, ефенді…

«Його можна зарівно вивчити і на ремісника, і на імама, – подумав Реґель, коли підготовка вистави коронування нового султана була закінчена. – Він ще дитина. Але дозріватиме в тронному залі. Що з нього виросте?»

…Ібрагім цупко тримався за поводи, сидячи на буйному перському коні, нагнувся вперед, щоб не схитнутися і не впасти, рідка білява борідка стирчала, ніби приклеєна, султанська чалма, втроє більша від маленької голови, згинала тонку шию. Злякано никали Ібрагімові очі по людях – хтось у натовпі пирснув сміхом, згадавши, певно, величного Амурата, і пролилася перша кров у жертву новому падишахові.

Знічений незавидним виглядом султана, народ мовчав. Та пролунав нараз чийсь гучний голос: «Слава султану султанів сонцеликому Ібрагімові!», а тоді – спочатку недружно, а згодом дивно злагодженим хором – повторила цей клич юрба, раз, другий; клич, видно, мав гіпнотизуючу силу, бо люди повторювали його все частіше, голосніше, до нестями викрикували хвалу тому, з кого готові були хором зареготати.