Місто

Тому боязко було хлопцям переходити через кухню повз двері, з яких кожної миті міг вийти сам терціян, і подивом сповнювалися їхні душі при усвідомленні, що Мирон має право жити з ним в одній кімнаті.

Та згодом вони звикли й до маєстату терціяна.

Вулиця, що налічувала не більше ста мешканців, була для двадцятитисячного Міста мовби пробою, в якій проявлялися всі суспільні верстви – патриції, плебеї і жеброта; і коли жеброту уособлювала Каська Гуляйнога, а плебеїв – Шулер, то, безумовно, до патриціїв належали бляхар Хараборський і перш за все терціян Костецький, – так у краплі води можна пізнати властивості моря.

Звичайно, у Місті, а тим більше у далеких і незнаних містах, аристократи ведуть інакший спосіб життя, ніж Костецький і Хараборський, по-іншому мислять, інакше одягаються і мова їх, напевно, відмінна від мови бляхаря і терціяна (Костецький ловив у ґімназії вчені слова, такі незвичні й значимі, він по-своєму вводив їх у вжиток і привчав оперувати ними Хараборського, а також і дружину, щоб не сплохувати з нею на людях), – але ж і жеброта у тих великих містах, без сумніву, належить до іншого ґатунку, ніж Каська Гуляйнога, і шулери там ходять у вищому ранзі, тож співвідношення між суспільними верствами на Вулиці й у великих містах одні й ті ж, і терціянові та бляхареві залишалося хіба що тягнутися до вищого патриціанського кшталту, щоб у наступному поколінні кожен міг вийти із своїм родом за межі Вулиці.

Вечорами, коли Роман з Богданом «кували» латину у своїй кімнаті, а Мирон у своїй, на кухні частенько сиділи удвох Хараборський і Костецький. Удвох, бо жінок до уваги ніхто з них не брав, хоч їх було аж троє: спаралізована бабуся на бамбетлі, по-чернечому покірна Миронова мати біля плити і – на колінах у бляхаря – шестилітнє янголя Мадлена, яка ніколи не лепетала й не сміялася, хоч і не була німою; дівча водило довкола здивованими очима й перебувало наче уві сні, коли все здається несправжнім і тимчасовим, тож треба тихенько сидіти, поки закінчиться сон і вона врешті опиниться в іншому, кращому світі.

Миронова мати подавала на стіл вечерю – що Бог послав: могла це бути навіть печена картопля із саламахою. Бляхар і терціян завжди вечеряли зі смаком, проте їм уявлялися на столі зовсім інші потрави, і Костецький, запиваючи водою пекучу саламаху, завжди говорив про шиночку й ковбаску, накраяні тоненькими плястерками й розкладені по вінцях тарілки, – і «мішанинка» та не звідки-будь, а із крамниці самого Стаха; посередині тарілки – бурячки і краківська муштарда, а содова вода привезена аж із Задвір’я, бо там пляшки набивають газом не з того місця, що в Місті. Миронова мати боязко додавала, що для такого накриття столу найбільше пасує торт у горіховому фольклорі: така назва торта терціянові явно подобалася, бо одного разу, коли Мирон, який чув усе, про що говорилося на кухні, зауважив, що фольклор – це усна народна творчість, батько глибокодумно пояснив йому, що торт і є усний, бо ж чим би Мирон його їв, якби він раптом з’явився у них на столі.

Бляхар і терціян на свята пили порічкове підігріте вино – тоді у них розв’язувались язики, і вони з гідністю, властивою патриціям, розмовляли про політику, про людей, а найбільше про майбутнє дітей, пересипаючи свою мову вченими словами, які напевно вживаються у вищому світі і які підносили їх у власних очах, вивищували над рівнем сірого плебсу. Як не дивно, сусіди розуміли один одного, бо коли терціян, наприклад, категорично заявляв, маючи на увазі срібний посуд радника маґістрату Бертольда, що вся та його «нумізматика» не вартує ні крейцара, то бляхар схвально похитував головою, стверджуючи, що такого непотребу ніхто ніколи не взяв би на свій бойкот – і все.

Від срібла радника Бертольда бляхар і терціян переходили відразу до найзаповітнішого – майбутнього їхніх дітей, які матимуть колись не таку «нумізматику», як радник, а справжній кришталь, спроваджений з самого Відня, бо Мирон стане адвокатом і вибереться назавжди з цієї брудної Вулиці, де людині з порядного дому нема з ким і порозмовляти, ще й батьків забере з собою.

Хараборський поштиво підтакував, бо, хвалити господа, на його долю випав такий льос щастя, що на Вулиці живе сам терціян ґімназії, і йому, професорові від бляхи, не потрібно приходити на брудершафт до Шулера або до Каськи Гуляйноги. До того ж Мирончик таки справді колись вилізе з цієї вуличної дифузори і стане справжнім паном, а тоді він ожениться з Мадленою, бо з неї виросте шляхетна панна, а не якась собі «бісектриса».

Тоді обидва патриції із Вулиці випивали ще по келиху гарячого вина з корицею, і терціян затягав свою улюблену пісню: «Добре їсти, довго спати – Бог здоров’я мусить дати»; після пісні сусіди випивали ще по одній, і тоді бляхар розпочинав своєї: «Ой ну-ну, ой ну-ну, розвеселим родину». Хараборський п’янів швидше від Костецького, бо й за становищем був усе-таки нижчий, він скоса поглядав на пляшку, а коли там залишалося стільки, що ділити на двох не було вже що, виливав решту у свій келих, після якого повторював тільки «ой ну-ну», а згодом і для цього не вистачало сил, і він лише помахував вказівним пальцем, що означало: «ну-ну»; врешті, притуливши до себе Мадлену, Хараборський засинав у кріслі.

Терціян втоплював у напомаджене волосся пальці, воно спадало й прилипало до чола, він похитував журно головою і теж засинав. Аж тоді підводила голову Миронова мати, вклякала і, простягаючи вперед руки, благала Бога, щоб усе, про що говорили чоловіки, справдилося. Саме в цю мить завжди прокидалася спаралізована бабуся і висловлювала свій сумнів, чи так станеться, бо чомусь їй весь час сниться богохульний сон: начебто летить херувимчик, вона просить, щоб він сів їй на долоню, а херувим відказує, що сів би, та не має чим… Щоб такого, не дай Боже, не трапилося з нашим Мирончиком…

«Геть звідси хочу, геть!» – заридав одного разу Мирон перед хлопцями в їхній кімнаті, його розпуку добре розуміли Богдан і Роман, та перед їхніми очима постали враз спаралізована бабуся, мати-черниця, два нещасних патриції з Вулиці й маленька Мадлена, немов діамант на смітнику, і обох жаль узяв і сполошило егоїстичне Миронове горе.

«Не винні вони», – проказав тоді Богдан.

– Ним завжди керували дві сили, – сказав Роман, кивнувши в бік дверей. – Претензійність вуличної еліти і егоїзм…

– Не треба аж так, – звів руку Страус. – Він – невдаха. Як і ти… І теж не зі своєї вини. Це його озлобило.

– Чи не подібне озлоблення на свою посередність вивело з-під мостів, з нетрів і смітників варґатого Беніто з його зграєю, і вони пішли на Рим? Коли люди піддаються незагнузданій силі, тоді народжується те, що нині назвалося фашизмом… Не морщ чола, Богдане, я не наводжу жодних аналогій між Мироном і Беніто… Але повір – кожне зло починається з егоїзму посередності. «Хочу геть звідси!» Сам! Не з батьком, не з матір’ю й нещасною бабусею і навіть не з Мадленою… та що тут говорити… – Роман помовчав, гамуючи біль, що підкотився враз до горла. – Що говорити… Сам! Ти думаєш, то була істерія? Ні, – холодна розсудливість.

– Романе, не заходь надто далеко… Нам було тоді по дванадцять-тринадцять років: звідки та холодна розсудливість? – Страус втомлено сів за стіл, відкинувшись на спинку крісла.

– Неусвідомлена, атавістична… Ось нині: відчув раптом, що може надійти момент, і духовний набуток стане непотрібним баластом, і вирішив на всяк випадок відмежуватися від нього. «Хочу геть звідси!» Нинішній Миронів випад, звісно, ще ні до чого його не зобов’язує, він кожної миті може сказати, що помилявся, але на запасну позицію таки відступив – вивільнив у своїй душі місце грубій силі, яку або прийме, або втече від неї. Як буде зручніше… Ні, Богдане, я не хочу зопалу вішати на товариша всіх здохлих псів, проте нині кожен з нас вибирає потрібну для себе позицію, тож і я маю право оцінити людей, які мене оточують у критичну хвилину. З ким я буду? Хто буде зі мною? Вулиця… її злий феномен полягає не в тому, що мешканці прагнули вилізти з біди, а в тому, що ті прагнення породжували погорду, зневагу до бідності, егоїзм…

Страус мовчав. Замовк і Роман, помітивши його відсутність: Богдан пильно дивився на кахлі, ніби досі їх не бачив; поглянув у той бік і Роман. Зображення на кахлях справді були цікаві, в їх різноманітності всяк міг знайти співзвучний для свого настрою сюжет…

Святий Миколай злагіднив суворий погляд, в його очах осіла тепла тінь – може, це було співчуття до стривожених людей; він уже не погрожував пальцем, а тільки застерігав, просив бути уважним і розсудливим, щоб не допустити якогось необачного кроку. Мандрівник звів до Миколая голову, ніби просив у нього поради, і в мандрівникові Роман побачив себе: він у цю мить відчув свою безпорадність, одинокість. «Мабуть, там, на першій лінії вогню, людина, воюючи, вмираючи і виживаючи, помножується на тисячі таких, як вона, стає більшою, великою, творить частку потужного людського огрому, і смерть частки не означає смерті цілого; а тут, на Лисинці, я нині раптом змалів у мільйон разів, я почуваю себе безпомічним перед стихією, марним, мізерним, і моя праця, якій я присвятив життя, здається не вартою ні гроша, вона крихітна, нікчемна, незначна, як і я сам перед лицем такої сили, як фашизм, спущений з ланцюга.

Fasces – пучок пруття з сокирою посередині в’язки. Емблема Римської імперії, яку носили ліктори попереду імператорів на знак їх необмеженої влади. Без жодних вуалей прийнята італійською партією Fascisma. А світ очима окремих людей, – окремих, а не гурту, – мовчки дивився, як авантюрист Муссоліні цинічно, на очах у всієї Європи, розв’язував цей пучок шпіцрутенів, щоб шмагати ними не бунтівників, не протестантів, а весь народ. Шмагати без упину, ґвалтувати заради ґвалту, карати заради кари, вивільненою сокирою стинати голови без суду задля страху; фашист став слідчим, суддею і судовим виконавцем в одній особі; фашизм розповзається, як метастази раку, – і горять стоси книг на Унтер-ден-Лінден у Берліні, і горить «Герніка» в Іспанії. Символом удосконаленого фашизму в Німеччині стає страшна, відверта своєю суттю емблема – череп з перехрещеними кістками: до смерті засуджуються не окремі люди, а цілі народи; фашисти вигадують нові й нові герби, щоб назавжди порвати з національними традиціями, щоб тяжіння до традицій, яке є основою опору насильницьким нововведенням, ліквідувати раз назавше, бо з безликою масою, що пустилася свого берега, легше розправлятися, брати її на абордаж; фашизмові заважають культура, творчість, естетика, вироблені віками звичаї і стосунки між людьми, етика, совість, жаль, співчуття, щирість – усі ці категорії, які відрізняють людину від тварі, фашизм знищує, і людина, позбавлена їх, стає гіршою від звіра, бо й тварина вірна звичаям свого стада.

І все це зродилося на очах вихованої дев’ятнадцятим століттям Європи!

Як воно могло трапитися? Історик, який народиться після війни, неминуче поставить перед собою таке питання і в анналах світової філософії шукатиме відповіді на нього; він без особливих зусиль знайде книжку німецького філософа, який у молодості, служачи санітаром у прусській армії, плакав над жертвами битви під Седаном, і з того жалю над людським безсиллям зродилася в мислителя погорда до слабших, і він потім усе своє життя присвятив пошукові ідеалу сильної людини, назвавши її надлюдиною, потоптав виплекані історією людства принципи гуманності, закликав людство позбутися сумління, стати по той бік добра і зла, виховати в собі жорстокість, не боятися вбивати слабших, ступати по трупах до самовинищення, усувати всіх, хто заважає крокові надлюдини, і, втомившись дослідженням таких категорій, як садизм, безжалісність, жорстокість, філософ урешті збожеволів, але виховав своїми книгами безумців і злочинців, котрі в хвилину людської втоми і збайдужіння допадаються до скриньки Пандори і випускають на світ найстрашнішу заразу – ідею знищення в ім’я знищення. Ім’я цього філософа Ніцше.

Не соромся, мій добрий приятелю Страусе, назвати нині це ім’я: виплодки Ніцше зірвалися з прив’язі.

Що робити мені? Та хіба те, що робить цей зображений на кахлі мандрівник: звести очі угору до свого божка і просити в нього поради. Ми ж нічого не означаємо. Що таке троє людей супроти сили, яка завоювала всю Європу і йде далі?.. Не те я говорю – треба брати зброю в руки, треба нині зробити остаточні розрахунки і запропонувати свій винахід військовому комісаріатові. Ха… Хіба вони матимуть час його вивчати – тепер, коли над головами рвуться снаряди? Поки я доберуся до комісара, мене вб’ють, і принесу я не більше користі, ніж черв’як… А зрештою, хто ті, які назвали себе людьми? Може, для вищих істот ми ті ж черв’яки? Ми ж піддаємося найнижчому інстинкту – кровожерству, ми не вміємо порозумітися з найближчими сусідами… Бджоли! Філософ Метерлінк вважає їх розумними істотами. А якщо насправді в них є інтелект, то ще не знати, чи вони вважають собі рівним Метерлінка? Людина безнадійно зарозуміла: не вміючи знайти спільну мову з єдинокровними братами по планеті, вона хоче здолати швидкість звуку, хоче збагнути швидкість світла, прагне перемогти земне тяжіння, мріє зустрітися з інопланетними істотами і не задумується над тим, що ті істоти можуть оцінити людину не вище, ніж людина блоху. Та вони напевно нас знищили б нині за те, що ми зневажили священний закон природи, котрий утверджує життя, а не смерть.

А може, природа випробовує сьогодні людство – останній і тому такий недосконалий продукт свого творення? Ви погляньте, яка доцільність існує у рослинному і тваринному світах. Яка гармонія! Може, тому, що ці світи створені раніше від людей і вони встигли удосконалитися, а людина перебуває ще в стадії творення? Бо чому одному випадає щастя, а іншому горе, одному ґеній, а другому ідіотизм, комусь краса, а комусь потворність?.. Нас природа поставила перед собою, мов перед незрозумілою машиною, механіки якої ми не знаємо… То якщо весь світ непізнаний, як же тоді ми можемо пізнати логіку окремих речей – хоча б нинішньої події?

Господи, як легко стати песимістом… Де ж ділася моя виплекана роками оптимістична перспектива праці? Почекай, Богдане… Я, старий атеїст, вдамся зараз до Біблії. Послухай. Бог створив людину шостого дня. Людина була найкращим його творивом, і втомлений Господь вдовольнився її зовнішністю. Тепер Господь спочиває, в нього ще неділя, і нам протягом цього довгого дня Божого відпочинку полишено право вдосконалювати свій внутрішній світ самим. Тому ми мусимо пізнавати невідоме без Божої допомоги, а пізнаючи, робимо помилки, сердимо природу, і вона нам помщається. Ми іноді втомлюємося, стаємо на мить байдужими, а тоді з нас самих виповзає закладений природою порок. Природа умисне його заклала – для нашого випробування і гарту. Щоб ми самі на своїх помилках училися. Вона ще довго чекатиме, поки ми станемо розумними і добрими. Вона витримає ще не одне наше випробування. А нинішня війна – це одне із них. Людство вийде з неї духовно кращим, проте заплатить тяжкою ціною за мить своєї байдужості».

…Філософ, зображений на кахлі, розгорнув пергаментний сувій, і Страус з острахом почав вдивлятися в письмо, котре мусило бути на сьогодні пророчим; він боявся прочитати в ньому присуд людському поступові й цивілізації, на які замахнулася злочинна рука. Страус напружив зір і відчитав у першому рядку слова, які принесли йому полегшу: були вони не оптимістичні, але й не вселяли в душу безнадії; слова ті змусили Страуса заглянути в історію людства, яке не один уже раз ставало на грань катастрофи, проте завжди знаходило в собі силу перемагати зло, коли воно виповзало на світ із своїх тайників. Були це слова, написані латиною: «Nihil nоvо». Ніщо не нове, подібне вже було. Втікав колись із палаючого Риму навіжений Нерон, а до людей вертався великий самовбивця Сенека; застилалося колись небо млосними димами інквізиції, а як вони розвіювалися, з попелищ виходили на світ Бруно, і Сервантес, і Ґойя; утікали з Балканів на свої землі османи, а народи вітали Вазова і Караджича; розпинав Микола І на шибеницях п’ятьох царів волі, а на їх місце ставали Лєрмонтов і Шевченко; навіть Наполеон, який скасував у Німеччині феодалізм, а в Іспанії інквізицію, мусив врешті-решт переконатися, що грубою силою нічого не доможешся, бо дух людини завжди сильніший від меча.

Як може увінчатися перемогою кривавий марш парвеню Шікльґрубера, який цинічно і на весь голос заявив, що перетворить світ у єдиний концтабір, де кожен, хто залишиться живим, займе точно визначене йому місце для рабської і бездумної праці на «юберменшів». Вулик! Цей зразок порядку сподобався Миронові… Та ні, не треба ображати бджіл. Шікльґрубер хоче зробити світ табором, про який мріяв Ніцше! Ще в минулому столітті. Що ж, усі філософські системи виникають задовго до своєї реалізації. Отож тоді, коли європейський міщанин почав розчаровуватися в революціях, від яких чекав створення протягом дня Царства Божого на землі, а воно не приходило, і він запродував свою душу золотому теляті, тоді, коли ті революції таки назрівали, а привид нового соціального ладу набирав конкретних рис, загрожуючи перемінити світ, німецький філософ, який знав хистку вдачу дрібного буржуа, висунув для нього ідею сильної людини, котра вийде з міщанського середовища і виведе міщанина із залежного животіння до влади. Ідея міцної особистості була не новою. Ібсенівський Бранд теж кидав максималістський клич: «Все або ніщо», ганьбив слабодухів, які міняли високі ідеали на косяк риби, глузував з гномів, що викрикували славу своїм предкам – голіафам. Ібсен навіть неволю схвалював, бо вона спонукує до боротьби за свободу. Подібні ідеї проповідував і Ніцше. Бранд проклинав тих, які хочуть убити в людині здатність страждати й ненавидіти, і Ніцше вважав, що страждання – це вища мета людей. В чому ж річ? А в тому, що Ібсен вивищував ідею сильної людини людинолюбством, прагненням витягнути слабших з духовної немочі, а Ніцше закликав фізично розправлятися із слабшими, пропонував визволяти суспільство від пороків засобом найтяжчого гріха – насильством. Ібсен закликав виховувати воїна, який виходить на арену із шпагою, Ніцше – ката з прив’язаною до пояса сокирою, якого покидьки, що виповзли з-під італійських мостів і з німецьких сутерин, взяли собі за ідеал. І сповзла філософія Ніцше від «Заратустри» до «Майн кампф», струсила з себе позлітку протиміщанської войовничості і стала символом віри моральних деґенератів. Сказав-бо Ґете: «Людський набрід нічого так не боїться, як розуму».

То чи ж має перспективу гарнізон карних злочинців, озброєних ідеологією людиноненависництва, покорити людство? Ніколи. Суспільство, в якому невігласи стали ватажками, самовільно присвоївши собі звання докторів, суспільство, якому заважає вільна творчість людей, а мистецтво загрожує його існуванню, суспільство, в котрому єдиною істиною визнається спосіб мислення правителя, де сила превалює над мислю, де засуджуються до кари смерті Ейнштейн і Манн, а твори Маркса і Гейне – до спалення на вогнищі, не є, власне, суспільством, а зграєю скажених псів, яка буде знищена людьми. Nihil nоvо: коли правителі Риму пройнялися ідеєю світового панування, Рим загинув.

«У такому розумінні історичного й сучасного – мій оптимізм. А оптимізм – це первісний людський інстинкт, наріжний камінь людського існування, і знищити його можна тільки разом з людиною… Шановний Страусе, а не подумав ти, що оптимізм може стати і злом – якщо людина, вірячи в добро, перестає за нього боротися?»

«…Вони обидва все життя провели у створених ними самими світах, які не мають жодного зв’язку з реальністю, – гасив обурення на товаришів Мирон, сидячи у своїй кімнаті. – Створили умисне, щоб відмежуватися від самих себе – боязливих, самолюбних, грішних, – і, озброївшись знаннями й гуманними ідеями, таврують тих, які не одягають масок або ж зривають їх з облич у відповідний час. Як я… В мене теж є належна ерудиція, я не гірше за них розумію штуку, я теж мав би чим заслонитися від своїх гріхів – вони у нас однакові. А навіщо? Навіщо ховатися тепер у естетські мудрування, у туманність науки: що це все вартує перед силою, яка нині вивільнилася з пут? Треба негайно брати час за горло, щоб він тебе не полишив знову у безсиллі; кому ти потрібний зі своєю літературою, мистецтвом, теоретичною наукою – немічний. Бери силу, звідки вона дається, а тоді зможеш її використати для своїх потреб і своїх ідей… Зірвіть маску благопристойності, як я, вона вже не потрібна. Але ж ні – один і далі обкладає себе формулами, які з наукою мають стільки спільного, як хімія з алхімією, і сподівається винайти таке, яке ніхто винайти не може, а другий і далі на кожний випадок життя цитує «Фауста», не задумуючись над тим, що поема Ґете застаріла ще за життя автора, бо писав він її так довго, що за той час змінилася суспільна свідомість – від розгубленості перед всесильністю природи до перемоги людської мислі над нею. І зі слів Фауста «Спинися, мить!» можна хіба що поблажливо посміятися, бо за час творення поеми відбулася французька революція з її піднесенням і занепадом, вийшов на світову арену і зійшов з неї Наполеон, а всіляку містику переміг своїми дослідженнями Кюв’є, котрий підготував наукову революцію Дарвіна… За життя поета застаріла поема, а ти цитуєш її нині, коли війна ламає світ!..

Ось вам, хлопці, віз і перевіз. Життя мчить, мов колісниця Феба, зігріває і спалює, світить і затьмарює, і толочить на гамуз мрійників, і минає тих, котрі встигли розступитись перед нею, і вивозить на вершину сильних сміливців, які зуміли вчепитися за її розвору. Бо ж мовив Заратустра: «Велике світило, до чого ти звелось би, якби не було в тебе тих, кому світиш?» Світиш для тих, хто зумів сісти на розвору колісниці, і немає на ній місця минулому, закутаному в леґенди, перекази, поеми й афоризми; з минулого можна взяти з собою в дорогу тільки те, що практично потрібне – як-от одяг і шмат сала з часником, а все інше треба залишити і заборонити йому переступити наш поріг. Мовив Заратустра: «Я люблю тих, хто дає людям майбутнє і позбавляє їх минулого». В минулому я був слабким, нічого не зумів створити для себе, а тому в мене його немає. Я поривався до висот, а не бачив розвори колісниці, за яку можна вчепитися, і мене били й виганяли із світлиць у свинарник. А тепер бачу силу, яка захопить мене з собою, – війну, і я увійду в неї з піднесеною головою, хай сила вирішить мою долю.

Мрійте. Шукайте вічного двигуна. Цитуйте Аристотеля, Ґете і Метерлінка. Декламуйте Шевченка і Франка. А я піду за силою… Та хіба ви самі не бачите: час так приквапив свій ритм, що для тієї вашої духовності просто немає нині місця, суспільний добір відкине вас разом з вашими утопічними мріями і наївними ідеалами; ми частка природи, де точиться безупинна боротьба за існування. Ви ж обидва шанувальники Дарвіна, то чому не визнаєте Ніцше, який поширив відкритий Дарвіном закон про природний добір на людство? Всюди перемагає сила: плаксії-романтики, які співали гімни минулому, стали непотрібними, а Ґете і Франко, котрим ви так ревно поклоняєтеся, співали хвалу сильним… Про що ми, власне, сперечаємось? Victor dat leges!5 Якщо сила стає достатньо великою, то вона сама собою стане правом. І з цим треба рахуватися, якщо хочеш жити. Адже не хто інший, а Дарвін породив ідею, що егоїзм є рушієм поступу, а винищення суперників не є злочином. Дарвін породив Ніцше. Чому ви одного ідеалізуєте, а другому проголошуєте анафему? Треба щось вирішувати, сидіти в цьому закуті більше не можна. Ми повинні діяти, бо час і доля обминуть нас!»

Мирон рвучко відчинив двері до Страусової кімнати і побачив за столом двох задуманих, ніби незнайомих людей, з якими, здається, ніколи й не зустрічався. Вони занурилися у свої світи, а час навально мчав і обминав їх; Мирон повернув голову в той бік, куди вони дивилися, і побачив, як сміливець з освітленим пожадливою цікавістю обличчям мчить на колісниці через простір у майбутнє, полишаючи в минулому мандрівника, який просить у свого божества поради, і філософа, зосередженого над розгорнутим сувоєм пергаменту, дрібно списаного незрозумілими письменами.

…Вивільнившись з Василининих обіймів, малий Василько прожогом вибіг надвір. Він зрозумів: мамина заборона виймати верші з-під кашиці – не просто її примха чи, як це не раз бувало, покара за непослух. Здавлений материн плач теж не був схожий на її схлипування і тихі зітхання, коли вона молилася чомусь не перед образами, а перед шлюбним портретом, звідки дивився на неї вирлоокий батько, – стишений її зойк означав щось зовсім інше, мабуть, те, що нині було названо війною, і це невідоме питання зайшло у хлоп’ячу свідомість разом з тремтінням маминих грудей, пальців, усього її тіла. Ніби злякавшись, що раптом збагне весь трагічний смисл цього слова, а тоді стане таким зажуреним, як усі дорослі в хаті, Василько вихопився з маминих рук: йому хотілося ще радості й свободи, йому страшно стало тієї неволі, яка прийде разом із зрозумінням слова «війна», – чей же на схилах Лисинки гудуть рої бджіл і джмелів над розквітлими травами, а горою, повище хати, біжить з Буковини схожа на хребтову смужку польової миші стежка, ген біжить аж до Писаного Каменя, що бовваніє олив’яною брилою на обрії під небом, а за ним стелиться гостинець до самого Міста.