Щоденник наркомана

Я ж казав, що Лу була «досить звичайною і навіть не особливо привабливою дівчиною». Не забувайте, що саме такою була перша думка мого «плотського розуму», який, як казав апостол Павло, є «ворожим Господові».

Моїм справжнім першим враженням було приголомшливе психологічне переживання, для опису якого просто не існує відповідних слів.

Та тепер, коли я сидів поруч із нею, дивився, як вона про щось лепече, я зауважив, що мій плотський розум кардинально змінив свою оцінку. З точки зору аудиторії мюзик-холу, безперечно, вона не була гарненькою дівчиною. Її обличчя мало в собі щось невиразно монгольське. Пласкі щоки, високі вилиці, розкосі очі; широкий короткий і живий ніс; довга, тонка, хвиляста лінія уст, схожа на божевільний захід сонця. Її очі були крихітні, зелені та мали пікантний ельфійський вираз. Волосся було незвичайно безколірним; його було дуже багато, тому вона намотала навколо голови довгі коси, що нагадувало мені обмотку динамо-машини. Це справляло дуже дивний ефект – мішанина дикого монгольського типу з диким скандинавським. Її дивовижне волосся заворожило мене. Це був такий делікатний солом’яний відтінок, такий тонкий – навіть не знаю, як вам про це сказати, щоб украй не сп’яніти від самої думки про нього.

Дивно, як вона тут опинилася. Відразу видно, що вона не належить до цього кола. Навіть найменші її жести випромінювали сяючий, витончений, майже аристократичний ореол. Вона не вдавала з себе палкого прихильника мистецтва. Так сталося, що ці люди подобалися їй, точно так само як тубільці Тонґа цікавлять стару служницю методистської церкви, і тому вона проводить з ними час. Її мати не заперечувала. Мабуть, якщо брати до уваги сьогоднішні реалії, то думка матері й не мала значення.

Не подумайте, що хоч хтось із нас, окрім старого Оуена, був п’яний. Цього вечора я випив усього лише келих білого вина. Лу не пригубила й краплі. Вона не переставала щебетати, весело і від щирого серця, мов невинне дитя, яким вона й була. Гадаю, за звиклих обставин я мав би випити набагато більше, ніж випив. Та й з’їв я теж небагато. Звичайно, тепер я знаю, що це було – явище, висміяне безліч разів, – любов з першого погляду.

Раптом нас перебили. Високий чоловік через стіл тиснув руку Оуенові. Замість звичних привітань він дуже низьким і виразним голосом, який бринів, наче якась загадкова пристрасть, сказав:

– Чини, як волієш, нехай таким буде весь закон. У групі почався тривожний рух. Німкеня, зокрема, помітно занепокоїлася, здається, тільки через саму присутність цього чоловіка.

Я підвів очі. Зміна погоди була мені дуже добре зрозуміла. Оуен саме казав:

– Усе в порядку, все в порядку, саме це я і роблю. Приходьте і подивіться на мою нову групу. Я зроблю вам новий ескіз – у той же час, того ж дня, як домовлялися. Усе в порядку.

Хтось представив новоприбулого царя Лама і прошепотів наші імена.

– Сідайте сюди, – сказав Оуен, – вам потрібно випити. Я вас дуже добре знаю; ми вже багато, багато років знайомі, і я розумію, що ви сьогодні добре попрацювали і заслуговуєте випити. Сідайте сюди, а я покличу офіціанта.

Я подивився на Лама, який після того, як привітався, не промовив жодного слова. В його погляді було щось жахливе; він не фокусувався на передньому плані. Я був лише нікчемним фрагментом безкрайнього ландшафту перед його очима, що дивилися паралельно, у безмежність. Для нього нічого не мало значення. Я зненавидів цю тварюку!

В цю хвилину якраз підійшов офіціант.

– Пробачте, сер, – сказав він Оуенові, який хотів замовити бренді «65».

Виявилося, що зараз восьма година сорок три хвилини тринадцять і три п’ятих секунди по обіді. Я не знаю, що каже із цього приводу закон. Ніхто в Англії не знає законів – навіть ті недоумки, що їх пишуть. Ми не живемо за законами і не користуємося свободами, які заповідали нам наші батьки; ми живемо у фантастичній і заплутаній системі поліцейської адміністрації. Ця система така ж згубна, як і все решта, навіть в Америці.

– Не потрібно вибачатися, – сказав Лам кельнерові крижаним відчуженим тоном. – Це і є свобода, за яку ми боролися.

Я повністю був на боці того, хто це сказав. Я не хотів пити увесь вечір, але тепер, коли мені сказали, що я не можу випити, я хотів рознести їхній чортовий погріб, битися зі столичною поліцією, піднятися на літаку в небо і скинути кілька бомб на стару дурнувату Палату громад. І все ж я жодним чином не був заодно із цим чоловіком. Презирство його тону дратувало мене. Це було якось не по-людськи; і викликало у мене вороже ставлення до нього.

Він звернувся до Оуена.

– Краще зайдіть до мене, до моєї студії, – повільно промовив він, розтягуючи слова, – я маю кулемет, наведений на Скотланд-Ярд.

Оуен запопадливо підвівся.

– Буду радий бачити усіх присутніх, – продовжував Лам. – Мені доведеться жалкувати аж до самої смерті, якщо через мене зіпсується вечірка і розійдеться таке чудове товариство.

Запрошення прозвучало як образа. Я почервонів по самі вуха і ледве спромігся опанувати себе, щоб формально відмовитися від пропозиції.

Насправді уся компанія зреагувала дуже цікаво. Німецький єврей одразу скочив на ноги – більше ніхто не поворушився. Лють закипала у моєму серці. Я одразу зрозумів, що відбулося. Втручання Лама автоматично поділило компанію на велетнів і карликів; і я був одним з тих карликів.

Німкеня, місіс Вебстер, під час вечері не промовила майже ні слова. Але тільки-но троє чоловіків повернулися до нас спинами, вона їдко та роздратовано зауважила:

– Не думаю, що нам потрібен пан цар Лам, щоб випити. Давайте прогуляємося, наприклад, до «Пса, що курить».

Усі жваво погодились. Здавалося, ця пропозиція зняла невисловлену напругу.

Ми опинилися в таксі, яким і досі з якоїсь незрозумілої причини дозволяють сновигати вулицями Лондона. Поки не заборонено їсти, дихати і тинятися, ми ніколи не станемо справжніми праведниками!

Розділ 2

Через край!

Не минуло й чверті години, як ми дісталися «Пса»; та час спливав тугувато. Схожа на білого хробака дама прибрала мене до рук. Її близька присутність змушувала почуватися наче небіжчик. Це вже було занадто.

Але, мабуть, оце жахливе випробування сприяло виникненню в моїй голові усвідомлення справжньої природи моїх почуттів до Лу.

Безславно зниклий у наш час, «Пес, що курить» був тоді нічним клубом, інтер’єр якого оформляв один жахливий маленький негідник, який проводив життя, пропихуючи себе у мистецтво й літературу. Танцювальна зала виглядала сміховинною, позбавленою смаку, поганою і безглуздою імітацією Клімта.

Чорт забирай, можливо, я не найкращий льотчик, але я людина свіжого повітря. Терпіти не можу оцих майже-художників з їхніми хвастощами, шахрайством та ставанням у позу. Ненавиджу, коли люди вдають із себе невідомо кого.

За неповних п’ять хвилин мене охопив стан оскаженілої дратівливості. Місіс Вебстер та Лу так і не з’явилися. Десять хвилин – двадцять – я впав у сліпий гнів, добряче напився бридкого пійла, яким просмердівся увесь цей заклад, і кинувся танцювати з якоюсь незнайомою жінкою.

Данська сирена з різким пронизливим голосом (власниця закладу) викрикувала образи в бік одного зі своїх професійних музикантів – мабуть, якась довга, дурна і бридезна історія сексуальних ревнощів. Звук музики просто глушив. Тонка грань мого чуття була притуплена. І тут, наче у страшному кошмарі, крізь дим і сморід клубу я побачив злу усмішку місіс Вебстер.

Хоча й невисокого зросту, вона, здавалося, заповнила увесь дверний прохід. Її поява привернула увагу так, коли несподівано бачиш змію, що повзе до тебе. Вона одразу мене помітила й радісно побігла назустріч, мало не на руки; щось прошепотіла мені у вухо: я нічого не почув.

Раптом увесь клуб, так би мовити, онімів. Крізь двері заходила Лу. На плечах у неї було манто глибокого, густого пурпурового кольору з золотом по краях – убрання імператриці, чи (можна навіть сказати?) жриці.

Увесь заклад завмер і дивився на неї. А я ще думав, що вона не була привабливою!

Вона не йшла по землі. «Vera incessu patuit dea»2, – як нас учили в школі. Йдучи, вона наспівувала цю дивовижну літанію капітана Джона Фуллера: «О Ти! Золотий снопе бажань, що перев’язаний прекрасним маковим жмутом! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!»

Вона співала на повний голос, що мав дещо чоловічі нотки. Її краса була такою сяючою, ніби мій розум освітили проблиски жевріючого світанку після довгого нічного польоту.

«Попереду стиха, поволі сонце встає. Повзе помаленьку, та на захід, дивись! Землю освітило!»

Ніби у відповідь на мою думку, її голос пролунав знову:

– О Ти! Золоте вино сонця, що пролите на темні груди ночі! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Перша частина співу була схожа на грегоріанський хорал, де слова перегукуються з розкотистими варіаціями ритму. Але приспів завжди закінчувався однаково.

Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О! І-А-О передає вимову останнього слова. Кожен голосний звук тягнувся максимально довго. Здавалося, ніби кожного разу, співаючи черговий куплет, вона намагається витиснути останній кубічний міліметр повітря зі своїх легень.

– О Ти! Кривавий урожаю життя, налитий у склянку могили! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Лу підійшла до столика з брудною, пошитою з клаптиків різної форми скатертиною, за яким ми сиділи. Вона подивилася мені прямо в очі, хоча, впевнений що вона мене не бачила.

– О Ти! Червона кобро бажання, розпутана дівочими руками! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Вона відійшла від нас, наче увінчана сонцем, пурпурова грозова хмара, вирвана з грудей ранку якоюсь невидимою блискавкою.

– О Ти! Пекучий мечу пристрасті, затуплений ковадлом плоті! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Клубом пронеслася хвиля мало не божевільного захоплення. Ніби зенітні кулемети почали стріляти по літаках. Оркестр заграв як навіжений.

Танці перейшли у бурхливий, захеканий шал.

Лу знову підійшла до нашого столика. Нас трьох було цілковито відокремлено від світу. Навколо забринів пронизливий сміх божевільного натовпу. Здалося, що Лу слухає. Вона затягнула знову.

– О Ти! Безрозсудний вихоре сміху, заплутаний у дикі кучері безумства! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

З нудотною ясністю я зрозумів, що місіс Вебстер насипає мені у вуха детальну оцінку репутації та кар’єри царя Лама.

– Не знаю, як він узагалі посмів з’явитися в Англії, – сказала вона. – Він живе у місті, що називається Телепил, де б воно не було. Незважаючи на свою зовнішність, йому вже більше ста років. Куди б він не йшов, що б він не робив, кожен його крок забруднений кров’ю. Він – саме зло, найнебезпечніша людина у Лондоні. Він вампір й існує за рахунок того, що відбирає життя в інших людей.

Визнаю, у мене була відверта відраза до цієї особи. Але такий жорсткий, гострий і прилюдний осуд чоловіка, який, очевидно, був близьким другом двох величних світових художників, не додавав плям до його репутації. Чесно кажучи, місіс Вебстер мене не дуже вражала, як авторитетний критик поведінки інших людей.

– О Ти! Драконе – королю повітря, сп’янілий від крові заходів сонця! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Раптом мене пройняв дикий напад ревнощів. Це був оскаженілий демонічний порив. З тієї чи іншої причини я пов’язав цей куплет загадкової пісні Лу з особистістю царя Лама.

Ґретель Вебстер це зрозуміла й почала нашіптувати нову порцію отрути.

– О так, пан Безіл цар Лам полюбляє дівчат. Він зачаровує їх за допомогою тисячі різних хитрощів. Лу страшенно в нього закохана.

Знову ця жінка зробила помилку. Я сильно обурився подібними натяками у бік Лу. Навіть не згадаю, що я відповів. Пам’ятаю тільки, що обстоював думку, що Лу не виглядає вже аж такою нещасною і змарнілою від душевних ран.

Місіс Вебстер посміхнулася мені своєю найхитрішою посмішкою.

– Повністю згодна, – сказала вона улесливо, – цього вечора Лу – найвродливіша жінка у Лондоні.

– О Ти! Солодкі пахощі квітів, розлиті в блакитних полях повітря! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Дівчина перебувала у якомусь надприродному стані. Здавалося, ніби вона містила в собі дві довершені у своїх можливостях особистості – божественну і людську. Вона була цілком свідома усього того, що відбувалося навколо, та мала повний контроль над собою і оточенням; водночас вона загубилася у якійсь формі неземного екстазу, який, хоча й не був мені до кінця зрозумілим, усе ж нагадав певні дивні й фрагментарні переживання, які були у мене під час польотів.

Гадаю, усі читали «Психологію польотів» Ленса Сівекінга. З вашого дозволу лише нагадаю, що він каже:

«Усім, хто літає, добре знайоме оце дуже незрозуміле й ледь вловиме перетворення, яке польоти роблять з людиною. Правда, зовсім мало хто точно знає, що це. Навряд чи хто-небудь може описати те, що він при цьому відчуває. І, мабуть, жодна людина не визнає існування цього відчуття, навіть якби могла… Ти усвідомлюєш без будь-яких словесних конструкцій, як це бути собою; усвідомлюєш, що кожен з нас є повністю відокремленою особистістю і ніколи не зможе залізти комусь іншому в потаємну душевну схованку, яка і є фундаментом життя кожної особистості».

Ти відчуваєш себе поза будь-якими стосунками з речами, навіть найбільш важливими. І в той же час ти розумієш, що все, що ти коли-небудь усвідомлював, є лише картинкою, створеною твоїм власним розумом. Всесвіт – це дзеркало душі.

У цьому стані ти розумієш будь-яке безглуздя.

– О Ти! Незламний вінцю Небуття, що обертається навколо руйнування Світів! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Я аж позеленів від гніву. Мені не бракувало розуміння, щоб знати, що відчуває Лу при виверженні цих пристрасних і безглуздих слів з її вулканічних уст. Натяки, озвучені Ґретель, знову просочилися у мою голову.

«Цей огидний алкоголь доводить людей до звіроподібного стану. Чому Лу така суперова? Вона втягнула у ніздрі чистий небесний сніг».

– О Ти! Білосніжна чаше Любові, наповнена червоною хіттю людини! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

В мене аж мурашки по спині побігли від її співу; а тоді щось, важко сказати що, примусило мене обернутися й подивитися на Ґретель Вебстер. Вона сиділа праворуч від мене; її ліва рука була під столом, і вона уважно дивилася на неї. Я прослідкував за її поглядом.

У маленькому чотирикутнику, який формували вени на руці, з вершиною між великим і вказівним пальцями, була невеличка купка блискучого порошку. Ніщо раніше так не привертало мою увагу. Чиста, сяюча, безмежна краса речовини! Звичайно, я бачив таке раніше у лікарні, досить часто; але це була зовсім інша річ. Воно виділялося на своєму тлі, як діамант у досконалій оправі. Воно виглядало як живе й інтенсивно іскрилося. Воно не було схоже ні на що в природі, хіба на ці видуті вітром пір’їнки кристалів, що виблискують з розколини льодовика.

Те, що відбувалося далі, закарбувалося у моїй пам’яті, наче якась майстерна маніпуляція фокусника. Не знаю, за допомогою якого жесту їй вдалося примусити мене це зробити. Але її рука повільно піднялася майже до рівня столу, а моє розпалене, розчервоніле, зле та нетерпляче лице нахилилося до неї. Здається, це був чистий інстинкт, та тепер я майже не сумніваюся, що все ж таки то був наказ, хоча й без промовлених уголос слів. Я потягнув невеличку купку порошку крізь ніздрі одним затяжним вдиханням. Відчуття було таке, ніби ти задихаєшся у вугільній шахті, але в останню мить тебе визволяють на світ, і ти вперше наповнюєш свої легені киснем.

Не знаю, наскільки поширені подібні переживання. Та, підозрюю, що моя медична підготовка, прочитані книжки, почуті історії і вплив усіх цих диявольських статей у газетах щось та й зробили.

З іншого боку, потрібно, мабуть, добре зважати на таких експертів, як Ґретель Вебстер. Без сумніву, вона вартувала тих грошей, що їй платили фріци; і, без сумніву, вона висмикнула мене для своєї «Die Rache». Адже я збив кількох дуже відомих пілотів.

Але тоді жодна з цих думок не приходила мені в голову. Не думаю, що я достатньо переконливо описав душевний стан, до якого я зменшився завдяки появі Лу. Вона була такою недосяжною – геть за межею моїх мрій.

Не беручи до уваги вплив алкоголю, це стало джерелом нестерпної депресії. У моїй свідомості з’явилося щось звіряче, щось від загнаного у кут пацюка.

– О Ти! Королево вампірів Плоті, що, як змія, обвила горло людини! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Цікаво, це вона про Ґретель чи про себе? Її врода душила мене, стискала та виривала моє горло. Я просто божеволів від тупої, грубої хтивості. Я зненавидів її. Але тільки-но я підвів голову, тільки-но раптове, миттєве божевілля кокаїну пронеслося з ніздрів у мозок – це вже поезія, але нічого не можу вдіяти – поїхали! – уся моя депресія вивітрилася з голови, наче сонечко, що визирнуло із-за хмарки.

Я почув, ніби крізь сон, м’який, глибокий голос Лу:

– О Ти! Шалений вире пристрасті, всмоктаний устами сонця! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!»

Усе змінилося – я розумів, про що вона співає, я був частинкою цього. На одну коротку мить я зрозумів причину своєї недавньої депресії. Це було моє відчуття власної неповноцінності перед нею! Тепер я був її партнером, чоловіком і повелителем!

Я підвівся, щоб обхопити її стан, та вона вихором промчала по підлозі клубу, наче осінній листок перед бурею. Я зловив швидкий погляд очей Ґретель Вебстер. Я побачив у них тріумфальний блиск злого помислу; і на мить вона, Лу, кокаїн і я сплелися у складну, заплутану мішанину руйнівної затії.

Та моє фізичне тіло вже піднімалося догори. Це була стара добра дика веселість, що наповнює тебе, коли ясного погожого ранку починаєш відриватися від землі й злітаєш у небо. Якимсь незрозумілим чином я опинився посередині танцювальної зали, та ніг під собою не чув від захоплення. Лу обернулася. Яскраво-червоний обрис її уст, точно як захід сонця, який я спостерігав над Бельгією, над звивистою береговою лінією, над слабкою блакитною містичною кривою моря і неба; з думкою в голові, що б’ється в унісон з моїм схвильованим ритмом серця. Цього разу ми цілили в арсенал зброї і не схибили. Я сам був цим складом боєприпасів і вибухнув. Я був убивцею і убитим! І тоді я побачив Лу, що пливе по небу на зустріч зі мною.

– О Ти! Вершнику – провіснику Сонця, що пришпорює закривавлені боки вітру! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Ми впали в обійми одне одного з неминучістю гравітації. Нас було тільки двоє у цілому Всесвіті – вона і я. Єдина сила, що існувала у Всесвіті, – це сила тяжіння між нами. Вона з’єднала та закрутила нас у вихор.

Ми кружляли по всій танцювальній залі; але, звичайно, це не була танцювальна зала, не було ніякого клубу, не було взагалі нічого, окрім божевільного відчуття, що ти є усім і приймаєш це все. Ти був вічним вихором Всесвіту. Втомитися від цього було неможливо: твоєї енергії було рівно стільки, скільки потрібно.

– О Ти! Танцівнице, що золотими перстами розплітає зоряне волосся ночі! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Тендітне гнучке тіло Лу лежало на моїй руці. Це звучить безглуздо, але вона була невагомою, наче тоненький плащик. Її голова відкинута назад, намотані пасма волосся розпустилися.

Раптом оркестр зупинився. На якусь мить я пережив просто непередавану агонію. Це було схоже на повне винищення. Мене охопила страшенна відраза до усього оточення. Немов у шаленому поспіху зробити щось життєво важливе, перш ніж ти помреш, я прошепотів кілька слів про те, що «я не можу більше перебувати в цьому жахливому місці ані секунди»:

– Нам потрібне свіже повітря.

Вона не відповіла ні «так», ні «ні». Здавалося, звертаючись до неї, я лише марно витрачав слова.

– О Ти! Солодкий співе ріки Любові, що виводить трелі крізь дрібні камінці ущелини Життя! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Її голос перейшов на слабке прозоре шепотіння. Ми опинилися на вулиці. Охоронець клубу зупинив таксі. І нарешті я обірвав її пісню. Мої уста прилинули до її уст. Ми їхали колісницею Сонця на арені Всесвіту. Ми не знали, куди їдемо, і нам було байдуже. Ми зовсім втратили почуття часу. Ціла низка різних відчуттів змінювали одне одного; але ти не мав над ними контролю. Це було так, ніби твій біологічний годинник раптово здурів.

У мене не було мірила часу, але, суб’єктивно кажучи, його мало минути доволі багато, перш ніж наші уста роз’єдналися, оскільки коли це сталося, я побачив, що ми дуже далеко від клубу.

Вперше вона заговорила до мене. В її голосі бриніла темна, бездонна глибина буття. Вона пройняла кожну клітинку мого тіла. І ось що це були за слова:

– Твій поцілунок гіркий від кокаїну.

Для того, хто немає відповідного досвіду, передати значення того, що вона сказала просто неможливо.

Це був киплячий котел злоби, що раптово википів через край. Її голос бринів, переповнений якоюсь пекельною радістю. Він викликав у мені шал чоловічої енергії. Як озвірілий, я схопив її руками ще сильніше. В очах потемніло. Я більше нічого не сприймав. Важко навіть сказати, що я відчував. Я був самим Відчуттям! Я був можливостями Відчуття, реалізованими до найвищої межі. І все ж водночас моє тіло автоматично продовжувало займатися своїми власними справами.

Вона тікала від мене. Її обличчя ухилялося від мого.

– О Ти! Сп’янілий від грози подиху вітрів, що задихається в надрах гір! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Її душа виплакувала свою пісню з дивною інтенсивністю. Вмить я зрозумів, що це був шлях опору. Вона намагалася переконати себе, що вона – космічна сила, що вона – зовсім не жінка, що чоловік для неї немає жодного значення. Вона відчайдушно боролася зі мною, вислизаючи, як змія, з моїх обійм. Звичайно, це все було в таксі – але тоді я про це не знав і навіть зараз не дуже у цьому впевнений.

– Боже! – розлючено сказав я собі: – Якби я хотів знову понюхати цього Снігу. Я б показав їй!

У цю мить вона відштовхнула мене, наче пір’їнку. Раптом мені стало вже не так добре. Досить непередбачувано я дуже знесилився і, не без здивування, зауважив, що витрушую невеличку купку кокаїну з десятиграмової пляшечки, що була під рукою, у кишені моїх штанів, і вдихаю її у ніздрі з жадібною насолодою.

Навіть не питайте мене, як вона туди потрапила. Підозрюю, це якось зробила Ґретель Вебстер. Моя порожня пам’ять не мала на це відповіді. Це одна з тих цікавих речей, що робить кокаїн. Ніколи не знаєш, який сюрприз він тобі приготував.

Мені згадався один американський професор, який хвалився своєю першокласною пам’яттю, яка, правда, мала один-однісінький недолік – вона була ненадійною.

Також не можу вам сказати, чи це свіжа порція наркотику збільшила мої сили, чи Лу просто втомилася дражнити мене, але вже за власним бажанням вона звинулася у мої обійми, її руки й уста сильно притулилися до мого серця. І знову скажу трішки поетично – так воно сприймається – ритм виникає природно – усе одна велика гармонія. Сфальшувати тут неможливо. Голос Лу, здається, долинав з величезної віддалі, глибоким, низьким, понурим співом:

– О Ти! Тихий стогоне зомлілих дів, що заворожені риданнями Любові! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Це сталося – наші двигуни вперше почали працювати разом! Усі несправності щезли. Не залишилось нічого, крім потужного ритму двох моторів, що набирають обертів.

Знаєте, як це, коли ти летиш у літаку – і попереду бачиш лише цятку. Ти не можеш розрізнити, чи це наближається твій братчик Фріц, щоб розстріляти тебе, чи один зі своїх, чи літак союзників. Але ти можеш відрізнити ворога від бойового побратима за стукотом двигуна. Тож ти починаєш сприймати певний ритм як дружній – інший як ворожий.

Так-от, Лу і я летіли разом поза межами вічності, крилом до крила; її низький монотонний гул в унісон з моїм нестримним гуркотом.

Подібні речі стаються поза межами часу і простору. Зовсім неправильно було б сказати, що те, що сталося в таксі, насправді мало якийсь початок або кінець. Сталося так, що нашу увагу від одвічної істини, від цього освячення союзу наших душ, відвернув водій, який зупинив таксі й відчинив двері.

– Ось ми і приїхали, сер, – сказав він із глумливою усмішкою.

Сер Пітер Пендраґон і Лу Лейлгем повернулися до реальності. Пристойність перш за все!

Завдяки потрясінню пригода глибоко в’їлася в мою пам’ять. Я дуже чітко пам’ятаю, як розплатився з водієм, а далі наче корова язиком злизала. Як ми опинилися там, де ми опинилися? Хто дав чоловікові цю адресу і де ми взагалі?

Можу лише зробити припущення, що свідомо чи несвідомо це зробила Лу, оскільки вона, зовсім не ніяковіючи, дзвонила в якісь двері. Нам одразу відчинили. Темно-червоне світло просто лавиною вилилося на мене з просторої студії.