Пригоди Гекльберрі Фінна

Світати почало раніше, ніж ми встигли допливти до нижнього кінця острова. Тоді ми зазирнули у вікно. Дивимося – а в хаті стоїть ліжко, стіл, два старі стільці, та ще багато всякої всячини валяється долі, на стіні ж висить одежа. В протилежному кутку лежить щось подібне до людини. Джім гукнув:

– А хто там є?

Але воно не ворухнулося. Тоді я теж гукнув, і Джім сказав:

– Той чолов’яга не спить – він мертвий. Ти стій тихо, а я залізу туди й подивлюся.

Він заліз у хату, пішов у куток, нахилився над нерухомим тілом, поглянув та й каже:

– Це мертвий. Та ще й голий. Його застрелили в спину. Певне, він помер днів зо два чи зо три тому. Йди сюди, Геку, та тільки не дивись на його обличчя – ох, і страшне ж до біса!

А мені й не хотілося дивитись на нього. Джім поквапився прикрити його старим лахміттям, нащо він те зробив – хтозна, я й так на нього не дивився б. Долі валялися старі засмальцьовані карти, порожні пляшки з-під віскі та ще дві маски з чорного сукна, а всі стіни були пописані найпаскуднішими словами й помальовані вуглем. На стіні висіли дві брудні ситцеві сукні, солом’яний капелюшок та жіноча білизна, ще й дещо з чоловічого одягу. Ми позносили те манаття до човна – може, до чогось придасться. На підлозі валявся й старий пістрявий хлопчачий бриль; я захопив його також. Була там і пляшка з-під молока, заткнена ганчіркою, щоб немовля могло ссати. Ми забрали б і ту пляшку, та вона була тріснута. Була там іще обшарпана стара скриня і стара повстяна валіза із зламаними застібками. Вони були розкриті, але нічого путнього в них не знайшлося. Глянули ми, як порозкидано кругом речі, і вирішили, що господарі, тікаючи, дуже поспішали й багато чого не встигли захопити з собою.

Нам перепало чимало речей: старий бляшаний ліхтар, великий ніж без ручки, новісінький складаний ножик фірми Барлоу, за який довелося б у будь-якій крамниці віддати щонайменше двадцять п’ять центів, та ще ціла купа лойових свічок, бляшаний свічник, фляга, бляшаний кухоль, подерта ватяна ковдра, жіноча торбинка з голками, шпильками, грудкою воску, ґудзиками та іншим дріб’язком, топірець, гвіздки, волосінь у мій мізинець завтовшки з кількома здоровецькими рибальськими гаками, скручена трубкою оленяча шкура, собачий нашийник, підкова, кілька пляшечок з-під ліків, але без наклейок; а коли ми збиралися вже вертатись, я знайшов ще й добряче скребло, а Джім – старого смичка до скрипки та дерев’яну ногу. Щоправда, ремінці на ній геть повідривалися, а якби не це, то нога непогана, хоч і була вона задовга для мене й закоротка для Джіма. Другої ноги ми так і не знайшли, хоч і обшукали все навколо.

Як бачите, нам дісталася неабияка здобич. Коли ми зібрались відчалити від того будинку, виявилося, що нас знесло на чверть милі нижче острова і що надворі стоїть уже білий день; тож я звелів Джімові лягти на дно човна й укрив його ватяною ковдрою, бо, коли б він сидів, люди здалеку побачили б, що то негр. Я повеслував до іллінойського берега, і нас знесло на півмилю вниз за водою; але потім я тримався під самим берегом, де течія була майже непомітна. Вертаючись на острів, ми не зазнали ніяких лихих пригод і нікого не побачили.

Розділ Х

Після сніданку мені кортіло побалакати про того мерця, про те, як його вбили, але Джім нізащо не схотів. Він сказав, що це може завдати нам лиха; крім того, мрець чого доброго унадиться до нас – адже ж небіжчик, якого ще не поховано, скоріше буде блукати по світах, ніж той, що лежить уже тихо та мирно у своїй домовині. Що правда, то правда; Джімові слова мене переконали, і я замовк, але ж думка про мерця не йшла мені з голови: цікаво було знати, хто його застрелив і навіщо.

Ми оглянули ту одежину, що нам дісталася, і знайшли вісім доларів сріблом – вони були зашиті в підкладці старого пальта з попони. Джім сказав, що люди з того будинку, напевне, це пальто вкрали, бо, коли б вони знали, що в ньому сховані гроші, то не покинули б його. Я відповів, що, мабуть, таки вони й порішили того чоловіка, але Джім уперто не схотів про те говорити. Я сказав:

– Ось ти гадаєш, що це завдасть нам лиха, а що ти казав, коли я приніс до печери гадючу шкуру, яку позавчора знайшов на вершечку цієї гори? Адже ж ти казав, що то хтозна який лихий знак – торкатися руками гадючої шкури. Ну, а де ж те лихо? Он скільки ми речей придбали, та ще й на додачу вісім доларів. Я, Джіме, хотів би, щоб нам щодня таке лихо траплялося.

– Не квапся так, голубе, не квапся! Не дуже хвалися. Лихо не за горами. Запам’ятай, я своє сказав: лихо не за горами.

І воно таки звалилося на нас. Погомоніли ми вдвох отак у вівторок, а в п’ятницю, по обіді, ми з Джімом лежали на траві на самому вершечку гори; у нас вийшло куриво, і я подався до печери по тютюн та й нахопився там на гадюку-гримучку. Я вбив її й склав її кружалом у ногах на Джімовій ковдрі так, що гадюка здавалася живою: ото сміху буде, думаю собі, коли Джім несподівано натрапить на неї у своїй постелі. Але надвечір я зовсім забув про ту гадюку. Коли Джім, поки я розводив вогонь, кинувся на ковдру, виявилося, що там лежала, крім забитої гадюки, ще одна, і вона його вкусила.

Джім зірвався на ноги і заверещав, як несамовитий. Тим часом вогонь спалахнув, і ми побачили живу гадюку – вона скрутилася кільцем і приготувалася вже стрибнути вдруге.

Я вмить убив її палицею, а Джім ухопив батькову сулію з віскі й почав дудлити нахильці.

Він був босий, і гадюка вкусила його за п’яту. А все через мене, бо я, дурень, зовсім забув, що, коли покинути десь мертву гадюку, її пара обов’язково приповзе туди й обів’ється круг неї. Джім звелів мені відрубати в гадюки голову й викинути її, а потім здерти з гадюки шкуру й підсмажити кусник м’яса. Я зробив так, як він загадав. Джім з’їв те м’ясо і сказав, що воно має допомогти йому. А ще він звелів зняти з неї кільця та прив’язати їх йому до зап’ястка. Він сказав, що й це допомагає. Потім я нишком вийшов з печери й пошпурив обох гадюк у кущі: я зовсім не хотів, щоб Джім довідався, що все це сталося з моєї вини.

Джім цмулив та й цмулив із сулії, і час від часу на нього находило таке, що він починав корчитися й кричати, як несамовитий, а потім прийде до тями та й знову цмулить із сулії горілку. Ступня в нього дуже набрякла, а далі спухла й уся нога; але мало-помалу горілка стала помагати, і я подумав, що тепер діло піде на лад; проте, як на мене, то хай кусає гадюка, аніж дудлити батькову горілку.

Джім пролежав чотири дні й чотири ночі. Тоді пухлина зовсім стухла, і він знову міг ходити. Я дав собі слово, що нізащо у світі більше не торкатимуся гадючої шкури, бо сам побачив, якого лиха вона накоїла. Джім сказав, що наступного разу я, мабуть, йому повірю. Брати в руки гадючу шкуру, сказав він, це такий лихий знак, що гіршого й не придумаєш; може, на тому ще й не кінець. Він казав, що краще тисячу разів глянути через ліве плече на молодика, аніж один раз узяти в руки гадючу шкуру. І то правда, я й сам тепер переконався, хоч раніше завжди вважав, що глянути на молодика через ліве плече – то найдурніше і найнебезпечніше діло! Старий Генк Банкер глянув отак, та ще й тим вихвалявся; а не збігло й двох років, як він упав п’яний із башти, в якій шріт виливають, і розплющився на млинець; його поклали між двох дверей замість домовини й отак поховали, – це батько розказував, – сам же я на тому похороні не був. Але, певна річ, сталося це тому, що він, наче той дурень, поглянув на місяць через ліве плече.

Ну, отак минали дні за днями, і річка знову вернулася в свої береги. Перш за все ми насадили на великий гачок нашої вудки облупленого кролика і впіймали на цю принаду сома, завбільшки як людина; він був шість футів і два дюйми завдовжки, а важив понад двісті фунтів. Ми, звісно, ніяк не могли його витягти з води: він би нас затяг до Іллінойсу. Ми просто сиділи й дивилися, як він смикався та кидався, поки сконав. В його шлунку ми знайшли мідного ґудзика, круглу кульку та багато всілякої погані. Розрубали ми сокирою кульку, дивимось – а всередині клубочок ниток. Джім сказав, що рибина, мабуть, давно вже той моток проковтнула, бо він уже геть обріс і перетворився на кулю. Їй-богу, більшої рибини ніколи не витягали з Міссісіпі. Джім сказав, що він іще не бачив такого здоровецького сома. Якби ми могли відвезти його до міста, то взяли б за нього добрі гроші. Там на базарі продають таку рибу на фунти; люди охоче її купують: сомове м’ясо біле, як сніг, і дуже смачне, коли його підсмажити.

Наступного ранку я сказав Джімові, що життя наше стає нудне й одноманітне і хочеться трохи розважитись. Я заявив йому, що вирішив переправитися через річку та подивитися, що ж там у містечку діється. Мій намір припав Джімові до смаку, але він порадив мені зачекати, поки стемніє, і не ловити ґав. Джім поміркував трохи і додав – чи не взяти мені щось із того жіночого шмаття й переодягтися на дівчинку? Це була добра порада. Отже, ми підкоротили одну ситцеву сукню, і я підкотив штани до колін і вліз у неї. Джім позастібав ззаду всі гаплики, і та сукня прийшлася мені якраз до міри. Я надягнув солом’яного брилика, зав’язав стьожки під підборіддям, і, коли б хто надумався глянути мені в лице, йому довелося б нахилитися так, ніби у комин зазираєш. Джім сказав, що в такому вигляді мене і вдень ніхто не впізнає. Я цілий день привчався ходити в жіночій сукні й поволі став до неї звикати, почував себе в ній зовсім зручно, проте Джім запевняв мене, що дівчата ступають не так; і ще він сказав, щоб я кинув звичку задирати сукню та засувати руки в кишені. Я послухав його ради, і все пішло як слід.

Тільки-но стемніло, я подався човном угору, тримаючись іллінойського берега.

Я переправився через річку до міста трохи нижче від пристані, і течія віднесла мене до околиці. Прив’язавши човна, я пішов берегом. Коли це бачу – світиться в маленькій хатині, де давно вже ніхто не жив, і мені захотілося взнати, хто там оселився. Я прокрався під саме вікно й зазирнув до хати. Жінка років сорока сиділа при свічці край простого соснового столу і плела. Обличчя було незнайоме; вона, мабуть, приїхала сюди недавно, бо в місті не було жодної людини, якої б я не знав. Оце, думаю, мені пощастило, бо я вже почав був занепадати духом: навіщо, думаю, сюди приїхав? Адже можуть упізнати мій голос і викрити, хто я. А якщо ця жінка прожила в такому маленькому місті бодай два дні, вона напевне зможе розповісти все, що мене цікавило; отже, я постукався в двері й твердо постановив і на хвилину не забувати, що тепер я – дівчина.

Розділ XI

– Заходьте, – мовила жінка, і я увійшов. – Сідай. – І я сів. Оглянула вона мене від голови до п’ят своїми маленькими блискучими очима й запитала:

– Як тебе звати?

– Сара Вільямс.

– А де ти живеш? Мабуть, десь тут, недалечко?

– Ні, мем. У Гукервіллі, сім миль звідси за водою. Я цілу дорогу йшла пішки й дуже натомилася.

– І зголодніла, мабуть, не менше. Зараз я знайду тобі чогось попоїсти.

– Ні, мем, я не голодна. Я так зголодніла дорогою, що зайшла до ферми за дві милі звідси, підживилася і вже не голодна. Через те я забарилась. Мати нездужають, ні грошей у нас, ні їжі, отож пішла я до мого дядька Абнера Мура. Він живе десь на тому кінці міста – так мама казали. Я тут ще й разу не була. А ви його знаєте?

– Ні, я ще не всіх знаю. Ми оце недавно тут оселилися – ще й двох тижнів немає. До того кінця міста далеченько. То вже краще тобі заночувати в нас. Та скинь уже свого капелюшка.

– Ні, – сказав я, – я трошки передихну та й піду далі. Я не боюся темряви.

Господиня відказала на те, що не відпустить мене саму такої темної ночі; скоро вже, години за півтори, має повернутися додому її чоловік, і він мене проведе. Потім вона стала розповідати мені про свого чоловіка та про тих родичів, що живуть вище по річці, й про тих, що живуть униз по річці, й про те, що їй із чоловіком жилося багато краще, поки вони не переїхали сюди, і чого вони переїхали! Тепер уже бачать, що помилилися, але тоді чомусь ціну взнаєш, коли його втеряєш… та й пішла, пішла говорити; я вже подумав, чи недаремно я мав надію вивідати в неї, що діється в нашому місті, але нарешті вона добралася й до мого батька, до того, як мене вбито, – отоді я добре наставив вуха, щоб не проґавити жодного слова з її теревенів. А набалакала вона мені три мішки гречаної вовни: як ми з Томом Сойєром знайшли дванадцять тисяч доларів (тільки в неї чомусь виходило двадцять), а тоді перескочила на мого батька й сказала, що він п’яниця й волоцюга і що я також був волоцюга, і врешті заговорила про вбивство.

Я запитав:

– Хто ж це зробив? Долетіли й до нас у Гукервілл чутки про те вбивство, та тільки ми не знаємо, хто саме вбив Гека Фінна.

– Е, тут у нас теж багато хто хотів би про те дізнатися. Декотрі думають, що старий Фінн сам і вбив.

– Та що ви кажете!

– Спочатку майже всі так думали. Старий так і не довідається, що його трохи не лінчували. Проте до вечора передумали й вирішили, що його вбив утеклий негр на ім’я Джім.

– Таж він…

Я зупинився, збагнувши, що краще буде, коли я помовчу. А жінка торохтіла й торохтіла і навіть не помітила, що я щось сказав.

– Цей негр утік тої самої ночі, коли вбили Гека Фін-на. Тож за нього обіцяють нагороду – триста доларів. І за старого Фінна також обіцяють нагороду – двісті доларів. Старий, бач, прийшов до міста вранці після вбивства, розповів про те злочинство і разом з усіма їздив річкою, коли шукали Гекове тіло, якого так і не знайшли, а потім десь зник. Того ж таки вечора його мали лінчувати, а він, бач, узяв та й втік. А на другий день виявилося, що й негр дременув; його ніхто не бачив від десятої години тієї ночі, коли вбили Гека. Ну, то почали, бач, покладати гріх на нього; і в той час, коли всі, здавалося, взяли новий слід, раптом вертається старий Фінн, іде простісінько до судді Тетчера, здіймає там бучу і вимагає, щоб той дав йому грошей – влаштувати лови на того негра по цілому Іллінойсу. Суддя дав старому дещицю, і він того ж таки вечора напився та й до півночі швендяв вулицями з якимись двома підозрілими особами, а потім зник разом з ними. Відтоді він сюди й носа не показував. Люди гадають, що він повернеться лише тоді, коли все тут уляжеться; гадають, що він сам убив хлопця і все підтасував так, щоб люди покладали гріх на розбійників; а тоді й незчуєшся, як він загарбає Гекові грошенята, та ще й без суду справа обійдеться. Люди гомонять, що в суді у нього однаково нічого б не вийшло. О, то чоловік хитрий, такий хитрий, що й хтозна який! Як він за рік не повернеться, то все в нього буде гаразд. Адже ж ніяких доказів проти нього немає, розумієш; а на той час усе заспокоїться, й він спокійнісінько забере всі Гекові грошенята.

– Атож, і я так гадаю, мем. Хто ж йому не дасть!.. Виходить, тепер ніхто вже не думає, що то негр убив?

– Ба ні, думають. Багато хто вважає, що вбивця таки він. Ну, та негра скоро впіймають і тоді, може, витягнуть з нього правду.

– Що, невже його й досі ловлять?

– Отакої! Ти що, так нічого й не зрозуміла? Триста доларів на дорозі не валяються. Дехто гадає, що негр ховається десь неподалік. Я теж так гадаю, а проте мовчу. Кілька день тому я розбалакалася з одним старим чоловіком і його жінкою; вони живуть тут недалечко, у рубленій хатині, то вони казали, що ніхто не відвідує он того острова, який називають Джексоновим. «Хіба там ніхто не живе?» – запитала я. «Ні, ніхто», – відповіли вони. Я нічого не сказала на те, але замислилась. А справа, бач, у тому, що за день, за два перед тим я помітила, як на верхньому кінці того острова здіймався дим; ну, думаю собі, скидається на те, що негр ховається саме там; не завадило б, думаю, увесь той острів добренько обшукати. Відтоді я диму більш не бачила, то, може, негр уже втік звідтіль, якщо то був він; а все ж мій чоловік збирається поїхати туди разом з одним нашим знайомим – поглянути, що там таке. Мій старий їздив оце вгору річкою, а години дві тому повернувся, і я йому відразу ж усе це розказала.

Я так налякався, що не міг на місці всидіти. Треба було до чогось докласти своїх рук; ну, то я взяв голку зі столу й почав усиляти нитку. Але руки в мене так тремтіли, що справа ніяк не йшла на лад. Жінка замовкла; я глянув на неї, бачу: вона якось пильно роздивляється мене й посміхається. Я поклав на місце голку й нитку, немовби її розповідь дуже мене зацікавила, – так воно й було насправді, – і сказав:

– Три сотні доларів – то сила-силенна грошей. Ото б їх моїй матері. А ваш чоловік збирається їхати туди цієї ж ночі?

– Атож. Він пішов до міста разом із тим чоловіком позичити човна; може, позичать у когось іще одну рушницю. Вони поїдуть після півночі.

– А чи не краще було б зачекати до ранку, щоб шукати по видному?

– Воно-то так. Тільки ж уранці й негрові буде видніше. Як з півночі зверне, він, мабуть, засне, а вони прокрадуться до лісу і в темряві зразу побачать багаття, якщо негр його розпалить.

– А мені те й невтямки.

Жінка знову пильно подивилася на мене, і по спині в мене враз забігали мурашки. Вона трохи помовчала, а тоді й питає:

– Як ти сказала, тебе звати, любонько?

– М… Мері Вільямс.

Першого разу я начебто назвав себе не Мері, а якось інакше, а через те мимоволі похнюпився – здається, я назвався Сарою; ох, і погано ж я себе почував – вона неначе приперла мене до стінки, і я боявся, що це буде помітно, тож і боявся звести на неї очі. Мені хотілося, щоб жінка заговорила: чим довше вона мовчала, тим гірше я себе почував. Нарешті вона промовила:

– Любонько, здається мені, спершу ти сказала, що тебе звати Сара?

– Атож, мем, Сара Мері Вільямс. Сара – моє перше ім’я. Хто зве мене Сара, а хто – Мері.

– Ага, он воно що!

– Атож, мем.

Мені трохи полегшало, а проте кортіло якнайшвидше накивати п’ятами. Я не міг глянути їй в обличчя.

А вона як почала розводитись, які нині тяжкі часи настали, та як їх із чоловіком злидні обсіли, та як зухвало бігають у них по халупі щури, та як пішла, як пішла – що вже я за свою тривогу почав забувати. А щодо щурів, то так воно й було. Я сам бачив, як один у кутку раз у раз вистромляв носа з діри. Жінка сказала, що вона тримає напохваті якісь речі, щоб кидати в щурів, коли залишається вдома сама, а то вони не давали б їй спокою. Вона показала мені свинцевого прута, скрученого вузлом, і пояснила, що здебільшого влучає дуже добре, але днів зо два тому звихнула руку й тепер не знає, чи зможе влучити. А втім, вона націлилася й шпурнула свинцем у щура, але не влучила і скрикнула: «Ой!» – так їй рука заболіла. Тоді попросила мене шпурнути, коли щур знову висунеться з діри.

Мені дуже хотілося мерщій забратися звідти, поки не повернувсь додому старий, але я не показував того. Взяв оту штуку і, тільки-но щур вистромив свого носа, націлився й кинув, – і якби щур сидів на місці, то йому б таки перепало. Господиня сказала, що удар був добрий і наступного разу я неодмінно влучу. Вона підвелася й принесла свинець назад, а потім узяла трохи пряжі й попросила, щоб я допоміг її розмотати. Накинувши мені свою пряжу на обидві руки, господиня почала змотувати її в клубок, та все роз-повіда та й розповіда про себе й свого чоловіка. Аж раптом урвала та й каже:

– Ти приглядай за щурами. Краще тримай свинець на колінах, щоб був напохваті.

І вона кинула мені свинець на коліна, а я вмить упіймав його, стиснувши ногами. А далі вона побалакала зі мною ще хвилинку і раптом, знявши пряжу з моїх рук, глянула дуже лагідно мені просто в обличчя та й каже:

– Ну, то яке ж твоє справжнє ім’я?

– Т-та що ви кажете, мем?

– Яке ж твоє справжнє ім’я? Білл, чи Том, чи Боб? Чи, може, яке інше?

Я затремтів, як осика, і не знав, що мені робити. А проте сказав:

– Будь ласка, не смійтеся з бідного дівчатка, мем! Якщо я вам заважаю, то я…

– Ні, ти не підеш. Сядь на місце й сиди. Я тебе не скривджу і нікому про тебе не скажу. Ти тільки звір мені свою таємницю, не крийся від мене. Я тебе не викажу; більше того – я тобі допоможу. І мій старий допоможе, коли буде треба. Ти, як на мене, втікач-підмайстерко – та й уже. Ну, та дарма! Це невеликий гріх. З тобою погано поводились, і ти взяв та й утік. Бог з тобою, синку, я нікому й слова не скажу про тебе. А тепер розказуй мені всю чисто правду – будь розумний хлопчина.

Тоді я подумав, що нема чого далі хитрувати та прикидатися, краще я розповім їй усе, як воно було насправді, але й вона мусить додержати свого слова. І я розповів їй, що батько й мати мої померли, а мене віддали старому скупердязі фермерові, що живе миль за тридцять від річки; старий поводився зі мною так погано, що я не міг цього довше терпіти; він подався кудись днів на два, от я й використав цю нагоду, поцупив стару сукню в його дочки та й утік; за три ночі пройшов ці тридцять миль. Ішов я ночами, а на день десь ховався і спав; я захопив із собою з дому торбинку з хлібом та м’ясом, і харчів вистачило мені на всю дорогу. Я ще додав, що дядько мій, Абнер Мур, напевне, подбає про мене, ось чому я й прийшов сюди, у Гошен.

– Гошен, дитино? Та це ж зовсім не Гошен. Це Сент-Пітерсберг. Гошен за десять миль вище по річці. Хто тобі сказав, що це Гошен?

– Якийсь чоловік; я його зустрів сьогодні удосвіта, саме тоді, коли збирався податися до лісу, щоб виспатись. Він сказав мені, що на роздоріжжі я мушу повернути праворуч, і за п’ять миль буде Гошен.

– Та він напевне був п’яний. Він спровадив тебе зовсім не туди, куди слід.

– Атож, і мені здалося, що він нібито напідпитку; та тепер уже нічого не вдієш. Мені час рушати. Я хочу дістатися до Гошена перед світанком.

– Постривай хвилинку. Я дам тобі попоїсти, щоб ти дорогою не охляв.

Вона нагодувала мене та й питається:

– Скажи: коли корова лежить, то як вона підводиться з землі – передом чи задом? Відповідай мерщій, довго не думай. Передом чи задом?

– Задом, мем.

– Гаразд. А кінь?

– Передом, мем.

– З якого боку дерево обростає мохом?

– З північного.

– Якщо п’ятнадцять корів пасуться на пагорку, то скільки з них тримають голову в одному напрямку.

– Всі п’ятнадцять, мем.

– Ну гаразд! Бачу тепер, що ти й справді жив на селі. А я вже думала, що ти знову хочеш мене одурити. То як же тебе звати по-справжньому?

– Джордж Пітерс, мем.

– Дивись же, не забувай цього, Джордже. Бо ще, чого доброго, скажеш мені, що тебе звати Александер, а коли я впіймаю тебе на брехні, почнеш викручуватися і скажеш, що ти Джордж Александер. І не появляйся перед жінками в цій ситцевій сукні. Ти дуже погано граєш роль дівчини – правда, чоловіків тобі, може, й пощастить ошукати. Господи, а як ти в голку нитку всиляєш! Коли всиляєш нитку, не слід тримати її непорушно й насаджувати голку; треба голку тримати непорушно й всиляти нитку у вушко; ми, жінки, завжди, так робимо, а чоловіки – завжди навпаки. А коли шпурляєш чимось у щура чи ще там у когось, стань навшпиньки й підійми руку над головою, та якомога незграбніше, і обов’язково схиб на якихось шість чи сім кроків. Кидай, випроставши руку від самого плеча, так, немов вона повертається там на шарнірах, як кидають дівчатка, а не п’ястю й ліктем, відводячи руку вбік, як кидають хлопчаки. Затям і таке: коли дівчинка намагається впіймати щось у подол, вона розставляє коліна, а не стуляє їх докупи, як зробив це ти, коли ловив свинець. Адже ж я відразу догадалася, що ти хлопець, тільки-но ти почав засиляти нитку, а далі добрала ще й іншого способу перевірити свою підозру. А тепер хутенько рушай до свого дядька, Саро Мері Вільямс Джордж Александер Пітерсе, а якщо вскочиш у халепу, перекажи місіс Джудіт Лофтес, тобто мені, і я подбаю, щоб виручити тебе. Простуй увесь час вздовж річки, а другого разу, коли здумаєш тікати, прихопи з собою черевики й шкарпетки. Берег тут кам’янистий, і ти, мабуть, позбиваєш собі ноги, поки доберешся до Гошена.

Я пройшов берегом ярдів п’ятдесят, тоді повернув назад і обережно прослизнув до того місця, де стояв мій човен, – далеченько від будинку, за водою. Я стрибнув у човен і хутенько поплив річкою вгору, а коли порівнявся з островом, переправився на той бік. Капелюшка я скинув – тепер він був мені вже не потрібен і тільки заважав. Випливши на середину річки, я почув, що б’є годинник, тож спинився й прислухався: звук долинав по воді хоч і приглушено, але виразно – одинадцять. Причалив я до верхнього кінця острова, і хоч дуже стомився, а проте не перепочивав; мерщій подався до лісу, де була моя перша стоянка, та й розпалив там на високому сухому місці велике багаття. Потім знову заліз у човен і ну з усієї сили веслувати до нашої стоянки, милі півтори нижче. Пристав я до берега, швидко продерся поміж кущами нагору і вскочив у печеру. Джім міцно спав долі. Я його розбуркав і гукнув:

– Швидко вставай та збирай наші бебехи, Джіме! Не можна гаяти й хвилини. За нами женуться.

Джім нічого не запитав, не сказав і слова, але по тому, як він поспішав, було видно, який він наляканий. За півгодини всі наші манатки були вже на плоті, і можна було вирушати в дорогу з-під рясних вербових віт, де він був захований. Найперше ми погасили вогонь у печері й потім уже не засвічували й свічки.