Пригоди Тома Сойєра

Одного лише бракувало містерові Уолтерсу для цілковитого щастя: нагоди вручити заохочувальну Біблію і явити перед високим гостем чудо-учня. Декілька школярів мали жовті квитки, але ніхто не набрав потрібного числа – директор уже розпитав про це кращих із кращих. Багато дав би він, щоб повернути до школи того німчика при здоровому розумі!

Аж раптом тоді, коли він уже втратив будь-яку надію, наперед вийшов Том Сойєр з дев’ятьма жовтими, дев’ятьма червоними та десятьма синіми квитками й зажадав, щоб йому дали Біблію. То був наче грім з ясного неба. Містер Уолтерс і думки не припускав, що цей учень зможе заявити права на таку нагороду в найближчі десять років. Але й ухилитися не випадало: до сплати було пред’явлено законні чеки, і їх належало оплатити. Тома вивели на підвищення, де сиділи суддя та інші обранці, і про велику подію оголосили з кафедри. То була найбільш приголомшлива новина за останнє десятиліття, і вона справила таке величезне враження, що новий герой одразу піднісся до рівня судді, і тепер уся школа їла очима два чуда замість одного. Хлопців точили заздрощі, але найдужче каралися ті, хто надто пізно зрозумів, що вони самі допомогли цьому неправедному злетові, промінявши свої квитки на ті багатства, які Том надбав, дозволяючи іншим білити замість нього паркан. Вони люто зневажали себе за те, що попалися на гачок цьому хитрому дурисвітові, цьому підступному змієві-спокуснику.

Вручаючи Томові нагороду, директор виказав усю красномовність, на яку міг здобутися за таких обставин; але його словам бракувало справжнього запалу: бідолаха нутром чув, що тут щось не те і до правди краще не докопуватись; було просто неймовірно, щоб цей хлопчисько накопичив дві тисячі снопів біблійної мудрості, коли всім відомо, що його хисту заледве вистачить на дванадцять.

Емі Лоренс і пишалася, й раділа, й старалася, щоб Том міг побачити це на її обличчі, але він не дивився на неї. Вона здивувалася, потім трохи занепокоїлась; потім у неї виникла невиразна підозра – й одразу ж зникла, та невдовзі з’явилася знову; дівчинка стала придивлятись, і один скрадливий погляд підказав їй розгадку – і тоді серце її розбилося, від ревнощів та гніву на очі навернулися сльози, і вона зненавиділа весь світ. А найдужче – Тома (так їй здавалося).

Тома відрекомендували судді, але хлопець не міг ні ворухнути язиком, ні звести дух, а серце його дрібно тіпалося: почасти з побожного трепету перед величчю цього чоловіка, та головне – тому що він був її батьком. Якби там було темно, Том залюбки впав би перед ним на коліна.

Суддя погладив хлопця по голові, назвав розумником і спитав, як його звуть. Том затнувся, хапнув ротом повітря й нарешті мовив:

– Том.

– Та ні, мабуть, не Том, а…

– Томас.

– Отож-бо. Я так і подумав, що твоє ім’я трохи довше. Дуже добре. Але ж ти маєш іще й прізвище, то, може, скажеш і його?

– Скажи панові судді своє прізвище, Томасе, – втрутився містер Уолтерс. – І шануйся, не забувай казати «сер».

– Томас Сойєр… сер.

– Отак! Зовсім добре. Молодець. Гарний хлопчик. Дві тисячі віршів – це таки багато, дуже й дуже багато. Та ти ніколи не пошкодуєш, що доклав стільки праці, аби вивчити їх, бо знання – це найдорожче, що є на світі, воно робить людину великою і доброю. Колись ти й сам, Томасе, станеш великою і доброю людиною, і тоді ти озирнешся назад і скажеш: «Усе це я завдячую тому, що в дитинстві мав щастя навчатися в недільній школі, усе це я завдячую моїм любим учителям, які відкрили мені дорогу до знання, моєму доброму директорові, що заохочував мене, наглядав за мною і подарував мені Біблію, чудову, розкішну Біблію, яка лишиться зі мною на все життя! І все це завдяки тому, що мене так добре виховували!» Ось що ти скажеш, Томасе, і ці дві тисячі віршів будуть для тебе дорожчі від усякого багатства, Томасе, атож, дорожчі від усякого багатства. А тепер чи не розповів би ти мені й оцій дамі щось із того, що ти вивчив? Я певен, що розповіси, бо ми пишаємося хлопчиками, які так люблять шкільну науку. Ти ж, звісно, знаєш, як звали всіх дванадцятьох апостолів? То, може, назвеш імена перших двох?

Том стояв з дурнуватим виглядом і шарпав себе за ґудзик. Тоді нараз почервонів і похнюпив очі. Серце містера Уолтерса покотилося в п’яти. Він подумав: хлопчисько не годен відповісти на найпростіше запитання, і надало ж судді питати його! Та все ж він відчув, що повинен втрутитись, і озвався знову:

– Відповідай панові судді, Томасе, не бійся.

Том і далі німував.

– Ось мені ти скажеш, я знаю, – звернулася до нього дама. – Перших двох апостолів звали…

– Давид і Голіаф!

Опустімо завісу милосердя над кінцем цієї сцени.

Розділ V

Незадовго до пів на одинадцяту задзвонив тріснутий дзвін невеличкої церкви, і люди почали сходитися до ранкової проповіді. Учні недільної школи розбрелися по всій церкві, сідаючи на лави разом із батьками, щоб увесь час бути в них перед очима. Прийшла тітка Поллі, і Том, Сід та Мері сіли коло неї. Тома посадили біля самого проходу – чимдалі од відчиненого вікна та спокусливих видовищ надворі. А тим часом надходили все нові люди: старезний і вбогий поштмейстер, що бачив і кращі дні; мер з дружиною (серед іншого непотребу в містечку був і мер); мировий суддя; вдова Дуглас – гарна чепурна жінка років сорока, добра й щедра душа, багата власниця єдиного в містечку великого будинку, справжнього палацу на пагорбі, та ще й дуже гостинного палацу, де влаштовувались найбучніші свята, якими міг похвалитися Сент-Пітерсберг; поважний, зігнутий дугою майор Уорд та його дружина; адвокат Ріверсон, також помітна особа, – він нещодавно прибув сюди з іншої округи; найперша місцева красуня в супроводі табунця юних чарівниць, виряджених у батист зі стрічками; за ними – цілий гурт молодиків: міські службовці, прилизані й напомаджені кавалери, що стояли півколом при вході, безглуздо всміхаючись і посмоктуючи головки своїх ціпків, аж поки пропустили повз свій стрій останню з дівчат; і нарешті, на завершення, – Зразковий Хлопчик, Віллі Мафферсон, зі своєю матусею, яку він так дбайливо оберігав, наче вона була кришталева. Він завжди супроводив її до церкви й був улюбленцем усіх місцевих дам. Зате хлопці всі, як один, ненавиділи його: надто вже він був добропристойний, а до того ж їм без кінця «кололи ним очі». Як завжди в неділю, із задньої кишені в нього визирав білий носовичок – мовби ненавмисне. Том ніколи не мав носовика і вважав тих хлопців, які ним послуговуються, жалюгідними жевжиками.

Коли вся паства зібралася, церковний дзвін продзвонив ще раз, підганяючи недбальців і роззяв, а тоді в церкві запала урочиста тиша, яку порушувало лише хихотіння й перешіптування півчих на хорах. Тамтешні півчі завжди хихотіли й перешіптувалися впродовж усієї відправи. Знав я колись один церковний хор, що поводився пристойно, але вже не пригадую де. Надто багато часу минуло відтоді, і все те майже зовсім забулося, але, здається, був той хор десь за кордоном.

Священик назвав гімн і натхненно прочитав його від початку до кінця в тій особливій манері, яку так полюбляють у тамтешніх краях. Він починав рядок помірним тоном, далі поступово брався нагору і, сягнувши певного рівня, щосили викрикував найвище слово, а потім немовби шугав у воду з пружної дошки.

Чи ж я розкошуватиму в садах НЕБЕСНИХ серед квітів,Коли брати мої ведуть борню КРИВАВУ на цім світі?

Усі вважали його чудовим декламатором. На церковних «сходинах» його завжди просили почитати вірші, і, коли він закінчував, дами здіймали руки догори, а потім безпорадно опускали їх на коліна, закочували очі й трусили головами, наче промовляли: «Немає слів сказати, як це прекрасно, аж надто прекрасно для цього грішного світу!»

Після того як проспівали гімн, велебний містер Спрег перетворився на живий бюлетень оголошень і став оповіщати паству про всілякі громадські збори, бесіди й таке інше, аж поки всім почало здаватися, що отак він і говоритиме аж до другого пришестя, – дивний звичай, якого й досі дотримуються в Америці, навіть по великих містах, і це коли в наш час видається стільки газет. На жаль, нерідко буває так: чим менше виправдана якась усталена традиція, тим важче її позбутися.

Аж ось священик розпочав молитву. Добренну, щедру молитву, в якій не було забуто нічого: помолились і за церкву, і за малих дітей у парафії, і за інші церкви в містечку, і за саме містечко, і за округу, і за штат, і за урядовців штату, і за Сполучені Штати Америки, і за всі церкви в Сполучених Штатах, і за весь уряд; за бідолашних моряків, що борознять бурхливі моря; за гноблені народи, що стогнуть під ярмом європейських монархів і східних деспотів; за тих, що перед світлом і словом Божим мають очі, але не бачать, і мають вуха, але не чують; за поган на далеких океанських островах; а на завершення – за те, щоб священикові слова дійшли до кожного і, мов насіння, кинуте в родючий ґрунт, дали добру прорість, а згодом і щедрий урожай. Амінь.

Зашелестіли спідниці жінок, і парафіяни, що підвелися на час молитви, знову посідали. Хлопець, чий життєпис викладено в цій книжці, анітрохи не тішився молитвою – лише терпів її, та й то на превелику силу. Він ані хвилини не постояв спокійно, та хоча й не дослухався до суті пасторових слів, проте відзначав подумки, що вже сказано, – бо давно знав напам’ять, що за чим має йти, і, коли пастор додавав часом щось нове, Томове вухо одразу вловлювало найменшу відміну, і тоді все єство його повставало: він вважав ті доповнення нечесними й неподобними. Посеред молитви на спинку лави перед Томом сіла муха й почала краяти йому душу: вона то терла одна об одну складені докупи лапки, то обхоплювала ними голову й так завзято шарувала її, що мало не відривала від тулуба – аж видно було тоненьку, як ниточка, шию; то погладжувала задніми лапками крильця й розправляла їх, наче фалди фрака; одне слово, робила весь свій туалет так спокійно і незворушно, ніби почувала себе в цілковитій безпеці. Власне, так воно й було: хоч як свербіли в Тома руки схопити її, утнути таку штуку під час молитви він не зважувався, бо вірив, що тим занапастить свою душу. Зате як тільки священик дійшов до кінця, Томова рука сама подалася вперед, і на слові «амінь» муха опинилась у полоні. Та тітка Поллі застукала його на гарячому й звеліла випустити муху.

Священик прочитав цитату з Біблії, а тоді затарабанив свою проповідь, страшенно довгу й нудну, так що невдовзі багато хто почав куняти, хоч ішлося там про жахливі муки грішників у пеклі та про спасенних обранців Божих, – щоправда, їх мала лишитися така мізерна купка, що й спасати було не варт. Том пильно лічив сторінки: після проповіді він завжди знав, скільки прочитано сторінок, але майже ніколи – про що в ній говорилося. А втім цього разу його на часинку зацікавив і самий зміст. Пастир саме змальовував величну й зворушливу картину того, як настане на землі царство Боже, і зберуться разом праведники з цілого світу, і ляжуть поряд лев та ягня, і мала дитина поведе їх. Але весь пафос і висока мораль цього прекрасного видовища пропали для хлопця марно: його вразила лише видатна роль, яку призначалося малій дитині, та ще й перед очима праведників цілого світу, і йому навіть захотілося самому стати тією дитиною, – звісно, якщо лев буде ручний.

Та в наступну хвилину муки Томові поновилися, бо далі знов пішло нудне просторікування. Аж раптом він згадав, яку чудову забавку має в кишені, і видобув її на світ. То був великий чорний жук із страхітливими щелепами – «кусач», як називав його Том. Він лежав у коробочці від пістонів і, коли Том відкрив її, одразу ж учепився йому в палець. Хлопець з несподіванки шарпнув рукою, і жук полетів у прохід між лавами й упав на спину, а вкушений палець Том застромив у рот. Жук лежав на підлозі й безпорадно дриґав лапками, неспроможний перевернутися. Том дивився туди, і його так і поривало схопити жука знов, але той лежав надто далеко. Дехто з людей, яким нудно було слухати проповідь, також помітили жука і тепер з цікавістю стежили за ним.

Незабаром у проході з’явився чийсь пудель, знуджений і розімлілий від літньої спеки й тиші; йому набридло сидіти без діла, і він жадав переміни. Побачивши жука, пес одразу пожвавішав і закрутив хвостом. Він оглянув свою здобич, обійшов навколо, понюхав з безпечної віддалі, знов обійшов навколо; потім посмілішав, підступив ближче і обнюхав жука; вишкірив зуби й спробував куснути, але схибив; тоді спробував ще раз і ще; ця розвага йому сподобалась, він ліг на живіт, поклав передні лапи обабіч жука й провадив свою гру. Та зрештою це йому набридло, і він став необачний і неуважливий. Голова його хилилася, опускаючись чимраз нижче, аж поки він торкнувся жука мордою – і той вчепився в неї. З пронизливим скавулінням пудель шарпнув головою, і жук, відлетівши кроків на два, знов упав на спину. Глядачі, що сиділи біля проходу, трусилися від стримуваного сміху, дехто з жінок затулив обличчя віялами чи хусточками, а Том аж умлівав від щастя.

У пса був дурнуватий вигляд, та й, певне, почував він себе дурнем, але душу його сповнювало обурення й жадоба помсти. Отож він підступив до жука й знову почав обережно нападати: крутився довкола й наскакував з усіх боків, шкріб передніми лапами за якийсь дюйм від комахи, клацав зубами і так крутив головою, що аж вуха хляпали. Але незабаром жук йому знов набрид; пес поганявся був за мухою, та це його не розважило; потім подався за мурашем, майже соваючи носом по підлозі, і теж скоро відстав; тоді він позіхнув, хекнув і, зовсім забувши про жука, всівся просто на нього.

Дике, сповнене болю скавучання розляглося по церкві, і пудель стрімголов помчав проходом; усе так само виючи, він крутнувся перед вівтарем і шугнув у другий прохід; умить опинився біля дверей, а там знову крутнувся й гайнув назад до вівтаря; чим швидше він гасав, тим пронизливіше скавулів і скоро перетворився на якусь волохату комету, що кружляла по своїй орбіті із швидкістю світлового променя. Нарешті знавіснілий від болю страдник метнувся вбік і скочив на коліна своєму господареві; той пожбурив його за вікно, і розпачливе скавучання почало швидко віддалятися, а невдовзі й зовсім затихло.

На той час уже всі, хто був у церкві, сиділи з розпашілими обличчями, задихаючись від стримуваного сміху, а проповідь неначе застигла на мертвій точці. Аж ось вона посунулась далі, одначе тепер кульгала й спотикалася на кожному кроці і вже не могла справити на слухачів належного враження; навіть у відповідь на слова, перейняті глибокою скорботою, з-за високих спинок віддалених лав раз у раз чулися приглушені вибухи нечестивого сміху, так наче бідолашний проповідник сказав щось напрочуд смішне. Отож усі відчули неабияку полегкість, коли ця мука скінчилась і священик поблагословив паству.

Том Сойєр ішов додому дуже веселий, думаючи про те, що й служба Божа іноді може дати якусь утіху, коли її трохи урізноманітнити. Лише одна думка трохи затьмарювала йому душу: гаразд, нехай би той пудель погрався з його жуком, але ж ніхто не дозволяв йому забирати жука з собою!

Розділ VI

В понеділок уранці Том прокинувся дуже нещасний. Так бувало кожного понеділка, бо з нього починався новий тиждень нескінченних тортур у школі. І Том щоразу зітхав: краще б уже зовсім не було субот і неділь – тоді в’язниця і кайдани не здавалися б такими нестерпними.

Він лежав і думав. І раптом йому сяйнуло, що непогано було б захворіти – тоді б він не пішов до школи. Зажеврів тьмяний вогник надії. Том прислухався до свого організму. Ніде нічого не боліло, і він став шукати далі. Цього разу йому здалося, ніби в нього з’явились ознаки кольок у животі, і, покладаючи на них чималі сподівання, він намагався посилити їх. Але ті ознаки ставали дедалі слабкіші й нарешті зовсім зникли. Том подумки обстежував себе далі. Аж раптом знайшов щось іще. Один з його верхніх передніх зубів хитався. То була щаслива нагода, і Том уже збирався застогнати – «для початку», як то кажуть, – коли йому спало на думку: якщо він стане перед судом з цією заявою, тітка візьме та й вирве йому зуба, а це буде боляче. Тому він вирішив лишити зуб у запасі й пошукати чогось іншого. Якийсь час нічого не наверталося на думку, а потім він згадав, як лікар розповідав про одну таку болячку, що на два чи три тижні вклала людину до ліжка та ще й мало не залишила її без пальця на руці. Хлопець зараз же вистромив ногу з-під простирадла й пильно оглянув свою болячку на великому пальці. Щоправда, ознак тієї страшної хвороби він не знав, проте вирішив, що спробувати можна, й почав надсадно стогнати.

Та Сід спав собі, наче нічого й не сталося.

Том застогнав ще гучніше, і йому здалося, що палець ніби й справді поболює.

Сід і вухом не вів.

Том так старався, що аж захекався. Він перевів подих, тоді набрав у груди повітря і так застогнав кілька разів підряд, що й мертвий прокинувся б.

А Сід хропів собі далі.

Тома взяла злість. Він покликав: «Сіде, Сіде!» – і поторсав його. Це дало бажані наслідки, і Том знову застогнав. Сід позіхнув, потягся, хропнув востаннє і, спершись на лікоть, втупив очі в Тома. Том і далі стогнав. Сід гукнув його:

– Томе! Чуєш, Томе!..

Відповіді не було.

– Томе! Гей, Томе! Що з тобою, Томе? – Сід труснув брата за плечі, з тривогою вдивляючись у його обличчя.

Том простогнав:

– Ой, не треба, Сіде. Не шарпай мене!..

– Та що ж із тобою таке, Томе? Я піду покличу тітоньку.

– Ні-ні… не треба… Може, воно й так минеться. Не клич нікого.

– Та як же не клич!.. Ой, не стогни ти так, Томе, це ж просто жах! І давно тебе отак?..

– Кілька годин… Ой Сіде, не вовтузься, ти мене доконаєш!..

– Томе, чому ж ти не збудив мене раніше?.. Ой Томе, не стогни! В мене мороз поза шкірою йде від твого стогону. То що ж воно в тебе таке, га, Томе?

– Я все тобі прощаю, Сіде. (Стогін.) Геть усе, чим ти переді мною завинив. Коли я помру…

– Ой Томе, ти ж іще не помираєш, правда? Не треба, Томе, не помирай!.. Може, тобі…

– Я всім прощаю, Сіде. (Стогін.) Так і скажи їм, Сіде. А ще, Сіде, візьмеш мою раму від кватирки та однооке кошеня й віддаси тій новій дівчинці, що недавно сюди приїхала. І скажеш їй…

Та Сід уже вхопив свою одежу й дременув геть. Тепер Том і справді страждав – так розпалилась його уява, – тому й стогін його звучав цілком природно.

Сід стрімголов збіг сходами вниз і закричав:

– Ой тітонько Поллі, йдіть мерщій! Том помирає!

– Помирає?

– Еге ж! Швидше йдіть, не баріться!

– Дурниці! Не вірю!

Та все ж вона підтюпцем подалася нагору, а за нею слідом – Сід і Мері. Обличчя тітчине зблідло, губи тремтіли. Підбігши до ліжка, вона засапано мовила:

– Ну, Томе! Що з тобою, Томе?

– Ой тітонько, я…

– Що таке, Томе?.. Що тобі сталося, дитино?!

– Ой тітонько, в мене на пальці гангрена!

Стара впала на стілець і спершу засміялася, потім заплакала, а тоді посміялась і поплакала водночас. Це заспокоїло її, і вона сказала:

– Ну й утнув же ти мені штуку, Томе!.. А тепер покинь свої вигадки, і щоб я такого більше не чула!

Стогін затих, і біль у пальці зник сам собою. Том почував себе досить ніяково і сказав:

– Тітонько Поллі, я ж таки думав, що це гангрена, і мені справді так боліло, що я й про свій зуб забув.

– Про зуб? А що там у тебе із зубом?

– Хитається і болить страшенно, просто несила терпіти.

– Ну, ну, стривай, тільки не стогни знову! Розтули рота… Атож, і справді хитається, але від цього не вмирають… Мері, принесино мені шовкову нитку та гарячу головешку з кухні.

– Ой тітонько, не треба! – заскиглив Том. – Не виривайте його! Він уже й не болить. От не зійти мені з цього місця, аніскілечки не болить! Не треба, тітонько! Я й так піду до школи.

– А, он воно що! То всю цю бучу ти затіяв для того, щоб не йти до школи, а втекти на річку рибалити? Ой Томе, Томе, я так тебе люблю, а ти без кінця краєш моє старе серце своїми дикими вибриками!

Тим часом принесли зуболікарське знаряддя. Тітка зробила на кінці шовкової нитки петлю, наділа її на хворий зуб і міцно затягла, а другий кінець прив’язала до стовпчика ліжка. Тоді схопила вогненну головешку й рвучко тицьнула нею мало не в обличчя хлопцеві. Зуб вилетів і повис на прив’язаній до ліжка нитці.

Та за кожним випробуванням приходить винагорода. Коли після сніданку Том вирушив до школи, всі хлопці, яких він зустрічав дорогою, заздрили йому, бо тепер він мав між верхніми передніми зубами дірку й міг плюватися крізь неї зовсім по-новому, в дуже незвичайний спосіб. Цікаві потяглися за ним, мов почет, і хлопець з глибоким порізом на пальці, що досі був оточений загальною шаною і захопленням, миттю втратив і всіх своїх прихильників, і недавню славу. Це дуже засмутило його, і він сказав з удаваною зневагою, що плювати так, як Том Сойєр, це сущий дріб’язок, на що інший хлопець зауважив: «Еге ж, що той виноград – він же зелений!» – і розвінчаний герой понуро поплентав геть.

Невдовзі Том зустрів юного відщепенця Гекльберрі Фінна, сина відомого в містечку пияка. Всі тамтешні матусі щиро ненавиділи й страшилися того Гекльберрі, бо він був нероба, безпритульник і розбишака, а ще тому, що їхні діти тяглися до нього, тішились його забороненим товариством і шкодували, що не можуть бути такими, як він. Том, як і всі хлопці із поважних родин, заздрив привільному, безтурботному життю Гекльберрі і, хоч йому було суворо заборонено водитися з тим волоцюгою, не проминав жодної нагоди побути з ним. Гекльберрі завжди був одягнений в лахміття з дорослих людей, вкрите незліченними плямами й таке подерте, що аж клапті теліпалися з усіх боків. На голові в нього стриміла руїна здоровенного капелюха з напівобірваними крисами; куртка, коли він її напинав, сягала йому мало не до п’ят, а ґудзики позаду опинялися куди нижче від того місця, де їм належало бути; штани трималися на одній шлейці, звисаючи позаду порожньою торбою, і обтріпані холоші, якщо Гек не завдавав собі клопоту підкотити їх, волочилися по землі.

Гекльберрі був сам собі господар і робив усе, що йому заманеться. За сухої погоди він ночував на чужих ґанках, а коли дощило – в порожній бочці; йому не треба було ходити ні до школи, ні до церкви, не треба було нікого слухатись; він міг ловити рибу чи купатися коли завгодно й де завгодно і проводити на річці стільки часу, скільки сам захоче; ніхто не забороняв йому битися й гуляти хоч до ночі; навесні він перший починав ходити босоніж, а восени останній взував щось на ноги; ніхто не примушував його вмиватись і перевдягатися в чисте; а ще він був неперевершений мастак лаятись. Одне слово, цей хлопець мав усе, що робить життя прекрасним. Так одностайно вважали засмикані й скуті всілякими утисками добропристойні сент-пітерсберзькі хлопці.

Том привітався до цього романтичного обідранця:

– Здоров, Гекльберрі!

– Здоров, коли здоровий!

– Що це в тебе таке?

– Здохлий кіт.

– Ану покажи ближче, Геку… Ти диви, зовсім задубів.

Де ти його взяв?

– Виміняв в одного хлопця.

– А що дав?

– Синій квиток і бичачий міхур – роздобув його на різниці.

– А квитка де взяв?

– Виміняв у Бена Роджерса два тижні тому за поганялку до обруча.

– Слухай, Геку, а навіщо потрібні здохлі коти?

– Навіщо? Зводити бородавки.

– Та ну, невже? Я знаю певніший засіб.

– Не може бути! Який?

– Гнила вода.

– Ха, гнила вода! Ні біса вона не варта, твоя гнила вода.

– Не варта, кажеш? А ти пробував?

– Я – ні. А от Боб Теннер пробував.

– Хто тобі казав?

– Ну, він сам казав Джефові Тетчеру, а Джеф сказав Джонні Бейкеру, а Джонні – Джімові Холлісу, а той – Бенові Роджерсу, а Бен – одному негрові, а той негр сказав мені. Отак!

– То й що? Всі вони брехуни. Всі, хіба що крім негра. Його я не знаю, але ще зроду не бачив негра, який би не брехав. Дурниці! А ти, Геку, скажи мені, як Боб Теннер робив це.

– Та як – узяв та й умочив руку в трухлявий пень з дощовою водою.

– Серед дня?

– Авжеж.

– І стоячи обличчям до пня?

– Так… Мабуть, що так.

– І щось казав?

– Та, мабуть, нічого не казав. Не знаю.

– Ага!.. Та який же бісів дурень зводить отак бородавки гнилою водою? Певно, що нічого не вийде. Треба піти самому в лісову хащу, де є пень з дощовою водою, і там рівно опівночі стати до нього спиною, вмочити руку у воду й проказати: «Індіанська їжа ячмінне зерно! Забери бородавки, гнила водо, на дно!» А потім заплющити очі й швидко відійти на одинадцять кроків, тричі повернутися на місці і аж тоді йти додому, тільки ні до кого дорогою не озиватися. Бо як озвешся, то все піде нанівець.

– Еге ж, це начебто добрий спосіб, але Боб Теннер робив не так.

– Ха, певно, що не так, бо ж у нього тих бородавок як ні в кого в місті; а коли б він знав, як зводити їх гнилою водою, то жодної досі не мав би. Я сам, Геку, звів так тисячі бородавок. У мене їх завжди повно на руках, бо я часто граюся з жабами. А ще я зводжу їх бобом.