Кентервільський Привид (збірник)

Оскар Вайлд

Кентервільський Привид

Кентервільський привид

Матеріалістично-ідеалістичний роман

Розділ перший

Коли містер Хайрам б. Отіс, американський посол, купив замок Кентервіль, усі казали йому, що це страшенне глупство – адже немає сумніву, що в замку водяться привиди. Та й сам лорд Кентервіль власною особою, людина вельми обачлива, вважав за свій обов’язок попередити містера Отіса про цю обставину під час підписання угоди.

– Наша родина не жила в цьому замку, – сказав лорд Кентервіль, – відтоді, як моя двоюрідна бабуся, удова-герцогиня Болтонська, зазнала тяжкого потрясіння, від якого так і не отямилася довіку. Вона перевдягалася до вечері, і раптом на плечі їй лягли руки скелета. До того ж мушу вам сказати, шановний містере Отіс, що привида бачили декілька членів моєї сім’ї, живі й понині, а також наш пастор, превелебний отець Огастес Демпір, магістр Кембриджського коледжу. Після нещасного випадку з герцогинею всі молодші слуги пішли від нас, а леді Кентервіль часто не могла заснути вночі, бо їй чувся таємничий шум у коридорі й бібліотеці.

– Мілорде, – мовив містер Отіс, – я купую привида разом із меблями. Я прибув із розвинутої країни, де є все, що можна купити за гроші; а наша спритна молодь начебто здатна впоратися з вашим Старим Світом, бо зманює від вас найкращих акторів і примадонн. Тож закладаюся, що якби в Європі з’явився хоч один справжній привид, ми б дуже скоро демонстрували його в одному з наших музеїв чи у виїзному шоу.

– Боюся, цей привид таки існує, – з посмішкою мовив лорд Кентервіль, – хоча, можливо, він відмовився б від пропозицій ваших діловитих імпресаріо. Про нього відомо вже три сторіччя, а точніше, з року тисяча п’ятсот вісімдесят четвертого, і він завжди з’являється перед смертю одного з членів нашої родини.

– Як на мене, у таких випадках доречніше викликати лікаря, лорде Кентервіль. Але ж, сер, привидів насправді не існує. Сподіваюся, англійська аристократія не піддає сумніву беззаперечні закони природи?

– Так, ви, американці, поводитеся вельми природно, – мовив лорд Кентервіль, певно, не зрозумівши суті зауваження містера Отіса. – Ну, якщо присутність привида в домі вас не хвилює, то все гаразд. Тільки пам’ятайте, що я вас попереджав.

За кілька тижнів угода продажу була підписана, і наприкінці сезону посол зі своєю родиною переїхав до Кентервільського замку. Місіс Отіс, що зажила слави найпершої красуні Нью-Йорка, будучи міс Лукрецією Р. Теппен з П’ятдесят третьої Вест-стрит, нині була вродливою жінкою середнього віку, з гарними очима і немовби точеним профілем. Більшість американських леді, виїжджаючи за кордон, удають з себе хронічно хворих – адже, на їхню думку, це ознака європейської витонченості; проте місіс Отіс ніколи не припускалася такої помилки. Вона мала чудову фігуру і дивовижний запас енергії. Власне кажучи, вона була вельми схожа на англійку, і це ще раз доводить, що нині в нас з Америкою все однакове – звичайно, крім мови. Старший син, якого батьки в пориві патріотичних почуттів охрестили Вашингтоном – на що він завжди ремствував, – був гарним білявим юнаком і обіцяв зробити блискучу дипломатичну кар’єру, бо вже три сезони танцював у першій парі котильйону в казино Ньюпорта і встиг прославитись як вправний танцюрист навіть у Лондоні. Його єдиною слабкістю були гарденії та аристократичні титули, а взагалі йому аж ніяк не бракувало здорового глузду. Що ж до міс Вірджинії Е. Отіс, це була тендітна шістнадцятирічна дівчинка, струнка та жвава, мов оленятко, з мрійливими голубими очима. Вона була чудовою вершницею і одного разу, двічі об’їхавши парк на своєму поні наввипередки зі старим лордом Білтоном, обійшла його на півтора корпуса біля самої статуї Ахіллеса. Це привело юного герцога Чеширського у такий захват, що він тут-таки запропонував їй руку і серце – і того ж вечора, проливаючи потоки сліз, був відправлений назад до Ітона своїми опікунами. Двоє молодших дітей, брати-близнюки, мали сімейне прізвисько «Зірки та стрічки», бо їх весь час лупцювали. Це були гарні хлоп’ята – до того ж, за винятком шановного пана посла, єдині щирі республіканці в сім’ї.

Оскільки замок Кентервіль лежить за сім миль від найближчої залізничної станції Ескот, містер Отіс телеграфував, щоб по них прислали екіпаж, і родина вирушила в путь у чудовому гуморі. Був гарний липневий вечір, із соснового лісу долинав густий аромат глиці. Тут і там чулося ніжне туркотіння диких голубів, і часом у заростях чагарника мигтіло строкате пір’я фазана. Маленькі білки визирали з верховіття придорожніх буків, а дикі кролі шаруділи в кущах або ж, задерши білі хвости, прудко стрибали геть через порослі мохом пагорки. Проте, коли екіпаж в’їхав на замкову алею, небо раптом нахмарилося, довкола запанувала дивна тиша, велика зграя круків безшумно пролетіла над головами прибульців, і не встигли вони увійти до будинку, як згори впали перші важкі краплини дощу.

На сходах замку їх зустріла літня жінка в ошатній сукні з чорного шовку, білому чепчику і фартушку. Це була місіс Амні, економка, яку місіс Отіс на наполегливе прохання леді Кентервіль лишила на службі. Вона низько вклонилася кожному по черзі і з трошки дивною старомодною ґречністю мовила:

– Ласкаво прошу до замку Кентервіль!

Увійшовши за нею слідом, вони проминули розкішний хол, умебльований у тюдоріанському стилі, і опинилися в бібліотеці – довгій низькій кімнаті з чорними дубовими панелями, в кінці якої було велике вікно, засклене кольоровими шибками. Стіл уже був накритий для чаювання, і, знявши свої дорожні плащі, вони сіли пити чай і роздивлятися кімнату, а місіс Амні їм прислуговувала.

Раптом погляд місіс Отіс упав на тьмяну червону пляму на підлозі, біля каміна, і, гадки не маючи про справжню природу цього знаку, вона зауважила місіс Амні:

– Мабуть, тут щось пролилося.

– Так, мадам, – відповіла економка приглушеним голосом. – Тут пролилася кров.

– Який жах, – мовила місіс Отіс. – Мені не подобаються криваві плями у вітальні. Треба це витерти.

Стара жінка всміхнулася і прошепотіла тим самим таємничим тоном:

– Це кров леді Елеонори де Кентервіль, убитої на цьому самому місці своїм чоловіком, сером Симоном де Кентервілем, року тисяча п’ятсот сімдесят п’ятого. Сер Симон пережив її на дев’ять років, а потім зник за вельми загадкових обставин. Його тіло так і не знайшли, але грішний дух його блукає замком донині. Ця кривава пляма завше привертає увагу туристів. А змити її неможливо!

– Які дурниці! – вигукнув Вашингтон Отіс. – Першокласний Плямовивідник та Супер-очищувач фірми «Пінкертон» знищить її в одну мить!

І перш ніж перелякана економка встигла втрутитись, він кинувся до плями, став на коліна і почав завзято терти підлогу маленькою чорною паличкою, схожою на косметичний олівець. Якась мить – і від плями не лишилося й сліду.

– Я знав, «Пінкертон» і з цим упорається! – тріумфально вигукнув він, озирнувшись до родичів, що захоплено спостерігали за його діями. Та щойно він вимовив ці слова, сліпуча блискавка осяяла напівтемну кімнату, страшний удар грому змусив усіх скочити з місця, а місіс Амні знепритомніла.

– Який жахливий клімат! – незворушно мовив американський посол, запалюючи довгу сигару. – Певно, ця країна так перенаселена, що гарної погоди бракує на кожного. Я завжди вважав, що єдиний вихід для Англії – еміграція.

– Хайраме, любий, – сказала місіс Отіс, – а як нам бути з цією особою, якщо вона має звичку непритомніти?

– Зменшимо їй платню, як за збитки, – відповів посол, – і вона перестане.

За хвилю місіс Амні справді очуняла. Проте вигляд у неї був украй пригнічений, і вона суворо застерегла містера Отіса, що над його домом нависла страшна загроза.

– Сер, я на власні очі таке бачила, – мовила вона, – від чого у добрих християн волосся стане дибки. Багато, багато ночей я не могла склепити повік, бо в цьому домі діються страшні речі.

Проте містер Отіс і його дружина щиро запевнили добру жінку, що не бояться привидів, і, закликаючи всемогутнє Провидіння бути милосердим до її нових хазяїв, а також натякнувши на підвищення платні, стара економка подріботіла до своєї кімнати.

Розділ другий

Буря лютувала всю ніч, та нічого особливого не сталося. Проте вранці, спустившись до сніданку, всі знов побачили на підлозі жахливу криваву пляму.

– Не думаю, що Супер-очищувач схибив, – сказав Вашингтон. – Я його де тільки не випробовував. Ясна річ, це привид.

Він витер пляму знов, але наступного дня вона була на своєму місці – і на третій ранок також, хоч звечора містер Отіс власноруч замкнув бібліотеку і забрав ключа нагору. Тепер в усієї родини з’явилося цікаве заняття. Містер Отіс почав думати, що виявив надмірний догматизм, заперечивши існування привидів; місіс Отіс виказала намір вступити до спіритичного товариства, а Вашингтон написав до панів Майєрс і Помор довгого листа на тему «Стійкість кривавих плям злочинного походження». А одної ночі їхні останні сумніви в існуванні потойбічних сил розвіялися назавжди.

День був жаркий і сонячний, і по вечірній прохолоді родина вирушила на прогулянку. Повернулися вони близько дев’ятої і сіли до легкої вечері. Про привидів не було й мови, тому ніхто не перебував у тому надчутливому настрої, що здебільшого передує появі духів. Як згодом розповідав мені містер Отіс, вони говорили на звичайні теми, як заведено в товаристві освічених американців з вищого класу: про те, що міс Фанні Дейвенпорт як актриса перевершує Сару Бернар; що навіть у кращих англійських оселях не подають до столу молодої кукурудзи, гречаників та кукурудзяної каші; що Бостон має вирішальне значення для розвитку світової духовності; що квиткова система багажних перевезень на залізниці має безліч переваг; що нью-йоркська вимова звучить куди мелодійніше, ніж протяжна лондонська говірка. Про жодні надприродні явища, як і про сера Симона де Кентервіля, ніхто не обмовився й словом. Об одинадцятій усі побажали одне одному доброї ночі й пішли спати, а через півгодини в усьому домі погасили світло. Проте невдовзі містер Отіс прокинувся від дивного шуму в коридорі, за дверима його кімнати. Звук був схожий на брязкіт металу і щомить наближався. Містер Отіс устав, запалив сірника і поглянув на годинник. Була рівно перша. Містер Отіс лишився цілком спокійним і помацав свій пульс, що аж ніяк не був прискореним. Тим часом дивний шум лунав уже зовсім близько, і містер Отіс ясно почув кроки. Він взув капці, вийняв зі своєї дорожньої валізи невелику пляшечку і відчинив двері. Просто перед ним у блідому місячному сяйві стояв страховидний стариган. Його очі палали червоним вогнем, мов жарини; розпатлане сиве волосся спадало на плечі; вбрання старовинного крою було брудне та пошарпане, а з рук і ніг звисали важкі іржаві кайдани.

– Дорогий сер, – мовив містер Отіс, – я змушений уклінно просити вас змащувати ваші кайдани. З цією метою я б хотів запропонувати вам оцю пляшечку машинного мастила «Зоря незалежної демократичної партії». Цей засіб є дуже ефективним уже при першому використанні, що засвідчують деякі з наших відомих релігійних діячів. Бачите, це написано на етикетці. Я залишу його отут, під канделябром, і з радістю надаватиму вам цю послугу в разі потреби.

З цими словами посол Сполучених Штатів поставив пляшечку на мармуровий столик і, зачинивши двері, пішов спочивати.

На якусь мить Кентервільський Привид закляк від цілком природного обурення. Потім він з люттю жбурнув пляшечку на підлогу і помчав коридором, глухо стогнучи й випромінюючи примарне зеленкувате світло. Та щойно він злетів на самий верх широких дубових сходів, двері навпроти нього розчинилися, на порозі майнули дві маленькі постаті в білих нічних сорочках, і велика подушка просвистіла в нього над головою! Привид збагнув, що зволікати не варто, і, поспіхом скориставшись для втечі четвертим виміром, зник у панелі стіни. Після цього в домі все було спокійно.

Опинившись у маленькій потаємній кімнаті в лівому крилі замку, він сперся на місячний промінь, щоб трошки віддихатись, і замислився про своє становище. Ніколи за всі часи своєї блискучої трьохсотрічної кар’єри він не зазнавав такої страшної образи. Він згадав удову-герцогиню, яку перелякав до нестями, коли вона стояла перед дзеркалом, уся в мереживі та діамантах; і чотирьох служниць, що забилися в істериці, коли він просто всміхнувся до них з-за портьєри порожньої спальні; і пастора, якому він загасив свічку, коли той пізно ввечері виходив з бібліотеки, і який досі лікується від нервового розладу в сера Вільяма Ґалла; і стару мадам де Тремуйяк, котра, прокинувшись якось уранці й побачивши, що в кріслі перед каміном сидить скелет і гортає її щоденник, шість тижнів пролежала в ліжку з мозковим запаленням, а після одужання навернулася в лоно церкви і обірвала стосунки із славнозвісним скептиком мосьє де Вольтером. Він згадав ту жахливу ніч, коли капосного лорда Кентервіля знайшли в гардеробній помираючим від задухи, з бубновим валетом у горлі; перед смертю він зізнався, що в клубі Крокфорда за допомогою цієї карти виграв у Чарлза-Джеймса Фокса п’ятдесят тисяч фунтів і що привид примусив його проковтнути цю карту. Усі його великі досягнення постали в пам’яті – від дворецького, що застрелився, побачивши зелену руку, яка стукає у вікно, і до прекрасної леді Статфілд, що була змушена завжди носити на шиї чорну оксамитову пов’язку, аби приховати сліди п’яти пальців, що навік лишилися на її ніжній шкірі, і зрештою втопилася у ставку для коропів, у кінці Королівської алеї. Із самозамилуванням справжнього митця він думав про всі свої прославлені ролі й гірко всміхався, згадуючи свій останній вихід у личині Червоного Ройбена, або Задушеного немовляти, свій дебют у ролі Джібеона-пустельника, або Кровопивці з Бекслійської твані, і незабутнє враження, яке справила на глядачів його простенька забавка на тенісному майданчику – одного червневого вечора він пограв там у кеглі своїми кістками. І після цього до замку припхалися ці бридкі сучасні американці, що пропонують йому машинне мастило демократичної партії і кидають у нього подушками! Ні, це просто нестерпно! До речі, в історії ще не було випадків, щоб із привидом так нечемно поводилися. Тому він твердо вирішив помститись і до самого світанку лишався у глибокій задумі.

Розділ третій

Вранці за столом тільки й було розмов, що про привида. Посол Сполучених Штатів трохи образився на те, що його дарунок не прийняли.

– Я ні в якому разі не хочу засмутити привида, – сказав він, – і в зв’язку з цим мушу зауважити, що, з огляду на його багаторічне перебування в цьому домі, дуже нечемно кидати у нього подушками. – Це вельми слушне зауваження, на жаль, викликало у близнюків напад сміху. – З іншого боку, – вів далі посол, – якщо привид рішуче відмовиться використати машинне мастило «Зоря незалежної демократичної партії», нам доведеться зняти з нього ці кайдани. Просто неможливо заснути, коли в коридорі такий шум.

Проте до кінця тижня їх більше не тривожили, і єдиним, що привертало увагу сім’ї, була кривава пляма на підлозі бібліотеки, бо вона щоранку з’являлася знов. Це справді було дуже дивно, оскільки двері звечора замикав сам містер Отіс, а вікна були щільно зачинені. Хамелеоноподібний характер плями також лишався незбагненним. Подеколи вона була тьмяна, майже коричнева, часом яскраво-червона, іноді набувала пурпурового кольору, а одного разу, коли сім’я зібралася внизу до молитви за спрощеним ритуалом Вільної Американської реформаторської церкви, виявилася смарагдово-зеленою. Ці калейдоскопічні зміни, звичайно, тішили всіх, і з цього приводу щовечора укладалося парі. Тільки Вірджинія не брала участі в цих розвагах, бо вигляд кривавої плями чомусь дуже бентежив її. Того ранку, коли пляма стала смарагдовою, вона ледь не заплакала вголос.

Друга поява привида відбулася в неділю вночі. Невдовзі після того, як усі лягли спати, з передпокою почувся жахливий грюкіт. Збігши вниз, Отіси побачили на кахлях підлоги лицарські лати, зірвані з підставки, а в кріслі з високою спинкою – Кентервільського Привида, який, скривившись від болю, потирав коліна. Близнюки, що завжди мали напоготові рогатки, вмить поцілили в нього з тією влучністю, яка досягається лише тривалим і наполегливим тренуванням на вчителі письма, а посол Сполучених Штатів навів на привида револьвер і, за каліфорнійським етикетом, гукнув: «Руки вгору!» Привид з диким криком зірвався з місця і промчав повз них, мов туманний вихор, загасивши свічку в руці Вашингтона, так що всі опинилися в цілковитій темряві. На верхній сходинці він зупинився перепочити і вибухнув своїм славетним демонічним сміхом. Це був перевірений засіб. Казали, що від цього сміху парик лорда Рейкера посивів за одну ніч, а три французькі покоївки леді Кентервіль звільнилися, не пробувши в домі й місяця. Тому зараз він розреготався на славу, аж луна пішла замком. Та щойно змовкло останнє відлуння моторошного сміху, двері розчинилися, і на сходи вийшла місіс Отіс у ясно-голубому халаті.

– Боюся, вам справді зле, – сказала вона. – Ось, я принесла вам мікстуру Добелла. Якщо у вас розлад шлунка, це якраз те, що вам потрібно.

Привид люто зиркнув на неї і вже хотів обернутись на великого чорного собаку – вміння, яким він славився по праву і яке, на думку домашнього лікаря, було причиною невиліковного ідіотизму дядька лорда Кентервіля, вельмишановного Томаса Хортона. Проте кроки, що наближалися, змусили його облишити цей намір, і він вдовольнився тим, що блідо засяяв у темряві, а коли близнюки вже були поруч, з тяжким замогильним стогоном зник.

Діставшися своєї кімнати, він зовсім занепав духом, водночас шаленіючи від люті. Грубість близнюків і примітивний матеріалізм місіс Отіс його надзвичайно вразили, та найсумніше було те, що він не зміг одягти лицарський обладунок. Він-бо гадав, що навіть американці збентежаться, побачивши Привида в латах, – принаймні з поваги до свого національного поета Лонгфелло, чиї вишукані та звабливі рядки він перечитував годинами, коли Кентервілі від’їздили до міста. До того ж це був його власний обладунок. Він мав гучний успіх, з’явившись у ньому на турнірі в Кенілворті, і не хто-небудь, а сама Цнотлива Королева зробила йому комплімент. Але зараз важкий нагрудник і сталевий шолом виявилися для нього непосильним тягарем, і, впавши на кам’яну підлогу, він розбив собі коліна та пальці на правій руці.

Кілька днів по тому він почувався недобре і сидів у своїй кімнаті, покидаючи її лише для того, щоб належним чином потурбуватись про криваву пляму. Однак, старанно подбавши про себе, він врешті одужав і вирішив, що таки вдасться до третьої спроби налякати посла Сполучених Штатів і його рідних. Для цього він обрав п’ятницю, сімнадцяте серпня, і напередодні ретельно переглянув свій гардероб. Зрештою він обрав великий крислатий капелюх з червоною пір’їною, широкий саван з оборками на рукавах і комірі та іржавий кинджал. Надвечір почалася злива, і всі віконниці та двері старого будинку рипіли й трусилися під поривами вітру. Таку погоду він просто обожнював. План його дій полягав ось у чому. Він тихцем прослизне до кімнати Вашингтона Отіса і, стоячи у нього в ногах, тричі проштрикне собі горло кинджалом під звуки моторошної музики. Вашингтон був йому особливо неприємний, бо ж саме він узяв собі за звичку виводити знамениту Кентервільську Криваву пляму Супер-очищувачем «Пінкертона». Коли цей нерозумний та зухвалий юнак зовсім очманіє з жаху, він перейде до спальні подружжя Отісів і, поклавши холодну руку на чоло дружини посла, зашепоче на вухо її чоловікові жахливі таємниці склепу. Що ж до Вірджинії, він так і не вигадав нічого особливого. Вона ніколи його не кривдила, вона мила й розумна. Кілька глухих стогонів з шафи, та й по всьому, а якщо вона не прокинеться, можна смикнути за ковдру судомно тремтячими пальцями. Зате близнюків він провчить по-справжньому. Спершу, звичайно, сяде їм на груди, щоб їм примарилися нічні жахи, а потім – оскільки їхні ліжка стоять поруч – заціпеніє між ними у вигляді позеленілого трупа. А коли вони перелякаються як слід, він скине саван і пройдеться по кімнаті, виблискуючи оголеними кістками та витріщивши єдине око, як того вимагає роль Німого Даниїла, або Скелета-самогубці. У цій ролі він кілька разів досягав надзвичайного успіху, не меншого, ніж у ролі Одержимого Мартіна, або Таємниці у Машкарі.

О пів на одинадцяту він почув, що родина вкладається спати. Якийсь час його ще дратував дикий регіт та галас близнюків, що з суто школярською безтурботністю веселилися на сон грядущий. Проте о чверть на дванадцяту в домі все стихло, і опівночі він взявся до справи. За віконницями шаруділи сови, крук каркав на старому тисі, і вітер стогнав, блукаючи навколо будинку, мов пропаща душа. Але родина Отісів мирно спала, ні про що не підозрюючи, і навіть крізь шум дощу та вітру було чути розмірене хропіння посла Сполучених Штатів. Привид тихо вислизнув з панелі стіни, скрививши вуста у злостивій посмішці. Місяць сховав своє лице за хмарою, коли він крався повз високе вікно, на якому лазур’ю і золотом були намальовані його власний герб і герб убитої ним дружини. Наче зловісна тінь, він прокрадався все далі, і сама темрява, здавалося, позирала на нього з огидою. Раптом він почув, ніби хтось кличе його, і зупинився; та це загавкав собака на Червоній фермі. І він рушив далі, шепочучи химерні прокльони шістнадцятого сторіччя і штрикаючи нічне повітря іржавим кинджалом. Врешті він опинився на розі коридора, що вів до кімнати бідолашного Вашингтона Отіса. Якусь мить він зволікав. Вітер тріпав його сиве волосся і скручував у страхітливі складки саван. Пробило чверть на першу, і він зрозумів, що пора діяти. Він усміхнувся до себе і звернув за ріг; та наступної миті з жалісним криком сахнувся назад і затулив поблідле обличчя довгими кощавими руками. Просто перед ним стояв жахливий привид, непорушний, мов статуя, страшний, наче марення божевільного! Голова в нього була лиса, блискуча, обличчя – кругле, гладке та біле – немовби навік застигло в облудній посмішці. З очей струменіло жарке світло, рот був наче бездонна вогненна криниця, а страхітливий саван, схожий на його власний, сніжним покривалом огортав кремезну постать.

На грудях висіла дошка з дивними письменами старовинного вигляду – мабуть, то була ганебна оповідь його злодіянь, список нечуваних гріхів, жахливий літопис пороку. А в правій руці привида блищав сталевий меч.

Досі ще не стикавшись з примарами, він, звісно, неабияк перелякався і, ще раз крадькома кинувши погляд на цю страшну мару, кинувся навтьоки. Заплутавшись у своєму савані, він промчав по коридору і впустив іржавий кинджал у черевик посла, де його вранці знайшов дворецький. Сховавшись у своїй кімнаті, він безсило впав на жорстку постіль і накрився з головою. Однак трохи згодом у ньому ожив дух безстрашних Кентервілів, і він вирішив, що на світанку піде до привида і заговорить з ним. Тому, щойно ранкова зоря посріблила пагорби, він повернувся на те місце, де побачив жахливу мару. Хай там як, а два привиди – краще, ніж один, і, можливо, новий приятель допоможе йому впоратися з близнюками. Та коли він прийшов на місце, перед його зором постала моторошна картина. Певно, з привидом скоїлося якесь лихо, бо в його порожніх очницях згасло світло, сяючий меч випав з його рук, і він якось недоладно спирався на стіну. Кентервільський Привид кинувся до нього, охопив його руками, і тут сталася жахлива річ! Голова примари відлетіла геть і покотилася по підлозі, тіло розчахнулося навпіл, і він побачив, що стискає в руках біле покривало, а біля ніг у нього лежать віник, кухонний ніж і порожній гарбуз. Не в змозі осягнути цього дивного перетворення, він гарячково схопив дошку з написом і при тьмяному ранковому світлі прочитав жахливі слова:

ПРИВИД ФІРМИ «ОТІС»,єдиний справжній і оригінальний привидСтережіться підробок!Усі інші – фальшиві!

Тепер він усе зрозумів. Його підманули, обдурили, з нього насміялися! В очах Кентервільського Привида спалахнув колишній вогонь; він зціпив беззубі щелепи і, простерши до неба висохлі руки, поклявся в пишномовній старовинній манері, що, ледве Шантеклер двічі просурмить у свій ріг, звершиться криваве діяння і Вбивство нечутно ступить у цей дім.

Щойно він вимовив останні слова цієї страшної клятви, на червоному черепичному даху віддаленої ферми заспівав півень. Привид засміявся довгим, глухим і гірким сміхом і став чекати. Він чекав багато годин, та півень, хтозна чому, більш не співав. Урешті-решт о пів на восьму прийшли служниці, і, змушений покинути страшну варту, привид повернувся до своєї кімнати, сповнений гірких роздумів про свої марні надії та невдачу. Потім він перегорнув кілька своїх улюблених книг про старовинне лицарство і довідався, що, коли так присягалися, Шантеклер завжди співав двічі.

– Хай згине це оманливе створіння! – пробурмотів він. – Настане день, коли кинджал кривавий встромлю я у твою лиху горлянку і слухатиму твій останній спів.