Козак Байда, або Хортицька Січ

Дівчина хотіла закричати, але не змогла. Вона неначе скам’яніла. Навколишній світ захитався, голова пішла обертом… Страшне горе накрило Роксану чорним саваном… Немає на світі слів, що можуть описати таке горе. Дівчина почала падати на землю і впала би, якби її не схопили за плече чиїсь холодні кам’яні пальці. З останніх сил дівчина підвела голову і побачила хижі чорні очі, що, як слизькі п’явки, вирізнялися на пласкому жовтуватому обличчі. Вона пірнула у темряву забуття…

* * *

Дмитро, весело насвистуючи: «Грицю, Грицю, до роботи», підходив до замкової брами. На сторожовій башті почулися стривожені вигуки. Княжич перестав співати, в його серце закралася тривога.

– Що трапилося, Олексо?! – гукнув Дмитро до воїна, що чатував на східній башті.

– Щось горить од чорного шляху… Мабуть, ліс селяни палять.

– Який у біса ліс! – вигукнув Матяш, старший на чатах. – То, схоже, татари напали на якесь село…

Серце Дмитра шалено закалатало, передчуваючи біду. Князь хутко піднявся на башту і глянув на схід. Хоч багряна таріль сонця вже сховалася за обрій, проте було ще добре видко густий дим, що піднімався над деревами. Господи, Роксана пішла саме в той бік… – розжареною голкою вколола думка Дмитра.

– Наче Загороддя горить чи… – Матяш не встиг договорити.

– Годі стояти! – заволав княжич. – Кличте воїнів! Сідлайте коней – ми вирушаємо туди, негайно!

У замковому дворі зчинилася страшенна метушня; важко загупав на сполох тяжкий дзвін, сповіщаючи про напад татар. Декотрі подумали, що татари напали на замок, і кричали перестрашено, іржали коні, бряжчала зброя. Дмитро перший скочив на коня і ледве дочекався, щоб назбиралося хоч із десяток вершників.

– Поїхали! Вперед! – гаркнув Вишневецький і пустив коня навскач.

Частина замкової сторожі рушила за ним, до князя приєдналися також Михайло і Олекса.

Тривога за кохану дівчину розгорялася в душі Дмитра, як вогняна іскра, що потрапила на сухе листя. Він безжально шмагав коня нагаєм. Княжий кінь першим увірвався в село, що вже нагадувало картину з пекла. Почорнілі від вогню хати густо курилися димом, скрізь валялися порубані тіла людей, біля стін виднілися мертві малюки, яким татари порозбивали голови.

– Ні! Роксано!! Вони вбили тебе! – дико заволав Дмитро і зіскочив з коня. Як навіжений, він перебігав від садиби до садиби, шукаючи свою милу.

– Це татари… – під’їхав Михайло і схилив голову.

– Ми помстимося їм! – ухопився за шаблю Олекса.

Досвідчений Матяш одразу збагнув, кого шукає молодий князь, і підійшов до Дмитра, коли той надибав тіло коваля з розрубаною головою.

– Роксана гарна?

– Як янгол… – глухо мовив Вишневецький, піднімаючи з землі важкий залізний молот.

– Таких татари ніколи не вбивають. Це для них – найдорожча здобич, – мовив Матяш. – Твоя дівчина жива, княже. Її ще можна врятувати…

Дмитро відчув, як у душі зажевріла надія, і водночас піднялася хвиля такої люті, якої він ще ніколи не відчував. Піднявши над головою молот, мов пір’їну, Дмитро гепнув ним об велику кам’яну брилу, що стояла обіч хати. Камінь тріскуче розколовся на кавалки.

– Смерть бусурманам!! Хутко за ними! Швидше! – Дмитро кинув молот у кущі, він полетів, як гарматне ядро.

– Пане, уже стемніло… Нам треба повертатися до замку… – Грицько не договорив, зустрівшись поглядом із князем. Він опустив очі донизу і втягнув голову в плечі, як черепаха.

* * *

Роксана здригнулася від холодної води, що хлюпнула їй на обличчя. Поволі розплющуючи очі, дівчина зойкнула: перед нею шкірилась іклами вовча голова, замість очей – чорні провалля… У відповідь почулося хихотіння.

– Не бійся, гяурочко… Він тебе не вкусить, – промовив Мерген, нахилившись до Роксани, і поклав долоню на вовчу голову, що прикрашала його ліве плече. – Я задушив його голими руками, а серце звіра з’їв, щоб перейняти його силу.

Дівчина, заплющивши очі, відсахнулася від страшного обличчя Мергена, наче побачила диявола. «Краще б мене роздерли вовки… Господи, я дісталася татарам…» – з жахом подумала полонянка.

Роксана спробувала поворушити руками, але не змогла цього зробити – руки затерпли, зв’язані за спиною пасмом сирої шкіри. Дівчина почула, як до Мергена підійшов якийсь татарин, вони заговорили і кудись пішли. Роксана роздивилася: неподалік сиділи зв’язані бранці – переважно молодь. То були односельці, але було й чимало невідомих їй людей. Дівчата плакали, проклинаючи бусурманів і свою лиху долю, юнаки стиха перешіптувалися, час від часу марно намагаючись вивільнити руки зі шкіряних пут.

«Краще би мене вбили…» – стиха прошепотіла дівчина. Раптом завмерла, згадавши про батьків подарунок – маленький ніж, схований у поясі. Роксана враз пригадала жахливу смерть батьків. З очей ринули рясні сльози.

Мерген та якийсь сивий татарин голосно сперечалися, стоячи на краю болотяного озерця, через яке йшла старезна переправа з гнилих кругляків. Татари, що охороняли бранців, присунулися ближче до ватажків.

Дівчина, щосили вигнувшись, намацала ніж з правого боку, якось примудрилася перерізати сирицю. А далі лисичкою прошмигнула за дерево – ніхто з татар навіть не помітив, що вона звільнилася, уже добряче стемніло. Роксана підповзла до бранців і звільнила крайнього юнака.

«Спасибі… Біжи у ліс, сховайся там, а я звільню решту», – прошепотів хлопець і взяв у дівчини ножа.

Роксана побігла до лісу, в її душі зажевріла надія. «Господи, я вільна, мене відшукає коханий… Може, князь уже їде за мною зі своїм військом…»

Зчинився ґвалт, люди кричали, татари заметушилися. Чоловіки, звільнившись, зненацька напали на ординців, прагнучи помститися їм. Але сили були нерівні. Мерген кинувся в бій і одразу помітив, що його найкоштовніша здобич зникла. Відбивши напад юнака, що кинувся на нього з шаблею, людолов хижаком кинувся у чорні хащі…

Роксана мчала щодуху, але відбігти далеко не змогла, бо майже нічого не бачила в темряві і весь час чіплялася за коріння дерев та гілля… Мерген біг, мов рись на полюванні, його хижі очі здалеку побачили бідолашну дівчину. Біля розлогого дуба татарин налетів на неї, як шуліка на куріпку. Дівчина з жахом закричала. Людолов, хтиво розреготавшись, розвернув бранку до себе і притиснув до дуба.

– Я не буду твоєю! – вигукнула Роксана.

Зібравши всі сили, вона спробувала вдарити ворога в обличчя, але татарин з блискавичною швидкістю перехопив її правицю в повітрі і заламав її. Тоді дівчина плюнула в ненависну пику і влучила прямо в око людолова. Одночасно з цим лівою рукою Роксана вихопила із-за пояса ординця ніж і замахнулася зброєю, цілячи у враже серце. Мерген зробив півкроку назад, над грудьми перехопив дівочу руку і спрямував її до шиї Роксани. У цю мить тріснула суха гілка, ліва нога татарина провалилася в земляну нору; гостре лезо розрізало ніжну шкіру, глибоко увійшовши, мов у масло, в горло дівчини, червоним струмком полилася кров. Роксана, здригнувшись всім тілом, мертвою впала на землю.

Людолов заревів, як дикий звір, і з силою висмикнув ніж з дівочої плоті.

– Шайтан! Стільки золота пропало… – Мерген був дуже злий – він не хотів вбивати полонянку, а тільки налякати її…

Витерши лезо об сорочку вбитої дівчини, Мерген швидко подався до озерця. Майже всі полонені чоловіки лежали порубані, забито було й кілька жінок, татарських воїнів теж стало менше.

– Бею! – загукав вартовий. – Сюди їдуть кілька десятків озброєних вершників!

– Це погоня із замку! – вигукнув сивий татарин. – Нам треба швидше тікати, ясир залишимо тут, бо з ним далеко не втечеш.

Мерген заскреготів зубами і вирік:

– Вбити всіх!

* * *

Князь мчав на коні, як зловісний привид, за ним нісся довгий ланцюг вершників із смолоскипами в руках. Серце Вишневецького обливалося кров’ю від тривоги за життя коханої. «Аби тільки вона була живою… Я винищу всіх бусурманів, щоби врятувати її…» – думки по колу проносилися в княжій голові. Попереду княжич побачив блимаючий вогник, що поступово розгорявся у велике багаття. «Це стан ворогів», – промайнуло в голові Дмитра. Князь вихопив з піхов шаблю і, пришпоривши коня, вилетів на широку галявину. Страшна картина відкрилася перед ним. Вогонь палав на переправі, пускаючи клуби смердючого диму, освітлюючи залиті кров’ю тіла молодих жінок, дівчат, юнаків… Княжич мовчки зіскочив з коня, його правиця так міцно стиснула руків’я шаблі, що з-під нігтів виступила кров. Він підійшов ближче.

– Господи! Цього не може бути… Де ж вона? – як у лихоманці, сам з собою говорив Вишневецький, повільно обходячи загиблих. Дійшовши до краю лісу, Дмитро помітив дівочу постать, що лежала під старим дубом…

«Це моя мила…» – вжахнувся князь і ступив у лісові сутінки.

Позаду чулися розпачливі крики, прокльони татарам. Княжі воїни виїхали на узлісся і клялися жорстоко помститися ординцям за лиходійство.

– Якби ці іродові покидьки не підпалили переправу, ми б наздогнали їх, – скрушно зітхнув Матяш. – Об’їзд далеко звідси.

Дмитро, не відчуваючи ніг, підійшов до мертвої і впав навколішки. Тремтячими долонями він торкнувся дівочого тіла – воно було ще тепле. У душі князя наче щось розбилося на тисячі уламків. Він ще ніколи не відчував такого пекучого болю. Його серце неначе було розкраяне навпіл…

– Пробач, люба моя, що не зміг порятувати тебе… – згорьовано прошепотів Вишневецький. – Я буду любити тебе, скільки й житиму… – Дмитро, нахилившись, поцілував Роксану в уста. Пекуча сльоза скотилася по щоці князя і впала на обличчя юної дівчини…

– Прощавай, моя люба, – нетвердою рукою Вишневецький закрив повіки своєї коханої, його кров змішалася з кров’ю дівчини.

– Кляті бусурмани… – видихнув Дмитро. – Скільки лиха. Скільки смертей вони приносять у нашу землю. Чому я був таким телепнем, повіривши, що мене це обходить стороною? Бог покарав мене за те, що я споглядав, як татари вбивають та продають у рабство мій народ, нічого не роблячи. – Князь люто стис кулаки.

– Господи! Я, Дмитро Вишневецький, присягаюся землею своїх предків, своєю любов’ю, що я віддам усе: свою кров, свою плоть, своє багатство, але зупиню кляту орду. Я зроблю все, щоб вороги забули дорогу на Вкраїну.

Князь розтулив кулаки – на долоні лежала грудочка землі, просякнута кров’ю… Вишневецький зав’язав грудочку в хустинку і сховав у кишеню. Обережно, мов малу дитину, підняв тіло Роксани і поніс до згасаючого багаття. Побачивши князя, воїни замовкли. Тільки Матяш сказав, звертаючись до присутніх:

– Треба поховати бідних людей…

– Так, усіх разом, – зморено озвався Дмитро.

Княжич копав сиру землю укупі з усіма. Він бережно поклав Роксану до могили з односельцями. «Скільки ж таких могил розкидано по всій Україні… – скрутно думав Вишневецький. – Може, тому наша земля така й родюча, що скроплена рясно кров’ю невинних людей?»

Над могилою здійнявся чималий курган, на вершині поставили грубого дерев’яного хреста…

Рано-вранці вершники похмуро в’їжджали до Вишнівця. Дмитро за цю ніч неначе постарів. На його чолі залягли зморшки, завжди жваві веселі очі дивилися на світ суворим оком монастирського ченця. Не кажучи нікому ні слова, княжич пішов до замкових покоїв. На порозі його вже чекав батько.

– Розкажи мені, сину, все… – без привітання озвався старий князь.

Дмитро коротко розповів про знищене Загороддя та про невдалу погоню і додав:

– Пробачте мені, батьку… Благословіть мене на святу справу: я поїду обороняти нашу землю від бусурманів… – Княжич поклав на себе хрест і опустився на коліно перед батьком. Князь Іван Вишневецький тяжко видихнув і поклав правицю на синове плече.

– Я благословляю тебе, сину. Ти гідний княжого роду, я пишаюся тобою…

– Спасибі, батьку… – Дмитро підняв голову.

– А як же ти хочеш діяти? – спитав старий князь.

– Дозвольте, батьку, взяти замкових воїнів і челядників, хто добровільно захоче поїхати зі мною. Ми візьмемо припаси й зброю і поїдемо на південь, а далі – все в руках Божих…

– Гаразд, Дмитре. Але послухайся моєї поради: поїдь до мого доброго знайомого – Бернарда Претвича. Це хоробрий лицар – староста Бара. Я чув, він планує великий похід на орду.

– Я так і зроблю, батьку! – очі Дмитра спалахнули. – Ми здійснимо цей похід на Крим!

Через годину великий замковий дзвін скликав усіх на площу. Дехто перелякався, подумавши, що знову напали татари, але їх швидко заспокоїли. Проте в повітрі вчувалася тривога. Люди схвильовано гомоніли: нащо забили в дзвін? На дерев’яний поміст вийшов Дмитро Вишневецький. Княжич виголосив:

– Люди Вишнівця! Ви вже чули, що прокляті бусурмани спалили Загороддя і вбили всіх його мешканців, не пожаліли ні жінок, ні дітей… – Дмитро на цих словах замовк, невидимі пута неначе здавили горло. Переборовши себе, княжич продовжив: – Кляті ординці будуть продовжувати нападати на Україну, допоки не вигублять всіх нас до останнього! Я хочу покласти цьому край. Хто зголоситься поїхати зі мною? Ми вирушаємо на південь обороняти нашу землю від людоловів.

Замкові чоловіки мовчали, мов у рота води набравши, і зніяковіло переглядалися.

– Я хочу бити татар! – першим подав голос Михайло, труснувши рудим волоссям.

– Я теж із тобою, княже, – поважно озвався Матяш.

Після цього ще чимало чоловіків зголосилися пристати на княжу пропозицію. «А князь не дурний, – думав Грицько, – у татар можна відвоювати багату здобич. Я сам можу стати паном…» – від цієї мрії Грицько аж очі закотив, як кіт, що з’їв миску сметани.

– Я також хочу бити бусурманів! – заволав конюх.

Разом із князем зголосилися виступити проти татар тридцятеро чоловік. Із замкового арсеналу всім учасникам походу було видано зброю, шаблі, списи, самопали та порох, а ще добрих коней та припаси.

Наступного дня, тільки-но сонце викотилося з-за обрію, військовий загін, отримавши благословення священика, вирушив у далекий похід. Дмитро Вишневецький, сам ще не усвідомивши, розпочав нову сторінку свого життя.

Розділ ІІІ

Бернард Претвич

Ось уже два дні невеликий кінний загін йшов уторованим шляхом. Край був доволі обжитий, подеколи стрічалися села, що ховалися в густих дібровах. Гущавина лісу слугувала найкращим захистом від татарських набігів. Через кілька днів лісів та поселень на шляху траплялося вже менше. Коли загін Вишневецького в’їхав у рідколісся, де великі купи дерев чергувалися з буйнотравим степом, людські поселення геть зовсім зникли. Тільки час від часу то тут, то там траплялися сільські згарища, почорнілі розбиті печі височіли, мов могильні камені, над попелищами з жовтими людськими кістками… Проїжджаючи краєм особливо великого попелища, Матяш із сумом сказав:

– Усього п’ятдесят років тому в цій місцині жили тисячі людей. Прокляті бусурмани… Перетворили хрещений край на пустелю…

– Ми зупинимо цю нечисть, Матяше. На нашій землі знову оселяться люди, – промовив Дмитро.

– Дай-то Боже. Бо якщо цього не зробити, через п’ятдесят років в Україні не залишиться жодної християнської душі…

– Тож треба якомога швидше дістатися до Бара, а тоді піти на татар! – князь пришпорив коня.

Минуло ще кілька днів, і вершники наблизилися до земель Східного Поділля. Перше поселення, яке побачили люди Вишневецького, було, вочевидь, спалене недавно. Дим курився над згарищами, скрізь лежали посічені люди: старі діди, баби та маленькі діти. Жахлива картина була так схожа на Загороддя, що спогад про Роксану з новою силою пробудився у княжій душі, породжуючи хвилю сильного гніву.

Вишневецький прагнув лише одного – натрапити на слід ворогів і винищити їх всіх до останнього…

– Нехристи спалили село вчора чи сьогодні вночі, – мовив Олекса, стискаючи руків’я шаблі. – Ненавиджу бусурманів!

– Татари обтяжені здобиччю, тож вони не могли далеко піти. Ми ще можемо їх наздогнати, коли вирушимо зараз, – запропонував Матяш.

– Тож годі ловити ґав! Помстимося нелюдам за християнські душі! – гукнув Дмитро і пустив коня чвалом. Решта вершників прослідувала за ватажком.

За селом виднілися сліди великого татарського чамбулу, що гнав цілу юрбу невільників на південний схід – до Перекопу. Після кількагодинної погоні Вишневецький побачив здалеку загін татар, що готувалися переправлятися через нешироку річку. У чамбулі було не менше трьохсот шабель. Біля річки товпилося юрмисько невільників – переважно молодих хлопців та дівчат. Зв’язані люди зморено сиділи біля води, проклинаючи свою долю. Віддалік паслася череда корів та кіз.

– Князю, нас замало… Ми не зможемо перемогти у відкритій битві таку кількість татар, – стиха промовив Матяш.

Дмитро бачив, що татар забагато, але від вигляду ворогів на княжича знову накотилася хвиля нестримного гніву.

– У пекло татар! З нами Бог! Уперед! – вихопивши пістоль з-за пояса, Вишневецький першим кинувся в атаку. Трохи оддалік мчали Матяш та Олекса, решта вершників розтяглася широкою шеренгою.

Татари помітили нападників, але не змогли підготуватись. Більша частина чамбулу була піша, лише близько п’яти десятків ординців були верхи.

Пролунали постріли самопалів, кілька татар впали з коней, зчинився великий ґвалт, кримчаки злісно заволали, а невільники, забачивши визволителів, радісно закричали. Сполохана худоба з ревінням кинулась у поле, топчучи татар, що її пасли.

Дмитро вистрелив у гущавину ворогів, але не побачив, влучив в когось чи ні. Вже через мить князь врізався в юрбу кіннотників і списом збив одного з коня. Ухилившись від шабельного удару, Вишневецький прохромив груди дебелого татарина, напружившись, підняв його, як шматок м’яса, над головою і опустив на голову третього вершника. Бусурманин люто заверещав, почувся хрускіт кісток, спис розламався, ворог упав на землю мертвий. Наляканий кінь дико заіржав, Дмитро кинув уламок списа і вихопив з піхов шаблю.

Навкруги вирував лютий бій, бряжчала зброя, поливаючи чорну землю червоною кров’ю, воїни Вишневецького затято рубали татар. Ординці, зазнавши втрат, відступили, але під криками ватажка в срібній кольчузі із золотим кружалом на грудині згуртувалися. Піші татари ловили неосідланих коней, вихоплювалися на них і, як чорне вороння, налітали звідусіль. Засвистіли темні стріли, воїни князя також зазнали втрат…

Дмитро, пробиваючись до татарського ватажка, здолав шаблюкою ще трьох ординців. Очільник чамбулу помітив Вишневецького і крикнув щось, показуючи на нього лучникам. Князь заледве встиг нахилити голову: над ним пролетіли дві стріли. Через мить княжий кінь захрипів, з його шиї стирчала чорна стріла, що поцілила в хребет, кінські ноги підкосилися. Дмитро в останню мить зістрибнув з коня, що, завалившись набік, оскаженіло бив копитами по землі, марно намагаючись встати. Одразу на князя із занесеним ятаганом налетів кремезний ординець. Відбивши важкий удар, княжич блискавично розсік йому черево. У цей момент у повітрі промайнули два аркани, що одночасно кинули ворожі вершники – вони отримали наказ узяти Вишневецького живим. Одна петля затяглася на княжій шиї, друга – на правій руці, ковзка від крові шабля вилетіла з долоні Дмитра. Князь ухопився лівою рукою за мотузку, що обплела шию, і смикнув щосили, ординець звалився з коня на землю. Другий вершник рвучко потягнув аркан, і Вишневецький розтягся на спині. Над ним одразу виросла постать залитого кров’ю татарина з розпанаханим черевом, ординець заносив над головою уламок списа.

«Ось і смерть прийшла…» – подумав молодий князь. Раптово гримнули постріли з рушниць та пістолів. Вершник, що тримав Вишневецького на аркані, звалився з коня з простреленою головою. Дмитро почув глухий шум і кінський тупіт.

Кремезний татарин не встиг завдати смертельного удару – ординцю розсік чоло незнайомий воїн із густими чорними вусами.

– Друже, годі спати, уставай до бою, у нас ще купа ворогів, – промовив незнайомець і посміхнувся білозубо.

Вишневецький миттю підвівся і, розірвавши аркан, підняв із землі свою шаблю.

На полі бою з’явився чималий загін нових воїнів, що люто били бусурманів. Опинившись між двох вогнів, татари заметушилися, як мухи в павутинні, і почали тікати. Проте частина ворогів ще продовжувала битися. На Дмитра налетів худий, як чапля, татарин із кривою шаблею. Князь схрестив з ним зброю і боковим зором побачив, як на біловусого чубатого вояка накинулося одразу троє татар. «Йому треба підмогти», – подумав Вишневецький. Відбивши хитрий напад, Дмитро сікнув ворога по руці, ординець підняв зброю вище і проґавив шабельний випад, який розкраяв йому груди. Князь повернувся до сивого чоловіка і побачив, як немолодий вояк із неймовірною швидкістю відбивав і завдавав удари шаблею. Збоку здавалося, наче в руках вояка не одна шабля, а цілих десять. Один за одним бусурмани лягали під ноги сивовусого.

«Добрячий рубака», – подумав Дмитро. Вловивши коня без вершника, він сів у сідло і погнався за ватажком чамбулу. Той так дременув, що за ним аж курява летіла.

Бранців уже звільнили, чоловіки, похапавши те, що під рукою, кинулися добивати рештки татарського чамбулу.

Татарський кінь був молодий та прудкий. Вишневецький швидко наздоганяв бусурманського ватажка. Незабаром князь наблизився до татарина на відстань шабельного удару, але завдати його не встиг. Гуркнув постріл, і кінь ворога повалився набік, придавивши при цьому ногу ординця. Вишневецький зіскочив з коня і заніс вістря зброї вгору для удару.

– Стривай, воїне! Не вбивай його! – пролунало густим басом.

Дмитро опустив шаблю і оглядівся. До нього верхи наближалися двоє шляхтичів. Один – немолодий, із широким чолом та невеличкими чорними вусами, їхав попереду, тримаючи в руці закривавленого списа. Широкочолий чоловік був одягнений в чудернацький темно-червоний жупан, розцяцькований срібляними смужками, через його грудину на лівий бік звисали три срібні ланцюги. На голові воїна була велика чорна шапка, що височіла, як церковна баня. Другий, червонощокий, в руках тримав довгу аркебузу, над якою курився пороховий дим. Одягнений він був у дорогий чорний одяг.

– Хто ви такі, панове? – спитав Вишневецький. – Чому ви звеліли не вбивати цього татарина?

– Ми тебе також хочемо про дещо розпитати, – загув басовито перший. – Ти, я бачу, не простий чоловік, мабуть, це ви зі своєю ватагою атакували татарський чамбул. Це була велика дурість: татар було вдесятеро більше, ви б усі загинули, якби ми не нагодилися. Тож як тебе звати?

– Так, я вже збагнув, що зробив велику помилку, – відказав князь. – Але ви, добродії, так і не відповіли на мої питання.

Чоловік у чудернацькому вбранні легко зіскочив з коня.

– Слушні слова. Мої вітання, лицарю! Я Бернард Претвич – староста Бара, а це мій ротмістр – Петро Брага.

– Бернард, мабуть, трохи злиться на тебе, синку, що ти випередив його, – озвався ротмістр. – Ми за річкою з козаками підготували засідку татарам. Аж тут ти на них налетів, як орел на куріпок! А цього татарина не слід вбивати, його спершу треба допитати, а тоді отримати за нього добрий викуп.

Вишневецький на ці слова посміхнувся і промовив:

– Помагай Боже! Я саме їхав до вас, старосто Претвичу. Я Дмитро – старший син князя Вишневецького. Мене направив до вас мій батько.

– О-хо-хо! – засміявся Бернард. – Ото я й дивлюся: кого це ти мені нагадуєш? Десять років тому я пліч-о-пліч бився з твоїм батьком під Хотином. Ми тоді добре показали туркам, де раки зимують. Ти такий же сміливий, як і твій батько, але знай: перед тим як кидатися в бій, треба завжди думати головою. Ціна помилки в бою – смерть. – При цих словах Претвич поправив шапку. – А нащо князь направив тебе до мене?

– Я хочу разом із вами бити татар! Я чув – ви збираєтесь у великий похід на Крим, – відповів Вишневецький. – Отож батько й порадив мені приєднатися до вас.

– От і гаразд. Для мене буде честю бити бусурман із таким добрим лицарем, як ти, Дмитре. Проте мій похід буде не на Крим, і на жаль, великим його не назвеш. Я заледве зможу зібрати п’ять сотень кінних воїнів.

– А куди ж буде похід? – здивовано мовив княжич.

– Це поки що секрет, – Претвич хитро підморгнув. – Я скажу все тоді, коли ми вирушимо. Можу сказати лише одне: він буде проти бусурман.

– А нащо тоді казати, що похід буде на Крим?

– Ти ще слабко тямиш у військовій справі, княже. Це така військова хитрість, щоб заскочити ворога зненацька. Ти ж бачив на власні очі, як розгубилися татари, коли ти на них налетів. Якби в тебе було втроє більше вояків, то татари зовсім би драпонули, а так вони побачили, що вас мало, і контратакували.

Розмову перервав татарський ватажок, що прийшов до тями, і заволав, намагаючись вивільнити ногу з-під коня.

– Шайтан! О, Аллах! Не ріжте мене, гяури! – ламаною українською заблагав ординець. – За мене пришлють багато кіп золотих…

– Мені не треба твого золота, засунь його собі в пельку! – озвався Вишневецький, і очі його блиснули люттю.

– Княже! Слава Богу, ти живий! – вигукнув Матяш, під’їхавши верхи разом із трьома незнайомими вояками. Його ліва рука була перев’язана білим полотном, просякнутим кров’ю.