Honey, ротвейлер Божий

Тому для мене цей досвід, коли із пригорщі світосприйняття сиплеться ця насолода первозданної цноти, незрівнянно дорогий. В облудливому і жорстокому світі людей я не зміг знайти такої нагоди, хоча завше шукав і шукаю її ненастанно. Бо, здається, ти навіть сам із самим собою не можеш бути у цілковитій гармонії, а що вже говорити про навколишнє багатолюддя.

А тут… Ні крихти фальші. Безмірна галактика абсолютної чистоти і непорочного откровення. Легко сказати, але так не буває поміж людьми – світ без жодного мікрона розсудливості, амбітності, гордощів, підступності, лицемірства, зневаги, хитрощів, облуди, зверхності, заздрості, гніву, ненависті, зради і матері усіх цих вад – підлості. Тільки сто відсотків і ні на йоту менше – благородність, самозречення, відданість, вірність, чесність, шляхетність, доброта, ласка, самопосвята і на вершині цих дарів Божих найсокровенніше – любов.

«Ангеле-хоронителю мій,Ти коло мене стій.Як удень, так і вночі,Будь мені до помочі», —

навчила мене мати, напевно, у п’ятирічному віці молитви, яку я промовляю зранку і ввечері щодня уже впродовж десятиліть згасаючого життя на Землі. І, може, він, мій Ханни, у моїх молитовних медитаціях якнайліпше підходив на роль живого втілення Ангела. Його моральні чесноти – то були його крила, які огортали мене у дорозі, якою я одного разу вирушив у безвість, опинившись на цій загадковій планеті.

Може, це наше перебування в одному житті протягом восьми з половиною років є апофеозом земної гармонії двох родів земних, – гармонії, без якої, врешті, на космічній скалі не вбережеться уся земна живність перед рукотворною кончиною, включно із нами, богоподібними, і завдяки нашим, тим самим рукотворним, згубним діянням.

І цей апофеоз усепоглинаючої симфонії взаємин із Братом моїм меншим відкрив для мене такі висоти моральної краси і таку глибінь божественного океану, що аж здригаєшся від однієї в’їдливої гадки, що цього блаженства могло б не бути. Бо між людьми цього не буває.

Якщо комусь можуть видатися надто претензійними мої конотації, чи навіть образливими для нас, людей, то смію зауважити, що я не перший, хто дозволяв собі відчай самобичування. Бо цей пізнавальний мазохізм переслідує мету все-таки не приниження, а якраз навпаки, як заклик до активізації моральної потенції, як заклик не опускатися так часто туди, де уже важко розгледіти нашу хвалену богоподібність.

Хрестоматійною уже впродовж століть стало справді сповідальне зізнання письменниці часів Богдана Хмельницького, француженки, на честь якої названо кратер на Венері, мадам де Севеньє: «Що більше я пізнаю людей, то більше я люблю собак».

Невідомий поет підхопив цю гірку правду:

Чем больше узнаю людей,Тем больше нравятся собаки.Они честней, они добрей,По пустякам не лезут в драки.Не лгут, не пьют, не предают,Не обижают так беспечно,И в душу ядом не плюют,И понимают всё, конечно.Чем больше узнаю людей,Тем больше нравятся собаки.Они как друг с тобой вездеПойдут, не пятясь, точно раки.Разборчивые их глазаНе побегут за первым встречным,И даже если «против» – «за»,И понимают всё, конечно.Чем больше узнаю людей,Тем больше нежности к собакамРазличных видов и мастей,Бесхвостым, стриженым, лохматым,Что платят за добро добромИ в дружбу верят бесконечно,Не треплют длинным языкомИ понимают всё, конечно.Мне невдомек, в конце концов,За что в ругательной атакеДруг другу тычем мы в лицо,Мол, дескать, злые, как собаки.Нам до таких еще расти,Чтоб вровень стать с их благородством,А им вовек не доползтиДо человеческого скотства.

Тривога приходить першою

Дні, які мають перевернути твоє життя і пустити тебе в одну мить стрімголов із краю прірви до несусвітнього дна душевного болю, такі дні, неначе вибачаючись перед тобою, зранку бувають дуже лагідними. Добрими. Неначе гладять тебе по голівці, на яку насувається така невідворотна у всій її невблаганності біда. Адже нема серед нас такого, хто би сказав, що він знає, чим завершиться цей черговий акорд нашого життя, яким є кожен прожитий день у симфонії нашого Життя.

Хоча передчуття… Я повернувся із Міжнародного конгресу глобального розвитку у Нью-Йорку. Якщо життя міряти тим, що ти маєш пізнати протягом цих кількох декад земної мандрівки, то ці Загальні Збори глобального Розуму були вершинною подією мого життя. Якщо врахувати, що я є апологетом культу Розуму, а тут – його найвищий прояв у живій плоті наймудріших із людей. Можна собі уявити, у якому стані я повернувся додому. Неначе опустився на землю з небес, куди мене занесла невсипуща письменницька пізнавальна жага. Там я почув у транскрипції наукової аргументації власні прозріння, що ми, люди, стоїмо на порозі потрясінь, які бувають на планеті навіть не у масштабі століть, а мільйонів і мільярдів літ. 70 відсотків людей, яких ми називаємо вченими, живуть на планеті саме зараз, і 70 відсотків із них живуть в одній країні, яка ядром своєї національної стратегії обрала Інтелект, що дав змогу Сполученим Штатам вивершитися над людством, як цього не було ніколи у вселюдській історії.

То була чергова наша розлука, яких траплялося небагато. На пальцях перелічити. Тільки не такі вже й численні зарубіжні поїздки, у які я його не міг брати із собою.

А вдома, обов’язково – завжди і всюди – разом! Я – за кермом, а він – у віп-ложі ззаду, з якої Ханни попросту впивався краєвидами.

Протягом шести-семи годин, приміром, із Києва до Львова він міг жодного разу не відірватися від вікна. Милувався. Як він любив цей світ, у який потрапив. Адже 99 відсотків щастя – це просто жити. Дихати на повні груди, ходити власними ногами, бачити цей найкрасивіший зі світів, якому немає рівних за вродою на 500 мільярдах планет тільки нашої невеличкої Галактики.

Хоча, мені здавалося, що, на відміну від нас, вони тривалості часу, який є єдиним вимірником життя, не відчувають. З роками біологічна матерія, з якої вони, як і ми, зроблені, може дошкуляти, але вони, мені здається, у їхній пізнавальній гостроті сприйняття світу ніколи не бувають ситими.

За єдиним винятком – коли йдеться про розлуку, про розрив із тією людиною, з якою вони зливаються любовними узами. Через мить після того, як за нами зачиняються двері, вони там, наодинці, сприймають втрату видимого контакту так, наче це сталося не секунду тому, а сторіччя.

Тому зустріч знову через кілька годин робочого дня для них – це неначе зустріч після кількох сторіч.

Як вони зустрічають нас! То не біда, що вони не викрикують громогласних словесних овацій, але, як дотепно зауважив М. Істман, «песики теж сміються, тільки вони сміються хвостами».

Ми так не вміємо радіти побаченню один з одним навіть через літа. А не години. Якби мені належало поділитися земним досвідом – назвати якнайглибше вираження радості живої істоти, то це, безумовно, була б їхня радість зустрічі з нами. Ну просто позаздрити можна їм. Радіти ТА К нам не дано.

У нас цей, напевно, головний рецептор світосприйняття – радість – незрівнянно тупіший, ніж у них. Хоча медики виміряли науково достеменно такий рецептор, як нюх, який у них у сотні разів досконаліший. Але коли відчуття запаху – властивість тіла – у них довершеніше, ніж у нас, то відчуття радості – властивість душі – виявляється, на порядки краща, ніж наша.

Кожну мою закордонну поїздку він страждав у чеканнях. Очевидно, у них не тільки різко збільшений масштаб Часу, а й Простору – також. Він страждав не лише від того, що мене нема, а тому, що я далеко. Ступінь мук від розлук був прямо пропорційний відстані розлучених душ.

За законами душевного маятника крайня точка смутку – така ж віддалена від рівноваги, як і крайня точка радості. Як вони сумують – боляче дивитися на це, бо ми так не можемо. Чи перевага ця наша уже цього разу над ними, якщо ми на це не здатні, бо смуток – це біль, і порадіймо, що нам його уділено менше, ніж їм.

Із телефонних донесень із київської квартири у Лінкольн-центр на Манхеттені я знав, що він не відходить від вхідних дверей і чекає. Візуально видно, що цього разу, як ніколи, муки ці нестерпні.

Але вулкана радощів опісля накопичення цих кількаденних болів розлуки за півтора десятка тисяч кілометрів наче не було. Він був радий, але не так, як би мало бути. Від приступу радості очі завше неначе випинаються зі своїх впадин, а тут ніби поволока заволокла. Була радість, але й смуток не проходив. Зміни одне на інше не було, як завше. Було щось упереміш. Смуток був сильніший, ніж радість.

І від цього по квартирі поповзла тривога. Розум – він такий лінивий і кволий. До нього доходить дуже повільно. Чого б це? Нема резону для тривог. А душа, вона уже щось хоче сказати. Вона завжди знає все достеменно, бо вона, душа, не живе у тримірному світі, як розум чи навіть тіло, – минуле, суще, майбутнє. Для неї завтра – така ж реальність, як і нині чи вчора. Вона не розтроюється на три часові сфери, бо вона, душа, вічна. Квантовий світ, у якому ми перебуваємо у нашому душевному вимірі, взагалі не знає цієї часової тримірності.

І хоча не було у цьому жодного розсудливого сенсу, ми раптом вирішили поїхати із Ханни у клініку. Профілактично – здати аналізи. Ми, на відміну від поводження із самими собою, брутально втручаємося у їхній природний плин самовідтворення. Людині дуже хочеться бути хоч трохи Богом – спробувати себе у його ролі Творця. От сотворив він песика, а ми взялися його вдосконалювати, видозмінювати, урізноманітнювати. Полізли зі своїм примітивним скальпелем у генний круговорот. І натворили своїм втручанням у первозданну матрицю незліченну кількість порід. Собак, котів, коней, корів. Генетика, селекція, ціла інженерія генна. То на людях розгулятися не можна аж надто, а на тваринах піддослідних – скільки влізе на буйну голову.

Натворили ми розмаїття усіх тих, котрі нам повірили і дозволили у відповідь на наше одомашнення взяти себе на операційний стіл селекціонера. Спробуй виведи нову породу лева чи крокодила. Руку відкусить. А свійські тварини нам довіряють, тому ми вправляємося на них у тому, на що у ставленні нас, людей, до самих себе накладено табу.

Не можна виводити нові породи людей? Як собак чи котів. А чому – не можна. Давайте подивимося – який із традиційного гомо сапієнс вийде людський варіант пуделя чи ротвейлера.

Не можна. Як Бог сотворив, нехай так і буде. Хоча транс-гуманізм знімає це табу. ХХI століття стане початком витворення нової версії Людини – читайте мою дилогію «Кінець світу: до і після». Кінець світу – того, що був. І початок того, котрий наступає. Світ постлюдей – люденів. Якщо піде так далі, як намічається, то люди будуть робити із собою так само, як вони роблять із тваринами. Будуть виводити нові людські породи. Я уже не бачу можливості, щоб споконвічне табу витримало цей напір трансгуманізму. Прорве, і то дуже скоро.

Добре це чи зле? Не знаю. Шукав відповіді аж у двох томах свого інтелектуального трилера «Сага про космологічну долю людства», яка й була репрезентована на згаданому Конгресі тисячоліть, з якого я повернувся.

Але повернімося до них, песиків, – наше втручання у їхній геном їх послабило. Ветеринарія каже, що чим досконаліша порода собаки, тим вона вразливіша фізично. Така ціна – до вдосконалення у красі треба йти шляхом руйнування імунітету. І порода ротвейлера – серед них. Незважаючи на його фізичну могутність, я знаю, що він – вразливий. Треба дбати про нього. Треба часто ходити у клініку. Треба леліяти. Бо цей породистий шедевр – не дикий і стійкий, а рукотворний і слабозахищений.

З ним я бував у поліклініках частіше, ніж, так би мовити, із самим собою. Не буду приховувати – я дуже потерпав за нього. Або швидше, переживав за себе. Боронь Боже, аби не сталося так, щоб у його хворобах була винувата моя халатність чи легковажність. Із самим собою також не варто легковажити, але ставлення до власного здоров’я – то твоя особиста проблема, а ставлення до його здоров’я – то вже не моя особиста річ. Це відповідальність перед Богом за то-го, який сам не може дати собі раду, який не може сам ходити у клініки. То набагато поважніша відповідальність, ніж загальноприйнята людська охорона здоров’я.

Якщо це кара, то за що?!

Якби цей день можна було би пропустити…

Отримавши виключно ствердну відповідь на запитання про скарги на здоров’я, Ірина Олександрівна, його лікарка ще з дитинства, раптом доволі наполегливо порадила піднятися на другий поверх і зробити УЗД. Ми ще ніколи не підіймалися сюди, де були кабінети поглибленого ветеринарного обстеження. На самих лише обличчях господарів домашніх мешканців можна були прочитати, що у їхніх улюбленців більше, ніж проблеми, раз треба йти сходами вгору.

Там же знаходилось місце, якого би краще уникнути за усе життя чи то людині, чи то тварині, – операційний відділ, з якого раз по раз розносилися котячі чи собачі жалі, коли довірливі тварини попадали під ніж. Звичайно, таким велетням, як Ханни, робили анестезію, бо хотів би я бачити того хірурга, який би наважився встромити скальпель у хоч і пригніченого недугою, але набагато сильнішого від людини звіра.

Ультразвукове обстеження виконував неприємний дядько із масними і бігаючими очима, який завше намагався всунути вартісний препарат у клінічній аптеці, й у нього на писку було написано, що цей французький сироп рекомендується не через його лікувальні властивості, а через тризначну ціну, з якої перепадала немала дещиця запопадливому ветеринару. Люди цієї професії здебільшого вирізняються особливою морально-етичною культурою, яку прищеплюють їм, напевно, не так зоотехнічні факультети, як самі їхні пацієнти, які все-таки не дають так фатально черствіти, як це робиться із медичними лікарями, більшість яких у своїх відвідувачах бачать не так їхні хвороби, як їхні гаманці.

Існує категорія людей, на жаль, не мала, а може, вона взагалі у більшості, яка отримує виключно насолоду сповіщати вам новину або просто казати слова, які викликають біль. Вам болить, а він радіє від того. У відповідних умовах із таких виходять слідчі-садисти чи злочинці-маніяки.

Ханни, як завше, чемно лежав на канапі, запитально дивлячись мені у вічі, у яких знаходив абсолютну для його спокою відповідь: «Так треба, це безпечно. Я поруч із тобою».

Цього прочитання йому було досить, щоб із грізного звіра перетворюватися на покірного пацієнта. Як і ми, вони до лікарів ставляться неоднозначно. І річ не у тому, що медичні процедури здебільшого дискомфортні і потребують ціни, яка називається терпінням. Вони точніше вловлюють лікарське професійне лицемірство. Тому тільки через мою санкцію на довіру він скоряється моїй волі бути слухняним на діагностичному помості.

Очка ескулапа підозріло забігали. Було видно, що він починає кайфувати, що не віщувало нічого доброго. Чим далі він совав наконечником по животі, тим швидше його слизька фізіономія наливалася звіриним задоволенням. Він починав сопіти, а потім бурмотіти лише йому самому зрозуміле заклинання. Він не особливо квапився і поводився так, неначе чекаючи миті, щоб вжалити якнайболючіше. Він навіть почав видавати звуки, схожі на спів дяка над Псалтирем.

А далі… Були слова, які вбивають. Які контузять свідомість і спонукають тебе шукати дверей із дому реалій і втечі від того, що раптом вривається у твоє життя. Так стається, коли тобі дають раптом знати, що із цієї миті у тебе вже немає батька і немає матері, у тебе вже нема попереднього розміреного, трохи хаотичного і балагурного, іноді не до часу, але все-таки терпимого і навіть приємного життя. І у цю фатальну мить ти вже не бачиш сенсу у власному житті, яке скочується до втрати сенсу. Бо якщо їх, найдорожчих, немає у мене, то нащо мені я – без них?

– Ого, ти диви. Ай-яй-яй, та тут усе усипано, – він мичав майже нечленороздільно, ковтаючи слину, якою рефлекторно від кайфу налилася його паща. – Та то уже всьо. Уся черевна полость. Усьо.

Грім влучив у мозок і поповз по підлозі. Белькотіння ветеринара ще нічого не говорило, але його самовдоволена, вбивча інтонація паралізувала мою свідомість до помутніння в очах. Я хотів дуже повірити собі, що не розумію, що він верзе. Що не знаходжуся на цьому клятому другому поверсі. Що усе це не зі мною. Так просто – не зі мною. Якусь паралельну дійсність, що випустила з рук кермо, занесло сюди на слизькій дорозі.

Як же так? Чому і за що? О ні, то не так, як сичить ця потвора у білому халаті. То неправда. Бо то не може бути правдою. Що він там знає чи розуміє, цей районний ветеринарний невдаха, що усе життя за копійки заглядає котам під хвіст?!

Я можу зараз накинутися на нього з кулаками, а вже після того що зробить з ним Ханни? Ми можемо запросто викинути його із нашого життя… І що далі?

Але… Але справа не у ньому. Справа у нас з Ханни. Не може бути це з нами. Та що там ця зубоскальська нікчемна істота. Ніхто і ніщо не переконає нас, що це правда. І хто взагалі сміє сказати, що це так. Зрештою, є пухлини і доброякісні. І цей апарат УЗД, судячи із його вигляду, сто разів уже списаний і підібраний цим раймедпунктом десь на смітнику. Ну що на ньому можна побачити. Які осоружні люди, ці лікарі, ветеринари, ескулапи. Вчив їх ще до нашої ери їхній Гіппократ – не нашкодь, а вони що роблять? Отак вбивають лише одним словом наповал.

І головне й абсолютно переконливе – Ханни аж іскриться життям. Ну який він хворий? Жодних, жоднісіньких симптомів. Аж пашить здоров’ям. Так само, як це було годину, місяць, рік тому. Ну що змінилося, люди добрі, що світ наш перевернувся, що земля попливла під ногами.

Але раціо уже рефлексувало якось загальмовано. Із емоційного єства насувався якийсь зміїний клубок, що застряг у горлі.

Із клініки я вийшов, хитаючись. Уже не я його, а він мене вів на повідку. Я оглядався довкруж здивовано – світ неначе той самий, але вже на іншій планеті болю і безсилля, яке паралізуючим лезом розпанахувало моє єство. Терпке оніміння сковувало кінцівки, неначе вичавлюючи із живого тіла саму субстанцію життя.

Тоді, на порозі клініки, на осонні, я вперше заплакав. Не стидаючись і захлинаючись. Я ридав божевільно і конвульсивно. Довго і голосно. Можливо, вперше після похорону батька й матері. І так безвладно, захлинаючись, як плачуть лише у дитинстві. Я просто втопився у власних сльозах, які із першої краплини примножувалися в океан, з дна якого я не міг виплисти. Сльози залили матеріальну дійсність, котра, як недосяжний берег, зникала на видноколі.

Від мене сторонилися здивовані люди, що пливли сюди-туди зі своїми улюбленцями, боязно оглядаючись на ридаючого чоловіка.

Із цієї миті мені судилося виплакати океан сліз. Може, даєш волю сльозам десь там у дитинстві, коли маленькі ще зовсім беззахисні люди не обростають оборонною крицею й оголеними душами вловлюють щонайменший біль, який топлять потоки прозорої крові, що виливаються із першоджерел людської душевної наготи.

А відтак, виростаючи, замулюємо ці криниці огрублими від отриманих синців берегами, бо дорослі не плачуть. Дорослим плакати не личить. Ліпше личить довести до ридань іншого, ніж самому скривитися. Дорослі черствіють, і це входить у норму. Плаксивість – це така слабкість. Не дай Боже, щоб хтось побачив, як ти зламався. Треба триматися у своїй грубій збруї впокореного життям скакуна. І особливо – коли йдеться про сильну половину. Коли людський самець вбиває, мордує, тоді він лицар, а коли плаче… Слабак.

Ми, як завше після візиту у клініку, повернулися в машину. Щоб далі їхати за місто. Але я не міг зрушити з місця. Бо як бути за кермом, коли весь світ перед тобою втопився у твоїх сльозах.

Я сидів, впершись головою у кермо, завмерши, неначе все ще сподіваючись, що зараз вибіжить рятівна наша дорога Ірина Олександрівна і своїм найлагіднішим у світі голосом скаже, що усе не так, що вкралася прикра помилка, що все є так само, як було.

Але вона не вибігала. І двері клініки, за якими ми щойно отримали смертний вирок, були зачинені для нас, як врата раю, до якого нам немає вороття.

Очевидно, є якийсь у тобі всередині резервуар, який вичерпується і потребує часу, щоб знову наповнитись. Тому ми не можемо плакати без упину. Потрібна пауза, щоб вилиті назовні запаси рідкого болю знову наповнилися по вінця. Від плачу ми не слабнемо. Чи, навпаки, виснажуємося так, що доходимо до такого ступеня отупіння, що вже не чуємо болю.

Окрім тупого ескулапа і його допотопного ультразвуку був ще він. Сам мій дорогий Ханни, який ані рухом, ані поглядом, ані звуком не подавав жодних ознак тривоги. Не міг я знати, що таким спокійним і просто немислимо безтурботним він буде до кінця.

Ми міряємо їх по собі, бо нас лише одна думка про кінець спопеляє страхом. Найтрагічніша містерія гомо сапієнс – ми ніколи не зможемо змиритися із усвідомленням, що нам треба колись піти звідси. Серед 500 мільярдів нейронів нашого мозку немає такого, який би містив цю рефлексію. Зробив нас Всевишній смертними, а рецептор сприйняття смерті у конструкції нашої свідомості не передбачив.

От як би було, якби ми, із нашою богоподібністю, несумісність життя із вічністю сприймали як належне. Життя на Землі сприймали б як мандрівку чи відрядження, у якому для небесної канцелярії день прибуття і відбуття зараховується, як один при нарахуванні добових. Побули, помандрували, хоча із болем, але не так фатально повернулись, звідки прийшли. Якби так було запрограмовано у нашому мозку. Якби…

Ми не коримося смерті навіть тоді, коли вона уже торжествує свою перемогу.

Дуже важко у стані шоку знову піймати кермо розсудку. Дуже важко прийти до тями, коли стрес, як зашморг, паралізує волю. Авто слухає мої машинальні команди і рушає з місця, а як мені зрушити із цього місця, у якому в мене поцілила блискавка.

Але враз увесь цей стресово-шоковий обруч мусив тріснути, увесь цей розпухлий струп мусив розірватися, бо усім моїм єством оволодівала інша сила, ресурси якої в людині можуть бути невичерпними. Коли тобі кажуть, що у твоє життя вповзає невблаганно біда, ти не віриш! Ти наївно та безапеляційно запитуєш – чому? Якщо це кара, то – за що? І не знаходячи відповіді, ти отримуєш єдиний можливий карт-бланш – боротися! Про які такі ядерні реактори ви говорите, якими такими атомними бомбами лякаєте. Нема у природі могутнішого вибуху сили енергії, ніж воля Людини, яка приймає рішення Б О Р О Т И С Я.

Яка враз аж до посиніння тисне на спусковий курок і цілиться у смерть!

О ні, ще не вечір. Ми ще поборемось з тобою, Ханни!

Я заріжу тебе, Смерте, сталевим скальпелем Волі!

Чи справді так було, чи то я вбив собі в голову, але я мав переконання, що, залишаючись на самоті у своїй робітні за містом і даючи волю думкам, я вів цю вічну бесіду зі Всесвітом разом з ним.

У ньому було імплементоване якесь особливо гостре відчуття дійсності, якою він тішився, як щораз новою іграшкою. Чи то швидкоплинна підкарпатська річка, чи вперше побачена на сільському пасовиську череда корів, чи рвійний галоп коней за воротами, чи галасливі шведи на Євро-2012 у Шевченковому парку, чи калейдоскоп краєвидів за вікном мандрівного авто, чи випадкове знайомство із незнаною красунею його роду, – кожне дотикання до Життя поглинало непідкупним захопленням усе його єство.

Кажуть, вони копіюють нас. Але я певен, що у цій пізнавальній невтоленності життям я копіював його. Я милувався тим, як він милується світом, і мені хотілося так само. Ханни неначе щораз відточував мою власну гостроту сприйняття довкілля, у стосунках із яким ми увесь час сповзаємо на найнижчий, банальний рівень. І світ не може бути банальним. Ніде і ніколи. Навіть одна й та ж місцина чи у тебе у дворі, чи на знайомих з дитинства вулицях, навіть одна й та ж людина у розмові за кавою чи на трибуні публічного велелюддя у новому часовому вимірі виграває перед твоєю буйною уявою щораз новими барвами.

Не відвертайся. Розплющ очі. Бо сьогодні – то вже не те, що було вчора. Так мене вчив щоранку Ханни, який так радів, аж підскакував, що новий день настав, і ми його проживемо, й це і є той найдорожчий із подарунків, який може тільки бути для живої людини. На, маєш ще один день із долоні Всевишнього. Живи і тішся!

Але у всьому цьому розмаїтті його незліченних уподобань світом був один ритуал, який він звершував із неймовірним пієтетом. Щоранку ми після неодмінного пішого моціону снідали разом у кухні. Завершуючи, як правило, на мить раніше, він якось чинно чекав, а відтак із останнім ковтком кави у моєму виконанні зривався з місця і нісся, неначе на крилах, сходами на другий поверх – у робочий кабінет. А відтак я чвалав за ним.

То я знаю, що моя вербальна майстерня, у якій я на своєму шліфувальному верстаті виточую Слово, є тим проведенням Часу, яке зближує із Сенсом. То є моє місце моєї зустрічі із самим собою. Це, до речі, велике щастя, коли ти не розминаєшся зі своїм справжнім «Я», яке у квантовому, не матеріальному і не суспільному, вимірі не піддається корекції.

Трагедія людини, коли вона розминається зі своїм призначенням і звікує вік, живучи чужим життям. Мені здається, що із більшістю так і трапляється. Скільки геніїв вбили у собі незліченні яппі у коморах ТНК, висушені клерки у банках, зберігаючи чужі гроші у безплідній гонитві за грішми своїми, уніфіковані бюрократи у державних конторах, у яких уже своя гонитва із переслідуванням – за кар’єрою, як за фата морганою. У цій гонитві за грішми і добробутом вони затоптали самі себе.