Остап Вишня

Відступаючи разом з петлюрівським військом, він опиняється у Кам’янці-Подольському і друкує у номері газети «Народна воля» від 2 листопада 1919 року явно не розважальне есе «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)» за підписом «П. Грунський».

Ця і подальші публікації були його спробами зорієнтуватись самому і зорієнтувати українців, у яких вибито ґрунт з-під ніг, у важливому історичному моменті життя. Тон розмови у фейлетоні начебто баламутний, швидше – саркастичний, але зміст її серйозний, сповнений співчуття до людини, що потопає у молоху історії, просвіщає її…

Даючи панораму подій, що відбувалися в Україні, П. Грунський уїдливо засуджує «демократичні реформи» денікінщини, яка повертала народ до старого світовлаштування. Читаймо: «Зібрати сход! Зібрали. Хто хоче землі – вперед! Більшість землі не хочуть – не ворушаться. Дехто виходить. Але (отут-то виявляється знання сільської думки) командир загону наперед знає, хто землі хоче. Має такий список… І всі безземельні або малоземельні. Викликають. Виходять. Ділять… Одному двадцять п’ять, другому п’ятдесят, а іншому й до ста буває… Буває інколи, що шомпол ламається, тоді беруть новий. Хто більше добивався, тому більше й дають… А свобода зібрань яка! Ви тільки почитайте, як «збирають» з київського населення «самообложеніє» на користь Добрармії. «Зібрання» поголовні!..»

Далі П. Грунський розвінчує гетьманщину на службі у німецьких окупантів: «Було таке у нас: величезне чортзна-що.

Звалося воно, вибачте на слові, гетьманом Павлом Скоропадським. Гетьманом всієї України. Привели його німці. Посадили. Посиділо, накапостило… Впало… Втекло… Це для історії. Хто його згадає?.. Інтелігенція – з презирством…»

Поспішаючи з оцінкою діяльності Скоропадського, П. Грунський дещо спрощує справу. За сім місяців свого гетьманства Скоропадський зробив дещо для України: заснував Академію наук України, два українські університети, 150 українських гімназій. Хоч автор писав для простолюду, для якого відкриття університетів мало що говорило, а залежність Гетьманату від німецьких окупантів була в наявності.

Потім П. Грунський ополчається на «тьотю» Антанту, яка виглядає «у науковому вигляді» абсолютно байдужою до долі українського народу міжнародною організацією. Доходить до церкви, яка не зайняла ніякої позиції і не стала на захист народу, викриває її через анекдот «Чи є у попа штани?».

Таке собі публіцистично-просвітницьке послання народу. Неважко помітити, що вже у першому своєму літературному творі майбутній Остап Вишня приміряється до маски Блазня…

Всього за час перебування у Кам’янці-Подільському він створив близько 40 літературних експрес-послань про сучасний стан речей в Україні, про психологію українців, які опинилися у вирі подій.

Ну, а… про петлюрівців у ситуації, коли вони програвали битву за Україну, – «анічичирк»? Ну, як, а «Одруження», де офіцер УНР Павло Губенко, незалежний, як завжди, у своїх принципових позиціях, критикує українсько-польський договір про співробітництво, так званий «Варшавський договір»?.. А приписуваний його авторству афоризм: «У вагоні – Директорія, під вагоном – територія». Петлюра був Демократом з великої літери: цензури в УНР не існувало…

Наставали часи, коли петлюрівська армія під тиском більшовицьких військ судомно відступала. Потім відбувався начебто переможний наступ військ УНР, за допомогою легіона Пілсудського, на Київ. Взяли-таки Київ. Петлюра встиг видати наказ по війську: «Після жорстокої кривавої боротьби, що вписала в історію визволення Батьківщини нову золоту сторінку, після численних етапів слави і перемог над клятим ворогом славне українське народне військо здобуло золотоверхий Київ…» Та недовгою була радість. Перебували там усього три дні. Далі почався відступ до західних кордонів України. Петлюрівці відступали, кидаючи завойовані раніше позиції, артилерію, амуніцію.

УНР, затиснута з усіх чотирьох сторін світу ворогами, якийсь час тулилася у прикордонному Кам’янці-Подільському й кількох прилеглих районах. Кам’янець на якийсь час навіть став столицею України. Тут працював уряд УНР. Сюди, до речі, перемістився і перший український стаціонарний театр Миколи Садовського, вимушено змінивши статус стаціонарного на пересувний. Політична ситуація була такою, що не лишала шансів і не давала надій на успіх у боротьбі з ворогами українського народу. Було зрозуміло, що битва програна. У той же час у середовищі українців зростала надія, що, може, українським комуністам (членам Української комуністичної партії, була така – Р. К.) вдасться якось перебрати владу в Україні? Чи був заряджений Павло Губенко цією надією?..

Перед офіцером армії УНР, що опинився у прикордонному місті, неумоглядно постало гамлетівське:

Питання споконвічне – бути чи не бути?Шляхетність духу в розпачі на роздоріжжі…

Тобто – відступати за кордон разом із петлюрівським військом або лишатися в Україні, окупованій Червоною армією, розпрощавшись із побратимами по боротьбі?

Урешті-решт, і Петлюра за переконаннями був соціалістом, і прагнув до побудови соціалізму – у незалежній Україні. А П. Грунський опинився у ситуації, коли соціалізм мав будуватися – у сім’ї братніх народів, де Україна нібито мала бути «між вільними вільна, між рівними рівна». Кажу без усякого перебільшення: Павло Губенко менш за все прагнув врятувати власну шкіру. Кажу без пафосу – волав залишитися на батьківщині, разом зі своїм народом, розділити з ним долю, якої не минути, просвіщати його, лікувати словом. Тут, зрештою, живуть його мати, брати і сестри, які так багато важили в його житті. Не лишати ж їх напризволяще? Для нього людина була завжди вище політики.

Саме у цей час Микола Садовський разом із рештками свого колись стаціонарного українського театру рушає з Кам’янця, услід за відступаючим петлюрівським військом, за кордон, тобто стає вигнанцем. А його любов – Марія Заньковецька лишається в Україні. За кордоном Садовський безуспішно вибудовує український театр і, зрештою, повертається в радянську Україну – доживати.

До відому. З 12 листопада 1920 року по 22 серпня 1992 року уряд УНР перебував у вигнанні, а потім передав свої повноваження урядові незалежної України.

Покоління, до якого належав Павло Губенко, цілком підставно називали петлюрівським, воно формувалось і дорослішало на хвилі піднесення національно-визвольних змагань. У Кам’янці-Подільському на роздоріжжі, вибираючи між батьківщиною і еміграцією, опинилося багато українських митців – поетів, письменників, художників. Не всі петлюрівці рушили за Петлюрою. В Україні лишилися Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Павло Губенко. Колишній перший голова Ради Народних Міністрів УНР, редактор кам’янецької есерівської газети Всеволод Голубович разом із дружиною також лишився у Кам’янці. Намагався включитися у розбудову української радянської держави. Кілька разів заарештований, він помер у в’язниці. Але це вже інша історія…

Отже, Павло Губенко з Кам’янця повертається до Києва. Як згадує його друг, письменник Степан Риндик, з яким він познайомився у потягу Міністерства шляхів УНР під час переїзду з Києва до Кам’янця-Подільського, до Києва Павло Губенко повертався… з п’ятьма фунтами стерлінгів, які він і продемонстрував другові. З таким багажем він і подався у непевну дорогу – на схід. А Степан Риндик, до речі, емігрував до Польщі…

* * *

…ВЧК вважало успіхом у своїй праці полон офіцера УНР Губенка. Утримувався він у Харкові, який був проголошений столицею України, у підвалах ВЧК з кінця 1919-го до весни 1921 року (за іншими відомостями: з 14 жовтня 1920-го по квітень 1921-го), тобто «до повного завершення громадянської війни» – таким було формулювання революційного трибуналу для запеклих ворогів радянської влади. Йому загрожувала смертна кара.

…Володимира Сосюру запроторили у психічну лікарню, з якої він втік. Від розправи його врятувало «божевілля»…

А реанімував Павла Губенка мало не сам Микола Скрипник. Він буцімто читав гуморески П. Грунського і йому припала до душі критика автором гетьманщини, денікінщини, деяких аспектів діяльності Директорії. Схоже на правду… На той час нарком внутрішніх справ УСРР (так тоді називалась Україна – Р. К.) Микола Скрипник починав проводити політику українізації. Це була політика ВКП(б) у вигляді запровадження української мови у школі, пресі, інших ділянках культури, а також у радянській адміністрації – як державної мови республіки. Тож мати в своїй команді такого талановитого спільника у розвитку української культури було для нього бажано. І Остапові Вишні ідея українізації здавалася потрібною і заманливою. Сама ідея, а не те, як вона реалізовувалась на практиці. Щоправда, віддячив він Скрипнику досить своєрідно, назвавши в одному з фейлетонів радянську владу «небогомпомазаною». Ну, це в нього, мабуть, прохопилося…

Саме ж звільнення Павла Губенка з тюрми було зініційовано революційним діячем і письменником, редактором газети «Вісті» Василем Еллан-Блакитним. Він переконав слідчих, що надруковані в есерівській газеті матеріали П. Губенка були спрямовані в основному проти денікінщини, гетьманщини і надав письмове поручительство за «контрреволюціонера», до того ж мотивувавши необхідність його звільнення тим, що у центральній українській пресі не вистачає кваліфікованих журналістів. І прокинув, між іншим, мовляв, хто, навіть з партеліти, у ті часи гріху не мав… Через 8 років після смерті Еллана-Блакитного Остап Вишня скаже із вдячністю: «На життєвому путі кожного смертельника зустрічаються люди, що ніякі стонадцять смертей не зітруть їх із твоєї пам’яті, не вирвуть із твого серця. В моєму житті був Василь Блакитний. Він стоїть як дороговказ, на грані двох різних для мене світів. Поділив Василь Блакитний моє життя на дві половини: «до Блакитного» і «після Блакитного».

У цьому висловлюванні Павло скидає із себе блазенську маску – таке траплятиметься з ним час від часу – і відкриває душу. Він вдячний Василеві не тільки за те, що той врятував його від смерті, хоча й цього достатньо.

Що таке – «на грані двох світів»? Бути чи не бути? Попервах романтично налаштований Еллан-Блакитний, голова колегії першого національного видавництва і редактор офіційного органу уряду УСРР, першої української щоденної газети «Вісті ВУЦВК» (автор гасел «Геть від Москви!», «До психологічної Європи!»), намагався поєднувати у своїй діяльності непоєднуване – щиро національне і комуністичне і активно впроваджував у життя політику українізації. Він не просто запропонував Павлові Губенку посаду перекладача в газеті, але й підтримав його прагнення служити своєму народові – надав йому перспективи для подальшого творчого розгортання і зростання. У квітні 1921 року Остап Вишня дебютує як український радянський письменник в газеті «Вісті ВУЦВК», і відтоді його починають активно друкувати. А його друг, майбутній кінорежисер Олександр Довженко, прекрасно розуміючи зміст і скерованість його творчості, малює карикатури до його мініатюр.

Рішення Павла Губенка лишитися в радянській Україні видається принциповим. Тоді ж це було «або – або». Що «благородніш духом»?

Емігрувати – і здалеку від Батьківщини, у відриві від родини, спостерігати за подіями в радянській Україні, не в змозі вплинути на їх перебіг, хіба що коментуючи їх.

Збагнувши, що ідея незалежності України виключалась із сьогоднішнього порядку денного, включитись у побудову соціалізму в радянській Україні, намагаючись силами мистецтва просвіщати український народ, захищаючи його від деукраїнізації, впливати на національну політику радянської держави.

Сягнувши віку Христа, він збагнув, що повинен на ділі показати, на що він здатний, у чому його призначення, або – остаточно визнати себе переможеним. Він і уявити собі не міг, які перспективи віщувало його мистецьке призначення…

Остап Вишня лишився на Батьківщині.

…Згадуються рядки з «Реквієму» Анни Ахматової:

Нет, и не под чуждым небосводом,И не под защитой чужих крыл, —Я была тогда с моим народом,Там, где мой народ, к несчастью, был.

Анна Ахматова лишилася на Батьківщині…

Як побачимо далі, Остап Вишня вимушено сказав «так» комуністичному режимові – не для того, щоб стати громадянином СРСР, але для того, щоб повернутися у свою рідну країну – Україну. Він любив і часто повторював українську приказку: «Краще латати свій дірявий дах, аніж жити під чужим». В його вустах говірка перетворювалась на метафору.

* * *

Вростання українських митців покоління Остапа Вишні у радянську дійсність було індивідуально складним і суперечливим процесом. І це при тому, що починали вони всі однаково – як правило, ентузіастично, з надією на краще майбутнє.

І тільки з часом, відчувши на собі тиск радянської системи, повели себе по-різному, як правило, підлаштовуючись під неї і видаючи бажане за дійсне. Тільки Остап Вишня у числі небагатьох, лишаючись у творчості самим собою – щирим народолюбом.

…Еллан-Блакитний запрошує «П. Грунського» у газету «Вісті» перекладачем, де він, володіючи кількома мовами, перекладав отримані редакцією телеграми і листи з-за кордону. Одна з цих телеграм стала приводом для написання «П. Грунським» влучного фейлетону. За квартирування на горищі чи у холодній комірчині «Вістей» відробляли віршами Павло Тичина і Володимир Сосюра, малюнками-карикатурами Олександр Довженко, якого також пригрів Еллан-Блакитний, фейлетонами – Павло Грунський. Недарма ж бо вдячний Остап Вишня згадував про Еллана-Блакитного, як про «людину, біля якої хотілося грітися».

Дружина колишнього голови уряду УНР Всеволода Голубовича Тетяна Кардиналовська, співробітниця газети, залишила нам спогади про роботу Остапа Вишні в редакції. Атмосфера тут була дружньою і веселою саме завдяки Остапові Вишні. Де і коли б він не з’являвся, навколо нього збиралася компанія, і звідти долинали вибухи сміху. Остап Вишня познайомив її з братом і сестрою. І обидва виявились не менш дотепними, ніж він самий. Причому Вишня запевняв, що сестра куди дотепніша, ніж він, а вже найдотепнішим у сім’ї був батько. Вишня познайомив колег зі сліпим бандуристом, який приходив разом з хлопчиком-поводирем у Мироносицький сквер. Вони підгодовували його і слухали, слухали…

«Вісті»… Сірий папір, брудна фарба, сліпі шпальти. Тут і в інших столичних газетах ентузіастично налаштований Остап Вишня створював майже щодня по фейлетону, як напочатку він називав свої твори. І вони надавали святкового вигляду газеті. А Олександр Довженко створив дружній шарж, зобразивши друга у двох іпостасях з підписами. Ліворуч – Остап Вишня, «яким його уявляє хуторянський читач, у вишиванці, усміхнений. Праворуч – Остап Вишня, «який він є в натурі», з краваткою, у білій сорочці, серйозний, навіть сумний. Справді, красномовний шарж: Остап Вишня сміється із серйозними намірами…

Невдовзі він стає відповідальним секретарем «Селянської правди», яку редагував його друг, письменник, в минулому член УСРП Сергій Пилипенко.

З підвального офісу ВЧК Остап Вишня переселяється у палац – харківську комуналку – і цілком віддається літературній діяльності. У «Селянській правді» від 22 липня 1921 року під фейлетоном «Чудака, їй-богу» уперше з’являється підпис «Остап Вишня». Остап – зрозуміло, гоголівський герой, син Тараса Бульби, гоголівські традиції. А Вишня?.. Дуже просто. Павло з дитинства любив вишні, та й у селі, де він народився, і досі повно вишневих садів. Згадаймо ідилічне шевченківське: «Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть, плугатарі з плугами йдуть, співаючи, ідуть дівчата…» Вишня – як символ смаку до життя, це зрозуміло кожному українцю. Я, в усякому разі, полюбив вишні, познайомившись із творчістю Остапа Вишні.

…Схоже, він не тішив себе ілюзіями щодо гуманістичних устремлінь радянської влади в Україні. Апофеозом політичного огляду сучасності стає скептичний Вишневий фейлетон «Діли небесні»: «І прилетів архангел Михаїл на небо. І постукав архангел Михаїл до Бога:

– Хто?

– Михаїл.

– Заходь… Ну, розказуй, як там, що там? Що чував? Що бачив? Де був? Миропомазав?

– Ех, Боженьку, бодай мені не казати, а вам не чувати…

– А що таке?

– Та… Полетів ото я, як ви було наказали, до Москви… Нову владу на царство миропомазати… Благодаті на неї напустить… Зайшов до Кремля…

– Чи не можна, – питаю, – побачити, хто тут у вас є найстарший?

– А тобі в якій, – питають, – справі?

– От Бога я… З неба… Миропомазати б… Скрізь так… Верховну завжди мазали… благодаті напускали… І тепер… треба б і у вас… І так спізнились – думали, не втримаєтесь…

– Літай, – кажуть, – далі… Ніколи саме. У нас тепер з’їзди, наради – не до тебе. Киш!»

Ну, і так далі. Обізвана П. Грунським «небогомпомазаною», більшовицька влада взагалі не стала розкривати свої наміри щодо українців. І це сприймалося як загроза. Полетів було архангел, за Божим велінням, на Україну, і ледь не потрапив «на Чернишевську». На харківській вулиці Чернишевського містилося управління НКВС. І це написано на території радянської України щойно випущеним з тюрми петлюрівцем – цього разу без маски. Він прекрасно розумів, куди він потрапив. Нічого собі гуморист…

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.