Казимир Малевич

Гербом роду Малевичів, на який легітимно спиралися нащадки Яна – Фелікс, Стефан і Миколай, був Гриф, описаний чиновником в родових геральдичних анкетах у гербовнику Каспара Несецького. «На червоному полі білий гриф, перша половина якого є зображення від голови орла зі скривленим дзьобом, висунутим язиком, з двома кігтями, піднесеними догори, і двома крилами, що приготувалися до польоту; друга половина – лев з лапами, на котрих він стоїть з піднятим догори хвостом; передні ноги і жовтий дзьоб обернені вліво, над короною половина орла з трубою, без кігтів».

П’ятеро синів Антонія народилися у Турбові: Титус – 6 грудня 1834 року, Луціан – 7 січня 1836 року, Полікарп – 26 січня 1840 року, Болеслав – 15 березня 1846 року, а також Северин, батько Казимира, 8 січня 1844 року. Охрещений він був 8 червня 1844 року за римо-католицьким обрядом, хрещеними батьками вказані Антоній Орловський, судовий виконавець житомирських судів, і Анна Козубова, дружина російського поручника. На урочистості були присутні Антоній Рушчиц, Кристина Орловська, Вацлав Вольський, хорунжий та Юлія Піотровська. З деяких джерел знаємо про дочку Марію, за чоловіком Ожеховську. Усі діти Антонія хрещені в римо-католицькому парафіяльному костьолі в Вахновці. Містечко Вахновка, угіддя якого належали тоді генералові Ромуальду Тшечеському, знаходилося близько 10 кілометрів на схід від Турбова. За внесок Тшечеського у Вахновці в 1820 році збудували дерев’яний костьол, в парафію якого наприкінці століття входило 1441 віруючий.

Про найстаршого сина Титуса Малевича, про якого найбільше йшлося в самих ранніх клопотаннях про підтвердження шляхетства, не залишилося багато відомостей. Один лише раз у 1858 році він згаданий як підофіцер Полоцького піхотного полку, де служив з військовим цензом.

Луціан згадується в документах частіше. Ми знаємо, що у 18 років він бажав піти на військову службу на правах «бідної шляхти», у 1859 році вже був дияконом, абсольвентом римо-католицької духовної семінарії в Житомирі, а пізніше, після певного навчання, – вікарієм у Краснопіллі. В липні 1864 року представник єпископату повідомив міністра внутрішніх справ, що в результаті проведеного слідства ксьондз Луціан Малевич «винен в участі в повстанні проти уряду озброєної шайки польських бунтівників, розбитих нашими силами 10 травня 1863 року під містечком Мільковці, за що позбавлений прав і висланий на каторжні роботи в копальнях на 12 років». Можна припустити, що Луціан приєднався до групи повстанців, які в ніч з 8 на 9 травня 1863 року вийшли з Житомира з Едмундом Рожницьким на чолі через Янів та Краснопіль в напрямку Любари, Полонного до Мирополя і був взятий у полон в якійсь з сутичок по дорозі. Ув’язнений, а потім засуджений, він був засланий на каторгу. Місцем призначення Луціана стала копальня срібла в Якутії Нерчинського округу (Забайкалля). Усі праці про події після повстання стверджують, що вислання на Нерчинську каторгу було найсуровішою карою після вироку смерті (що на ксьондзів взагалі не розповсюджувалося), яку отримували головні організатори повстання. Подальша доля Луціана була пов’язана з Тункою, «малим бурятським селом в котловані між Саянськими горами, відгороженим від людей і байкальського світа природою з нездоровим кліматом». До Тунки у 1867–1868 рр. вислано на поселення близько 150 польських ксьондзів, які також перебували на каторзі в Якутії. У спогадах з Тункі Евард Новаківський пригадує Луціана двічі, згадуючи, що ксьондзи Йозеф Ковалевській і Луціан Малевич «писали філософсько-критичні роздуми і також такі, як наприклад, про карти (зрозуміло, жартівливі) та різні інші під назвою czubrawiec». Луціана також обрали господарем організованої на засланні селянської спілки як «людину сумлінну та у курсі справи». У зв’язку з амністією та розпорядженням царських урядовців ксьондзи з Тунки отримали дозвіл на переїзд до інших регіонів імперії за винятком Литви, Білорусії і Польського королівства, а також Московської та Петербурзької губерній. Луціан повернувся в Україну у 1875 році і, як більшість ксьондзів-засланців, оселився у Катеринославі (нині Дніпро). Остання дата, яка підтверджує його перебування там, стосується 1877 року. Потім, можливо, він переїхав до Києва.

З ім’ям Полікарпа зустрічаємося у документах значно пізніших, але всі вони мають безпосередній зв’язок з його минулим з 1863 року, коли, вірогідно, він, як Луціан, брав участь у Січневому повстанні. За це він також був висланий до Сибіру, правда, не вдалося виявити, куди. Завдяки амністії Олександра ІІ 15 травня 1883 року Полікарпа формально звільнили від нагляду поліції і обмежень щодо місця проживання. Практично ж, як зрозуміло з кореспонденції до волинської громади представників шляхти, ще у 1896 році він не міг вільно пересуватися і весь час жив в Новому Соколі в Єнісейській губернії. Свідоцтво про шляхетство мало допомогти йому повернутися на Волинь, куди він, дійсно, переїхав тільки в серпні 1896 року, працюючи в Київській губернії на будівництві одного з відділів залізниці Південно-Західного товариства. Займаючись отриманням посвідчення особистості, він вказував місцем проживання Чернянку, а професію – підмайстра.

Про участь в повстанні молодших братів Северина і Болеслава (тоді 19 і 17 років) нічого не відомо. Скоріш за все, вони не брали в ньому участі та не були безпосередньо репресовані. У 1866 році Болеслав, можливо, і вже повнолітній Северин ще перебували у Турбові або десь у родини в Київській губернії і піклувалися про паспорт, про що свідчать запитання у цій справі, надіслані з канцелярії губернатора. У 1881 році Болеслав одружився з Розалією Крог у когійському римо-католицькому костьолі, а в травні 1884 року жив вже у селі Селище на Київщині. З початку 1890-х років його прізвище фігурує серед вищого персоналу Селіщанських цукроварних закладів, що належали князю Лопухіну-Делештову і якими керував С. Д. Полторацький, де Болеслав в ті роки виконував обов’язки помічника директора. У 1902 році він подав клопотання про вписання свого сина у книгу родоводу волинської шляхти, де Станіслав, син Болеслава, був вміщений як останній з роду Малевичів 8 лютого 1903 року.

Отже, Малевичі – представники дрібної шляхти, переважна більшість чоловіків цього роду за звичаєм йшла по військовій або духовній лінії. На початку ХIХ ст. в переліку професій представників роду Малевичів зустрічаються унтерофіцер, іподиякон, десятник, колезький реєстратор, фельдшер Севастопольського військового шпиталю і титулярний радник. Порівняно з таким розмаїттям службових звань своїх родичів батько Малевича – Северин – займав досить скромну посаду службовця на цукрових заводах.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Батьки. Родина

З ім’ям 33-річного Северина Малевича зустрічаємося знову лише у 1878 році вже в Києві з приводу його шлюбу з 19-річною Людвікою Олександрівною Галиновською, 1858 року народження. Її батьками, згідно з записами у метричній книзі шлюбів, були губернський шляхтич Київського повіту Александр Галиновський та Юлія з роду Федорович (Fedorowicz – Fiedorowicz). До родини Галиновських і Федоровичів належала добра половина у селах Шарковщизна і Бохі у Дзержинському повіті.

26 лютого 1878 року Северин і на 14 років молодша від нього Людвика вінчалися у Києві у парафіяльному костьолі св. Олександра. Після одруження батьки Казимира оселилися в бідній південній Володимирській ділянці міста, в невеличкому двоповерховому будинку, неподалік від цвинтаря і Байкової гори (нині вже неіснуючому будинку на вулиці Бульйонській, 13 (нині вул. Казимира Малевича, 15), недалеко від Київсько-Московсько-Воронезької залізничної колії. Будинок належав тітці Казимира Марії Ожеховській, його хрещеній матері. Молода родина займала дві невеликі прохідні кімнати на верхньому поверсі. В одній із цих кімнат і народився їх первісток – син Казимир.

Северин опинився у Києві, виїхавши з родового Турбова, напевно, у пошуках працевлаштування у другій половині 1860-х років. То ймовірно, бо він вже мав перший професійний досвід в цукровій промисловості. Треба пам’ятати, що майже в усіх місцевостях, де проживали численні Малевичі, знаходилися цукроварні, а згідно з пануючою тоді суспільною думкою, «це було найбільш прибутковою справою, яка до того ж відповідала природним навколишнім умовам». В Турбові теж була цукроварня, заснована ще у 1847 році, яка спочатку належала Драгомірецькому, пізніше була перероблена у товариство, де працювали майже 200 робітників.

Северин не мав ні вищої освіти, яку тоді отримували у Петербурзькому технологічному інституті, ні навіть середньої ліцейської або спеціальної технічної. Це було б занотовано в списку працівників цукроварні. Він належав до величезної розповсюдженої в ті часи маси практиків-самоуків зі збіднілої шляхти, яких брали передусім як конторників, часто сезонних, в різних цукроварнях в Україні по дві сторони Дніпра. Варто підкреслити, що серед поляків, які в 1860-ті роки займали більшість посад серед керівництва цукроварень на Київщині, тільки п’ять відсотків були легітимними інженерно-технічними спеціалістами. А практиків з великим досвідом, але без освіти, особливо шукали. Запрошувати фахівців з-за кордону коштувало дорого, а цукрова промисловість, що безперервно і динамічно розвивалася аж до 1890-х років, вимагала директорських, адміністративно-виконавчих і технічних кадрів. З часом ситуація змінилася: поляки, що переважно були заангажовані в цій царині, також користувалися гарною репутацією як працівники, особливо у Правобережній Україні, і складали найбільшу частину персоналу. Говорячи про зайнятість Северина Малевича, також необхідно зазначити, що характерною рисою спеціальності цукроварника була його велика мобільність. Більшість зайнятих на виробництві працювала за контрактом під час цукрових «кампаній» між вереснем і січнем кожного року і мінялася кожні два чи три роки.

Северина Малевича серед працівників цукроварні вперше зустрічаємо у 1882–1883 роках в Корюковських рафіновоцукрових закладах, побудованих у 1858 році в селі Корюковці в Сосницькому повіті Чернігівської губернії. Це було товариство під керівництвом трьох осіб на чолі з юристом Іваном Олександровичем Барановським. Адміністратором цукроварні був Кароль Осипович Шимановський, директором – хімік Микола Філіпович Міндер. Северин Малевич працював помічником дирекції. Серед вищих кадрів підприємства ця посада мала виконавчу функцію і вимагала не спеціальних знань, а практичного досвіду, тож він єдиний в опублікованому списку вказаний без опису освіти.

Далі на підставі документів йдеться про роботу Северина на двох цукрових заводах з 1886 по 1888 рік, де він виконував аналогічні функції помічника в дирекції цукрових підприємств в селі Моєвка поблизу подільського Ямполя. Власником цукроварні, побудованої у 1848 р., був Вацлав Маньковські, директором – Станіслав Жмієвський, помічниками – Юліан Ставскі і Северин Малевич. Роком пізніше в списку працівників компанії цукроварень ім’я Северина з’являється в Лівобережній Україні на підприємствах М. Зборомирського (побудованих у 1844 році і оновлених у 1882 році) в селі Малий Істор в Лебединському повіті Харківської губернії. В наступні роки ім’я Малевича в ролі працівника цукроварні ми вже не зустрічаємо. Або це від браку документів, або Малевич, дійсно, змінив свій статус, що не було відмічено в офіційних списках. З інших джерел знаємо, що потім, принаймні до 1896 року, коли родина Малевичів переїхала до Курська, Северин весь час працював як спеціаліст цукровиробництва в Чернігівській губернії. Йдеться про згадувані в біографії Казимира Малевича Пархомівські (в Пархомівці), а також Миколаївські у Волчку біля Конотопа підприємства, що належали штабс-капітану І. С. Курдюмову, під керівництвом Артемія Терещенка. Пізніше цей слід уривається.

Северин Малевич несподівано помер від серцевого нападу 9 квітня 1902 року в Курську, а похований – у Києві на цвинтарі на Байковій горі.

Подружжя Людвіка і Северин Малевичі були багатодітною родиною. Всього у подружжя Малевичів народилося чотирнадцять дітей, але тільки дев’ять з них дожили до зрілого віку: п’ять синів та чотири доньки.

Найстарший син Казимир народився у 1879 році. Наступна дитина донька Ванда-Юлія – у 1880 році, а померла вона, здається, у Варшаві у 1943 році. Северина народилася у 1881 році, пережила блокаду Ленінграду, дітей не мала, померла від хвороби серця у 1965 році. Мечислав, одружений з сестрою першої дружини Казимира Марії Іванівни з дому Зглейц, проживав у Москві у 1882–1962 роках; це він разом з Антонієм, а не Казимир, брали участь у революції 1905 року. Дата народження Антонія не уточнена, приблизно 1886-ий рік. Помер у Польщі в 1953 році. Одружений був на МаріїАнні, мали вони трьох дітей. Наступний син Болеслав народився 5 серпня 1888 року, а помер у Польщі у 1969 році. З дружиною Катариною вони мали двох дітей. Марія (по чоловікові Богданова) народилася у 1890 році, а померла і була похована у Москві у 1968 році. Мала три дочки і сина. Наймолодша з родини Вікторія (по чоловікові Зайців) побачила світ 22 квітня 1896 року, а померла у Києві у 1984 році. В неї було троє синів: Микола, Олександр і проживаючий і досі в Києві Юрій.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.