Край битого шляху

Владек рвучко підвівся.

– Кривда? Твоє прізвище – Кривда?

– Моя доля кривдна. А прізвище – бозна-яке.

– Слухай, слухай, Оленко! – будив її Владек з дрімоти. – В тебе брати були?

– Який ти дивний. Якби в мене були брати, хіба б я так ходила? Не було їх у мене ніколи… Спи, любий… Поцілуй мене ще раз… Дякую… Хай тобі щастя… килимом… хай…

Сон склепив їй повіки. Довірливо пригорнувшись, вона заснула в нього на грудях.

Владек не міг заснути. Коли вона вже міцно спала, встав, засунув під подушку гроші й тихо вийшов з кімнати.

Цей вчинок змив з його серця вчорашню гіркоту. «Як приємно робити людям добро», – думав і був задоволений з себе. Хіба інший на його місці міг би так повестись?

– Бідна, бідна дівчина… – говорив уголос сам до себе й відчував, що ці слова – вже не його слова. І взагалі все раптово з’являється, чарує, завдає болю й безслідно зникає. І Юля, і Антін, і Оленка – все це було таке далеке, неправдоподібне. Справжніми були тільки оцей прохолодний липневий світанок, калатальця й дзвіночки корів на позаміських левадах, голосні перегуки пастухів, рання роса і гомін пастушої сопілки.

Дивувався, чому так швидко минають враження, чому не залишається від них у серці ніякого сліду?

Підходив до батьківського дому й думав про дивний збіг прізвищ Антона й Оленки.

В садку пахло гвоздиками, білі лілії розтуляли до першого променя чашечки. Тягло прохолодою, свіжістю. На сході займалось.

Хатні двері були прочинені. В сінях стояли чужі люди. Владек протиснувся до кімнати, завмер. На столі лежала його мати. У головах біліли лілеї, по білому простирадлу розсипані гвоздики.

І п’янко пахли васильки…

IІІ

Останні дні серпня тремтіли над Львовом гарячим маревом; пилюка повисла над розпеченими дахами й чорним шаром осідала на листі каштанів.

З вулиці Коперніка в напрямі до університету йшов Кривда з валізкою в руці, брудний, спітнілий. На зарослому обличчі – втома і якась тривога, як у людини, що запізнюється на поїзд. Механічно вклонявся знайомим, не звертаючи уваги на їхні здивовані погляди. Можливо, декому з них здавалося дивом, що Кривда скидався скоріш на сажотруса, ніж на магістра філософії, але йому, видно, байдуже було і до своєї зовнішності, і до здивованих поглядів знайомих, і до потертого засмальцьованого костюма.

Біля університету – самі діти в скверику й незмінні потемнілі скульптури на фасаді.

Антона турбувало одне: університет закритий, Мохнацький у відпустці й кудись виїхав.

Але важкі двері подалися, підвальним холодом обдало Антона, і швейцар загородив дорогу.

– Панові до кого?

– Ви мене не впізнали, мабуть?

– Ах, пан Кривда, здається! Перепрошую, не впізнав. Але ж в університеті нема нікого.

– А на кафедрі славістики?

– Та ви пройдіть подивіться.

Ніби крадучись, Антін заглянув крізь напіввідчинені двері. В бібліотечній кімнаті – нікого. З кабінету професора долинув скрип крісла і легкі кроки.

«Мохнацький», – полегшено зітхнув Антін.

Проте в дверях показався не професор, а його асистент, Владек.

Владек якийсь час придивлявся до засмальцьованої постаті, не вірячи своїм очам. Пізнавав і не пізнавав. Стрепенувся, як від несподіваного вітру, що увірвався раптом через вікно й підхопив на столі папери.

– Антось?! – уста розтягнулися в усмішку і враз застигли. – Антось… Здоров! Мій низький уклін! – Розвів руками чи то до обіймів, чи від здивування. – Звідки ти взявся такий страшний, Антосю? З тюрми чи з копалень?

Антін звільнив свою руку з Владекової, розстебнув брудний від поту комірець.

– Духота у Львові нестерпна. Ти хоч би вікна відчинив. Маринуєшся.

– Ми якось говорили про тебе з професором. Він запитував, чи я не знаю, де ти влаштувався на роботу.

– А ти відповів, що не знаєш і знати не хочеш.

Владек зрозумів натяк. Усміхнувся, багатозначно похитав головою і підійшов до Антона з таким виразом обличчя, ніби хотів сказати: «Запізно, колего, позиції змінилися». І все-таки зморшка незадоволення вирисувалася на його чолі.

…Після похорону матері Владек недовго пробув дома. Пригнічений горем, батько ставав чимраз важчим у співжитті. Вся розмова зводилася до спогадів про маму, яка нарешті в уяві батька стала неземним творінням, що вознеслось на небо. Владек спочатку потакував і запевняв, що мати напевно в раю. Але це йому набридло. Він холодно розпрощався з батьком і поїхав.

А у Львові навіявся смуток. Професор бачив Владека завжди пригніченим, задуманим і щоразу запрошував до себе. Владек часто відчував на своєму плечі співчутливий дотик важкої руки Мохнацького, часом ловив короткий погляд Юлі. Він уже не позував перед нею, не розсипав компліментів, самовпевнено чекаючи реваншу.

Юля деякий час зовсім байдуже ставилася до візитів Владека. Спочатку їй хотілося запитати хоч що-небудь про Антона, але не питала. Бувало, що й не покидала своєї кімнати, коли приходив Владек. Але минали дні, все частіше чула вона його голос, коротку скупу мову, кожного разу щось нове, серйозне знаходила в його погляді, і в неї почала змінюватися думка про Владека.

– Ви так змінилися, Владеку.

Як йому було приємно чути такі слова! Вони були платою за все: за колишні прикрості, за смерть матері. Він навіть насмілювався брати Юлину руку в свою долоню. І хоч це тривало тільки мить, Владек помічав у Юлиних очах те, чого так ждав. Терпеливо чекав далі. Часто прогулювався з дівчиною в парку біля університету, якось запросив її до себе поглянути на бібліотеку. Про Антона не згадували ні словом. Був Антось, і нема його. Був добрий друг, і залишилась після нього тільки згадка. Антось колись таки напише листа. Владек ретельно відписуватиме. Як добре, що Антін залишився другом. Бо так недалеко було…

І несподівано він приїхав. Навіщо він приїхав?

…Владек байдужим тоном відповів:

– Які дурниці! Невже ти думаєш, що я злий на тебе ще відтоді? Було, правда, неприємно. Але ж треба розумітися на панєнських примхах. Якось сама призналася…

З очей Антона щезла втома. Пильно глянув на товариша.

– Що сказала?

– Так, нічого надзвичайного. Хотіла просто мене покарати за мою самовпевненість.

– Хочеш сказати, що я був об’єктом її примхи? – зніяковів Антін.

Владек голосно засміявся.

– Я давно говорив тобі: не втікай від компанії панянок. Ти б вивчив їхні вибрики. А так, то певно – побачив одну красуню і подумав: ангел з неба!

Антін блиснув очима.

– Якщо кохаєш її і так говориш, ти – цинік.

Антона вже не цікавило, яке враження справлять його слова на Владека. В згадці виникли Юлині темні очі, сповнені подиву й жаху від його грубих слів. На нього дивився тепер отой нерозуміючий погляд, такий, як тоді, коли він розповідав про своє життя, в дотику відчув холодні руки. Маревом майнула в згадці тиха зоряна ніч… Галузка бузку заслонила її обличчя, а звідкись раптом з запахам жасмину і її волосся долинули слова: «Антосю… Антосю…»

Та невже це все було примхою? А він, чого він тільки не леліяв у своєму серці, вертаючись до Львова! Антін не писав листів. Пробувши довгий час із самим собою, він зрозумів, що листів писати не можна, що треба їй віч-на-віч розповісти. Кожну ніч засинав, кожний ранок будився з думками про неї… І от приїхав. Боже, яке це все підле! Та ні, ні! Ті очі, ті палаючі цікавістю й чистотою очі не можуть бути фальшивими! Це неправда!

Підвів важкий погляд на Владека, а коли побачив, що той починає ніяковіти, спитав хрипко:

– Мохнацького нема?

– Ні, він на урльопі.[8] Інколи приходить на кафедру. А в мене приємні новини, Антосю, – заговорив швидко, радий, що тема розмови змінилася. – Просемінар буду вести.

– Ти зробиш кар’єру. В тебе це виходить.

Владек нарешті поцікавився, де був Антін. Так, ніби щойно помітив його несподівану появу.

– Та кажи ж, звідки ти приїхав такий страшний?

– Із Шльонська.

Ця спокійна відповідь здивувала Владека до сміху.

– Що ти плетеш? Здурів?… То ти таки поїхав після тієї розмови з професором? Ха-ха-ха! Ну, на таке тільки ти здатний. Ти фанатик, слово честі. Тож розповідай, це дуже цікаво. – Владек запалив цигарку.

Кривда не квапився оповідати. Він, здавалося, й не чув Владекових слів. Задумані очі втомлено ковзали по невеликій кімнаті. Не дивлячись на Владека, Антін зайшов до кабінету професора, сів у м’який фотель напроти стола. Владек ішов за ним.

Все так, як було тоді, коли Антін складав магістерські екзамени. Лише один новий предмет з’явився – асистент Кузьмінський. Кривда зупинив на ньому погляд.

– Ти про щось питав?

– Розуміється, я чекаю від тебе цікавих новин.

Антін підвівся. Він глянув на елегантного Владека, що стояв поряд з вичікувальною усмішкою на вустах, і в Антона пропало бажання розповідати.

– Ти ще не женишся, Владку?

Запитання було несподіваним і, на думку Владека, нетактовним.

– Ти залишився таким дивакуватим, Антосю, як і був. Хіба про це зараз мова? Ну, сідай, чого став?

Антін почав розповідати про свою подорож у Сілезію.

– Я думав там знайти якусь підтримку в учених колах. Нема нічого. Нема навіть учених кіл. У тих нещасних бібліотеках Освєнціма і Катовиць сидять шваби або польські перевертні. Їм усе байдуже. Ба що більше, їм не байдуже. Вся польська література під прилавком, а на виставках рекламуються фашистські брошурки. Не тільки вугілля експортують до Німеччини, а й честь польського народу. А в селах темнота. За два місяці перебування я обійшов десятки сіл, а шкіл – на пальцях перелічиш. Стільки, як у Галичині українських. Або й ще гірше!

Худі Антонові щоки ще більше позападали від хвилювання. В очах палахкотів гарячковий вогник. Чорний чуб уперто спадав на очі. Владек спокійно слухав. Креслив скріпкою якийсь трикутник на різьбленому прес-пап’є. Потім тихо ахнув і почав поспішно затирати його нігтем.

– Отже, повна германізація, – вставив.

– Я бачу, що ти слухаєш і нічогісінько не розумієш. Не повна, хто сказав, що повна? Але до того йде, і мовчати не можна!

Антін термосив товариша за руку, за плече, то знову відходив, поправляючи непокірне волосся.

– Послухай, Владеку, ми з тобою говорили колись про полонізацію українців. Ця справа тобі чужа. Але ж бачиш, тій самій владі, яка полонізує українців, зовсім байдужа доля власної нації. Задумайся: чому? Чому твому батькові не чужий був я, українець, а Костельніцькому, наприклад, зовсім чужі сілезькі селяни-поляки? Хіба не ясно тобі, що санаційному урядові немає ніякого діла, крім зиску, до тих, хто трудиться, незалежно від того, якої вони нації?

– Чого ти хочеш, Антосю? Ти говориш, немов читаєш комуністичну прокламацію. Знаєш… це мене починає лякати.

– Не бійся, я не комуніст. Але вони мають цілковиту рацію. Я не збираюся піднімати революцію. Можна знайти інші шляхи боротьби. Ми люди науки. Ми могли б наукову діяльність спрямувати проти таких ганебних явищ. Слухай, ти ж поляк, патріот. Мені здається, що коли б ти зрозумів трагедію національної загибелі поляків, тебе діткнуло б горе інших пригноблених націй… Ну, якого біса посміхаєшся, амебо!

– Антосю, Антосю, – похитав головою Владек. – Чого ти завжди гориш? Ще на семінарі отак: я, я, ми, нам! А що зробив? Дурного реферата на гуртку не зачитав.

– Дурного реферата не хотів зачитувати. Досить уже цього з тебе. Нехай я нічого не зробив, але ти навіть не маєш бажання. Загрів місце на кафедрі, ходиш по п’ятах за Мохнацьким і ждеш від нього ласки. Ех, Владику-паничу! Чому ти не комендант почесної варти в Мосьціцького, а асистент на кафедрі славістики? Які фатальні помилки бувають у нашому житті!

Владек не сердився. Він звик віддавна до таких Антонових вибухів. Тепер його цікавило чи, може, насторожувало тільки одне: буде Антін писати дисертацію чи ні?

– Не знаю, – відмахнувся Кривда, як від набридливої мухи. – Дисертацію вже ти пиши, щоб швидше відібрати крісло в Мохнацького.

– Антосю, ти, мабуть, дуже голодний, що такий злий.

– Голодний як вовк, це правда…

– А в кишені ні гроша…

– Як у турецького святого.

– Тоді ходімо в кнайпу. Відірвемося трохи від питань науки й поговоримо про життя. Воно іноді буває цікавіше, ніж твої наукові теревені.

– Безумовно, Владеку. Їсти треба… Ага, Мохнацький не виїхав нікуди, вдома?

Владек різко повернув голову.

– А тобі він навіщо?

– Мушу з ним поговорити. Це ще єдина розумна людина на цьому світі.

– Добре, я сьогодні скажу йому, і він буде завтра на кафедрі.

Антін посміхнувся:

– Боїшся. Страх тут нічого не допоможе. Те, за що боїшся, залежить, мабуть, не від нас. Так… А до Мохнацького я зайду ще сьогодні. То як, ідемо чи, може, роздумав?

Із удаваною байдужістю Владек поплескав Антона по плечу.

– Уявляю собі, Антосю, яким ти будеш диваком, коли постарієш.

Мовчки вийшли на вулицю. Розмова не клеїлася, і від цього обом було ніяково. Владек занепокоєно роздивлявся по вулиці і, збуджений всякими думками, швидко йшов. Аж тепер згадав, що Антін нічого не знає про смерть матері. Згадав і про зустріч з Оленкою. Глянув на Антонів профіль і заспокоївся: нічого подібного не було між цими людьми з однаковими прізвищами.

У кнайпі розповідав Антонові про смерть матері. Розповідав спокійно, без жалю, байдуже, не помічаючи скупої сльозини в Антоновому оці. Антонові дивним здавався цей спокійний тон Владека: «А можливо, в житті так і повинно бути, – думав. – Воно, життя, таке байдуже до смерті».

Щоб розвіяти сумніви, Владек спитав про колишню Антонову сім’ю.

– Що це ти так раптом зацікавився? – не розуміючи такого повороту розмови, спитав Антін. – Скільки разом жили, не розпитував.

– Мама казала, що ти нікого не пам’ятаєш…

– І тобі також, як і матері, хотілося, щоб я нікого не пам’ятав?

– Ти не повинен би так згадувати мою маму. Ми ж росли, як брати… Якщо навіть у тебе і були сестра чи брат, то, зрозуміло, вони не могли б бути мені близькими…

– Що ж, тепер скажу… Воно твоїй репутації вже не пошкодить. Ні, ні, це не докір покійній Кузьмінській. Так мусило бути… – Антін задумано дивився в тарілку. – Були в мене… Був брат Василь… і сестра Оленка була…

Дзенькнула об тарілку виделка. Сполохані Владекові очі глянули на товариша, але Антін не помітив цього. Він сидів край столу сумний, погляд його спинився на бокалі з брунатним вишумілим пивом. Не говорив і не їв…

«Брат повії», – вдарило Владекові в скронях. Те, що хвилину тому було недоречним, диким бажанням, стало тепер страшною дійсністю. Тоді йому хотілося, щоб так було, бо він мав би чим дискредитувати Антона перед Юлею. Але ж це тільки в уяві. А насправді? Насправді – Антось, його найближчий товариш, майже брат, став раптом братом повії. А це страшно. Цим не принизиш його перед Юлею. Цим його уб’єш.

Суперечливі почуття завирували у Владековому серці. Там ще жило співчуття до Оленки. Спогад про неї ще яснів білою плямою, але та пляма звужувалася, меншала й погасала. Невидима рука відкрила завісу невідомого минулого Кривди, і звідти виповзли виснажені постаті коростявих дітей серед брудної хати. Колись Владек над цим не задумувався, хоч знав, що Антін з селянської родини. Тепер огида стрясла його тілом на згадку, що з цими людьми він лежав на одній постелі, їв з однієї тарілки. Ні, Владек готовий і зараз зробити їм добро, але визнати їх собі рівними було над його сили…

«Відірви, відірви руку, поки не пізно, щоб не довелося відрубувати з кистю!» – просичав над вухом притишений голос Костельніцького. Владек схопився з-за столу.

– Ти чого так швидко? – підняв голову Антін.

– Ах, пробач, – знітився Владек, ховаючи в нещирій усмішці своє збентеження, – я забув, що мушу… У мене важлива справа.

– То йди, – Антін не підводячись подав руку.

Владек вибіг з кнайпи, як із кімнати, сповненої чадом. Не стало Антона. Не стало того неотесаного, хоч і доброго хлопчини, з яким переплелося Владекове дитинство, не стало й того, хто був щирим порадником в юності. Шкода. Але й немає тепер суперника. Бо хто він? Нащадок простого хлопа, в якого руки порепані, обличчя посиніле од вітру, хлопа, що з торбою за спиною голодними очима оглядає вітрини крамниць… «Але ж я знав давно, хто він, чому тоді любив його? Може, й любив – за розум. Але все моє нутро бунтується проти бруду й розпусти. А він саме цей гріх несе в свому роді, і тому в мене немає супроти нього більш ніяких обов’язків!»

З відчуттям полегкості, що раз і назавжди порвалися зв’язки з тим, до кого був прихильний його батько, хто часто ставав мало не опікуном, а останнім часом серйозним суперником, зі злобною втіхою, що має чим перегородити Антонові дорогу до Юлі, Владек не йшов – просто біг до Мохнацького. До Юлі. Не знав, що скаже їй, але мусив сьогодні її побачити. Може, для того, щоб оберегти цю ніжну істоту від дотику, навіть від погляду долею проклятого Антона. «Це не егоїзм, не безсердечність, – переконував себе. – Вбиваючи його, я рятую її, Юлечку…»

Застав Юлю в садку біля квітів. Привітався, відчинив хвірточку і зупинився.

«Це втілення найпрекраснішого, що є на цьому світі», – подумав Владек. Хіба зможе він хоч би натякнути їй на такий бруд? Ні, він мусить тільки відгородити її своїм коханням. А це вдасться, уже вдається.

…Мохнацький зняв окуляри й довго не міг упізнати свого колишнього студента. Приглядався.

– Ви – Кривда? Але чому такий змарнілий? Що з вами? – схопився з канапи й підійшов до Антона. Взяв його за руку. – На вас страшне вбрання. Вам не дали роботи, так? О, це безглуздя нашої політики! Але чому ви не зайшли до мене? Я зміг би вас влаштувати у філії державної гімназії…

– Але ж бо все гаразд, – заспокоював Антін професора. – Я з дороги і тому… такий, – зніяковіло показав на костюм. – Пробачте за мій вигляд, але в мене невідкладна справа. Я просто з Шльонська…

Професор не дочув.

– Звідки?

– Із Шльонська, професоре, – уже усміхнувся Антін.

– Це справді? Як?

– Поїздом, пане професор.

– Та знаю, що не пішки, але… Ну, ходіть ближче.

Зайшли в кабінет професора. Мохнацький пересунув на столі папери і ще недовірливо дивився на Антона.

– Отже, їхав. А я й не думав. Сказати правду, не думав. Дивний хлопчисько. – Усмішка поглибила зморшки на обличчі.

Антін пригладжував пом’яті вилоги піджака, не знав, з чого почати. Мимоволі глянув крізь відчинені двері у спальню: на ліжку – зім’яте покривало й недбало відкинута подушечка, на краю тумбочки – книжка. І в спальні тихо…

– Розповідайте, чому мовчите! – пробудив професор Антона. – Дивіться на нього! Приїхав із Шльонська й мовчить!

Антін розказував докладно. Нестача грошей не дозволяла йому ґрунтовно ознайомитися з мовними особливостями етнічних груп Сілезії. Не мав можливості побувати в Нижній Сілезії, яка під німцями. Але все-таки дещо зібрав.

Професор узяв з рук Антона течку з матеріалами і, чухаючи вказівним пальцем чорну борідку, перегорнув дрібно списані картки.

– А мова де? – спитав. – Маю на увазі діалекти.

Мохнацький спідлоба зиркнув на Антона. В сірих Антонових очах побачив те, що завжди любив бачити у своїх студентів, – уперту думку. Кістляве заросле обличчя, зосереджений погляд сподобалися професорові.

– Ви зібрали виключно топонімічні матеріали, Кривдо. Це випадково чи з метою?

– Не можу сказати, щоб ставив перед собою якусь чітку мету. Але топоніміка мене зацікавила, і я…

– Пишіть дисертацію. Дослідження топонімічних назв… До речі, це дуже молода галузь науки. А ще до того топоніміка[9] Полаб’я. Ви мали б успіх.

– Для дисертації поки що нема умов.

– Матеріалів замало?

– Матеріалів вистачить. Ще й Траутман пообіцяв дещо прислати…

– Ви йому писали? Ого! Дивіться… Тоді у чому ж справа? Пишіть.

– Пане професоре… Я хотів порадитися з вами. Можливо, ви й не знаєте, Шльонськ жахливо германізують. І ось я думаю, що за допомогою цих матеріалів…

– Добродію, не хапайтеся відразу за політику, бо зав’язнете у фразах. Ви опрацьовуйте матеріал. Чого вам ще не вистачає?

– По-перше, треба знайти роботу… Бачите, який я. А потім – керівника.

– Я згоден бути вашим керівником.

Обидва замовкли. Антін у душі погодився з професором. Справді, спершу треба розжувати матеріал. Аудієнція закінчувалася. Хотів уже підвестися, коли професор вибачився і вийшов у спальню. Через хвилину повернувся. Зупинивсь перед Антоном, зам’явся.

– Я знаю… знаю, що ви гордий. Але повірте, що це від щирого серця…

Антін не зрозумів.

Мохнацький сягнув у кишеню і вийняв звідти пачку банкнотів.

– Отут декілька злотих… Візьміть, прошу вас, Кривдо.

– Що ви, професоре! – спаленів Антін і рішуче одвів його руку.

– Я не хотів вас образити, не подумайте так… Я хочу, щоб ви написали дисертацію.

– Дякую, щиро дякую, – прошепотів Антін. – Але я не візьму. Мала ціна мені, якщо так буду пробиватися. Дякую, професоре. Я іншої допомоги у вас прошу.

– Гаразд. Хай буде й так. Залиште мені свою адресу на всяк випадок.

Уже сутеніло, коли Антін вийшов від професора.

Професор повів Антона за веранду.

– Ви не маєте бажання оглянути мій садочок?

– Боюсь, що і так забрав у вас багато часу. Але на квіти…

Через парканець вихиляли чепурні голівки кучеряві жоржини – білі, червоні, рожеві.

– Це моя доня їх плекає, – похвалився Мохнацький. – Ми й забули про неї. А вона, напевно, в садочку. Ходімо.

Антін тяжко перевів подих. Ні, він не забув про неї. Розмовляючи з професором, увесь час думав, боявся і бажав: ось-ось у відхилених дверях спальні так, як тоді, покажеться чорноволоса циганочка, привітається, всміхнеться й збентежено опустить очі. Але Юля не виходила, і в серці Антона, мов обірвана струна, скрутився біль, коли він покидав кімнату професора. А може, Владек говорив правду? Тепер побачить її… Підходили до хвірточки, а там – вона між квітів.

І саме цієї хвилини крізь кущі високих жоржин Антін побачив дві постаті. Одна – висока, в світлому костюмі, друга – в білому платті, як дитина. Чорне кучеряве волосся розсипалося по плечах, а профіль силуетом вималювався на оранжевому прузі неба. Дівчина віднімала руки з долонь юнака.

– Будьте чемні, Владеку, – почувся шепіт.

Професор повернувся. Гримаса невдоволення скривила його обличчя.

Антін, блідий і зніяковілий, ледве вимовив:

– Іншим разом, професоре. На добраніч.

Мохнацький зробив жест, щоб затримати гостя, але Антін уже зник за ворітьми.

Юля почула за парканом батьків голос і ще чийсь знайомий. Крізь кущі побачила Антона, який різко повернувся і поспішив до виходу. Вихопивши у Владека руки, вона кинулась до хвіртки і, не помічаючи батька, покликала:

– Антоне!

Але Антін не чув.

Юля не зважала на Владека. Вбігла до хати і, намагаючись бути спокійною, спитала батька:

– Чого приходив той… Кривда?

– Ти чимсь схвильована, доню?

– Ні, татусю, я бігла. Він до тебе приходив?

– Пхе! Я так думаю, в усякому разі. А ти гадаєш, усі приходять до тебе? Хоч, може… Він дуже збентежився, коли побачив тебе з кавалером. Я навіть не думав, що Кривда на таке здібний. А де ж Владек?

– Ну, що мені до Владека, татку? Я ж його не запрошувала…

– Виходить, Кривду запрошувала? Не розумію!

– Не жартуй, татку. Чого він приходив?

Професор споважнів.

– Цей хлопець – дивна людина. Уяви собі, він їздив у Шльонськ. На які гроші, не розумію. Зібрав матеріали для дисертації. А в мене не хотів узяти ні гроша. Що за воля… впертість!..

– Татусю! – тихо скрикнула Юля й замовкла. За хвилину спитала, ніби між іншим, де живе цей дивний Кривда.

– Напевно, хочеш скласти йому візит? – знову пожартував Мохнацький.

Юля боязко глянула на батька, але він дивився в папери.

– Де живе? – перепитав. – Ось його адреса… На Руській. Цей молодий філософ, дочко, примусив мене сьогодні задуматися. Сам українець, а цікавиться долею польського простолюддя. А ми, державна нація, долею українців не турбуємось нітрохи. Я про це подумав тільки тоді, коли він розповів про умови своїх студій. Дрантива квартира в сторожихи. Грибок. Одна кімната, повна бруду й сирості. Так живуть господарі своєї землі…

Юля слухала, затамувавши подих.

Коли смерклося, дівчина тихо вийшла з дому і попрямувала вулицею до найближчої трамвайної зупинки. Зійшла біля ратуші. Із завмираючим серцем відшукала браму під восьмим номером. Приглядалась до дверей на сходах – четвертого номера не було. Зайшла на невелике подвір’я. З одного боку – мур сусіднього будинку, з другого – двоє вікон і на дверях крейдою написано: «4». Вікно низько, майже біля землі. Одно світилося, друге, з відчиненою кватиркою – темне. Постукала. Вийшла Маційова. З цікавістю приглядалася до гарненької панночки, лукаво посміхнулась, мовляв, – гляди, тихенький!

– Антося немає… Він до якогось там професора ходив та звідти повернувся. А оце хвилину тому вибіг кудись. Почекайте в кімнаті, він швидко повернеться.