Кров на снігу ІІ: Ще більше крові

Ю Несбьо

Кров на снігу ІІ

Ще більше крові

Розділ 1

З чого почати цю оповідку? Я охоче почав би з того, що започаткувало всі події. Але мені не дуже відомо, де їхній початок. Так само, як будь-хто в цьому світі, я небагато знаю про істинні причинно-наслідкові зв’язки у своєму житті.

Може, почати з того, як я усвідомив, що у футболі я серед однокласників аж на четвертому місці? Чи з того, як Бассе, мій дід, показав мені малюнки – свої власні малюнки собору Саґрада Фамілья? Чи з того, як я вперше затягнувся цигаркою і вперше послухав пісню групи «Grateful Dead»? Чи з того, як я прочитав Канта в університеті та вирішив, буцімто зрозумів його? Чи з того, як я продав першу дозу анаші? Чи з того, як поцілував Боббі, що насправді була дівчиною, чи коли вперше побачив мале, зморщене і нестерпно верескливе створіння, якому судилося потім називатись Анною? Чи, може, з того, як я сидів у смердючій підсобці у Рибалки, а він розповідав, яких він воліє від мене справ? Я не знаю. Ми приробляємо до своєї історії голову та хвіст, щоби вона виповнилася логікою і наше життя набрало сенсу.

Отже, чому б мені не почати просто тут, посеред усієї плутанини – у тому місці і в той час, коли доля зробила паузу, щоб віддихатися. На якусь мить мені здалося, що я в путі, а водночас – у кінцевому пункті.

Я вийшов з автобуса серед глупої ночі. Примружився на сонце. Воно визирало з-поза острова в морі на півночі. Руде і летаргічне. Достоту як я. За сонцем знову море. А там, іще далі, Північний полюс. Можливо, це те місце, де вони не відшукають мене.

Я роззирнувся довкола. З трьох інших сторін світу до мене спускалися положисті схили. Червоно-зелений верес, каміння, нечисленні скупчення приземкуватих берізок. На сході кам’яниста земля переходила у море плавно, а на південному заході берег над водою наче ножем обтяли. На висоті близько ста метрів над морською гладінню розкинулося відкрите плато, що тяглось у глиб суходолу. Фіннмарк. Тут, як казав мій дід, уривається небокрай.[1]

Густо встелена гравієм дорога вела до селища. Серед поставлених щільно один до одного низеньких будиночків вирізнялася єдиним вертикальним елементом церковна дзвіниця. Коли я ще тільки прокинувся в автобусі, ми саме проїжджали дороговказ із назвою «Косунд» неподалік від дерев’яної пристані. Тож я подумав: «Чом би й ні?» і смикнув шнурок над вікном, подавши водієві знак на вимогу зупинки.

Я надів піджак, узяв свій шкіряний кофр і рушив до селища. Пістолет у кишені піджака, у такт ході, бив мене точнісінько у тазову кістку – я завжди був надміру худорлявим. Я зупинився і спустив нижче пояс-гаманець під сорочкою, щоби він пом’якшував удари.

На небі ні хмаринки, а повітря було таким ясним, що мені здавалося, буцімто я бачу нескінченно далеко. Скільки сягає око принаймні. Фіннмаркське плоскогір’я, наскільки мені відомо, вважається мальовничим. Дідько його зна, чому. Схоже, так заведено говорити про непривітні місцини: люди у такий спосіб показують свою вищість – так само як хизуються своїм смаком до незрозумілої музики чи мудрованої літератури. Я сам так поводився. Я вважав, що тим урівноважу бодай деякі свої вади. Або ж таке уявлення має втішити небагатьох, кому випало тут мешкати: «Ой, тут така краса!» Бо яка насправді краса може ховатися в одноманітному вбогому ландшафті? Це Марс. Червона пустеля. Безживна і моторошна. Ідеальна, втім, схованка. Хотілось би сподіватися.

Гілки дерев при дорозі здригнулися, і якийсь чолов’яга, перестрибнувши канаву, вискочив на шлях. Моя рука мимоволі сягнула в кишеню, по пістолет, але я вчасно стримався. Цей тип – не один із них. Цей на вигляд був достоту джокер, що вивалився з карткової колоди.

– Вечір добрий! – гукнув чолов’яга.

Він подибав у мій бік, перевальцем, на своїх ногах – таких кривих, що у просвіт між ними я бачив усю дорогу, що вела до селища. Коли він підійшов ближче, я зрозумів, що на голові у нього ковпак не джокера, а саамський національний: синьо-червоний із жовтим та без балабончиків. Узутий він був у світлі шкіряні чоботи, а з його синьої парки, залатаної в кількох місцях чорною липкою стрічкою, крізь дірки вилазив наповнювач, більше схожий на ізоляційну вату, ніж на пух.

– Пробачай, якщо я питаю, – почав він, – але хто ти будеш?

Чолов’яга був принаймні на дві голови нижчий од мене. Широке пласке обличчя, губа від вуха до вуха, розкосі очі, як у азіата. Якби зібрати водно всі стереотипні уявлення мешканців норвезької столиці про мешканців саамської провінції, вийшов би портрет мого стрічного.

– Я з автобуса, пасажир, – відповів я.

– Це я бачив. Мене звати Маттіс.

– Маттіс… – повторив я спроквола, виграючи зайві секунди для пошуку відповіді на його неминуче наступне запитання.

– А тебе як?

– Ульф, – сказав я.

Ім’я нітрохи не гірше за будь-яке інше.

– А що тобі треба в Косунді?

– У гості приїхав, – кивнув я у бік селища.

– У гості до кого?

Я зітнув плечима:

– Ні до кого конкретно.

– То ти з природоохоронного відділу чи проповідник?

Не знаючи, на що схожі працівники природоохоронного відділу, я заперечно похитав головою і провів рукою по своєму довгому, як у хіпі, волоссю. Мабуть, варто підстригтися. Не мозолитиму їм тут очі.

– Пробачай, якщо я питаю, – знову завів він своєї. – То хто ти є?

– Мисливець, – сказав я.

Ймовірно, мене схилила до такої відповіді згадка про охорону природи. Зрештою, у моєму твердженні було стільки ж правди, скільки й брехні.

– Он як, Ульфе? То ти у нас полюватимеш?

– Тут наче гарні місця для полювання.

– Так, але ти приїхав за тиждень до відкриття сезону. Полювання тільки з п’ятнадцятого серпня.

– Тут є готель?

Саам розреготався. Тоді відхаркнув і виплюнув коричневу грудку – сподіваюсь, який-небудь нюхальний чи жувальний тютюн. Грудка гучно ляпнулася на землю.

– А пансіонат? – зробив я припущення.

Він заперечно похитав головою.

– Кемпінг? Кімнати в оренду?

На телеграфному стовпі позаду нього був наліплений постер якогось танцювального гурту, що мав виступати в Алті. Отже, головне місто не так далеко звідси. Можливо, мені варто доїхати автобусом аж до Алти.

– А як щодо тебе, Маттісе? – запитав я, прибивши комара, який вкусив мене у лоб. – Я не зможу зняти у тебе ліжко бодай на одну ніч?

– Ліжком я палив грубу навесні. Травень цього року був холодний.

– Матрац? Перина?

– Матрац?

Він змахнув рукою у бік порослої вересом долини.

– Дякую, але я полюбляю, коли є стеля і стіни. Спробую знайти порожню собачу будку. На добраніч.

І я попрямував далі дорогою до селища.

– Єдина собача будка в Косунді отам! – гукнув Маттіс, наче скривджено, аж голос йому затремтів.

Я обернувся. Він показував пальцем на будівлю, що стояла трохи осібно.

– Церква?

Він кивнув.

– Вона відчинена вдень і вночі?

Маттіс схилив голову набік.

– Знаєш, чому в Косунді ніхто нічого не краде? Бо, крім оленів, нема чого красти.

Опецькуватий чолов’яга напрочуд граційно перестрибнув канаву і почвалав крізь зарості вересу на захід. Я орієнтувався за сонцем, що стояло на півночі, і за церковною дзвіницею, бо, за твердженням мого діда, по всьому світі дзвіниці зводять на захід від церкви. Я долонею прикрив очі від світла і подивився на пустку, що простяглася перед Маттісом. Куди, в біса, він іде?

Можливо, через те, що сонце світило попри опівнічну годину і стояла бездиханна тиша, у селищі відчувалась якась химерна занедбаність. Будинки здавалися зведеними нашвидкуруч – недбало та без любові. Не так, щоб вони мали не досить міцний вигляд, але справляли враження скорше сховища, ніж домівки. Практичні. Вони не потребують особливого догляду, але надійно захищають від негоди. Роздовбані машини без номерів стояли по деяких садках, що були насправді не садками, а лише обгородженими ділянками, порослими вересом та берізками. Дитячі коляски, але жодних іграшок. Тільки у небагатьох будинках вікна були запнуті фіранками або мали жалюзі. У решті голі шибки відбивали сонце, не дозволяючи зазирнути всередину. Як темні окуляри, що їх люди надівають, аби їм не зазирали в душу.

Церква, як обіцяно, виявилася не замкненою, хоча двері набрякли і відчинилися не так легко, як в інших церквах, у які мені досі випадало заходити. Центральний неф – тісний і вбого декорований – приваблював саме своєю простотою. Опівнічне сонце висвітлювало вітражі, а змучений Ісус висів на звичному хресті над вівтарем, перед триптихом із Дівою Марією в осередді та з Давидом, Голіафом і немовлям Ісусом по боках.

За вівтарем я виявив двері до ризниці. Попорпавшись у шафках, надибав дві ряси і відро зі шваброю, але вина для причастя не трапилося – тільки упаковки облаток із етикеткою «Пекарня Ульсена». Я поклав у рот чотири чи п’ять прісних кружалець і став жувати. Це виявилося все одно, що напхати рот промокальним папером: вони розбухнули, увібравши всю слину до сухого, і, зрештою, я виплюнув цю жуйку на газету «Фіннмарк даґблат», що лежала на столі. З газети я дізнався, що то було 8 серпня 1978 р. (якщо, звісно, переді мною лежало свіже число) і що протести проти будівництва гідроелектростанції на річці Алта набирають сили, побачив, який на вигляд губернатор Арнульф Ульсен, утішився з того, що фюльке Фіннмарк, як єдиний район Норвегії, що має кордон з Радянським Союзом, почувається трохи безпечніше, відколи померла шпигунка Ґунвор Ґалтунг Ховік,[2] а також дізнався, що погода тут здебільшого ліпша, ніж в Осло.

На кам’яній підлозі в ризниці спати було б надто твердо, а церковні лави надміру вузькі, тому я влаштувався у вівтарі, підмостивши під себе ряси. Піджак я повісив на вівтарну огорожу, шкіряний кофр поклав собі під голову. Щось крапнуло мені на обличчя, я витер рідину долонею і подивився на кінчики пальців. Вони були іржавого кольору.

Я подивився вгору, на розіп’ятого, що висів просто наді мною. Тоді здогадався, що рідина, ймовірно, капає зі стелі. З дірявої покрівлі просочується волога, забарвлена червоною глиною або іржею. Я перевернувся, щоб не лежати на травмованому плечі, і з головою накрився рясою, ховаючись від сонця. Заплющив очі.

Отак. Ні про що не думати. Вимкнути свідомість.

Замкнутись.

Я стягнув рясу з голови, жадібно вдихаючи повітря.

Холера!

Я лежав і витріщався у стелю. Після похорону, коли мене стало мучити безсоння, я почав приймати валіум. Не знаю, чи слід вважати це залежністю, але без нього мені тепер складно заснути. Єдиний спосіб – це втомитися до знемоги.

Я знову натягнув рясу на голову і заплющив очі. Сімдесят годин неперервної втечі. Тисяча вісімсот кілометрів путі. Дві-три години сну у кріслах поїздів і автобусів. Я маю бути цілковито вичерпаним.

Тепер – подумати про щось приємне.

Я спробував пригадати, як усе було раніше. І ще раніше, ніж раніше. Не допомогло. Натомість почали вилазити інші спогади. Чоловік у білому. Запах риби. Чорне дуло пістолета. Брязкіт розбитої шибки, падіння. Я відігнав від себе ці спогади і витягнув руку, шепочучи її ім’я.

І тоді вона нарешті прийшла.

Я прокинувся. Я лежав нерухомо.

Щось мене поторгало. Точніше, хтось. Обережно – не так, щоб розбудити, а лише для того, щоб переконатися, чи є хтось під рясою.

Я зосередився, намагаючись дихати рівно. Ймовірно, я ще маю шанс, якщо вони не помітили, що я не сплю.

Я сягнув рукою до стегна і аж тут усвідомив, що пістолет – у піджаку, який я повісив на огорожу вівтаря.

Як на професіонала, доволі нездарно.

Розділ 2

Я володів собою, дихав рівно і спокійно, відчуваючи, як мій пульс повертається до нормального ритму. Тіло зрозуміло те, до чого ще не дійшов розум: якби це були вони, то не стали б мене обмацувати, а просто скинули б із мене рясу і, переконавшись, що я той, хто їм потрібен, пропекли б мене, як переперчену баранину на грилі.

Я обережно стягнув рясу зі свого обличчя.

Лице, що дивилося на мене згори, було веснянкуватим, кирпатим, із пластиром на лобі та русявими віями навколо незвичайно синіх очей. Довершувала цей образ густа руда чуприна. Скільки йому може бути років? Дев’ять? Тринадцять? Не маю уявлення – на дітях я геть не знаюся.

– Тут не можна спати.

Я роззирнувся. Схоже, він тут сам.

– Чому так? – хрипкувато запитав я.

– Бо моя мама тут митиме.

Я звівся на ноги, згорнув рясу, зняв з огорожі піджак, одразу відчувши, що пістолет на місці, в кишені. Коли я став надівати, ліве плече різонув гострий біль.

– Ти з півдня? – поцікавився хлопчик.

– Залежить від того, що ти називаєш півднем.

– Те, що на південь звідси.

– Звідси все буває тільки на південь.

Хлопчик схилив голову набік.

– Мене звати Кнут. Мені десять років. А тебе як звати?

Я вже ладен був бовкнути абищо, аж згадав, як я представився вчора.

– Я Ульф.

– Ульфе, скільки тобі років?

– Багацько, – відповів я, розминаючи затерплу шию.

– Значить, за тридцять?

Двері до ризниці відчинилися. Я обернувся. На порозі постала жінка – вона зупинилася там і витріщилась на мене. Найперше мені спало на думку, що вона замолода як на прибиральницю. І що вона міцна на вигляд. У неї виразно проступали жили на передпліччях і на долоні руки, в якій вона тримала відро, по вінця наповнене водою. Вона мала широкі плечі й тонку талію. Ноги приховувала старомодна чорна плісирована спідниця. Також мені кинулося в очі її волосся – прихоплене простою шпилькою, довге і чорне, воно аж блищало у світлі, що падало з високих вікон.

Жінка рушила у мій бік, стукаючи підборами стоптаних черевиків. Коли вона наблизилась, я побачив на її гарної форми роті згоїну від операції зі зшивання заячої губи. Яскраво-блакитний колір її очей видавався майже неприродним для смаглявої чорнявки.

– Доброго ранку, – привіталася вона.

– Доброго ранку. Я приїхав нічним автобусом і не мав, куди…

– Дарма, – сказала вона. – У нас двері для всіх відчинені.

В її голосі не чути було теплоти, одначе вона поставила відро зі шваброю і простягнула мені руку.

– Ульф, – сказав я, тягнучи свою правицю для рукостискання.

– Рясу, – сказала вона, відмахуючись від мого жесту.

Я подивився на згорток, що тримав у лівій руці.

– Я не знайшов ковдри… – спробував я виправдатись, повертаючи їй рясу.

– …ані їжі, крім наших облаток для причастя, – докинула вона, розгортаючи й уважно оглядаючи важке біле вбрання.

– Пробач! Я, звісна річ, сплачу за…

– Нехай буде тобі на здоров’я, хоч би й не з причастям та без благословення. Але іншим разом не плюй, будь ласка, на нашого губернатора.

Не впевнений, чи я побачив посмішку, але шрам на її верхній губі ворухнувся. Не кажучи більше ні слова, жінка розвернулась і пішла назад до ризниці.

Я взяв свій кофр і переступив через вівтарну огорожу.

– Куди ти йдеш? – запитав хлопчик.

– На вулицю.

– Чого?

– Чого? Бо я тут не мешкаю.

– Мама не така сердита, як здається.

– Переказуй їй вітання.

– Від кого? – озвалася жінка.

Вона знову поверталася до вівтаря.

– Від Ульфа.

Я вже почав звикати до цього імені.

– Ульфе, а що тобі знадобилося тут, у Косунді?

Вона викрутила мокру ганчірку над відром.

– Полювання.

Я подумав, що у маленькому селищі варто триматися однієї версії.

Жінка накрутила ганчірку на поперечку швабри.

– На кого?

– На куріпок, – ляпнув я навмання.

Чи водяться куріпки так далеко на півночі?

– І на все, зрештою, в чиїх жилах пульсує кров, – додав я відтак.

– Цьогоріч обмаль мишей і лемінгів, – сказала вона.

Я посміхнувся:

– Нехай. Насправді я подумував про дещо більшу дичину.

Вона ворухнула бровою.

– Насправді я мала на увазі, що цього року мало куріпок.

Запала коротка мовчанка, яку порушив Кнут:

– Коли хижакам бракує мишей і лемінгів, вони беруться до куріпчиних яєць.

– То он воно що, – кивнув я і відчув, як по моїй спині потік піт; мені слід було би помитися, випрати сорочку і пояс для грошей. Та й піджак вимагав прання. – Мені здається, я знайду, чого настріляти. Проблема в тому, що я приїхав завчасно. Мисливський сезон почнеться аж наступного тижня. Я просто думав трохи пристрілятися поки там що.

Я сподівався, що вчорашній саам не збрехав щодо відкриття полювання.

– Про сезони ваші я не знаю, – сказала жінка, протираючи місце, де я лежав, так завзято, що швабра аж рипіла у неї в руках. – То ви, городяни з півдня, вирішуєте, коли сезон. А ми полюємо, коли є така потреба. А нема потреби – не полюємо.

– Коли вже зайшла мова про потреби, – перевів я розмову на інше, – не підкажеш, де у селищі я міг би зупинитись?

Вона припинила миття та обперлася на швабру:

– Постукай у будь-які двері, і тобі знайдуть ліжко.

– У будь-які?

– Гадаю, так. Хоча, звісно, зараз мало кого застанеш удома.

– Ясна річ, – подивився я на Кнута. – Літні канікули?

Вона посміхнулась і похитала головою:

– Літній випас. Усі, хто має оленів, ночують по наметах і автопричепах на пасовищах уздовж узбережжя. Дехто в морі – виловлюють сайду. А решта поїхали на ярмарок у Каутокейно.

– Зрозумів. А немає шансу орендувати ліжко у твоєму домі?

Побачивши її вагання, я квапливо додав:

– Я гарно заплачу. Дуже гарно.

– Тут ніхто не візьме з тебе зайвої платні. Але мого чоловіка цими днями немає вдома, тож це було б негоже.

Негоже? Я подивився на її спідницю. На довге волосся.

– Зрозумів. А знаєш яку-небудь місцину, щоб не дуже… в осередді? Щоб тиша і спокій. І щоби з гарним краєвидом.

Насправді я мав на думці – де мене ніхто не заскочить зненацька.

– Гм… – схилила вона голову набік. – Якщо ти думаєш полювати, міг би оселитись у мисливській хатині. Вона для загального користування. Стоїть оддалік села; тіснувата і похила, одначе тишу і спокій ти там точно матимеш. А краєвид на всі боки – то вже гарантовано.

– На позір, досконало.

– Кнут покаже тобі дорогу.

– Дарма. Навіщо йому? Я напевне й сам би міг…

– Ні! – перервав мене Кнут. – Можна я проведу? Прошу!

Я знову подивився на нього. Літні канікули. Всі роз’їхалися. Хлопець нудиться з матір’ю в церкві. А тут щось нарешті відбувається.

– Згода, – кивнув я. – То що, ходімо?

– Так!

– А мені оце, знаєш, цікаво, – зауважила його чорнява мати, ополіскуючи ганчірку у відрі. – З чого ти наміряєшся стріляти? У твоїй валізі рушниця не вмістилась би.

Я подивився на свій кофр і, вимірявши його поглядом, погодився з жінкою.

– Я забув її в поїзді, – відповів я їй. – Я їм подзвонив, вони пообіцяли передати рушницю автобусом за два-три дні.

– Але ж тобі треба з чогось пристрілюватися, – посміхнулася вона, – доки почнеться сезон.

– То я…

– Я позичу тобі чоловіків дробовик. Зачекайте на мене вдвох на вулиці, я скоро закінчу.

Дробовик? Холера! Чом би й ні? Оскільки жодна з її реплік не передбачала моєї згоди чи незгоди, я просто кивнув головою і пішов до дверей. Позаду я почув швидке дихання і трохи пригальмував. Хлопчик наступив мені на п’яти.

– Ульфе…

– Що?

– Ти анекдоти знаєш?

Я сидів під південною стіною церкви і курив. Я сам не знаю, навіщо я курю. Бо залежності у мене немає. Я маю на увазі, моя кров не вимагає нікотину. Анітрохи. Тут щось інше, пов’язане з процесом як таким. Він мене заспокоює. Я міг би з тим самим успіхом курити сіно. То хіба це нікотинова залежність? Ні, впевнений, що ні. Можливо, я алкоголік, але щодо цього я теж не впевнений. Так, мені приємно бувати напідпитку, подобається п’яне збудження. І мені подобається приймати валіум. Чи, якщо точніше, мені не подобається не приймати валіуму. Саме тому я відчував, що це – єдиний наркотик, від якого мені треба рішуче відмовитись.

Анашу я почав продавати здебільшого заради того, щоб мати кошти на власну в ній потребу. В тому полягала проста логіка: купуєш таку кількість у грамах, щоби сторгуватися за ціною дрібного опту, продаєш частину дрібними дозами, але вже дорожче, і – гульк! – маєш свою дозу на дурняк. Звідси шлях до перетворення на справжнього наркодилера доволі короткий. Довгою була дорога до першого продажу. Довгою, звивистою, з кількома розвилками, на яких мені варто було повернути в інший бік. Та, кінець кінцем, я таки став посеред Палацового парку, зі стислою характеристикою свого товару: «Косячок?» – бубонів я до перехожих, які видавалися мені достатньо волохатими чи відповідно вбраними. На все буває найтяжче зважитись уперше. Тож коли стрижений під їжака хлопець у синій сорочці зупинився і попросив два грами, я запанікував і втік.

Я знав, що той чувак не був перевдягненим шпигом. Поліційні агенти відрощують довге волосся та вдягаються, як блазні. Я злякався, що він – один із людей Рибалки. Згодом, однак, я зрозумів, що Рибалці немає діла до дрібного лушпиння на зразок мене. Головне – не підніматися вище дрібного опту і не лізти на його ринок амфетамінів і героїну. Бо Гофман поліз був. І для Гофмана це скінчилося кепсько. Немає більше Гофмана.

Я влучно кинув недопалок у прогалину між каменями.

Тобі призначено певний час: коли догориш до фільтра, настає твій кінець. Одначе суть у тому, щоб таки ж догоріти до фільтра, не згаснути завчасно. Зрештою, може, не в цьому найбільш глибинна суть, але саме таку я собі визначив тоді мету. Щиро кажучи, мені начхати було на суть. А чимало днів траплялося після похорону, коли я навіть щодо своєї мети не був надто впевнений.

Я склепив повіки й зосередився на сонячному теплі, яке відчував на своїй шкірі. На насолоді. Гедон. Грецький бог. Або ідол, як кажуть тут, на охрещених землях. Доволі нахабства треба мати, щоб називати ідолами усіх богів, яких не ти сам вигадав. «Бога, крім Мене, не будеш ти знати».[3] Типовий наказ будь-якого диктатора своїм підданим. Кумедно, що християни самі цього не здатні усвідомити, не розгледіли механізмів самовідроджуваності й самодостатності, завдяки яким такі забобони змогли перетривати дві тисячі років, упродовж яких ключ до спасіння призначався лише тим, кому пощастило народитись у цей короткий відтинок часу, одну мить в історії людства, і саме на тій крихітній ділянці земної кулі, де пролунали заповіді та де хтось зумів сформулювати характеристики товару: «Рай?».

Тепло зникло. На сонце набігла хмара.

– Це бабуся.

Я розплющив очі. То не хмара була. Сонце створювало ореол навколо рудої голови Кнута. Невже та чорнявка справді його бабуся?

– Перепрошую?

Він показав рукою:

– У могилі, в яку ти стрельнув недопалком.

Я подивився в той бік, куди він показував. З прогалини між чорними каменями – насправді невеличкого квітника – піднімався тоненький синій димок.

– Вибач. Я цілився на стежку.

Він схрестив руки на грудях:

– Он як? То як ти поцілиш куріпку, якщо мимо стежки у метрі від себе промахуєшся?

– Влучне запитання.

– А згадав який-небудь анекдот?

– Ні, я ж тобі казав, на це може знадобитися час.

– То вже минуло… – він глянув на годинник, якого не мав, – двадцять п’ять хвилин.

Стільки ще й близько не минуло. Мені спало на думку, що шлях до мисливської хатини може виявитись довгеньким.

– Кнуте! Дай людині спокій, – озвалась до нього мати.

Вона вийшла з церкви і прямувала до воріт.

Я підвівся і рушив за нею. Вона швидко переступала ногами, і її хода нагадала мені лебедя. Гравійна доріжка, що бігла повз церкву, вела до скупчення будиночків, яке, власне, й утворювало Косунд. Тиша видавалася майже тривожною. Крім цих двох і вчорашнього саама, я досі не бачив інших людей.

– Чому майже ні в кого на вікнах немає фіранок? – запитав я.

– Тому що Лестадіус учить нас впускати світло Боже у свої оселі, – відповіла вона.

– Лестадіус?

– Ларс Леві Лестадіус. Ти не знайомий з його вченням?

Я заперечно похитав головою. Здається, я щось читав про шведського священика минулого століття, який боровся з розпустою серед місцевих мешканців, але я ніяк не міг претендувати на знайомство з його вченням. До того ж, я гадав, ті старомодні вчення давно пішли за водою.

– Ти не лестадіанець? – здивувався хлопчик. – Тоді ти горітимеш у пеклі.

– Кнуте!

– Але ж так дідусь каже! А він знає, він мандрував із проповідями по всьому Фіннмарку і Північному Тромсе!

– Дідусь іще каже, що не слід кричати про свою віру на кожному розі, – дорікнула йому мати, кинувши на мене співчутливий погляд. – Кнут буває надміру ревним. Ти сам звідки, з Осло?

– Від народження там мешкаю.

– Родина?

Я заперечливо похитав головою.

– Точно?

– Що?

Вона посміхнулася:

– Ти вагаєшся. Либонь, розлучений?

– Тоді неодмінно горітимеш! – вигукнув Кнут і поворушив пальцями, зображуючи, як я зрозумів, пекельне полум’я.