Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

Коли вони повернулися нарешті в довгу залу з вікнами та дзеркалами, жовтий вечір уже ліг на прибережні верби. Далеко галасував бугай, немов лісовий дух бив у крихітний барабан. І знову, немов сіра хмара, в голові священика спливла думка про сумне і погане чаклунство.

– Хоч би Фламбо повернувся, – пробурмотів він.

– Ви вірите в долю? – раптом спитав його принц Сарадайн.

– Ні, – відповів його гість. – Я вірю в Суд Господній.

Принц відвернувся від вікна й якось дивно, впритул зиркнув на священика. Обличчя його на тлі полум’яніючого заходу покривала густа тінь.

– Що ви хочете цим сказати? – поцікавився він.

– Тільки те, що ми стоїмо по цей бік завіси, – пояснив патер Браун. – Все, що тут відбувається, здавалося б, не має жодного сенсу, але воно має сенс десь в іншому місці. Там на справжнього злочинця чекає відплата. Тут же вона нерідко падає не на того, на кого слід.

Принц видав якийсь дивний звук, ніби поранена тварина, його очі на затіненому обличчі якось дивно спалахнули. Нова і гостра думка раптово, немов безгучний вибух, осяяла священика. Можливо, блиск і неуважність, що так дивно змішалися в манері Сарадайна, мали інше пояснення? Невже принц?… Чи в здоровому він глузді? А той все правив своє:

– Не того, кого слід… Не того, кого слід…

І це дивно суперечило звичайній світськості його манер.

Тут патер Браун із запізненням помітив і ще дещо. У дзеркалах навпаки він побачив, що двері в залу беззвучно розчинилися, а в ній безгучно встав пан Пол, зі застиглим, блідим обличчям.

– Я подумав, що мені варто негайно повідомити вам, – сказав він усе з тією ж церемонною повагою, немов старий сімейний адвокат, – що до причалу підійшов човен із шістьма веслярами. На кормі сидить джентльмен.

– Човен? – повторив принц. – Джентльмен?

І він піднявся.

Раптово в тиші почувся зловісний крик якоїсь птахи в очереті. І тут же – не встиг ніхто і слова сказати – повз три сонячних вікна майнув новий силует і новий профіль, так, як години дві тому повз них промайнув сам принц. Але якщо не брати до уваги той збіг, що в обох носи були орлині, в їхній зовнішності не було ніякої схожості. Замість нового білого циліндра Сарадайна на голові у незнайомця був чорний капелюх застарілого або, можливо, чужоземного фасону. Юне і строге обличчя, гладко поголені щоки, трохи синюшне вольове підборіддя віддалено нагадували молодого Наполеона. Враження це посилювалося якимось ретроградством і дивиною загального вигляду, ніби незнайомець ніколи не замислювався про те, щоб змінити одяг предків. На ньому був старий синій фрак, червоний жилет, що чимось нагадує військовий, а жорсткі білі панталони, які носили на початку царювання королеви Вікторії, виглядали зараз дуже недоречно. Порівняно з цим безглуздим вбранням, немов узятим напрокат із крамниці лахмітника, обличчя його здавалося дивно юним і жахливо щирим.

– Чорт зна що! – зойкнув принц.

Швидко одягнувши свій білий циліндр, він подався до дверей і широко відчинив її у залитий сонцем сад.

Незнайомець і його супутники вишикувалися на галявині, немов невелика армія на театральній сцені. Шестеро веслярів витягли човен на берег і вишикувалися навколо, мало не загрозливо піднявши весла, немов списи. Це були смагляві люди: у декого у вухах сяяли сережки. Один із них, тримаючи в руках великий чорний футляр незвичайної форми, вийшов уперед і виструнчився біля юнака з оливковим обличчям.

– Ваше прізвище Сарадайн? – спитав юнак.

Шляхтич недбало кивнув.

Очі незнайомця, спокійні і карі, як у породистого пса, були зовсім не схожі на бігаючі блискучі очі принца. Але патера Брауна знову охопило хворобливе відчуття, ніби він уже десь бачив таке ж точно обличчя і знову він згадав про нескінченний повтор постатей у дзеркальній залі і пояснив цим такий дивний збіг.

– Та нехай западеться цей кришталевий палац! – пробурмотів він. – Все в ньому повторюється, немов уві сні!

– Якщо ви принц Сарадайн, – сказав юнак, – то можу повідомити вам, що моє прізвище – Антонеллі.

– Антонеллі, – промовив принц повільно. – Я його десь чув.

– Дозвольте рекомендуватися, – сказав молодий італієць.

Лівою рукою він чемно зняв капелюха, а правою так сильно вдарив Сарадайна в обличчя, що білий циліндр скотився вниз східцями і одна з синіх ваз захиталася на своїй підставці.

Ким-ким, але боягузом принц не був: він схопив свого супротивника за горло і мало не повалив його на траву. Але юнак вивільнився з виглядом квапливої чемності, що здавалася в цьому випадку на диво недоречною.

– Усе правильно, – сказав він, важко дихаючи та невпевнено вимовляючи англійські слова. – Я образив. Я вам дам сатисфакцію. Марко, відчиняй футляр.

Італієць із сережками у вухах, котрий стояв поруч із ним і великим чорним футляром, відчинив його і вийняв звідти дві довгі італійські рапіри, з чудовими сталевими ручками і блискучими лезами, які він встромив вістрям у землю. Незнайомець зі смаглявим обличчям месника, що стоїть навпроти дверей, дві шпаги, що стоять, немов два могильні хрести, вертикально в дерні, і ряд веслярів позаду надавали всій цій дивній сцені вигляд якогось варварського судилища. Але таким стрімким було це вторгнення, що навкруги все залишалося, як було. Золотий захід все сяяв на галявині, а бугай репетував, ніби пророкуючи хоч і невелику, але непоправну втрату.

– Принце Сарадайн, – сказав Антонеллі, – коли я був немовлям, ви вбили мого батька і викрали матір. Із них обох моєму батьку пощастило більше. Ви вбили його не в чесному поєдинку, як маю вбити вас я. Разом із моєю матір’ю-злодійкою ви завезли його на прогулянці в безлюдне місце в горах Сицилії і скинули там зі скелі, а потім вирушили далі своїм шляхом. Я міг би наслідувати ваш приклад, якби це не було настільки низько. Я шукав вас по всьому світу, але ви весь час вислизали від мене. Нарешті я наздогнав вас тут – на краю світу, на краю вашої смерті. Тепер ви в моїх руках, і я даю вам можливість, в якій ви відмовили моєму таткові. Вибирайте, якою з цих шпаг ви будете битися.

Принц Сарадайн насупив брови і, здавалося, якусь мить вагався. Проте в вухах у нього все ще дзвеніло від ляпасу. Шляхтич кинувся вперед і схопив руків’я однієї зі шпаг. Патер Браун також кинувся вперед і спробував запобігти сутичці. Проте скоро він збагнув, що його присутність лише погіршує становище. Сарадайн належав до французьких масонів і був затятим атеїстом. Втручання священика лише підігрівало його запал. Що ж до молодика, то його ніхто не зміг би зупинити. Цей юнак із карими очима й обличчям Буонапарте був твердішим за будь-якого пуританина, він був язичником. Був готовий убити просто, як вбивали на зорі всіх часів. Він був людиною кам’яного віку, ні, кам’яною людиною.

Залишалося одне – кликати всіх домашніх. І патер Браун кинувся в будиночок. Тут він, однак, дізнався, що пан Пол з власної волі відпустив усіх слуг на берег. Одна лиш похнюплена пані Ентоні вешталася, як привид, по довгих кімнатах. Однак тієї миті, коли вона звернула до нього своє мертво-бліде обличчя, священик нарешті розгадав одну із загадок дзеркального палацу. Великі карі очі Антонеллі були так схожі на великі карі очі пані Ентоні, що половина таємниці відкрилася слузі Божому, немов в осяянні.

– Ваш син тут, – сказав він без довгих слів. – Або він, або принц загинуть. Де пан Пол?

– Він біля причалу, – відповіла вона тихо. – Він… він… кличе по допомогу.

– Пані Ентоні, – сказав патер Браун твердо, – зараз не час на дрібниці. Мій приятель пішов на човні вниз за течією. Човен вашого сина охороняють його веслярі. Залишається лише один човник. Навіщо він панові Полові?

– Свята Марія! Звідки мені знати? – промовила вона і впала на вкриту циновками підлогу.

Священик поклав її на тапчан, хлюпнув їй в обличчя води, гукнув слуг і кинувся на пристань. Але човник був уже на середині річки, і старий Пол гнав його вгору за течією з силою, що здавалася неймовірною для його років.

– Я врятую свого пана, – кричав він, блискаючи очима, немов зачумлений. – Я ще врятую його!

Патеру Брауну нічого не залишалося, як тільки відпровадити поглядом човник, що ривками пливе вгору за течією, і сподіватися, що Пол встигне розбудити містечко та вчасно повернутися.

– Дуель – це, природно, погано, – пробурмотів він, відкидаючи з чола своє жорстке волосся кольору пилу. – Але щось в цій дуелі не гаразд. Серцем відчуваю. Що б це могло бути?

Так він стояв біля річки, дивлячись на воду, це тремтяче дзеркало заходу, і тут із іншого кінця саду до нього долинули негучні звуки – помилитися було неможливо, то було холодне брязкання сталі. Він повернув голову.

На далекому витягнутому кінці довгого острівця, на смужці трави за останнім рядом троянд, дуелянти схрестили шпаги. Над ними горів чистий золотий купол вечірнього неба, і, незважаючи на відстань, священик чітко бачив усі деталі. Дуелянти скинули фраки, але жовтий жилет і біле волосся Сарадайна і червоний жилет і білі панталони Антонеллі блищали в рівному світлі заходу, немов яскравий одяг заводних танцюючих ляльок. Дві шпаги виблискували від руків’я до самого вістря, немов дві діамантові шпильки. У двох цих силуетах, які здавалися такими маленькими і такими веселими, було щось страшне. Вони були схожі на двох метеликів, які намагаються насадити один одного на шпильку.

Патер Браун побіг до поєдинку з такою швидкістю, що ноги його замиготіли, ніби спиці в колесі. Однак, добігши до галявини, він побачив, що з’явився занадто пізно – і водночас дуже рано: пізно, бо дуель, з навислою тінню сицилійців, котрі спираються на весла, було не зупинити; рано, бо до трагічної розв’язки було ще далеко. Обидва дуелянти були чудовими фехтувальниками. Принц бився з цинічною самовпевненістю, сицилієць – з убивчим розрахунком. Чи колись ущент набитий амфітеатр бачив на сцені поєдинок, подібний до того, який дзвенів і виблискував тут, на острівці, що загубився серед порослої очеретом річки. Блискуча сутичка тривала настільки довго, що в грудях схвильованого священика почала оживати надія: з хвилини на хвилину мав, за його розрахунками, з’явитися пан Пол із поліцією. Патер Браун зрадів би і Фламбо, бо сищик сам міг із легкістю впоратися з чотирма чоловіками. Але Фламбо не з’являвся, і – що було вже зовсім дивно – не з’являвся і Пол із поліцією. На острівці не було більше ні човника, ні навіть дошки. Вони були так само повністю відрізані від усього світу на цьому клаптику землі, загубленому в невідомої заплави, як на кораловому рифі в Тихому океані.

Раптово дзвін рапір прискорився, почувся глухий удар, і принц скинув руки – вістря шпаги італійця з’явилося у нього між лопаток. Принц хитнувся усім тілом праворуч, немов хотів, як хлопчисько, пройтися колесом, але, не закінчивши фігури, повалився на траву. Шпага вилетіла у нього з руки і полетіла, немов велетенська зірка, в спокійну воду, а сам він із такою силою вдарився об землю, що зламав своїм тілом великий трояндовий кущ, піднявши в повітря хмару червоного пилу, наче дим від кадила на язичницькому вівтарі. Сицилієць приніс криваву жертву духу свого батька.

Священик упав на коліна біля бездиханного тіла, проте сумнівів не було: принц і справді був мертвий. У той час, як патер Браун намагався, без будь-якої на то надії, застосувати якісь останні, відчайдушні засоби, з річки нарешті почулися голоси, і він побачив, як до причалу прибув поліційний катер із констеблями й іншими важливими особами, серед котрих був і схвильований Пол. Маленький священик піднявся з гримасою подиву, яку він навіть не намагався приховати.

– Чому, – пробурмотів він, – чому він не з’явився раніше?

Через якихось сім хвилин острівець заповнили городяни та правоохоронці. Останні взяли під варту переможного дуелянта, з ритуальною урочистістю нагадавши йому, що все, що він скаже, може бути використане проти нього.

– Я нічого не скажу, – відповів одержимець зі сяючим, просвітленим обличчям. – Я більше нічого ніколи не скажу. Я дуже щасливий, і хочу тільки, щоб мене повісили.

Він замовк, його повели, і, як не дивно, він і справді в цьому житті нічого більше не сказав, за винятком одного слова на суді: «Винен».

Патер Браун непорушно дивився на те, як раптово сад наповнився людьми, як заарештували месника, як забрали покійника, як лікар засвідчив смерть. Немов у страшному сні, він не міг поворухнути і пальцем. Священик повідомив своє ім’я й адресу поліціянтам, але відхилив пропозицію повернутися разом із ними в місто. Слуга Божий залишився сам у саду, споглядаючи на зламаний трояндовий кущ і на зелений майданчик, на якому так швидко розігралася ця таємнича трагедія. На річці стемніли відблиски вечірньої зорі, з луків піднявся туман, кілька запізнілих птахів поспішно перелетіли на той берег.

У підсвідомості патера Брауна (дуже активній підсвідомості) ховалася впевненість у тому, що в усій цій історії щось залишається нез’ясованим. Це почуття, яке він не міг висловити словами, але яке переслідувало його весь день, неможливо було пояснити однією лише фантазією про «дзеркальне царство». Те, що він бачив, не було реальністю, це була вистава, гра. Але хіба люди йдуть на шибеницю або дають проткнути себе шпагою заради забави?

Священик міркував про те, що трапилося, сидячи на сходинках причалу, як раптом побачив довгу тінь вітрила, що ковзає по блискучій річці, і схопився на ноги з таким раптово затопившим його почуттям, що сльози мало не бризнули у служителя Церкви з очей.

– Фламбо! – зойкнув він, як тільки Фламбо зійшов зі своїми вудками на берег, і кинувся тиснути йому руки, чим викликав у нього неабиякий подив. – Фламбо, то вас не вбили?

– Убили? – прибулець дуже здивувався. – А чому мене мали вбити?

– Ах, тому хоча б, що вбили майже всіх інших, – відповів Браун, ніби марив. – Сарадайна закололи, Антонеллі хоче, щоб його повісили, його мати без тями, а щодо мене, так я просто не тямлю, де я – на тому світі чи на цьому. Але, слава Богу, де б я не був, ви зі мною!

І він узяв спантеличеного Фламбо під руку.

Від причалу вони звернули до будиночка і, проходячи під низько навислим карнизом даху, зазирнули, як тамтого разу, в одне з вікон. Очам їхнім відкрилася залита світлом ламп сцена, немов розрахована на те, щоб привернути їхню увагу. Стіл у довгій залі був накритий до обіду, коли вбивця Сарадайна з’явився, як грім серед ясного неба, на острів. Зараз тут спокійно обідали: в кінці столу розташувалася чимось незадоволена пані Ентоні, а навпроти, на чолі столу сидів пан Пол, major domo[9] принца. Він смакував вишукані страви та вина, його потьмяніли блакитні очі якось дивно світилися, а довге обличчя було непроникним, хоча й не було позбавлене задоволення.

Фламбо затарабанив по склу, рвонув на себе раму і з обуренням зазирнув в яскраво освітлену залу.

– Це вже занадто! – вигукнув він. – Цілком допускаю, що вам захотілося попоїсти, але, знаєте, вкрасти обід свого пана в той час, як він лежить бездиханний у саду…

– У своєму довгому і не позбавленому приємності житті я вчинив багато крадіжок, – незворушно відповів пан Пол. – Та цей обід – один із небагатьох винятків. Він не вкрадений. Так само, як і цей сад, і будинок, він за законом належить мені.

В очах Фламбо майнув здогад.

– Ви, мабуть, хочете сказати, – почав він, – що в заповіті принца Сарадайна…

– Принц Сарадайн – це я, – сказав старий, дожовуючи солену мигдалину.

Патер Браун, який в цю мить розглядав птахів у саду, підстрибнув, немов підстрелений, і засунув у вікно своє бліде обличчя, схоже на ріпу.

– Хто? – спитав він пронизливо.

– Принц Пол Сарадайн, a votre service,[10] – відповів той чемно, підіймаючи келих із вином. – Я живу тут дуже самотньо, позаяк за своєю природою не люблю кудись лазити. Називаюся зі скромності пан Полем, на відміну від свого злощасного брата Стівена. Кажуть, він тільки-но помер у саду. Природно, це не моя вина, якщо вороги женуться за ним до самого дому. А все через прикру неуважність його життя. Йому ніколи не сиділося на місці.

Він занурився в мовчанку, втупившись у протилежну стіну прямо над похмуро похиленою головою пані Ентоні. Тут гостям уперше відкрилася сімейна схожість, що так вразила їх у померлому. Раптово плечі старого Сарадайна здригнулися і захиталися, немов він чимось вдавився, хоча обличчя залишалося, як і раніше, безпристрасним.

– Боже! – вигукнув Фламбо, помовчавши. – Та це ж він сміється!

– Ходімо, – сказав зблідлий, як полотно, патер Браун. – Ходімо з цього притулку гріха. Повернімося в наш чесний човен.

Імла огорнула каміння та річку, коли човен відійшов від острова. В темряві вони пливли вниз за течією, гріючись двома величезними сигарами, кінчики яких палали, немов два багряних ліхтарі на кормі. Патер Браун вийняв сигару з рота і зауважив:

– Мабуть, ви вже розгадали всю цю історію? Адже вона досить проста. У людини було два вороги. Він був людиною розумною. І тому збагнув, що два вороги краще, ніж один.

– Я не зовсім петраю, – відповів Фламбо.

– О, це дуже просто, – сказав його приятель. – Просто, хоч і зовсім не невинно. І той, і інший – мерзотники, але принц, старший із братів, належить до тих мерзотників, котрі здобувають перемогу, а молодший – до тих, котрі йдуть на дно. Цей ганебний офіцер спочатку випрошував подачки у свого брата, а потім став шантажувати його, й одного далеко не чудового дня принц попався йому в руки. Справа, звісно, було не дріб’язкова, бо Пол Сарадайн не приховував своїх пригод, – репутації його не міг пошкодити жоден зі звичних світських гріхів. Іншими словами, за цю справу він міг потрапити й на шибеницю, і Стівен буквально накинув мотузку на шию брата. Якимось чином йому вдалося дізнатися правду про ту сицилійську історію. Він, вочевидь, міг довести, що Пол вбив старшого Антонеллі, заманивши того в гори. Десять років капітан розкидався грішми, які одержував за мовчання, поки навіть величезні статки принца Сарадайна стали стрімко танути.

Але, крім брата-кровопивці, у принца Сарадайна був ще один тягар. Він знав, що сина Антонеллі, котрий був дитиною в час вбивства, виростили в лютих сицилійських традиціях і що він жив однією думкою: помститися вбивці свого батька – не шибеницею (у нього, на відміну від Стівена, не було доказів), але випробуваною зброєю вендети. Хлопчик займався фехтуванням, поки досконало не опанував це смертельне мистецтво. Коли ж він виріс досить, аби застосувати шпагу в ділі, принцом Сарадайном, як писали світські газети, опанувала пристрасть до мандрівок. Насправді ж він просто рятував своє життя: немов злочинець, за яким женеться поліція, він поміняв десятки місцин. Але невтомний юнак всюди слідував за ним. Таке було становище, в якому перебував принц Сарадайн, становище зовсім не веселе. Чим більше грошей витрачав він на те, щоб сховатися від Антонеллі, тим менше залишалося на те, щоб платити за мовчання Стівену. Чим більше віддавав він Стівену, тим менше шансів залишалося у нього уникнути неминучої зустрічі з Антонеллі. Тут він показав себе великою людиною – генієм, гідним Наполеона.

Замість того щоб продовжувати боротьбу з двома ворогами, він раптово здався обом. Він відступив, немов у японській боротьбі, і вороги впали перед ним. Він оголосив про свій намір припинити втечу, повідомив свою адресу юному Антонеллі, а потім оголосив, що віддає все, чим володіє, брату. Він відправив Стівену суму, достатню для проїзду і для того, щоб придбати собі порядний гардероб, і лист, в якому говорилося приблизно наступне: «Ось усе, що у мене залишилося. Ти цілком мене обібрав. Але в Норфолку у мене є невеликий будинок зі слугами і винним погребом. Якщо ти ще на щось претендуєш, забери й цей будинок. Якщо хочеш, приїжджай і вступи у володіння, а я буду скромно жити при тобі, як товариш, як керуючий або ще якось». Він знав, що сицилієць ніколи не бачив жодного з них, хіба що на фотографіях. Знав він також і те, що вони з братом схожі, в обох були сиві еспаньйолки. Потім він чисто виголив підборіддя і став чекати. Пастка спрацювала. Злощасний капітан в новісінькому вбранні урочисто вступив у будинок як принц Сарадайн – і наколовся на шпагу сицилійця.

В усьому цьому плані була тільки одна непродумана обставина, і вона робить честь людській природі. Злі духи, такі, як Сарадайн, часто помиляються, бо вони завжди забувають про людські чесноти. Він і не думав сумніватися в тому, що помста італійця, як і вчинений ним злочин, буде безжальною, безіменною таємницею, що жертва впаде безсловесно – або від нічного удару ножем, або від пострілу з-за рогу. Коли ж лицар Антонеллі запропонував дуель із дотриманням усіх правил, що могло спричинити за собою викриття, графу Полу стало страшно. Тоді я й побачив, як він із вибалушеними від жаху очима кидається в своєму човнику геть від берега. Він просто втік, як був, простоволосий, в жалюгідному човнику, в страху, що Антонеллі дізнається, хто він.

Але, не зважаючи на своє хвилювання, він не до кінця втратив надію. У своєму житті він знав достатньо авантюристів і достатньо фанатиків. Цілком можливо, думав він, що авантюрист Стівен буде тримати язик за зубами – з чисто акторського азарту, від бажання зберегти свій новий затишний будинок, з віри негідника в удачу і в свою фехтувальну майстерність. Ну, а фанатик Антонеллі, звісно, буде тримати язик за зубами, і таким чином піде на шибеницю, не сказавши ні слова про сімейну таємницю. Пол знаходився в човні на річці до того часу, поки не збагнув, що дуель скінчилася. Тоді він підняв на ноги все місто, повернувся з поліціянтами, побачив, як два його повалених вороги навіки зникли з його життя і сів обідати з посмішкою на вустах.

– З посмішкою? То він таки сміявся! – вигукнув Фламбо, сіпаючись. – Хто йому подав таку ідею? Сам Сатана, мабуть!

– Цю ідею подали йому ви, – відповів священик.

– Боже борони! – скрикнув Фламбо. – Я? Що ви маєте на увазі?

Священик вийняв із кишені візитівку і підніс її до мерехтливого вогню сигари – вона була написана зеленим чорнилом.

– Хіба ви забули про його незвичне запрошення? – спитав він. – І похвали вашому злочинному подвигу? «Дотепність, із якою ви змусили одного сищика заарештувати іншого», – написав він. То він просто повторив вашу витівку. Коли вороги стали наступати на нього з двох сторін, він швидко зробив крок назад, а вони зіткнулися і знищили один одного.

Фламбо вирвав візитівку Сарадайна з рук священика і люто порвав її на дрібні клапті.

– Годі вже цього старого бандита, – вигукнув він, кидаючи клаптики паперу в темні хвилі річки, які заледве виднілися в темряві. – Однак, хоч би риба від цього не стала вмирати.

Останній клаптик білого паперу, списаного зеленим чорнилом, майнув і зник. Слабке, тремтяче світло пофарбувало, немов нагадуючи про світанок, небо, і місяць за високими травами зблід. Вони пливли в мовчанці.

– Панотче, – раптом запитав Фламбо, – як гадаєте, це був сон?

Священик похитав головою, чи то на знак заперечення, чи з сумнівом, але промовчав. З темряви до них долетіли пахощі глоду та фруктових садів. Здіймався вітер. Він хитнув човник, наповнив вітрило й поніс їх уперед вигинами річки до місць щасливих, де живуть нешкідливі люди.

Честь Ізраеля Ґау

Оливково-сріблясті сутінки змінювалися похмурою темрявою, коли патер Браун, загорнувшись у сірий шотландський коц, дійшов до кінця сірої шотландської долини і побачив химерний замок. Маєток графів Ґленґайлів зрізав край улоговини або ущелини, утворюючи тупик, схожий на край світу. Як багато замків, що втілили смак французів чи шотландців, він був увінчаний зеленими дахами та шпилями, що нагадували англійцю про гострі ковпаки відьом. Соснові ж ліси здавалися поруч із ним чорними, як зграї ворон, що літали над вежами. Однак не тільки пейзаж навіював відчуття примарної, як сон, чортівні. Це місце і справді огорнули хмари гордині, шаленства та скорботи, які душать знатних синів Шотландії частіше, ніж інших людей. Адже в крові у шотландця є подвійна доза отрути, званої спадковістю. Він вірить у свою родовитість, як аристократ, і в зумовленість посмертної долі, як кальвініст.

Священик з трудом вирвався на добу з Ґлазґо, де був у справах, аби зустрітися з Фламбо, сищиком-аматором, котрий разом із детективом-професіоналом розслідував у Ґленґайлі обставини життя та смерті останнього з власників замку. Таємничим графом закінчувався рід, який зумів відзначитися відвагою, жорстокістю та навіженством навіть серед похмурої шотландської шляхти XVI століття. Ніхто не зайшов далі, ніж Ґленґайли, в той лабіринт честолюбства, в ті анфілади брехні, які звели навколо Марії, королеви шотландської.

Причину і плід їхніх старань добре показував віршик, складений в окрузі:

Як зелений сік cтарих деревП’є червоне золото Оґілві.

За багато століть у замку не було жодного гідного графа. Коли настала Вікторіанська епоха, здавалося, що дивацтва їхні вичерпані. Однак останній у роду підтримав родинну традицію, зробивши єдине, що йому залишилося: він зник. Не поїхав, а саме зник, бо, судячи з усього, був у замку. Але хоча ім’я й значилося в церковних книгах і в книзі перів, ніхто на світі не бачив його самого.