Скандальний випадок із патером Брауном = The Scandal of Father Brown

Майор О’Браєн, котрий пішов за іншими в бібліотеку, де починалося дізнання, відчував нудоту. Йому як солдатові була огидна така таємна різанина. Де кінець цієї ні на що не схожої різанини? Одна голова відрубана, потім – друга. «Тепер уже не скажеш, – гірко подумав він, – одна голова добре, а дві – краще».

У кабінеті Валантена, через який треба було пройти, його чекало нове потрясіння: на столі він побачив ще одну закривавлену голову, цього разу самого господаря. Це було, як кольорова картинка в журналі націоналістів «Гільйотина», де щотижня поміщали малюнок, який зображав когось із політичних супротивників із витріщеними очима та спотвореним обличчям, буцімто після страти. Валантен же був видатним діячем антиклерикального напрямку. Але ірландець О’Браєн був здатен навіть у падінні по-своєму зберігати чистоту, і все його нутро обурилося зараз проти такого інтелектуального свинства, яке можна зустріти тільки у Франції. Весь Париж здавався йому єдиним – від химерних кам’яних фігур на середньовічних храмах до грубих карикатур у газетах. Пригадалися страшні ігрища часів Великої революції. Це місто було осердям жорстокої сили – від кровожерного малюнка на столі у Валантена до собору Паризької Богоматері, з висоти якого поверх готичних гаргулій шкіриться сам Сатана.

Бібліотека була довгастою, низькою і темною. Тільки з-під опущених штор пробивалося ззовні по-ранковому рожеве світло. Валантен і його слуга Іван очікували їх, стоячи біля верхнього кінця довгого та легко похилого столу, на якому лежали страшні останки, що в напівтемряві здавалися величезними. Велике чорне тіло і жовтаве обличчя чоловіка, знайденого в саду, були такими, як учора. Друга голова, яку вранці виловили в річкових очеретах, лежала поруч, з неї рясно стікала вода. Люди Валантена ще вели пошуки тіла, оскільки воно, ймовірно, плавало десь неподалік. Патер Браун, мабуть, далеко не настільки чутливий, як О’Браєн, підійшов до другої голови і, як зазвичай, моргаючи, став уважно оглядати її. Копицю волосся, сирого і сивого, червоне і рівне світло перетворило в срібний ореол. Обличчя, потворне, багряне і начебто навіть злочинне, сильно постраждало в воді від ударів об дерева та каміння.

– Доброго ранку, майоре О’Браєн, – привітався Валантен зі спокійною прихильністю. – Ви, гадаю, вже чули про останній подвиг цього головоріза?

Патер Браун, котрий схилився над сивою головою, пробурмотів, не підводячи очей:

– Мабуть, цю голову також відрубав Брейн?

– Все свідчить на користь цієї версії, – відповів Валантен, котрий стояв, тримаючи руки в кишенях. – Вбивство скоєно точно так само, як і перше. Голова знайдена за кілька ярдів від першого вбитого. Відрубана тією ж шаблею, яку, як ми знаємо, він забрав із собою.

– Усе це так, – смиренно погодився патер Браун. – Але мені якось не віриться, щоб Брейн міг відрубати цю голову.

– Чому? – спитав доктор Сімон, пильно глянувши на нього.

– Як гадаєте, лікарю, – священик, кліпаючи, звів очі, – чи може людина відрубати голову сама собі? Я навіть не знаю…

О’Браєну здалося, що з гуркотом валиться весь знавіснілий світ, а методичний медик рвійно кинувся вперед і відкинув із мертвого обличчя мокре біле волосся.

– О, можете не сумніватися, це Брейн, – спокійно зауважив священик, – у нього й горбок на лівому вусі був такий же.

Детектив свердлив служителя Церкви палаючими очима. Зараз він відкрив щільно стиснутий рот і різко кинув:

– Ви, мабуть, багато про нього знаєте, патере Браун.

– Атож, – просто відповів той, – ми з ним свого часу зустрічалися кілька тижнів поспіль. Він міркував про те, чи не прийняти нашу віру.

В очах Валантена спалахнув фанатичний вогонь, і, зціпивши кулаки, він ступив до священика.

– Он як? – вимовив він із недоброю усмішкою. – А чи не збирався він вашій Церкві і статки свої заповісти?

– Може, що й збирався, – флегматично відповів слуга Божий, – дуже може бути.

– Відтак, – Валантен загрозливо усміхнувся, – вам, звісно, багато що відомо про нього. І про його життя, і про його…

Майор О’Браєн поклав руку на плече Валантена.

– Облиште цю дурню, – сказав він, – а то в хід знову підуть шаблі.

Але Валантен під спокійним м’яким поглядом священика вже опанував себе.

– Що ж, – сказав він, – зачекаємо поки що з приватними думками. Ви, панове, як і раніше, пов’язані обіцянкою не залишати будинок. Нагадайте про це й іншим. Все, що ще захочете дізнатися, вам повідомить Іван. А мені час зайнятися справами і написати рапорт. Замовчувати подію більше не можна. Якщо буде щось нове, знайдете мене в кабінеті.

– Чи є зараз щось нове, Іване? – поцікавився доктор Сімон, коли начальник поліції вийшов з кімнати.

– Лиише одне, пане, – Іван зморщив безбарвне, старече обличчя, – але це важливо. Он той дідуган, котрого ви знайшли в саду, – і він без найменшої поваги ткнув пальцем у бік огрядного тіла з жовтою головою, – тепер ми вже знаємо, хто це такий.

– Ого! – вигукнув лікар. – І хто ж це?

– Його звали Арнольд Беккер, – відповів помічник детектива, – хоча у нього було багато різних прізвиськ. Цей шахрай – справжній гастролер, він і в Америці бував. Мабуть, це там Брейн щось із ним не поділив. Ми самі мало ним займалися, він більше працював у Німеччині. Певна річ, ми контактували з німецькою поліцією. Але у нього, уявіть, був брат-близнюк на ім’я Людвіг Беккер, з котрим ми все ж попітніли. Якраз учора його відправили на гільйотину. Й ось, панове, повірте, що коли я побачив в саду ось цього мерця, у мене просто очі на лоб полізли. Якби я цими самими очима не бачив, як стратили того Беккера, я б присягнувся, що на траві лежить він сам. Потім я, звісно, згадав про його брата і…

Тут Іван перервав своє патякання з тієї простої причини, що його вже ніхто не слухав. Майор і лікар здивовано дивилися на патера Брауна, котрий раптом незграбно скочив на ноги і стояв, щільно стиснувши скроні, як від раптового та сильного болю.

– Стійте, стійте, стійте! – закричав він. – Помовчіть хвилинку, я починаю розуміти. Боже, допоможи мені! Ще трохи, і я збагну! Сили небесні! Я ж завжди непогано петрав. Був час, міг переказати будь-яку сторінку з Фоми Аквінського. Нехай лусне моя голова, але я втямлю! Наполовину я вже збагнув, але тільки наполовину.

Він затулив обличчя руками і стояв, наче скам’янівши, в болісній роздумі чи молитві, в той час як іншим тільки і залишалося, що мовчки очікувати останнього потрясіння всіх цих божевільних годин.

Коли патер Браун відняв руки від свого обличчя, воно було ясне і серйозне, як у дитини. Він випустив глибокий подих і вимовив:

– Що ж, скоріше розкладемо все по поличках. А щоб вам було легше розібратися, зробимо ось як.

Він повернувся до лікаря:

– Докторе Сімон, у вас видатні мізки: ви вже перелічили п’ять запитань, на які наразі немає відповідей. Так ось, задайте їх тепер мені, й я поясню.

У Сімона від сум’яття та здивування звалилося з носа пенсне, але він все ж таки опанував себе:

– Ну, по-перше, невідомо, навіщо для вбивства потрібно вдаватися до громіздкої шаблі, коли можна обійтися й шилом.

– Шилом не можна відрубати голову, – спокійно відповів Браун, – а для цього вбивства відрубати голову було необхідно.

– Чому? – спитав О’Браєн із жвавим інтересом.

– Ваше наступне запитання, – попросив патер Браун.

– Гаразд, чому жертва не здійняла тривогу, не закричала? – продовжив лікар. – По садах же не гуляють із оголеними шаблями.

– А згадайте поламані гілки, – похмуро вимовив священик і повернувся до вікна, що виходило якраз на місце злочину. – Ми не збагнули, звідки вони взялися на галявині, так далеко від дерев? Їх не ламали, їх рубали. Вбивця розважав свого ворога якимись трюками з шаблею – показував, як розсікає в повітрі гілку, або щось подібне. А коли той нахилився подивитися, завдав беззвучний удар.

– Що ж, – задумливо сказав медик, – дуже правдоподібно. Навряд чи ви так само легко впораєтесь із наступними двома запитаннями.

Священик дивився з вікна в сад, обмацуючи його допитливим поглядом, і чекав.

– Ви знаєте, що сад ізольований від зовнішнього світу, як герметична посудина, – правив далі лікар. – Як же тоді туди проник сторонній?

Не обертаючись, маленький священик відповів:

– Нікого стороннього в саду не було.

Настало напружене мовчання, яке раптом розрядив вибух нестримного, майже дитячого сміху. Безглуздість цих слів вивергнула з Івана потік глузувань:

– Он як? Отже, цього дохлого опецька не ми притягли вчора в будинок? То він не входив у сад, не входив?

– Чи входив він у сад? – задумливо повторив Браун. – Ні, аж ніяк.

– А щоб йому! – вигукнув Сімон. – Той чоловік або заходив у сад, або ні.

– Не зовсім, – відповів священик зі слабкою посмішкою. – Яке ваше наступне запитання, лікарю?

– Мені здається, ви нездужаєте, – роздратовано зауважив медик, – але я поставлю і наступне, даруйте. Яким чином зумів Брейн вийти з саду?

– А він не виходив із саду, – сказав священик, усе ще виглядаючи у вікно.

– Ах, не вийшов!.. – вибухнув Сімон.

– Ну, цілком, – відповів священик.

Сімон затряс кулаками, як роблять французькі науковці, вичерпавши всі свої аргументи.

– Людина або виходить з саду, або ні! – закричав він.

– Не завжди, – сказав патер Браун.

Доктор Сімон нетерпляче піднявся.

– У мене немає часу на балачки! – гнівно вигукнув він. – Якщо ви не розумієте, що людина або по один бік паркану, або по іншій, то я не стану більше дошкуляти вам.

– Лікарю, – сказав священик дуже лагідно, – ми з вами завжди чудово ладнали. Хоча б по старій дружбі зачекайте, задайте ваше п’яте запитання.

Напружений Сімон присів на ослін біля дверей і зронив:

– Голова та тіло порізані якось дивно і, здається, вже після смерті.

– Авжеж, – відповів, стоячи нерухомо, священик. – Так і було. Вас хотіли ввести в оману, втім, цілком природно: ви ж і не засумнівалися, що перед вами голова і тіло однієї людини.

Та частка розуму, в якій виникають чудовиська, раптом буйно заворушилася в голові О’Браєна. Всі найхимерніші створення, породжені уявою людини, гуртом оточили його. Йому чувся голос того, хто давніший за стародавніх пращурів: «Бережися сатанинського саду, де росте дерево з подвійним плодом. Сторонися зловісного саду, де померла людина з двома головами». Давнє дзеркало ірландської душі затьмарили непрохані примари, але офранцужений розум зберігав пильність, і він стежив за дивним священиком не менше ретельно і насторожено, ніж усі інші.

Патер Браун нарешті обернувся до них і став навпроти вікна так, що його обличчя залишалося в глибокій тіні. Але і в цій тіні вони бачили, що воно – мертвотно-бліде. Проте він промовляв цілком розсудливо, ніби на землі і згадки не було про похмурі кельтські душі.

– Джентльмени, – сказав він, – у саду знайшли не якогось невідомого нам Беккера. І взагалі нікого стороннього там не було. Всупереч раціоналізму доктора Сімона, я стверджую, що Беккер перебував у саду лише частково. Ось дивіться! – вигукнув він, вказавши на таємниче важке тіло. – Цю людину ви ніколи в житті не бачили. А що скажете тепер?

Він швидко відсунув убік голову з жовтавою лисиною, а на її місце поклав голову з сивою гривою, що лежала поруч. І перед їхніми поглядами з’явився у всій завершеності, повноті і безсумнівності пан Джуліус К. Брейн.

– Убивця, – спокійно продовжував священик, – обезголовив свого ворога і кинув шаблю далеко за стіну. Але він був досить розумний і не обмежився цим. Голову він також кинув за стіну. Залишилося тільки докласти до тіла іншу голову, і ви вирішили (причому вбивця сам завзято вселяв цю думку на допиті), що перед вами труп зовсім іншої людини.

– Тобто як це – докласти іншу голову? – О’Браєн витріщив очі. – Яку іншу голову? Що вони, ростуть на кущах, чи що?

– Ні, – глухо відповів служитель Церкви, дивлячись на свої черевики, – є тільки одне місце, де вони ростуть. Вони ростуть у кошику під гільйотиною, біля якої менш ніж за годину до вбивства стояв начальник поліції Арістид Валантен. Друзі, послухайте мене ще хвильку, перш ніж роздерти на шматки. Валантен – людина чесна, якщо безрозсудна прихильність до своєї політики є чесністю. Але хіба ви не зауважували хоча б часом чогось божевільного в цих холодних сірих очах? Він зробив би що завгодно, абсолютно що завгодно, лише б розтрощити те, що він вважає християнським ідолопоклонством. За це він боровся, цього він болісно жадав і тепер убив заради цього. Досі незліченні мільйони Брейна розпорошувалися між стількома дрібними сектами, що порядок речей не порушувався. Але до Валантена, як і до багатьох легковажних скептиків, дійшли чутки, що Брейн схиляється до нашої Церкви, а це – вже інша річ. Він став би щедро субсидувати зубожілу, але войовничу Церкву Франції. Він міг би видавати навіть шість журналів на зразок «Гільйотини». Все зависло б на волосині, і ризик подіяв на фанатика, як іскра на порох. Він вирішив знищити мільйонера і зробив це так, як тільки міг вчинити свій єдиний злочин найвидатніший із детективів. Під якимось кримінологічним приводом він вилучив голову страченого і відвіз її додому в саквояжі. Потім у нього сталася остання суперечка з Брейном, яку не дослухав до кінця лорд Ґелловей. Нічого не добившись, він повів його в свій таємний сад, завів розмову про фехтування, пустивши в хід гілочки і шаблю, і…

Іван підстрибнув на місці.

– Та ви з глузду з’їхали! – закричав він. – Я зараз же піду до господаря, візьму ось вас…

– Я і сам збирався піти до нього, – ледве вимовив патер Браун. – Я хотів просити його, щоб він зізнався і розкаявся.

Пропустивши пригніченого священика вперед, немов конвоюючи заручника або жертву для заклання, вони поспішили в кабінет, який зустрів їх несподіваною тишею.

Видатний детектив сидів за столом, вочевидь, занадто занурений у справи, і не помітив їхньої появи. У дверях відвідувачі забарилися, але щось у нерухомій елегантній постаті, поверненій до них спиною, спонукало лікаря кинутися вперед. Одного погляду і дотику було досить, щоб виявити біля ліктя Валантена коробочку з таблетками та переконатися, що він мертвий. На застиглому обличчі самогубця вони прочитали горду непохитність Катона.[6]

Убивство нашвидкуруч

Ця загадкова історія трапилася в містечку на узбережжі Сассекса, де біля самого моря в оточенні садів стоїть готель «Травневе деревце і гірлянда». Жителі містечка добре пам’ятають, як одного яскравого сонячного дня в тихий готель зайшли дві дуже цікаві особи.

Не запам’ятати їх було б дуже дивно. Один із них, смаглявий незнайомець із чорною бородою, носив виблискуючий на сонці зелений тюрбан. Інший, на думку багатьох, виглядав ще цікавіше: руді вуса, майже левова грива, чорний м’який капелюх, з тих, що носять священики. Цього чоловіка в містечку знали, він частенько з’являвся на узбережжі і читав там проповіді або, розмахуючи дерев’яною батутою, диригував оркестром Надії. Але щоб він раніше хоча б раз заходив у бар при готелі – такого місцеві жителі ще ніколи не бачили. Втім, поява цих дивних панів – не початок нашої історії. Щоб розплутати всі хитрі викрутаси, краще звернутися до самого початку.

За півгодини до появи помітних гостей у готель зазирнули двійко нічим не примітних гостей. Перший, кремезний симпатичний чоловік, тримався так, аби за можливості не привертати до себе нічиєї уваги. Але якщо хтось пильніше придивився б до його взуття, то безпомилково визначив би, що перед ним стоїть інспектор поліції у цивільному, в своїй буденній одежі. Його супутник, сіренький чоловічок, також не вирізнявся особливим потягом до моди – на ньому був костюм священика. Однак цей слуга Божий проповідей на березі не читав.

Супутники пройшли через хол і опинилися в просторій кімнаті для курців, де розташовувався бар. Хто б міг подумати, що звичайні відвідини бару можуть обернутися трагедією, якій того дня судилося розігратися на очах супутників? Варто сказати, що в той час у респектабельному готелі під назвою «Травневе деревце і гірлянда» відбувався ремонт. За словами господаря, його «оновлювали», але, на думку постійних клієнтів, його не оновлювали, а переробляли «під горіх». Так висловився пан Реґлі, підстаркуватий джентльмен, відомий на всю околицю своєю сварливістю і примхливістю. Він за звичкою заходив у бар, замовляв шеррі-бренді, сідав у куточку і брався шпетити всіх і все.

Ремонт йшов, як годиться, і скоро від звичного оформлення англійського готелю не залишилося і сліду. Метр за метром, кімната за кімнатою, готель набував схожості з пишним палацом левантійського лихваря з американського кінофільму.

Поки що єдиним приміщенням, де роботи вже закінчилися і відвідувачі могли розташуватися по-людськи, була та сама зала, в яку й зайшли візитери. Колись це приміщення мало горду назву «Наливайка», тепер же його загадково іменували «Світський салон». Зала була оздоблена на азійський манір. Кожен предмет інтер’єру надавав їй схожості зі східним Диваном. Зникли розвішані по стінах рушниці, гравюри зі сценами полювання й опудала риб у скляних скриньках. Їхнє місце зайняли строкаті східні тканини з глибокими складками, вигадливі ножі, кинджали й ятагани. Здавалося, господар заздалегідь приготувався до появи джентльмена в тюрбані. Насправді ж зала зовсім не призначалася для прийому якихось почесних гостей. Просто інші вподобані відвідувачами куточки готелю ремонтувалися, і для них була відведена лише ця зала, чиста й ошатна.

Вочевидь, ремонт додавав господареві та його помічникам купу клопотів, і займатися відвідувачами їм було ніколи. Скільки не чекали наші супутники в порожньому барі, до них так ніхто і не підійшов.

Інспектор утратив терпець, почав дзвонити в дзвіночок і стукати по стійці. Священик же спокійнісінько всівся на ослінчик і всім своїм виглядом показував, що поспішати йому нема куди. Озирнувшись, поліціянт помітив, що пухке обличчя священика стало непроникним (цей вислів був знайомий інспектору), а очі з-під круглих очей розглядають прикраси на стінах.

– Гріш ціна господареві, котрий відвідувачів за ніщо має, – зітхнув інспектор Ґрінвуд і відійшов від стійки. – В усьому готелі ніде присісти: усюди драбини і свіжа побілка. А тут – хоч би хто пива подав. Про що це ви задумалися?

Священик протер окуляри:

– Так, дрібниці. Моїм думкам також гріш ціна. Бо мені чомусь спало на думку, що тут дуже легко вчинити вбивство.

– Ну, в такій справі вам і карти в руки, – добродушно зауважив інспектор. – Будь-який поліціянт спить і бачить, щоб йому хоч одне вбивство дісталося розслідувати, а ви, патере Браун, що стосується вбивств, людина досвідчена. Але чому ви вирішили, що саме тут… Ах, ось чому. Ви побачили турецькі кинджали. Та що там кинджали. Вбити можна чим завгодно. У будь-якій кухні знарядь вбивства не менше: ніж, кочерга… Знайти знаряддя – ще не найважче.

Патер Браун прокинувся від своєї неуважності, зібрався з думками і кивнув.

– Здійснити вбивство – зовсім неважко, – міркував інспектор Ґрінвуд. – Якщо мені заманеться вбити вас умить, зробити це дуже просто. І вже точно простіше, ніж отримати кухоль пива в цьому проклятому барі. Набагато важче вбити і не попастися на вбивстві. Біда в тому, що вбивці – народ сором’язливий: їм ніяково зізнаватися в скоєному, безглузда скромність не дозволяє похвалитися своєю роботою. Вони будь-що-будь прагнуть зберегти своє авторство в таємниці. Тому навіть в залі, де повним-повнісінько ножів і кинджалів, вбивця діятиме обережно. Інакше всі крамниці, де торгують ножами, були б завалені трупами. З цього випливає, що є вбивства такого типу, яким нам нізащо не запобігти. А нашого бідного поліціянта якраз і звинувачують за те, що ми не можемо їм запобігти. Якщо божевільний задумає вбити короля чи президента, ми безсилі. Не можна ж навіки вічні заховати короля у вугільний підвал, а президента возити в сталевій скрині. Той, хто не посоромиться прославитися вбивцею, все одно зуміє їх вколошкати. У цьому сенсі божевільний схожий на мученика, вони обоє – не від світу цього. Справжній фанатик здатен убити кого тільки йому заманеться.

Не встиг священик у відповідь і рота розкрити, як у залу ввалилася ватага комівояжерів, жвава, як зграя дельфінів. Один із них, дужий сяючий чолов’яга з великою сяючою шпилькою в краватці, ошелешив залу гучним басом. На господаря готелю цей бас подіяв, як свист на собаку: він миттю з’явився і кинувся до гіганта, виявивши спритність, якої так і не вдалося домогтися від нього поліціянту в цивільному.

– Даруйте, пане Джукс, – стелився господар, посміхаючись і струшуючи кучерявим чубом. – У нас нині справ по горло, а рук бракує. Доводиться за всім наглядати самому.

Пан Джукс, величний галасун, наказав принести всім, у тому числі і догідливому господареві, по скляночці. Сам він був комівояжером вельми поважної фірми, що торгує алкоголем, і, вочевидь, вважав, що в таких закладах всі мають танцювати під його дудку.

Гучним голосом він почав повчати господаря, як треба вести справи. Товариші пана Джукса слухали його з пошаною. Поліціянт і священик сіли на низьку лаву біля столика віддалік і спостерігали, що відбувається, поки не настав момент, коли інспектору довелося рішуче втрутитися.

Пан Джукс все просторікував, а в барі з’явилися вже знайомі нам прибульці – дивовижного вигляду азіат у зеленому тюрбані та священик неоконформістської церкви, котрий примудрявся виглядати ще дивніше. З’явилися немов якісь злі духи, провісники біди. Їхня зловісна поява не залишилася непоміченою, її могли засвідчити і мовчазний, але меткий хлопчина, котрий дуже довго підмітав сходинки перед готелем (від зайвого завзяття він не страждав), і гладкий смаглявий бармен, і навіть сам медоточивий господар, зайнятий у цю мить балачкою.

Скептики не вгледіли б у цій появі жодної містики. Одягнений за священицькою модою пан із лев’ячою гривою був не хто інший, як преподобний Девід Прайс-Джонс, особа відома. Він проповідував не тільки на узбережжі, а звертав проповідь до всього світу, і девізом його було: «За заборону міцних напоїв та очищення британців на нашій землі та за кордоном!» Оратор він був чудовий і діяв досить уміло. Одного разу йому спало на думку, до якої давно б дійшли поборники тверезості: якщо викорінення пияцтва – справа чудова, то й не гріх віддати належне пророку, котрий чи не першим оголосив війну клятому зіллю. Пан Прайс-Джонс листувався з найвизначнішими мусульманськими лідерами і врешті-решт схилив одного з них приїхати в Англію і почитати лекції про заборону алкоголю в Ісламі. (Ім’я мусульманина було Акбар, з додаванням безлічі неперекладних імен, які означали імена Аллаха.) Обидва непитущих ніколи раніше не бували в громадському барі, але потрапили туди завдяки випадку: зазирнули в добропорядну чайну кімнату, але їх перепровадили в перероблену залу. І все обійшлося б гладко, якби великому адепту тверезості по простоті душевній не заманулося підійти до стійки і попросити склянку молока.

Комівояжери застогнали. Люди вони доброзичливі, але це вже було занадто. «П’яний проспиться, а дурень – ніколи», «То приведіть йому корову», – почувся глузливий шепіт. Чудовий же пан Джукс, котрого власний успіх і коштовна шпилька в краватці зобов’язували відпускати жарти з перчиком, став обмахуватися, ніби ось-ось знепритомніє, і заволав:

– Що це зі мною роблять, а? Адже ж знають, що я людина слабка, здоров’я маю крихке. Мені лікар велів нерви берегти. Знають, а пхаються мені на очі і з невинним виглядом із винної склянки хлищуть молоко!

Преподобний Девід Прайс-Джонс уже звик осаджувати грішників на своїх проповідях. Тому й зараз він почав умовляти і дорікати, не збагнувши, що в такий веселій компанії проповідям не місце. Мусульманин же, прихильник утримання, вважав за краще утриматися і від промов, від чого його гідність тільки виграла. Можна сказати, що мусульманство в його особі здобуло мовчазну перемогу: азіат куди більше був схожий на справжнього джентльмена, ніж англійці-комівояжери, і його аристократична стриманість починала їх дратувати. А коли пан Прайс-Джонс похвалив цю стриманість, вони і зовсім розлютилися.

– Скажіть мені, – репетував проповідник, роблячи широкий ораторський жест, – чому наш східний друг здатен подати нам, християнам, приклад справжнього християнського смирення? Чому навіть у негідному місці, де киплять ворожнеча і буйство, він демонструє взірець справжнього християнського милосердя, істинної чемності, реального благородства? Та тому, що хоча між нашими віровченнями й існують певні розбіжності, він приїхав із країв, де нечестиві рослини – хміль і виноградна лоза – ніколи не оскверняли…

І тут, у розпал сварки, з’явився найзавзятіший заводій у всій окрузі – червонопикий, сивочолий Джон Реґлі. Зсунувши старомодного циліндра на потилицю, потрясаючи ціпком, як кийком, він вторгся в бар, як військо на ворожу територію.

Джон Реґлі прославився, як дивак. Він належав до тієї плеяди диваків, котрі закидають редакції газет листами, але газети їх не друкують, і автори видають їх власним коштом у вигляді брошур, переповнених обуренням і помилками. Читачі зазвичай відправляють такі брошури прямісінько в кошик для паперів. Джон Реґлі сварився то з поміщиками-консерваторами, то з радикалами з муніципалітетів, терпіти не міг банкірів і вічно чіплявся до якості товарів у крамницях, або в барах при готелях. Але сварка його плекалася не на порожньому місці: життя і звичаї графства були знайомі йому до тонкощів, до того ж його вирізняла рідкісна спостережливість. Навіть пан Віллз, власник готелю, тримався з ним люб’язно, бо розумів, що джентльменам такі примхи можна вибачати. Ні, він не запобігав перед ним, як перед поважним балакуном Джуксом, від котрого все ж залежали його прибутки. Просто він намагався не перечити старому буркотуну, бо боявся його гострого язика.