Царівна Нефрета

* * *

Зустрічі з Нефретою повторювались. Вони були завсіди короткі та обережні. Часом Нефрета наспівувала тихенько свої пісні. Сатмі гладив її малі ручки і бавився її пальцями, що подобали на крихкі забавки. Він тратив при ній свою рівновагу. Коли він пробував незручно обняти її, Нефрета боронилася. Вона опиралася руками об його груди і сміялася. Той її сміх з короткими вибухами та така близька і недосяжна гра відбирала Сатмієві сміливість та обезсилювала його волю. Нефрета не була ні злобна ні хитра, тільки поводилася як пещена дитина, зіпсована двірськими лестощами.

– Чи я гарна? – спитала вона.

Та заки він устиг відповісти, вона докинула:

– Так, я – гарна і через те називаюсь Нефрета.

Вона не прив’язувала ваги до своїх віршів – вони приходили їй так легко, як пташці спів. Вона часто повторяла деякі строфи, мовби сама хотіла оп’яніти від їх музики. Так само птахи повторяють раз у раз той самий акорд. Інколи Нефрета наводила на Сатмія своєрідне хвилювання, торкаючись з невинною щирістю того, що наповнювало його мрії неспокоєм і що він мусив проганяти ввесь день зі своїх думок, щоб воно не пекло його як полум’я.

Мала царівна запановувала щораз більше над Сатмім, а він не міг зважитись на вирішальний крок. Йому не було б важко заявити фараонові про своє кохання, але на згадку, що мусив би признатись до нього перед Іненієм – охоплював його жах.

Від своїх перших студій він покорявся завсіди непохитній волі вчителя, обіцюючи присвятити всі свої сили виключно мудрости. Він не забув своїх ревних запевнень, що ніякі земні спокуси не зможуть захитати його постановою. Цю постанову він зміцнив не одною присягою.

Коли Сатмі признався Іненію, що він думає женитись, старець примусив його мовчати, коли сказав більше тоном твердження, ніж запиту:

– Та, про яку ти думаєш, – Нефрета.

Інені не натякнув нічого про складену ним присягу, мовби хотів заощадити прикрощів своєму учневі. Та не було сумніву, що він осуджує становище Сатмія і готов, коли буде треба, тяжко його покарати.

Що було робити: мовчати і чекати смерти старого?

Сумніви, що їх досі не знав, почали наповняти його душу: сумніви щодо божої всемогутности. Тій всемогутности він протиставляв сили, що володіли його почуваннями – непорушний образ божества – живу красу Нефрети. У тій єдиній була правда, в ній усе спасення.

Нефрета, що залюбки прикрашувала себе і вміла безконечно довго тішитися всякими дрібницями, вміла ввесь час короткої зустрічі виповнити тільки описом нашийника, що його дістала в дарунку. Вона пристрасно цікавилася тим, що зберігається у скарбниці святині.

Та вона не була хапчива. Для неї, як і для Сатмія, зверхня краса предмету була багато важніша, ніж його матеріальна вартість. Сатмі, що сторожив над усіма скарбами святині, радо відповідав:

– Бог був безмежно багатим. Він міг би був здобути всі скарби землі, і все ж не став би через те ні трохи бідніший.

– Але мене таки не міг би був купити, – відповіла Нефрета недовірливо з півусмішкою.

– Так, бо ти багато більше варта, ніж усі багатства землі. Якби бог міг би був тебе купити, то водночас усе втратив би і все виграв би.

– Чи божество відчуває пахощі?

Сатмі перерахував усі матеріяли, призначені на те, щоб дати насолоду божеському змислові нюху, всі, що були в запасових коморах, як миро, бальзам, ладан.

– У теплі дні без вітру блищать і пахнуть листки запашного дерева. Кадило капає з нього, як піт з обличчя робітників. Потім висилаємо невільників зі шкіряними пугами, до яких дочіплені ріжні ремінці, щоб вони так довго сікли ними по листках, аж поки пахкий сік не залишиться на ремінцях. Ота дорогоцінна живиця найбільше подобається божеству.

– Чи бог має дзеркала і які?

– Так, багато, – відповів Сатмі, нагадавши одне дзеркало у заглибині, яке загально вважали за менше вартісне посеред інших дарунків, принесених для жертви, не шановане ані священиками ані звичайними людьми.

– Я з приємністю заглянула б у дзеркало, в яке дивилось уже божество, – щебетала Нефрета, а коли Сатмі дивився на неї знизу з тяжким зітханням, докинула: «Я дивилась би в таке дзеркало ціле життя».

На другий вечір Сатмі ніс малу різьблену скриночку, що мала всередині металеве дзеркальце. Ручкою дзеркальця була мала подоба бога Беса, якого дивна зачіска – корона з пер – була зв’язана ясновигладженим диском. Коли Нефрета відсунула його поволоку, в ньому відбивалося небо і зорі, її личко та очі, осяяні промінням зір. Нефрета була щаслива таким дарунком і заявила, що відтепер тільки вона буде заглядати до цього дзеркала.

Сатмі був готовий передати їй усі божі скарби і власне життя, щоб міг тільки завсіди оглядати обличчя Нефрети і чути її голос.

Сатмі вертався до святині, як у сні. Він не доглянув одної тіні, що його випередила і скрилася. Але якби її і був побачив, то напевне був би гадав, що це якийсь п’яниця.

* * *

Знання Суаамона було справді надзвичайне. Сім відвідин ворожбита вистачило, щоб Інені міг знову запанувати над частинами свого тіла. Його знесилення пройшло, і тепер він був такий свіжий, мовби його сили подвоїлись. Усі перелякались, тільки карлик тішився, викручуючи своє тіло на всі боки акробатичними вихилясами. Сатмі ані не тішився, ані не дивувався. Усе, що не мало відношення до Нефрети, було йому байдуже. Він тільки уважніше прислухувався базіканині старої жінки Тутмоса, бо Інені рідко тепер робив йому честь своєю розмовою.

Та хоч як сильно виповнило душу Сатмія кохання, спокій Іненія мучив його. Ще більше непокоїло його незрозуміле зближення між його вчителем і Суаамоном, що в означені години всувався до хоромів Інені – від якогось часу замкнених перед Сатмієм.

Як тільки Інені видужав, Сатмі перестав зустрічатися з Нефретою. Інені вишукував щораз то нові обов’язки, які доручав Сатмію, і накінець вислав його до одного з найбільше віддалених маєтків приналежних до божества, щоб там направити господарку, захитану нечесним управителем.

Якби Сатмі не мав при собі за помічника Тутмоса, то попав би в розпуку. Тутмос проганяв нудьгу, розмовляючи про Нефрету та її пісні. Він аналізував стиль і зміст її віршів, зворушував Сатмія і поривав його за собою.

Сатмі зживався щораз більше з думкою про подружжя з Нефретою. А його присяга? Він присягнув був, що його постанова – непохитна, що все своє єство офірує службі мудрости, присягнув, що ніякі земні спокуси не зведуть його з вибраної дороги – так він присягнув. Але тоді він іще не засвоїв мудрости в усій її ширині, його знання не могло рівнятись тоді з мудрістю його вчителя і остаточно, що може стояти на перепоні його бажання – доповнити те, що йому ще бракує? Він був молодий і мав перед собою ще ціле життя.

Він не шукав багатства, він ставився байдуже до чисто земних утіх. Дарма, що любов для Нефрети теж була земною втіхою, але вона не відхилить його від дороги знання. Навпаки: знання божества само домагається любови, бо божество створило все, що бачимо – з любови.

Так Сатмі завертав від правди на ховзьку дорогу самоошуки і цим підривав чистоту своєї служби божеству. До того сам бог, про якого він раніше міг думати тільки з тремтінням і тривогою, перестав наводити на нього страх. Ще більше: він бачив у ньому тільки перепону до щастя – бог видавався йому тепер його ворогом. У своїй безглуздій самопевности він був навіть готов змірити свої сили з богом, що стає йому на дорозі до Нефрети.

Коли Сатмі вернувся з села, де добре відпочив, то знайшов дома багато змін. Фараон вернувся з війни, і місто святкувало в п’яній радости підписаний мир. Вояки, що довго не мали нагоди розважитися, наповнювали шинки. Вулиці, де можна було бачити безсоромні сцени – наслідок загальної розгнузданости – гуділи знову голосами п’яних.

Жінки легкої поведінки не мали стриму у своїй нахабности, а проте це вже так не вражало Сатмія, як раніше. Він бачив у таких сценах той самий прояв голосу життя, що і в несміливих ніжностях іще недосвідченої дівчини. Він тихо-мирно прокладав дорогу серед влізливих і крикливих вітрениць.

Інені зустрів Сатмія так спокійно, мовби між ними не було ніколи непорозуміння; він був зовсім здоровий.

На другий день помітив Сатмі у святині за колюмнами схованого писаря з конячими зубами: він кивав на нього. З клопітною міною, дуже добре достроєною до вишкірених від усміху зубів, він прохав Сатмія бути ввечір при відомій фіртці. Сатмі спитав, чи нічого важного не трапилось, але у відповідь дістав тільки рух руки. Було ясне, що писар щось знає, але не хоче або не може сказати.

Як тільки писар щез у коридорі, підійшов Тутмос. Його очі були круглі, як скляні перли, а беззубі губи шамкали. Він не міг сказати ні слова. «Він теж…» – подумав Сатмі. Тутмос вимахував руками і кидав обривисті слова, що висловлювали розпуку: фараон хоче, щоб закріпити мир, віддати Нефрету – натхненну поетку, таку мудру, що її розум можна рівняти з самим богом Тотом. Фараон хоче віддати її нужденному варварові, що не має поняття про стиль, виглядає щетинястий, як худоба, одягається у вовну і смердить від поту гірше, як останній ремісник.

Сатмі гадав, що Тутмос збожеволів. Цей звеличував Нефрету і ганьбив варвара одним віддихом. Коли? чому? як? – Сатмі не міг дістати ясної відповіді і кипів від люті, чуючи голосні нарікання – зовсім не впору і не на такому місці. Він потягнув його за собою до своєї кімнати, де посадив схвильованого, розмаханого писаря на крісло, струснув ним і приневолив нарешті розумно сказати все, що знає.

Того ранку божество об’явило Іненію, що Нефрету треба віддати за жінку вчорашньому ворогові, щоб цим запевнити вічний мир. Варвар у супроводі своєї великої дружини вже був у фараона як почесний гість. Інені настоював на тому, щоб святошний шлюб відбувся негайно і щоб після скінченої церемонії Нефрета виїхала зі своїм чоловіком до його краю. Поки що оце боже рішення треба було тримати у тайні.

Щойно тоді, коли Тутмос облекшив своє серце оповіданням, він зміркував, що зрадив таємницю, про яку довідався тільки завдяки своєму становищу при святині… Але Сатмі його не видасть, правда?

– Але той зубастий… може, він знав ще щось більше і ще щось гірше? – питався Сатмі, що пробував назверх заволодіти собою.

– Він знає це від самої Нефрети… бідної Нефрети…

І знову немужеські сльози покотились по обличчі вражливого Тутмоса.

Загадкова неясність, що нависла над цією цілою справою, робила на Сатмія вражіння якоїсь обдуманої змови. Не було сумніву: Інені сам дав до неї почин. Боротьба? Боротьба!

Сатмі провів Тутмоса, обіцюючи, що нічим себе не зрадить, він іде тепер до Іненія у зовсім дрібній справі у зв’язку з порядком у святині. Але Інені не міг прийняти Сатмія того дня: в нього сидів Суаамон. Так відповів осоружний карлик.

– Інені не хоче мене бачити. Гаразд! – і вийшов зі святині.

Сатмі пішов до Тотнахіті, золотаря-ювеліра. Тотнахіті поблід, побачивши духовника. На його обличчі мінилася боязка услужливість і силувана безжурність, коли Сатмі мовчки оглядав бідну крамницю.

Золотар скрив золото, яке дістав для роботи нашийника. Коли в нього з’явився Сатмі, під опікою якого перебувала державна скарбниця, то це означало, що злодійство вийшло наверх. Сатмі справді відкрив крадіж, але і спочував бідному батькові кількох дітей, що кричали коло нього. Сатмі досі мовчав. І тепер він не прийшов домагатися звороту золота чи грошей, а просити Тотнахіті зробити йому одну послугу.

Тотнахіті був готовий до всього: він знав, що священики не люблять жартувати, коли треба боронити інтересів божества. Стратити голову і право до чесних похоронів – не було йому приємно. Золотар крутився перед священиком як черв’як. Священик наказав йому взяти в руки молот і валити ним у кусень срібла, нехай візьметься до роботи нараменника чи будь-чого, щоб тільки вдаряв сильно молотом: він, Сатмі, другий пророк Амона, має йому сказати щось, чого ніхто не повинен чути.

Тотнахіті взяв срібну плиту у кліщі і гатив у неї молотом, нахиливши голову до Сатмія.

– Я потребую човна і довіреного чоловіка, далі два звичайні одяги – один чоловічий, один жіночий. Я мушу мати трохи харчів і трохи срібла, щоб купити того, що мені буде треба. Я знаю, кілько ти вкрав тепер і кілько сховав попереднього разу. Половина з того, що ти вкрав зі святині, варта того, що я потребую, а друга половина залишиться тобі як винагорода за мовчанку. Я потребую все скоро, ще сьогодні. Заки зійде місяць, усе мусить бути на своєму місці.

Тотнахіті працював неуважно, попадаючи раз за разом не на ковало і не на срібну плитку – він дивився так, мовби шукав місця, де може заховатись. Його підборіддя тряслось, коли він говорив хрипким голосом:

– Амон бачить, як я каюся, але так скоро я не можу всього того зробити. Люди є хапчиві і будуть вимагати від мене більше, ніж має такий бідний раб, як я, золота… Чим я нагодую свої діти, як вмиратимуть з голоду?

Він увесь поблід і розкрив широко рот: його зуби, які не знали іншої страви, крім сухої паляниці, де було більше піску, ніж муки, були зовсім порохняві. На його чолі появились краплини поту з напруження і переляку.

Сатмі доторкнувся його плечей:

– Я знаю, який ти захланний, Тотнахіті. Коли ти не присягнеш, що зробиш, чого жадаю, то завтра вранці станеш перед судом Інені.

Якась жінка ввійшла, питаючи, чи її ковтки готові.

Тотнахіті звернувся до Сатмія:

– При вході до святині ти знайдеш одного чоловіка. Заговори до нього в моєму імені – він зробить усе те, що треба.

І, кивнувши головою, Сатмі вийшов.

Сонце заходило. Сатмі блукав безцільно вулицями. Він опинився у дільниці бідаків і полохав своєю появою простаків, що мучились тут за марний заробіток. Навіть не чув благальних слів жебраків. Глухий на всі голоси зовнішнього світу, слухав тільки власного серця. Потім переходив дільницею шинків і вуличниць, машинально переступаючи тіла п’яниць і відсуваючи долоні тих, що простягали до нього дзбани з вином і пивом. Вояки, бездільники і чесні батьки родин, що святкували щасливий поворот своїх синів, співали, реготали і жартували хриплими голосами, не забуваючи теж за ридання… Якийсь огрядний молодець з вінком на шиї гатив п’ястуками у своє черево, підспівуючи. П’яна жінка пхала йому до губ солодке тісто. Один п’яниця вимахує на боки руками на землі, переконаний, що він плаває, а другий пробує його вкусити, уявляючи, що він крокодил. Молоде дівча зачепило Сатмія, погладивши його по руці. Він глянув на неї – якась одна риска в обличчі чи лінія м’яких уст нагадала йому Нефрету. Він стиснув руками свої скроні і вирвався з якихсь обіймів, що перейшли на п’яного вояка з королівської сторожі.

Сонце зайшло. Золотий човен щез і темрява вгорнула землю.

Сатмі стояв перед воротами саду. Хтось за ними тихо крикнув його імення. Він увійшов так, мовби входив до кімнати недужого. Колись він приходив сюди у зовсім іншому настрою. Не доглянув, що крізь недбало відхилену фіртку ввійшов іще хтось і йшов за ним у досить далекій відстані. Він ішов швидко, а та, що проводила його, мовчки плакала. Провідниця повела його вздовж саду до маленького домику. Тут горіла притьмарена лямпа. З кутка виринула Нефрета. Сатмі не відразу пізнав її в сутінках. В її очах не видко було радости, що вони зустрілись: вони були безнадійно сумні. Уста в неї були затиснені, риси, мовби позичені від старшої сестри – королеви.

Нефрета наблизилася рішучим кроком і піднесла руки, щоб обняти Сатмія, але вони опали і зсунулися по фалдах плаща, начеб мали намір його пригладити.

Вони мовчали. Ворухнулася віконна завіска, мовби хтось стояв за нею.

– Нефрето! Чи ти хочеш стати моєю дружиною?

Царівна піднесла очі, в яких була докірлива просьба: «Навіщо мучитися даремне?…»

– Чи ти не могла б рішитись покинути батьківський дім і ділити зі мною всі незгоди непевного існування?

Нефрета слухала уважно.

– Заки зійде місяць, на нас чекатиме човен. Чи ти хочеш піти за мною?

Тихо, як дитина, що вдоволь наплакалася, відповіла Нефрета:

– Я візьму звичайну сукню, мій улюблений параванчик і скриночку із дзеркалом від тебе…

– Я вже йду, Нефрето. Чекай мене при фірточці. Я найму чоловіка, що проведе нас і поможе нести твої речі.

Нефрета нахилилася до коханого, який поцілував її в уста, як сестру. Він почував у цій хвилині, що вона справді сестра.

Так почалося те їх спільне містичне життя, що зв’язало їх навіки.

При самому вході святині помітив Сатмі якусь постать, що оглядалася і шукала чогось на землі. Він промовив до неї:

– Тотнахіті.

Постать завагалася, випрямилася і повернулася до священика.

– Чи все готове?

– Хутко, бо скоро зійде місяць.

– Ідемо.

* * *

Вони бігли, не йшли. Мур саду тягнувся довше, ніж звичайно. Перед фірткою щось покотилося перед його ногами. Сатмі зігнувся і вхопив карлика!

Карлик заскавулів, як песик, і пробував кусати Сатмі по руках, що шукали його шиї. Сатмі ледве знайшов те непомітне місце між кадовбом і головою недородка. З усіх сил тиснув пальцями його шию. Карлик уже не скавулів, а харчав, дряпав і копав ногами. З трудом відірвав того покруча від землі і почав ударяти його головою до муру. Врешті відчув, що м’язи карлика ослабли, руки його стали липкі. Сатмі кинув ним об землю, як подущиною. Відітхнув глибоко і крикнув:

– Нефрето!

Фіртка відчинилася і в отворі появилась висока постать.

Це був Інені.

– Іди за мною! – наказав учитель.

Дорога до святині була довга. Дорога до святині була тяжка. Сатмі гадав, що не знайде сил, щоб проводити Іненія до святині, чи точніше кажучи: тягнути його. У м’язах старця ворушилися останні зусилля волі, що вже завмирала. Він ледве тримався на непевних ногах. При лиховісному світлі місяця, що падав на Сатмія, як докір, він бачив виразно, як широко розкриті очі Іненія, його знесилені та німі уста захололи у беззвучному крику. В тому страховинному роті рухався тяжкий язик, наче кертиця. Обличчя Іненія не виглядало на обличчя живої людини. Сатмі мав таке вражіння, мовби тягнув за собою мерця. Душа вже покинула тіло першого пророка. Сатмі тягнув бездушне тіло до скромного мешкання Іненія і коли похилився над старцем, цей уже не віддихав. Його руки та ноги задубіли і його оголена голова опала на ліжко.

Так став Сатмі першим жерцем. Завтра вранці він піде до святині і тепер божество буде об’являти свою волю йому, а не Іненію. Інені був трупом, і його місце зайняв живий Сатмі. Хто ж тепер мів би противитися його волі – першого пророка, волі, що була однозначна з божою волею?

* * *

Смолоскипи холітались, священики тиснулися вперед, знадвору чути були вигуки:

– Інені вмер! Інені покинув нас!

Люди вже поралися біля покійника, дбаючи, щоб якнайточніше виконати приписаний обряд. Сатмі переодягнувся за найвищого духовника – він був тепер ним, у його руках спочивало все, що боже і від якого залежали всі на службі божества. На його грудях блищали святі прикраси, з його рамен спадала леопардова шкура – зверхня ознака високого становища. Своїм наказовим тоном і гордою поведінкою він з’єднав собі пошану навіть серед тих, що ще сумнівалися щодо справжньої зміни.

Заки на дворі засвітало – ложе Іненія було порожнє. Його тіло передали забальзамувати, і трупар, зробивши на нижчій частині кадовба земні знаки, розрізав його етіопським ножем. За розрізувачем трупів летіли обрядові прокльони присутніх, і він утікав, прикриваючи голову перед ударами патиків і каменів. У тому самому часі Сатмі стояв перед «Святая святих» і читав, тримаючи на боці кадильницю, сильним голосом «Главу про запалювання полум’я». Коли він промовив: «Я – чистий, бо очистив себе», його голос затремтів. Його руки, що спочивали на святій кадильниці, він мив довго, чистив содою, але таки здавалось йому, що сліди крови сильно проникли у його шкуру. Він змінив був покривавлені ризи, а почував себе так, мовби на чистім одязі була кривава пляма.

Не без остраху він розірвав печатку, яку напередодні поклав тут його учитель. Він намазав медом ікону і вкрив її запашним кадилом.

– Я прийшов оглядати щит сонця і його окружний біг, бо я – чистий.

Сатмі обняв ікону, щоб оживити божество, наповнити його власним життям. Але життєдайне джерело правди було затроене брехнею. Напруживши всі свої сили, Сатмі охопив статую, але відчув, що його тіло не може досягти різьби. Щось, наче невидна тканина нависло між ним і божеством, від якого він сподівався помочі. Божеське обличчя заніміло таємничо і погляд очей, що блищали емалею, був непроглядний.

Сатмі вийшов зі «Святая святих». Йому видавалось, що інші священики відчитують на його чолі слова ганьби, які палять його. А втім – вони поринувши у молитві, тільки виконували свій обов’язок. Сатмі вернувся на своє попереднє місце. Він старався не дивитися на статую так само, як в останніх днях оминав погляду вчителя і тільки поквапно читав дальші глави молитви.

Бог не давав ніяких відповідей на запити Сатмія, звернені в остраху і з тремтінням. Він мовчав байдужий, підтримуючи своє останнє рішення, що Нефрета мусить вийти за варвара. Але божество помилилося. Вперше від створення світу воно зробило помилку, і він – Сатмі виведе бога на справедливу дорогу, щоб володар світу не видавався людям несправедливим. Він – Сатмі проголосить правдиву божу волю – не ту, яку почули старі вуха напівмертвого Іненія.

Коли Сатмі знову запечатав «Святая святих» і закінчив богослужбу раніше, ніж звичайно, він проголосив:

– Воля божества, щоб царівна – улюблениця божа, стала дружиною першого пророка!

Ряди загуділи від збентеження. Сатмі побачив у юрбі багато придворних. Вони мали на собі роздерту одежу на знак, як дуже любив фараон Іненія. Серед народу кидався теж писар з конячими зубами, б’ючи себе по оголеній голові п’ястуками, і заревів, як дик, порушивши святошну тишу. Юрба пішла за ним і вся святиня загомоніла жалібним голосінням.

Тутмос присунувся до Сатмія. Він погладив його ноги і повторив імення Нефрети. Сатмі нахилився до нього.

– Скажи мені, що таке сталося?

– Нефрета, божеська Нефрета не живе. Ми знайшли її бездушну в її хоромах. Її запашний віддих…

Сатмі відштовхнув ногою збабіле обличчя і хутко подався до виходу.

У палаті панувала метушня і жалоба. Жінки, розриваючи свої сукні, ходили майже голі. Вони бігали з кімнати в кімнату, плачучи і ридаючи на всю палату. «Нефрета! Нефрета! Нефрета!» – йшов відгомін, як гасло, як заклин.

Хто не знав тих хоромів, блукав серед них, як у лябіринті. Сатмі прямував до того місця, звідки йшло найсильніше ридання.

Він уже перед кімнатою, вже входить.

На білій постелі – тіло Нефрети. Непорушне, мале, безборонне тіло.

При появі Сатмія затихли зойки. Ще хтось захлипав, хтось глибоко зідхнув і тиша. До кімнати ввійшов фараон і поруч нього вся у сльозах королева, сестра покійної. З молодечого фараонового обличчя і гарних рисів його дружини промовляв безмежний біль. Сатмі не втратив своєї рівноваги при появі володаря. Спільна жалоба зрівняла сина небес і слугу божества.

Сатмі підійшов до мертвого тіла. На закритих очах лежала темна тінь. З легко відхилених уст блищали матові зуби. Від чорного волосся чоло видавалося ще біліше, лицівки ще більше кам’яні. Руки, маленькі рученята прилягали до тіла.

Не вважаючи на фараона – Сатмі впав при тілі Нефрети лицем до землі.

Хтось торкнувся плеча Сатмі. Сам фараон допоміг йому встати. Зараз прийдуть винести тіло Нефрети. Пора почати його бальзамувати. Велика муха, мовби зроблена з металю, лазила незручно по личку царівни. Начеб хотіла перевірити все тіло – сунулась по непорушних віях, заглядала до ніздрів гострого носика і зупинилася на устах, де ще недавно гралася усмішка.

Сатмі очуняв. Він побачив в уяві з невблаганною ясністю один образ. До носа Нефрети всувають залізне знаряддя і воно входить аж до мізку… до того самого мізку, з якого вийшли такі слова:

Твоя любов у мене входить,Як мед липкий,Твоя любов для мене сходить,Як день ясний…

Трупар-різун тримає готовий ніж, щоб ним розпороти тіло царівни. Чи це можливе? Ні, він не сміє цього зробити. Думки блукають і не знаходять виходу. Інені, Тутмос, писар з конячими зубами, Суаамон…

Суаамон! До нього!

Сатмі дає наказ почекати. Він уже знову заволодів собою:

– Так наказує бог. Чекайте!

Прийшов Суаамон. До святині, до Сатмія. Худорлявий і жовтий, як мумія. Його підсліпуваті очі нагадували своїм поглядом молодого собаку. Виглядав жалісно, зовсім безпечно.

– Нефрета не живе, – сказав Сатмі.

Суаамон кивнув притакливо головою: так мусило бути.

– Її забирають забальзамувати.

Знову той самий знак.

– Ніж того розрізувача не сміє торкнутись її тіла.

Очі Суаамона забігали неспокійно.

Сатмі нагадав давнє повір’я (а може, це і правда), що ворожбити знають спосіб, як охоронити бездушне тіло від розкладу. Вони, мабуть, уміють теж своїми штуками запобігти, щоб труп не розложився. Тоді тіло такого мерця зберігає всю свіжість живої людини, більшу, як мумія. Воно виглядає так, мовби воно жило.