Пітер Пен = Peter Pan

– Ого!

– І Венді, там є русалки.

– Русалки? З хвостами?

– З дуже довгими хвостами.

– Ой, – зойкнула Венді, – я можу побачити русалок.

Пітер намагався пустити в хід всі свої хитрощі.

– Венді, – сказав він, – а як би ми всі тебе поважали.

Венді каралася в сумнівах. Здавалося, що вона з усіх сил намагається залишитися в дитячій кімнаті.

Але в хлопця не було жалю до неї.

– Венді, – наполягав він, – ти підтикала б нам ковдри ночами.

– Ой!

– Адже нам ніхто ніколи не підтикав ковдри.

– Ой! – і її руки потягнулися до гостя.

– Ти б зашивала наш одяг і пошила б нам кишені. Бо в нас немає навіть однієї кишені.

Ну, й як тут встояти?

– Звісно, що це дуже цікаво, – захопилася дівчинка. – Пітере, а ти міг би навчити також літати Джона та Майкла?

– Якщо бажаєш, – сказав він байдуже, підійшов до Джона та Майкла і почав їх трясти.

– Прокидайтеся! – кричала Венді. – Пітер Пен прийшов сюди і навчить нас літати.

Джон протер очі.

– Тоді я встаю, – оголосив він.

І миттю опинився на підлозі.

– Привіт, – повідомив хлопчик. – Я вже тут.

Майкл також схопився, наче сну й не було, ніби він і не лягав. Але Пітер раптом зробив їм знак замовкнути. Обличчя присутніх стали жахливо напружені, так діти намагалися вловити звуки з дорослого світу. Начебто стояла мертва тиша. Буцімто все гаразд. Ні, стривайте. Все було не так. Нена, яка відчайдушно гавкала весь вечір, раптом принишкла. Саме цю тишу вони і вловили.

– Гасіть світло. Ховайтеся! Хутко, – скомандував Пітер, вчасно беручи на себе командування усією пригодою.

Коли в спальню увійшла Ліза, тримаючи Нену за нашийник, кімната здалася їй такою, як завжди, дуже темною, й якщо прислухатися, то можна було почути, як сопуть трійко янголяток уві сні. Вони справді майстерно імітували це, але біля вікна, сховавшись за фіранками.

Ліза була сердита, бо збивала вершки для різдвяного пудингу на кухні, трохи закалякана ним, навіть із родзинкою на щоці. Підозри Нени здалися їй абсурдними. Дівчина вирішила, що найкраще – це привести зараз собаку в дитячу кімнату, але ж не залишати її тут.

– Твої підозри нікчемні, – сказала служниця, не маючи наміру вибачатися перед Неною. – Всі твої янголята сплять у своїх ліжечках. Послухай, як гарно вони соплять.

Тут Майкл, вирішивши закріпити успіх, засопів так старанно, що мало не зіпсував усю справу.

Нена знала ці витівки, тому намагалася вирватися з рук Лізи, але та тримала міцно.

Проте Ліза була не надто розумна.

– Ну, годі, Нено, – сказала вона строго і виштовхала собаку з кімнати. – Якщо не припиниш гавкати, то я поскаржуся панові та пані, коли вони повернуться з вечірки, і тоді, так чи інак, але ти отримаєш прочуханку.

Вона знову прив’язала нещасну собаку надворі, та ви гадаєте, що Нена заспокоїлася? Кличте сюди пана і пані з забави! Це саме те, чого вона прагне. А, може, ви гадаєте, що собака непокоїлася за себе, а не за дітей? Але Ліза повернулася на кухню до своїх пудингів, і Нена збагнула, що їй уже ніхто не допоможе. Тоді вона стала рватися з ланцюга, і нарешті їй вдалося порвати його. Вже за мить вона увірвалася у вітальню будинку № 27, махаючи лапами мало не до неба, щоб якнайвиразніше попередити про небезпеку. Пан і пані Дарлінґ втямили, що в їхній дитячій кімнаті сталося щось жахливе і, навіть не попрощавшись із господинею, поквапилися на вулицю.

Минуло цілих десять хвилин з того часу, як трійко шибеників сопіли за фіранкою, але Пітер Пен може багато чого вчинити за десять хвилин.

Та повернімося в дитячу кімнату.

– Все гаразд! – оголосив Джон, виходячи зі схованки. – Скажи, Пітере, а ти справді вмієш літати?

Не переймаючись відповіддю, Пітер облетів кімнату, зробивши кілька піруетів.

– Як круто! – закричали Джон і Майкл.

– Як це гарно, – відгукнулася Венді.

– Так, я гарний, о, який я гарний, – лементував Пітер, знову забувши про манери.

Здавалося, що літати зовсім неважко, і вони спробували, підстрибуючи спочатку на підлозі, а потім і на ліжках, але марно.

– Ви просто подумайте про щось хороше, – пояснив Пітер, – ваші думки стануть легкими і підіймуть вас у повітря.

Він знову показав їм, як треба.

– Ти так спритно це робиш, – захоплювався Джон, – та чи не міг би ти повторити це дуже повільно разочок?

Пітер показав усе повільно та хутко.

– Я вже збагнув, Венді! – закричав Джон, хоча нічого він не втямив.

Ніхто з них не міг зрозуміти, як треба літати, хоча Майкл умів читати навіть двоскладові слова, а Пітер не відрізняв А від Я.

Певна річ, Пітер їх дурив, адже ніхто не зможе злетіти, поки фея не посипле його чарівним пилом.

На щастя, його руки були забруднені такий пилом, він просто подув собі на одну руку, і результат не забарився.

– Тепер треба стенути плечима, – скомандував він, – і це станеться.

Вони всі ще були на своїх ліжках, тому галантний Майкл першим виконав цю вправу. Не встиг він скінчити, як тут же вихором понісся через усю кімнату.

– Я літаю! – верещав він від захвату.

Джон полетів і зустрівся з Венді біля ванної.

– О, як це чудово!

– Просто приголомшливо!

– Погляньте на мене!

– Погляньте на мене!

– Погляньте на мене!

У них виходило не так елегантно, як у Пітера, бо вони ще не вміли допомагати собі ногами, а їхні голови іноді мало не торкалися стелі, та це була дурниця порівняно з тим, наскільки незвично це було. Пітер спочатку подав руку Венді, але їй довелося відмовитися від його допомоги, бо Тінк дуже лютувала.

Вони літали догори й униз, від кутка до кутка. Та вирішальним було слово Венді.

– Я б спитав, – зронив невинно Джон, – чому б нам не політати назовні?

Звісно, це було те, чого домагався Пітер.

Майкл уже був готовий: він хотів з’ясувати, за який час він пролетить мільярд миль. Але Венді досі сумнівалася.

– Русалки! – нагадав Пітер.

– О!

– А ще – пірати.

– Пірати! – зарепетував Джон, надягаючи свій капелюх для недільних прогулянок. – Летімо негайно туди!

Цієї самої миті пан і пані Дарлінґ з’явилися з Неною з брами будинку № 27. Вони бігли по вуличній бруківці, щоб зазирнути у вікно дитячої кімнати. Та воно було зачинене, хоча в кімнаті й палахкотіло світло, але найжахливіше полягало в тому, що вони розгледіли на фіранці тіні трьох силуетів, що кружляли по кімнаті з закутка в куток, але не по підлозі, а в повітрі. Та ні, не три силуети, а чотири!

Тремтячими руками вони відчинили вхідні двері. Пан Дарлінґ хотів було кинутися нагору сходами, але пані Дарлінґ зробила йому знак, щоб він підкрався потихеньку. Вона навіть намагалася змусити своє серце стукотіти тихше.

Чи встигнуть вони вчасно дістатися до дитячої? Якщо так, то буде просто чудово для них, і ми зможемо зітхнути з полегшенням, але тоді не буде ніякої казки. З іншого боку, якщо вони не встигнуть, то я урочисто обіцяю, що все закінчиться добре.

Батьки дісталися б вчасно в дитячу, якби зіроньки не стежили за ними. Вони знову подули на вікно і відчинили його, а найменша зірочка пискнула:

– Виходь, Пітере!

І Пітер збагнув, що не можна більше гаяти ні секунди.

– Гайда! – гукнув він наказовим голосом і тут же виплив повітрям у ніч, за ним подалися Венді, Джон і Майкл.

Пан і пані Дарлінґ, а також Нена вбігли в дитячу кімнату занадто пізно. Пташки випурхнули з гнізда.

Розділ 4

Політ

«Другий закрут праворуч, а далі прямо до самого ранку».

Тоді Пітер сказав Венді, що це й є те місце, де розташована Ніколандія. Але навіть пташки, що вміють читати мапи і звіряються з ними за вітром, навіть вони не змогли б нічого відшукати за такою адресою. Пітер, бачте, бовкнув те, що йому лиш спало на гадку в ту мить.

Однак спочатку супутники довіряли йому беззастережно. Вони так захопилися польотом, що весь час кружляли, облітали круглі дзвіниці і гострі шпилі будівель, все, що підказувала їм їхня фантазія. Джон і Майкл мчали поряд, потім Майкл виривався уперед.

Вони згадували, з якою недовірою не так давно ставилися до самої можливості літати по кімнаті.

Не так давно це було. Але наскільки давно? Вони вже летіли над морем, перш ніж ця думка стала турбувати Венді всерйоз. Джон вирішив, що це було їхнє друге море й їхня третя ніч.

Часом ставало темно, часом – знову світло, було то дуже холодно, то знову спекотно. Невже вони й справді інколи почувалися голодними, або ж вони просто прикидалися, адже Пітер був такий веселий і винайшов новий спосіб годувати їх?

Його метою було переслідування птахів, які тримали в дзьобах їжу, що годиться і для людей, і красти харчі в них. А птахи, своєю чергою, відбирали їжу назад. І так вони весело ганялися одне за одним цілі милі, розсуваючи таким чином межі прояву доброї волі. Але Венді зауважила з ніжною турботою, що Пітер не здається, хоча й розуміючи, що це був доволі дивний спосіб отримати свій хліб із маслом, якщо врахувати, що існують й інші способи зробити це.

Іноді вони засинали на льоту, міцно засинали, і це було дуже небезпечно, бо в цю мить вони починали падати з запаморочливої висоти. Та найстрашніше було те, що Пітеру це здавалося кумедним.

– Он він знову полетів униз! – волав він у захваті, коли Майкл раптом падав, як камінь.

– Рятуй його, рятуй його! – верещала Венді, з жахом дивлячись на холодну поверхню моря внизу.

Нарешті Пітер «пірнав» за ним слідом і хапав Майкла останньої миті, коли той уже ось-ось мав стикнутися з поверхнею води. І робив це дуже витончено та спритно.

Однак він завжди чекав до останнього, і відчувалося, що його вабить власна спритність, а не збереження людського життя. Крім цього, він любив різноманітність, а вид спорту, який поглинав його в одну мить, міг раптом втратити свою принаду, тому завжди існувала ймовірність того, що наступного разу, коли ви впадете, він може вас впустити.

Відчайдух міг спати в повітрі і не падати, просто лягав на спину і наче плив, це відбувалося тому, що сам він був легенький, як пір’їнка, і подих вітерцю лише пришвидшував його політ.

– Можеш бути трохи уважнішим із ним, – прошепотіла Венді Джону, коли вони гралися в «Не відставай від провідника».

– Тоді порадь йому не викаблучуватися, – відказав на це Джон.

У грі «Не відставай від провідника» Пітер міг літати дуже близько до води, щоб помацати плавник кожної акули, що пропливала повз, так само, як на вулиці, коли вам хочеться встромити свій палець у залізні перила. Діти не могли слідувати за хлопчиком так само спритно, і це спонукало його хизуватися, особливо, коли він споглядав позад себе, щоб побачити, скільки плавників пропустили його супутники.

– Маєш гарно з ним поводитися, – наказувала Венді своєму братику. – Бо він може нас тут покинути!

– Тоді ми повернемося назад, – не розгубився Майкл.

– Як же ми знайдемо дорогу додому без нього?

– Ну, тоді полетимо далі, – припустив Джон.

– У тому й справа, Джоне. Нам доведеться летіти все далі і далі, бо ми не знаємо, як зупинитися.

Це була правда, Пітер забув показати, як припиняти політ.

Тоді Джон сказав, що коли вже дійде до найгіршого, вони будуть змушені летіти прямо, бо світ круглий, і тому з часом повернуться до свого власного вікна.

– І хто приноситиме нам їжу, Джоне?

– А ти бачила, як спритно я видер здобич із дзьоба орла, Венді?

– Після двадцятої спроби, – нагадала йому дівчинка. – Й якщо навіть ми самі навчимося добувати їжу, поглянь, як незграбно ми ще літаємо: вічно натикаємося на хмари, якщо Пітера немає поруч і ніхто не веде нас за руки.

Вони справді весь час натикалися на хмари. Та тепер вони могли літати вільно, хоча, як і раніше, заробляли собі синці та гулі. Але якби вони побачили хмару перед собою, тим більше намагалися б уникнути її, то реальніше, ніж зазвичай, могли б врізатися в неї. Якщо б Нена була з ними, то вже давно б натягла пов’язку на кругле чоло Майкла.

Пітер іноді відлітав від них, тоді діти почувалися зовсім самотньо. Він міг летіти набагато швидше за дітей, раптово міг зникнути з очей, аби поринути в якусь пригоду, до якої їм було зась. Він міг спуститися регочучи від чогось дуже смішного, балакав із зіронькою, але потім забував, що це було. Іншого разу він вигадував такі забави з русалкою, що важко було сказати напевно, що ж відбувається насправді. Це трохи дратувало дітей, які ніколи раніше не бачили русалок.

– Якщо ти так швидко забув про нас, – зауважила на це Венді, – то як ми можемо сподіватися, що ти зможеш нас згадати?

І справді, коли він повертався, то не пам’ятав їх, ну, не дуже добре пам’ятав. Венді була впевнена в цьому. Вона бачила, як здогад з’являється в очах хлопчика, коли він намагався повідомити їм час дня і відлетіти знову. Якось вона навіть була змушена назвати своє ім’я.

– Я – Венді, – сказала дівчинка схвильовано.

Пітер дуже зніяковів і попросив вибачення:

– Обіцяю, Венді, – прошепотів він, – якщо тобі здасться, що я тебе забув, тільки скажи: «Я – Венді» й я відразу ж згадаю.

Звісно, все це було дуже тривожно. Однак, щоб загладити свою провину, Пітер показав друзям, як лежати долілиць на сильному вітрі, що зустрічався на їхньому шляху, і це було таке нове відчуття, що діти намагалися повторити цю дію кілька разів і виявили, що вони могли спати таким чином дуже безпечно. Насправді вони б спали ще довше, але Пітер швидко втомлювався від сну, й уже незабаром чувся його плаксивий голос ватажка:

– Виходимо тут.

Так із ситуативними сварками, але загалом без проблем, вони наближалися до Ніколандії. Після багатьох місяців мандрівники таки дістатися до неї, більше того, вони летіли достатньо прямо весь час, і може статися, що через Пітера або Тінк острів сам шукав їх. Тільки таким чином і можна було досягти його чарівних берегів.

– Он він там, – повідомив Пітер буденно.

– Де? Де?

– Там, куди показують всі стрілочки.

І справді, мільйон золотих стрілочок вказував дітям у бік острова, їх спрямувало туди дружнє сонечко, яке прагнуло допомогти їм знайти дорогу, перш ніж самому податися спати.

Венді, Джон і Майкл зависли в повітрі, щоб уперше поглянути на острів. Як це не дивно, але всі вони впізнали його відразу, і доти, доки ними не заволодів страх, діти вітали острів, наче давно мріяли побачитися з ним знову як старі знайомі, куди вони поверталися на канікули.

– Джоне, поглянь, он лагуна!

– Венді, дивися, он черепаха закопує свої яйця в пісок.

– Кажу тобі, Джоне, що бачу твого фламінго зі зламаною ногою!

– Поглянь, Майкле, он твоя печера.

– Джоне, а що це там у хащах?

– Це вовчиця з вовченятами. Венді, я вірю, що це твоє маленьке вовченя.

– А там мій човен, Джоне, тільки перевернутий.

– Ні, це не він. Твій човен ми спалили.

– Це він, я впевнена. Кажу тобі, Джоне, я бачу дим табору червоношкірих!

– Де? Покажіть мені, й я вам скажу по тому, як в’ється дим, чи вони перебувають на стежці війни.

– А там, просто перед нами, тече Таємнича річечка.

– Тепер я бачу. Так, вони зараз на стежці війни, налаштовані рішуче.

Пітеру було трохи прикро, що вони стільки знають про його острів, бо він хотів верховодити, його тріумф був уже майже в його руках, аж тут усі троє хлопців раптом якось дивно притихли.

Сонячні стрілочки згасли, залишивши острів у напівтемряві.

Із давніх давен в оселях Ніколандії завжди здається, що там трохи затемно і занадто загрозливо. Тоді незвіданих місцин стає більше, чорні тіні ховаються в них, ревіння хижих звірів стає зовсім іншим вмить, і насамперед ви втрачаєте впевненість у власній перевазі. Тоді ви дуже зраділи б нічним каганцям. Ви навіть дозволили б Нені сказати, що це трапилося тільки у вашій уяві, і що Ніколандія – неймовірна вигадка.

Певна річ, Ніколандія була неймовірною в ті дні, але вона була реальною зараз, і не було ніяких нічних каганців, ставало щораз темніше, та й де була Нена тепер?

Вони часом розліталися, але, відтак, ще тісніше горнулися до Пітера. Його погані манери нарешті звіялись, його очі блистіли і діти відчували якесь поколювання щоразу, коли торкалися його тіла. Мандрівники тепер опинилися над грізним островом, вони летіли так низько, що іноді могли зачепитися ногами за якесь дерево. Нічого загрозливого не було помітно в повітрі, аж раптом їхній політ сповільнився, наче в повітрі якісь ворожі сили стали опиратися їм. Іноді вони зависали в повітрі, аж поки Пітер не стиснув свої кулачки.

– Вони не хочуть, щоб ми приземлилися, – пояснив він.

– Хто вони? – прошепотіла Венді і затремтіла.

Але Пітер не відповів. Тінкер Белл присіла йому на плече, але хлопчик струсив її і послав уперед.

Іноді він балансував у повітрі, дослухаючись, приклавши руку до свого вуха, а часом пильно вдивлявся у поверхню очима настільки яскравими, що здавалося, вони могли б просвердлити дві дірки в землі. Перепочивши, він знову робив це. Його хоробрість була майже вражаючою.

– Ви б не хотіли поринути в пригоду вже зараз, – недбало кинув він Джонові, – чи краще спершу випити чаю?

Венді захотіла спершу випити чаю, за що Майкл потиснув їй руку на знак подяки, і навіть хоробріший Джон не міг зважитися.

– А яка пригода? – спитав він обережно.

– Там, у пампасах, спить пірат, якраз під нами, – розповів Пітер. – Якщо хочеш, можемо спуститися й убити його?

– Я його не бачу, – сказав Джон, помовчавши трохи.

– Я бачу.

– Припустімо, – сказав Джон трохи хрипко, – що він може прокинутися.

Пітер обурився:

– Ти ж не думаєш, що я стану вбивати людину, коли вона спить? Спочатку я його розбуджу, а тоді вб’ю! Я тільки так це роблю.

– Зрозуміло! А ти багатьох убив?

– Тонни.

Джон сказав: «Як жорстоко», але вирішив усе ж випити спочатку чаю. Він спитав, чи багато зараз є піратів на острові, і Пітер підтвердив, що він ніколи раніше не бачив стількох.

– І хто у них за капітана?

– Гак, – відповів Пітер і обличчя його стало дуже суворим, що показало, наскільки він ненавидів це ім’я.

– Джез Гак?!

– Саме так.

Майкл одразу зарюмсав, а Джон міг говорити тільки з паузами, хапаючи повітря, бо їм чудово була відома репутація Гака.

– Він служив боцманом у самого Чорної Бороди, – прошепотів Джон хрипко. – Він найгірший із усіх! Навіть безстрашний Скажений Бик його боявся.

– Це він, – підтвердив Пітер.

– А як він виглядає? Він великий?

– Не такий великий, як був.

– Що ти маєш на увазі?

– Я відкраяв від нього шматочок.

– Ти?

– Так, я! – відповів Пітер різко.

– Я не хотів тебе образити.

– Тоді гаразд.

– Але що ти йому відтяв?

– Його праву руку.

– То тепер він не може битися?

– Аби так було…

– То він шульга?

– Він має тепер залізний гак замість правої руки, як кіготь.

– Кіготь!

– Кажу ж тобі, Джоне, – наполягав Пітер.

– Так?

– Кажи: «Так, сер!»

– Так, сер!

– Ось що, – продовжував він. – Кожен хлопець, хто служить під моєю орудою, дає мені обіцянку, і ти маєш дати.

Джон зблід.

– Ось вона: якщо ми зустрінемося з Гаком у відкритому бою, ти маєш залишити його для мене. Його вб’ю я.

– Обіцяю! – хутко погодився Джон.

Цієї миті їм було вже не так страшно, адже Тінк летіла поруч і в її світлі вони ясно бачили один одного. На жаль, вона не могла літати так повільно, як вони, і тому полетіла обертом по колу, в якому летіли вони. Венді дуже це сподобалося, поки Пітер не розповів, у чому річ.

– Вона каже, – тлумачив Пітер, – що пірати помітили нас ще до настання темряви і тепер викочують Довгого Тома.

– Це велика гармата?

– Дуже. Бо вони бачать вогник Тінкер Белл. І якщо збагнуть, що ми неподалік, то дадуть залп.

– Венді!

– Джоне!

– Майкле!

– Попроси її летіти звідси, Пітере! – трійко дітей заволали одночасно, але той відмовився.

– Гадаю, що фея збилася зі шляху, – пояснив він сухо, – і вона дуже налякана, що я можу відіслати її саму невідомо куди, а вона і так налякана?

На мить коло світла було зламане і хтось ласкаво, легенько вщипнув Пітера.

– Тоді скажи їй, – благала Венді, – щоб вона згасила світло.

– Вона не може зробити цього. Це єдина річ, на яку феї не здатні. Світло гасне само по собі, коли вони засинають, як зіроньки.

– Тоді звели їй негайно заснути, – майже наказав Джон.

– Вона не може спати, поки їй не захочеться. Це ще одна річ, яку феї не можуть зробити.

– Мені здається, – пробурмотів Джон, – що саме ці єдині дві речі варто навчити її робити.

Тут його вщипнули, і не так приязно.

– Якщо б у когось із нас була кишеня, – запропонував Пітер, її можна було б туди засунути.

Однак вони вилетіли в такому поспіху, що в усіх чотирьох не знайшлося жодної кишені.

– У мене є чудова ідея. Капелюх Джона!

Тінкер погодилася мандрувати в капелюсі, якщо залишиться в його руках. Капелюха ніс Джон, хоча вона думала, що її несе Пітер.

Урешті капелюх узяла Венді, бо Джон сказав, що вдарив ним об коліно, коли летів. І це, як побачимо далі, призвело до лиха, бо Тінкер Белл дуже не хотіла бути зобов’язаною Венді. Крізь шапчину вогник зовсім не був помітний, тому діти летіли в повній темряві. До того ж було гнітюче тихо, лише раз вони почули, як унизу щось хлюпоче. Пітер пояснив, що це дикі звірі хлепчуть воду біля броду. І знову пролунав дивний звук, здавалося, що це сухі дерева скриплять гілками, але Пітер пояснив, що це червоношкірі гострять свої ножі.

Потом всі звуки стихли. Майкл почувався дуже самотньо.

– Хоч би щось озвалося, – сказав він.

І ніби у відповідь повітря здригнулося від такого страшного вибуху, якого вони раніше не чули. Пірати бабахнули догори з Довгого Тома. Гуркіт відлунням розсипався в горах, здавалося, що ця луна ридає по-звіриному: «Де вони, де вони, де вони?»

Тепер трійко дітей були справді налякані, вони нарешті дізналися, яка різниця між уявним островом і реальним.

Аж от небо знову заспокоїлося, Джон і Майкл опинилися самі в темряві. Джон летів у повітрі несамохіть, а Майкл, не знаючи, як плавати, ширяв.

– Тебе застрелили? – прошепотів Джон і затремтів.

– Я ще не збагнув, – пошепки відповів Майкл.

Тепер ми вже знаємо, що нікого тоді не поранили. Однак Пітера вибуховою хвилею віднесло до моря, а Венді підкинуло вгору, і вона опинилася наодинці, але з Тінкер Белл. Було б краще, якби Венді цієї миті впустила капелюх із рук.

Не знаю, спала ця ідея на гадку Тінкер Белл заздалегідь, чи ні, але вона випурхнула з шапки і почала вказувати Венді дорогу до її загибелі.

Тін була не така вже й погана. Точніше, лише цієї миті вона була вкрай погана. Хоча загалом феї вважаються добрими. Та феї можуть відчувати лише щось одне, бо, будучи настільки малі, вони, на жаль, мають місце для одного почуття на раз. Феї, однак, можуть змінюватися, але змінюватися їм доводиться повністю. Зараз Тінкер Белл захлиналася від ревнощів до Венді. Те, що вона торочила свою дзвінковою мовою, Венді зрозуміти не могла. Я, звісно, її розумію, тому знаю, що фея промовляла кепські слова, але це звучало так невинно, вона літала туди і сюди, наче закликаючи: «Гайда за мною й усе буде гаразд».

Що ж мала робити бідна Венді? Вона покликала Пітера, Джона та Майкла, але тільки луна зареготала у відповідь. Дівчинка ще не втямила, що фея ненавидить її лютою жіночою ненавистю. Й ось, збита з пантелику, хитаючись у своєму польоті, вона полинула за Тінк назустріч своїй долі.

Розділ 5

Острів стає справжнім

Відчуваючи наближення Пітера, Ніколандія поверталася до життя. Варто зауважити, що коли Пітера не було, життя на острові завмирало.

За його відсутності там було дуже тихо. Феї довше спали вранці, тварини займалися своїми дітками, червоношкірі бенкетували по шість днів і ночей, а коли пірати та загублені хлопчики зустрічалися, то хіба що просто кусали один одного за палець. Та з прибуттям Пітера, який не терпів спокою, все поверталося на свої шляхи: якщо б ви приклали вухо зараз до землі, то почули б, як весь острів бурлить життям.

Того вечора основні сили острова розташувалися наступним чином. Загублені шукали Пітера, пірати шукали загублених хлопчиків, червоношкірі шукали піратів, а дикі звірі шукали червоношкірих. І всі вони рухалися по колу і довкруж острова, але не могли зустрітися, бо пересувалися з однаковою швидкістю.

Усі прагнули крові, крім загублених, які любили правила, але цієї ночі вони вийшли зустріти свого ватажка. Хлопчики на острові змінювалися, звісно ж, в кількості, в міру того, як їх убивали абощо. Та коли їхня кількість починала збільшуватися, всупереч правилам, то Пітер частину відпускав. Однак зараз їх було шестеро, якщо лічити близнюків за двох. Тому зачаїмося тут, серед цукрової тростини та поспостерігаймо, як вони крадуться поодинці, кожен зі свого боку, зі стилетом у руці.