Олена – вершниця зі списом

Валентин Чемерис

Олена – вершниця зі списом

Текст подано в авторській редакції

Пролог-1

Легенда про янголів Лю і Бов…

Чомусь історики оцінюють її по-різному, часто навіть суперечачи один одному. Хто схвально, а хто… Мовляв, вона мало не державний переворот вчинила в Московії – так жадала влади…

Ось хоча б таке пишуть:

«Дві пристрасті безроздільно володіли княгинею – любов до Телепнєва-Оболенського (вона любила його за розум, талановитість і дивовижну відданість їй, яку він проніс через усе життя) і нестримний потяг до панування і слави самодержиці… Дивним способом переплелися у ній вади і таланти, ні тим, ні тим Бог її не обділив. Не кожному чоловікові під силу тяжка роль державного реформатора і тонкого політика, а їй – холодній, обачній і підозрілій – прийшлася якраз» (О. Бичков).

У виданні «100 великих коханок їх лише сто (якась там сотня, але ж це у книжці). У житті їх тисячі й тисячі, десятки й сотні тисяч, бо всі жінки – незвичайні, кожна з них має право носити титул найнезвичайнішої. Бо вона – жінка.

Це щодо «100 великих коханок». А ще ж є видання «100 великих жінок».

Княгиня Ольга, цариця Тамара, Жанна д’Арк, Катерина Медичі, Шарлотта Бронте, її сестри Емілі та Енн, Марія Башкирцева, Ліліан Войнич, Коко Шанель, Анна Ахматова, Аґата Крісті, Марина Цвєтаєва, Віра Холодна, Ґолда Меїр, Марґарет Мітчелл, Любов Орлова, Галина Уланова…

А ще ж в Україні Соломія Крушельницька, Леся Українка, Катерина Білокур, Олена Теліга, Оксана Петрусенко, Клавдія Шульженко…

І ще багато-багато незвичайних жінок наших…

До них належить і наша героїня – Олена Глинська.

Два князі – великий князь і государ Василій III Іванович, який у 1505–1533 роках правив Московською Руссю, та князь, полководець і воєвода тієї ж Русі Іван Овчина, обидва, кохаючи її над усе, не змовляючись називали велику княгиню «своєю любонькою» – «зазнобушкой».

І це довгий час тішило її, аж доки вона не втратила обох закоханих у неї князів. З одним вона була вінчана перед Богом, з другим… З другим грішила. Опинившись у самотині, вона стала просто «вершницею зі списом».

І такою її більше запам’ятали. І якщо хтось, бувало, не міг зразу збагнути, про кого йде мова, то перепитував:

– Олена?… Яка Олена?… А-а… Глинська… Реформаторка грошової системи Русі?… Та, що на грошах?… Вершниця зі списом?…

(З 1535 р. і протягом століть по всій Русі, а потім і в Росії карбувалися металеві гроші з зображенням вершника (багато хто був певний – вершниці) зі списом («копьем»), звані «копійками».)

Про неї, вершницю зі списом, і повість.

Про княгиню Олену Глинську, яка вийшла за одного, а полюбила іншого.

Тисячоліттями філософи і поети намагаються розгадати таємницю найсвятішого і незбагненного почуття – кохання. Дехто вважає: можливо, людина стала людиною не тоді, коли навчилася виготовляти знаряддя праці, а тоді, коли, зірвавши прекрасну квітку, подарувала її істоті іншої статі, як знак прихильності та першої іскорки кохання.

Кажуть, колись на небесах жили янгол Лю і янгол Бов. На перший позір, і Лю, і Бов нічим не відрізнялися від решти янголів, але все ж було в них щось особливе. Лю володів усіма якостями чоловіка. Він був сильним, сміливим, благородним, великодушним, турботливим і взагалі володів іще багатьма іншими якостями. Він уособлював мрію будь-якої земної жінки. А Бов була найвродливішою з усіх янголів. Її очі випромінювали незвичайне світло добра та милосердя. Її волосся сяяло так, ніби в нього були вплетені золоті ниті. Її голос, ласкавий і ніжний, міг зачарувати будь-кого. Не описати словами усіх чарів Бов…

Але Лю і Бов ніколи не пишалися собою, своєю винятковістю. Обидвоє янголів не знали про те, наскільки вони дивовижні та які незвичайні у них долі. (Треба сказати, що довгий час Лю і Бов навіть не підозрювали про існування одне одного.) Але їм судилося зустрітися…

Якось Бов гойдалася на ніжно-голубій і м’якій, як перина, хмарі та дивилася на землю. Вона думала про життя людей і мріяла хоч би кілька хвилин побути людиною. Вона так хотіла потрапити у світ земний, відчути земні почуття. Несподівано мрії Бов урвав Лю. Він гуляв білосніжною хмарою і раптом побачив чарівну незнайомку, мимо якої вже не міг пройти. Лю присів поруч Бов, вони познайомились, і між ними відразу ж виник незвичайний потяг. Того дня, коли Лю і Бов зустрілися, народилося велике почуття! Лю і Бов не розуміли, що відбувається: вони не розлучалися ні на хвилину! Весь час янголи були разом, мовчки гуляли при світлі загадкового місяченька та зірок, а іноді сиділи на пухнастих хмарах, спостерігаючи за людьми. Лю і Бов не могли і не хотіли існувати одне без одного…

Але за законами небес янголи покликані допомагати людям, зобов’язані творити чудеса – у янголів немає часу для прогулянок та бесід. Лю і Бов порушили священний янгольський обов’язок, а тому їм заборонили зустрічатися. Вони тяжко переживали розлуку і врешті-решт збагнули, що не можуть змиритися з такою суворою забороною. Янголи вирішили назавжди покинути небеса і стати простими смертними. Спустившись на землю, Лю і Бов утратили осяйні німби, крила, унікальні здібності та безсмертя. Але тепер, ставши людьми, вони спізнали, що таке справжнє щастя. І невдовзі у їхній щасливій сім’ї лучилася важлива подія – народження донечки. Але дочка їхня була янголом, тож невдовзі після свого народження маленьке янголя піднялося на небеса…

На небесах чарівне янголятко в пам’ять про батьків назвали Любов’ю.

Відтоді й кажуть: Любов є й буде доти, доки існуватимуть люди.

Давні слов’яни поклонялися, окрім інших, також і богам любові – Ладі, Лелю. А ось у деяких народів символом кохання була бджола, бо поєднувала (як і любов) «солод меду і гіркоту жала».

І щоб причарувати кохану людину, ще на зорі людства йшли до ворожок, шукали чар-зілля, купалися в любистку, використовували різні замовляння…

Олена знехтувала віковічним – ще зі слов’янських і давньоруських часів – народним застереженням про те, що «чужий чоловік до часу, а свій до смерті», що «чужого чоловіка полюбити – себе погубити»…

І княгиня Олена прискорила власну загибель, полюбивши чужого чоловіка, який мав (історія теж стара, як світ) жінку і дітей. А маючи їх, полюбив чужу жінку (себто княгиню Олену), а вона, маючи чоловіка, полюбила його. Мабуть, на лихо собі, на біду. Як і він полюбив її на лихо собі, на біду, і був за те владою страчений…

Бо вийшло, як у пісні:

Цвіте терен, цвіте терен,Та й цвіт опадає;Хто з любов’ю не знається —Той горя не знає…

Пролог-2

І оглядали таємні принади красних дівиць: що там у них із цнотою – дівочою незайманістю

…Наречених, що вже були на відданні та звалися відданицями, у визначені дні привезли до Москви у Кремль на оглядини до великого князя всієї Русі, – сотні й сотні красунечок боярських і дворянських. Раніше бувало, що й по тисячі звозили (щоб вибір був), як то було за першим і другим одруженням Василія III, а вже з них великий вибирав собі – от уже була нелегка робота! – одну, найвродливішу. Усі були гідні стати великою княгинею в Кремлі, але князь усе одно мав вибирати єдину. Не мусульманин же він, які можуть і четверо чи більше жінок мати, а християнин мав удовільнитися однією-єдиною, яка ставала великою княгинею, сиріч государинею.

Але перед тим як владика Кремля починав вибирати собі дівицю-красу, досвідчені бабці, спеціалістки в інтимних ділах, за зачиненими дверима, звелівши дівчатам роздягтися донага, прискіпливо і пильно оглядали з голови до п’ят їхні таємні принади-спокуси, перевіряючи, як там у них із цнотою, із дівочою незайманістю…

А вже потім із сотень і сотень красунь великий князь вибирав собі єдину, найгіднішу і найвродливішу – вона й виходила за государя. А решту красних дівиць видавали за придворних бояр та дворян.

Так великий князь Василій III і вибрав Соломонію Сабурову за першим одруженням, а по 20 роках вибрав і Олену Глинську – за другим одруженням.

І обох Василій у різні роки свого життя любив, молодів із ними. Ось тільки перша його обраниця так і не ощасливила спадкоємцем князя і князівство Московське. За що й поплатилася.

«Который имел редкое счастие властвовать сорок три года и был достоин оного…»

Це так знаменитий історик Микола Карамзін у своїй епохальній «Истории государства Российского» захоплено-велично, аж врочисто відгукнувся про батька Василія III, великого князя Івана III. Це коли він оженитись зібрався на візантійській принцесі…

«Великий князь желал чрез собственного посла удостовериться в личных достоинствах Софии и велел для того Ивану Фрязину ехать в Рим, имея доверенность к сему венециянскому уроженцу, знакомому с обычаями Италии. Посол возвратился благополучно, осыпанный ласками Павла II и Виссариона; уверил Иоанна в красоте Софии и вручил ему живописный образ ее.

25 мая послы Иоанновы были введены в тайный совет Папский, вручили Сиксту великокняжескую, писанную на русском языке грамоту с золотою печатию и поднесли в дар шестьдесят соболей. В грамоте сказано было единственно так: «Сиксту, Первосвятителю Римскому, Иоанн, Великий князь Белой Руси, кланяется и просит верить его послам». Именем государя они приветствовали Папу, который в ответе своем хвалил Иоанна за то, что он, как добрый христианин, не отвергает Собора Флорентийского и не принимает митрополитов от патриархов Константинопольских, избираемых турками; что хочет совокупиться браком с христианкою, воспитанною в столице апостольской, и что изъявляет приверженность к главе церкви. В заключение святой отец благодарил Великого князя за дары. Тут находились послы неаполитанские, венециянские, медиоланские, флорентийские и феррарские: июня 1 София в церкви Св. Петра была обручена государю Московскому, коего лицо представлял главный из его поверенных, Иван Фрязин…»

Іван Васильович III зайняв великокнязівський престол у 1462 р. (правитиме, себто перебуватиме на княжінні, до 1505 р.). «Ему было суждено завершить самые важные дела его предшественников, много потрудившихся для собирания земель русских вокруг Москвы, для освобождения их от татарского владычества и построения новой русской государственности».

Історик С. М. Соловйов писатиме:

«Расчетливость, медленность, осторожность, сильное отвращение от мер решительных, которыми можно много выиграть, но и потерять при этом стойкость в доведении до конца начатого, хладнокровие – вот отличительные черты Иоанна III».

Коли 1462 р. помер старий московський князь Василій I Темний, а престол перейшов до його 23-літнього сина Івана, руська земля розпалася на багато дрібних князівств і уділів, серед яких було не велике і не багатолюдне Московське князівство. На півночі воно межувало з незалежним Тверським князівством, ще далі на північ і схід володіння московського князя межували з володіннями новгородськими, ростовськими, ярославськими (Новгородська земля була більшою за Московську). А ще ж був вільний Псков, а на заході Московія межувала з Литвою, з містами Полоцьком, Смоленськом, між Калугою та Коломною Московія межувала з великим князівством Рязанським. На Верхній та Середній Волзі господарювали татари Казанського царства і в’ятичі. Та й сама Московія повністю не належала великому князеві – всередині її були чотири уділи братів Івана III та верейський уділ його дядька Михайла.

Іван III, попри молодість, був вельми рішучим, владолюбним, мав крутий норов, до мети часто й по трупах ішов. Вже за рік ярославські князі уступили Івану III вотчини, відмовившись від своєї самостійності, били Івану чолом, аби взяв до себе на службу.

Московський князь кинув свої війська на Новгород, який споконвіку був вільним, не просто й не легко, але підкорив його – гармати Івана били й били по Новгороду, доки новгородці не запросили пощади. Чи то пак, «спаса». Захопивши місто вольне, Іван III багатьох верховодів повстання стратив, більше тисячі сімей купецьких та боярських розселив по Московському князівству, потім військо погнало з Новгорода ще сім тисяч сімей, а їхнє майно стало власністю великого князя. Багато висланих – а це було взимку, – загинуло в дорозі, в Новгород на їхні обійстя переселяли московитів… Після шлюбу з візантійською царівною Іван III раптом став свавільним государем і, казали, наганяв страх одним своїм виглядом, а жінки впадали в непам’ять від одного його гнівного погляду. Придворні зі страхом за своє життя вимушені були в часи дозвілля забавляти свого государя, а коли він, сидячи у кріслі, дрімав, не сміли кашлянути чи зробити необережний рух, щоб не розбудити його.

Був він високий, худорлявий і вродливий чоловік.

На коня сяде – витязь витязем…

Саме йому поталанило покінчити з татарським ігом. Спершу він відмовився платити орді щорічну данину. Хан Ахмат організував похід на Русь, як то раніше не раз бувало. І за Батия теж. За свідченням літописця, із царем прийшла вся орда.

Іван III вивів своє військо назустріч. Татари і русичі стали на протилежних берегах Угри, притоки Оки. Затіяли стрілянину через ріку. Того року рано вдарили морози, і ріка замерзла. Треба було діяти, але першим не витримав Ахмат. Як писатиме літописець, на нього «найшов страх від Бога і побіг він у свої степи. Так позбавив Бог Руську землю від поганих татар». Відбулося це року 1480 р. І всі ці роки тривало (різними, звісно, способами) іноді за згодою, іноді кров’ю великою – збирання руських земель, зникали уділи – породження феодальної роздробленості. Територія князівства Івана III виросла більше як удвічі. До Великого князівства Московського влилися частини Рязанської, Тверської, Ярославської, Ростовської земель. А ще ж – В’ятська земля, Перм, Новгород, Псков… Непомітно, але цілеспрямовано князівство ставало державою. Обновлювались і зміцнювалися старі міста, виникали нові, дедалі більше в них з’являлося кам’яних будівель. По містах і селах зводились храми.

Чи не найбільше змінювалася Москва – Іван III постійно запрошував заморських зодчих. У стінах Кремля здійнялися Успенський та Благовіщенський собори, почали споруджувати дзвіницю Івана Великого, збудували башти Спаську і Собакіна (Арсенальну), з’явилась в усій красі Грановита палата.

Крім архітекторів-будівельників, Іван III запрошував до Московії закордонних лікарів, техніків. Одне слово, Москва виходила на світову арену.

Європейці почали цікавитися Руссю, що тоді була знана як Московська. Особливо після того, як німецький дипломат і мандрівник Зигмунд Герберштейн в 1517-м і 1526 році відвідав Москву як посол «Священної Римської імперії», ба навіть видав у Відні латиною «Записки про московитські справи». Буцімто русів цей гоноровитий німець змалював тенденційно, явно перебільшуючи їхню відсталість. Зокрема, він ніби писав – чи розказував у салонах – про якихось «чудесних» (маючи на увазі, очевидно, химерних) людей, зарослих звіриною шерстю, з собачими головами (обличчя у них на грудях). Вони хоча і безногі, але з довгими руками… Буцімто в Московії навіть риби водяться людиноподібні, «тільки німі»… Нібито про такі химери йому розказували самі московити.

«Сии басни, – зазначив історик М. Карамзін, – питали любопытство грубых умов». Можливо. Але так чи інак, попри курйози, в Європі все ж почали з цікавістю придивлятися до Москви й загадкової Русі, що невідомо де взявшись на історичній арені, почала стрімко набирати сили…

Іван III першим із князів почав зватися в офіційних документах «Іоанн, Божою милістю государ всея Русі». До нього навіть уперше почав застосовуватись титул «цар», що означав найвищий ступінь самодержавної влади – він прирівнював його до великих правителів світу. І вже народна уява почала звати його Грозним, хоча згодом це жахливе прізвисько прикладеться до іншого Івана – IV.

Для своєї держави Іван III вигадав новий герб: на одному боці царської печаті було зображення двоголового хижого орла (цей символ перекочував у Московію від грецьких царів), a з другого – вершник, який перемагає списом змія.

Сину своєму Василію Іван III передасть князівство Московське уп’ятеро більше за те, що його він у свої двадцять два роки отримав.

Але, щоб підняти міжнародний престиж престолу, князь вирішив узяти другий шлюб (перша жона його померла, залишивши йому сина Івана): оженитися на племінниці останнього візантійського імператора, вихованій при дворі римського папи – Зої Палеолог (на Русі вона отримає ім’я Софія).

За М. Костомаровим, Зоя Палеолог «въехала в Москву 12 ноября, рано поутру, при стечении любопытного народа. Митрополит встретил ее в церкви: приняв его благословение, она пошла к матери Иоанновой, где увиделась с женихом. Тут совершилось обручение: после чего слушали обедню в деревянной Соборной церкви Успения (ибо старая каменная была разрушена, а новая недостроена). Митрополит служил со всем знатнейшим духовенством и великолепием греческих обрядов; наконец обвенчал Иоанна с Софиею, в присутствии его матери, сына, братьев, множества князей и бояр, легата Антония, греков и римлян. На другой день легат и посол Софииных братьев, торжественно представленные Великому князю, вручили ему письма и дары».

А з ними і саму принцесу, князеві-цареві московитів, вручив – як річ коштовну, що її треба берегти, як око в лобі.

Князь Іван аж затремтів, як угледів діву-принцесу.

– Ось вона, славної Візантії славна дочка! Просимо любити і жалувати…

– Моя… – видихнув Іван. – Така мені й у сни приходила. Тепер Москва з Візантією на віки поєднається, а в Кремлі нове сонце засяє, бо жона для мужа і є сонце небесне…

«Довольный славным успехом (свого чергового походу з приєднання інших князівств до свого. – В. Ч.), Иоанн скоро насладился и живейшею семейственною радостию. София была уже матерью трех дочерей: Елены, Феодосии и второй Елены; хотела сына и вместе с супругом печалилась, что Бог не исполняет их желания. Для сего ходила она пешком молиться в обитель Троицкую, где, как пишут, явился ей св. Сергий, держа на руках своих благовидного младенца, приближался к великой княгине и ввергнул его в ее недра: София затрепетала от видения столь удивительного: с усердием облобызала мощи святого, и чрез девять месяцев родила сына, Василия. Сию повесть рассказывал сам Василий (уже будучи государем) митрополиту Иоасафу». (М. Карамзін. «История государства Российского».)

I в біографії великого князя московського Василія III з’явився промовистий рядок: «Син Івана III Васильовича і візантійської царівни Софії Палеолог».

Палеологи – остання імператорська династія у Візантії (1261–1433). Заснована імператором Нікеї Михайлом VIII Палеологом. Зоя (що грецьк. означає життя) було її ім’я, дане їй від народження, Софією (з грецьк. – мудрість) принцесу було названо в Московській Русі. Так от, Зоя-Софія Палеолог була племінницею імператора Константина XI. Шлюб із візантійською принцесою Софією Палеолог Іван III використав для піднесення авторитету Московської Русі, що набирала силу в міжнародних відносинах, і для зміцнення великокнязівської влади. А заразом, щоб вирізнитися з-поміж руських князів – бодай і жінкою. Адже ж принцеса з чужої імперії.

Рік народження Софії Палеолог в історії залишився невідомим, а не стане її у 1503 р. Василеві, майбутньому владиці Московії, на той час виповнилося 24 роки, Іван III вже оголосив його спадкоємцем, а він іще був неодруженим – «в противность тогдашнему обыкновению».

Загуляв княжич (дівок у нього було та було), але все то так, ради забавки. Гульки його вже явно затягувалися й починали викликати небажані пересуди. Треба було спішно обзаводитися (бодай для престижу) княгинею родовитою, а ще краще – іноземкою. Та й великий князь Іван III відчував деяку незручність, аж ніяковість: синові вже скоро 25 стукне, а він усе ще одинак. Куди воно годиться! Ще казна-що подумають московити. Негодящий, мовляв, у Івана синок для женіння, а князь його призначив спадкоємцем (хоч одинак великим князем не може бути).

Спершу Іван думав оженити сина на принцесі з чужоземелля (як і сам оженився) – солідніше так. А будучи союзником Данії, він і запропонував тамтешньому королю одружити свого сина-спадкоємця на його дочці-принцесі. І таким робом утвердити їхню дружбу. Так і запропонував датському послу, який перебував у Москві, передати своєму королю, і посол погодився й передав, але…

Але його величність король датський, мабуть, на догоду шведам, яких він забаг знову собі підкорити (вони не терпіли Московської Русі), ухилився від виявленої йому честі бути тестем спадкоємця великокняжого престолу московитів і віддав дочку свою, принцесу Єлисавету, за курфюрста Бранденбурзького, піднісши «гарбуза» сановитому московиту. Але той навіть на образу вже не мав часу – відчував свою швидку кончину, а кістлява вже стояла у нього за плечима. А так хотілося оженити сина та благословити його щасливий шлюб… Та часу шукати синові наречену в чужоземеллі в Івана вже не було, як і здоров’я. І тоді князь вирішив оженити сина на підданій – Русь теж не бідна на гідних дівиць.

І великий князь Іван III ухвалив: красних дівиць для сина Василія, найгідніших із гідних, найкращих із кращих на вроду, із родів знатних, поведінки взірцевої, вибирати серед дочок боярських і дворянських та притьмом звозити їх до Москви, у Кремль на оглядини.

І потяглися з усіх кінців Русі до Москви заквітчані візки, в яких везли красних дівиць наляканих (вперше-бо дівиці залишали отчу садибу) і водночас обнадієних – адже кожна сподівалася, що саме її на роль жони і великої княгині вибере Василій, царський син і спадкоємець престолу…

Допомагав вибирати найгіднішу батько. Великий князь Іван III радив синові вибрати дщер боярина (між іншим, за походженням грека, але вже обрусілого – Юрія Малого), чия дочка, красуня з красунь, теж була на виданні – чим не пара для Василія? Але жених раптом уперся: не хочу дочку боярина Малого, а хочу Соломонію (і де він її встиг угледіти?) дочку Юрія Сабурова, хоч і не дуже знатного, але одного з потомків якогось там ординського хана. Його дочку й вибрав Василій.

Юрій Сабуров мешкав у Москві, неподалік Кремля, тож чи варто було здіймати гам-тарарам та звозити до Москви дівиць з усієї Русі, коли така виявилась у самій Москві?…

Але серцю не накажеш.

– Діло молоде, – зітхнув князь Іван III. – Я теж замолоду, бувало… Бути так, як вирішив мій син. Зрештою, не нам із нею жити, а Василеві, тож коли що – на себе нарікатиме…

Отож вибрав Василій дівицю Соломонію, а батько її, дворянин Сабуров, на радощах, що ось-ось стане тестем спадкоємця престолу, влаштував бучний бенкет. Гульки були такі, що їх довго потім згадували московити…

Вибір Василія так прокоментує М. Карамзін:

«Соломония отличалась как, вероятно, достоинствами целомудрия, так и красотою, цветущим здравием…»

Василій був у захваті від Соломонії.

І життя їхнє буде довгим та щасним – Василій князюватиме, водитиме раті в походи, завойовуючи для свого князівства нові й нові землі – де князівство, а де бодай удільчик, все згодиться, – а велика княгиня Соломонія, чекаючи-виглядаючи його з походів, доглядатиме разом з мамками їхніх діток, а найперше – сина-спадкоємця…

І на радощах, що небеса ощасливили його Соломонією, велів в усіх московських церквах в усі тамтешні дзвони радісно дзвонити, а жебракам щедро давати милостиню, аби молилися за здравіє Василія та Соломонії…

Соломонія таки принесла Василеві оберемок щастя, але стільки ж (якщо не більше) й нещастя. І матиме Василій клопіт із нею превеликий, але…

Але – згодом, а поки що він із нею, наче Адам із Євою, в раю-едемі розкошує.

І слухають вони Сирін – птаху райську, яка має людський вигляд, а співом своїм бере в полон, і людина тоді відчуває неймовірну радість.

Щоправда, тільки щасливі та радісні люди можуть чути чарівний спів Сирін. Ось тільки заковика: зникає цей птах так само швидко, як слава та успіх…

Частина перша

Вигнання княгині Соломонії

І шлюб із першою жоною Соломонією Сабуровою у Василія III, попри бурхливу радість перших років спільного життя, врешті-решт, виявиться таким, якого князь аж ніяк не чекав – невдалим. І причини того були вагомими: за 20 (двадцять!) років спільного з нею життя і любощів у них так і не з’явилися діти. Бодай одне – спадкоємець…

Великий князь і велика княгиня, занепокоєні відсутністю нащадка, до чого тільки не вдавалися: постійно їздили на богомілля, прикладалися до всіх чудотворних ікон Русі, але все було марно. Чомусь Господь не посилав їм спадкоємця – за які такі гріхи? Не інакше, як Соломонія чимось не догодила Всевишньому. І тоді Василій III таки зважився на нечуване – розлучення.

Як підкреслювалось і наголошувалось: із причини «неплодства» княгині.

За М. Карамзіним

«Тогда великий князь, свободный от дел воинских, занимался важным делом семейственным, тесно связанным с государственною пользою. Он был уже двадцать лет супругом, не имея детей, следственно и надежды иметь их. Отец с удовольствием видит наследника в сыне: таков устав природы; но братья не столь близки к сердцу, и Василиевы не оказывали ни великих свойств душевных, ни искренней привязанности к старейшему, более опасаясь его как государя, нежели любя как единокровного. Современный летописец повествует, что великий князь, едучи однажды на позлащенной колеснице, вне города, увидел на дереве птичье гнездо, заплакал и сказал: «Птицы счастливее меня: у них есть дети!» После он также со слезами говорил боярам: «Кто будет моим и русского царства наследником? братья ли, которые не умеют править и своими уделами?» Бояре ответствовали: «Государь! неплодную смоковницу посекают: на ее месте садят иную в вертограде». Не только придворные угодники, но и ревностные друзья отечества могли советовать Василию, чтобы он развелся с Соломониею, обвиняемою в неплодии, и новым супружеством даровал наследника престолу. Следуя их мнению и желая быть отцом, государь решился на дело жестокое в смысле нравственности: немилосердно отвергнуть от своего ложа невинную, добродетельную супругу, которая двадцать лет жила единственно для его счастия, предать ее в жертву горести, стыду, отчаянию нарушить святой устав любви и благодарности. Если митрополит Даниил, снисходительный, уклончивый, внимательный к миру более, нежели к духу, согласно с великокняжеским синклитом признал намерение Василиево законным или еще похвальным, то нашлись и духовные, и миряне, которые смело сказали государю, что оно противно совести и церкви. В числе их был пустынный инок Вассиан, сын князя литовского Ивана Юрьевича Патрикеева, и сам некогда знатнейший боярин, вместе с отцом в 1499 году неволею постриженный в монахи за усердие к юному великому князю, несчастному Димитрию. Сей муж уподоблялся, как пишут, древнему святому Антонию: его заключили в Волоколамском монастыре, коего иноки любили угождать мирской власти; а престарелого воеводу, князя Симеона Курбского, завоевателя земли Югорской, строгого постника и христианина, удалили от двора: ибо он также ревностно вступался за права Соломонии. Самые простолюдины – одни по естественной жалости, другие по Номоканону – осуждали Василия».