Княгиня і хан

– Пропала дівка… – посміхнулася мати, але посміхнулась чомусь журно – не хотілося розлучатися з любою донькою. Так швидко це лучилося. Не встигла донька й нащебетатися в батьковім гніздечку, як уже пора їй вилітати. А коли рязанський княжич такий любий, доведеться їхати аж до Рязані. Хоча таке князівство, як Рязанське, не шкода княгиньку й віддавати. Буде вона там у теплі та затишку…

Вже й свати на порозі. Неблизький шлях од Рязані до Умані, а вони вже тут – своєї завели урочисто:

– Почули ми, світом блукаючи, що у вас, добрі люди, виросла красна квітонька. А у нас, теж добрих людей, садочок є. Тож чи не пора вашу квітоньку та пересадити в наш садочок? Маємо доброго садівника, княжича Федора, якому запала в серденько ваша квітонька, він її й доглядатиме у своєму садочку…

– Є, є у нас квітонька, – одказують уманці. – Тілько ж вона ще уповні не розквітла. Ще пуп’яночок, почекайте трохи квіту.

– Що ви кажете таке? – дивуються свати. – Який пуп’яночок? Подивіться, вона вже он як розквітла! Якраз для нашого доглядальника, княжича Федора.

– Коханчику мій… – шепотіла Євпраксія Федорові. – Любчику мій єдиний! Як ти мене оце питав, де я була, покіль ми не познайомились? Це ж я і неньку свою рідненьку питала: а де я була, коли ще не народилася?… А вона мені: «На островах Блаженних, доню…»

– Де-де? Щось я не чув про таке? – жваво запитав княжич. – Блаженні острови? Де вони? Чомусь у нашому князівстві таких немає…

Княжич Федір тоді вперше почув, що є такі – незбагненні, знані й незнані – Блаженні острови. Ось тільки вони містяться десь на краю землі – де саме точно, ніхто не відає – за непрохідними горами та океанами, не на заході, але й не на сході, там сонце ніколи не сходить, бо воно там ніколи й не заходить… Там люди не відають ні горя, ні тяжких трудів, вони завше молоді, а юність їхня триває чи не сто років поспіль. Їхній час минає в бенкетах на лоні природи, а врожаї на тих островах самі родяться… Там немає спеки, бо там завжди ранній рожевий ранок. Живуть там люди довго-довго, не одне наше життя, і не старіють, завжди при силі й квітучому здоров’ї. А помирають – як засинають… Там, розказувала Євпраксія враженому рязанському княжичеві, і перебувають усі ще ненароджені діти… І вона там жила, коли ще не народилася…

– Так ось чому я тебе раніше не знав! – дивувався Федір. – Ти жила на островах Блаженних, а я в Рязані живу… – І по хвилі додав, зітхнувши: – От би пожити на таких островах…

Євпраксія нічого й відповісти не встигла, аж тут княжич, ляснувши себе руками об поли, вигукнув (голос мав сильний, дзвінкий):

– Та що це я кажу? Які острови Блаженні, бодай там і рай земний! Та ще десь на краю світу? Як у нас іноді кажуть, у чорта на болоті. Може, там і краще жити, як деінде, але найкраще жити в рідній стороні, вдома. А як на мене – так у Рязані нашій. От заберу тебе, голубко моя, в нашу Рязань, і ми так заживемо! Куди тим островам Блаженним!

Євпраксія сміялася щасливо (аж самій не вірилося, що вона така щаслива).

– А після островів Блаженних, це вже як народилася, в Умані я була. У своїй рідній Умані, що для мене теж – блаженний край. І тебе виглядала-ждала. Ждала-виглядала, хоч і не знала я, де ти, в якій Рязані. Хоч і не відала, який ти, бо тебе ніколи до того не бачила, але вірила, що ти є у цьому світі – найкращий у світі білому, любий мій княжичу…

– І виглядала мене?

– Атож. Я ж бо знала, що мій милий-чорнобривий у Рязані, що він ось-ось до мене прилине, соколик мій ясний. Як добре, що батько мій, коли нам почали аж надто загрожувати кочовики, запросив помочі у твого батька. А твій батечко прислав тебе з Рязані з дружиною помогти нам відбитися від клятих кочівників! Ми з вашою поміччю і від кочівників відбилися, і я тебе нарешті зустріла.

– А я тебе, лебідонько моя… Досі в мене ще ніколи не було такого вдатного походу. Але додомоньку, у Рязань свою, я повернуся лише з тобою.

Весілля після всіх перемовин і домовленостей між батьками молодої та молодого вирішено було справляти в краю молодого, в Рязані. Князівство там велике і славне, тож і весілля теж на славу вийде. І вже спорядили весільний поїзд, і повіз він молоду, її подруг та дружок у незнану їм Рязань. Земляки проводжали Євпраксію далеко за міські стіни Умані, співали і танцювали. І так веселилися, що й молода, дивлячись на них, усміхнулася. Правда, й слізка накотилася світла та наче сонячна. Молоду лякала не так дорога (весільний поїзд охороняла сотня вершників із княжої дружини) – як незнана Рязань, де вона з роду тата-неньки має перейти в рід княжича Федора, чоловіка свого, з уманської княжни стати рязанською княгинею на ймення Євпраксія Рязанська.

У Рязані вона проживе всього лише шість днів – рівно стільки, скільки в Рязані триватиме її з княжичем Федором весілля. Їй тоді солов’ями відтьохкає шістнадцяте літечко, в сімнадцять вона вийде заміж, у вісімнадцять народить сина, у дев’ятнадцять завершить своє земне життя… Але це буде згодом, а тоді, в Рязані, весілля, як співається вже в наші дні, співало і танцювало – весілля в усі часи весілля. І будучина молодятам видавалася чи не веселковою…

А рязанський княжич лебедем біля вірної лебідоньки своєї ходив, руками, як крилами змахуючи, одказував ячанням лебединим:

– Де ти була, коли я тебе ще не знав? Чому ти не була в Рязані моїй, де я відразу ж і назавжди б тебе назнав, бо ми створені Господом одне для одного?

Ой у вишневому садкуТам соловейко щебетав.Додому я просилася,А ти мене все не пускав.«Ти милий мій, а я твоя.Пусти мене, зійшла зоря.Проснеться матінка моя,Буде питать, де була я».А ти їй дай такий одвіт:«Який прекрасний майський цвіт…Весна іде, красу несе,І тій красі радіє все».«Доню моя, не в тому річ,Де ти блукала цілу ніч?Чому розплетена коса,А на очах блищить сльоза?»«Коса моя розплетена —Її подруга розплела.А на очах блищить сльоза,Бо з милим я прощалася.Мамо моя, ти вже стара,А я щаслива, молода.Я жити хочу, я люблю.Мамо, не лай доню свою».

…Повернулася під ранок дівчина з побачення з милим, що тривало десь у вишневому садочку всю ніченьку місячну, а матінка підозріло, як ото і в пісні співається:

«Чому розплетена коса,А на очах блищить сльоза?…»

А відповідь на запитання, чому розплетена коса, одна: тому коса розплетена, що дівчина вже… не дівчина. В ту ніч під місяченьком, у вишневому садочку, в обіймах милого втратила вона цноту.

Дівоча коса (заплетене волосся, так тлумачиться слово «коса») – споконвіку на Русі-Україні є символом дівочої краси, честі, цнотливості.

З давніх-давен в Україні теплої пори дівчата ходили з непокритою головою, заплітаючи волосся в коси. На Лівобережному Подніпров’ї дівчата у свята заплітали волосся в одну косу, яка вільно звисала по спині, а в будень – у дві, закладаючи їх вінком навколо голови. На Полтавщині дівчата заплітали волосся у дрібні кіски («дрібушки»). У коси часто вплітали вузьку яскраву стрічку, шнурок («кісник», «стьожку», або ще – «красну красу»).

І ось наставав дівич-вечір… (Дівичем – сьогодні вже напівзабуте, колись таке колоритне слівце – називали й того хлопця, хто беріг свою невинність.) А вже дівич-вечір – обрядова вечірка молодої напередодні весілля, прощання з дівуванням.

Коли дівчина збиралася заміж, на дівич-вечорі, і відбувалося обрядове розплетення коси нареченої.

Розплітаючи нареченій косу, її подружки співали пісень:

На ріки, слізоньки, на ріки,Розплели кісоньку навіки.Ріками слізоньки, рікамиРозплели кісоньку руками…

У піснях оспівувалася жалоба за косою, як символом дівування:

Ой, просо, просо,Ти ж моя золота руса косо,Не рік я тебе кохала,Щосуботоньки змивала,Щонеділеньки вбирала,А за день стеряла…

На дівич-вечорі дівчата-подружки нареченої вили гільце: деревце або гілку сосни оздоблювали квітами та стрічками. Гільце символізувало незайманість, красу і молодість та було окрасою дівич-вечора, символом прощання з дівоцтвом.

Зібрався дівич-вечір і в Євпраксії, на якому подруги розплели їй косу дівочу. А розплітаючи косу, співали весільних пісень – радісних і трохи сумовитих. Як і годиться нареченій на дівич-вечорі, Євпраксія ронила світлі сльози, прощаючись зі своїм дівоцтвом.

Розплітання коси символізувало для дівчини завершення попереднього (звичайно ж, безтурботного дівочого життя) це ще звалося «прощанням із красною красою», як звалася барвиста стрічка, що її вплітали в дівочу косу.

А потім починалося найдраматичніше дійство дівич-вечора – молодій відрізали косу. Це було ритуальне дійство. За цим ритуалом наречена мала вириватися і не давати відрізати косу, але за третім разом скорялася. Від тієї миті, як відрізали косу, дівчина-наречена переходила у стан заміжньої жінки. Її вбирали в жіноче вбрання, а вона збирала волосся у жмут, запиналася хусткою або вдягала очіпок. (Виходити без нього межи люди для жінки вважалося непристойним.)

Цей обряд звався покриванням та був завершальним у домі нареченої. Після цього молодий забирав молоду до свого дому вже як свою жону-дружиноньку…

Сказання друге

Мунгали ідуть!

Князював тоді в Рязані Юрій Інгварович, син варяга, але вже русич. Кажуть, він був удатним воїном, розумним правителем, розважливо-поміркованим політиком. І не з тих, хто гарячковито, рубає з плеча. І сина свого Федора теж виростив відважним, але – розсудливим, який спершу думає, а потім чинить. Любив Юрій Інгварович сина, як у Рязані казали, зело. Нічого для нього не шкодував і ніколи йому не перечив, даючи волю. Знайшов Федір десь чи не в Київській Русі собі наречену – весілля відмінне йому влаштував. На всю Рязань. Шість днів весільчани пили й гуляли, співали й танцювали та молодого княжича з його вибраницею зело віншували. А на сьомий день, коли гості ще здається й не нагулялися вдосталь, князь слово взяв.

– Сину мій, княжиче Федоре, пора тобі вже князем ставати і в граді своєму княжити. Євпраксієчко, невісточко моя, віншуючи вас на весіллі вашому, дарую вам отчину – град Красний, що на річці Осетр – там ви й почнете творити своє князівство.

Це був щедрий дарунок батьків – княжич Федір нарешті ставав князем, хоч і удільним, та отримав князівство – нехай і удільне. Але ж своє.

І молодята враз заквапилися у своє князівство. Того ж дня княжі слуги перенесли весільні дарунки – вельми щедрі – на струги, великі човни-вітрильники, і попливли струги з молодятами рікою Осетр.

На стругах музики не вгавали, і де струги, напнувши вітрила, пропливали, там на берег вибігали люди і співанням весільних пісень молодят проводжали. Струги проминули городок Олегів, оточений дубовим лісом, у Переяславлі затримались на день і далі попливли – аж до Перевітська, а там уже починалися землі їхнього князівства. Обнесений валом і огорожею із вікових сосон, град Красний стояв на високому березі холодної та швидкої ріки. За Осетром далеко, аж до обрію, тягнулися густі ліси. Містечко було невелике. У княжому теремі, щойно збудованому (ще пахтів сосною) молодят зустрічали бояри і слуги.

– Честь і слава тобі, княже Федоре, і тобі, пресвітла княгине Євпраксіє Веславівно!

Зустрічали запашним, щойно спеченим хлібом – за руським старовинним звичаєм.

Колись городок, заснований 1146 р., звався, як і ріка, на березі якої він виріс, – Осетр. Град Осетр у ті роки був центром свого удільного князівства, згодом він стане прикордонним містечком-фортецею Рязанського князівства. Як свідчать літописи, які тільки на ймення в різні часи протягом віків він не мав: Осетр, Красний, град Святого Николи Корсунського, Заразьк, Новгородок-на-Осетрі, Заразеськ, Микола Заразький-на-Осетрі, Никола-на-Осетрі, Миколи Заразького посад, Никола Заразький, Зарайськ, Зараск, а з ХVII ст. стане Зарайським.

Але це буде упродовж століть, а тоді городок Осетр став Красним. Себто красивим. Та й навколо слалися мальовничі місця (тож і Красний). Євпраксія, коли з човна вперше побачила град, де її коханий мав стати удільним князем, а вона – княгинею, заплескала в долоньки – так їй сподобалось містечко, обнесене ровом і дерев’яною огорожею.

– Як тут гарно-красно! – вигукувала захоплено.

– І життя наше буде так само красним, – пригорнув князь Федір кохану.

Спершу так і було. Тамтешній люд був певен, що Сирін – райська птиця-діва, що має людську подобу й солодкий голос, птах радощів, успіху і слави, не деінде, а в їхньому краї живе. Це про нього літописи писатимуть: «Птица, глаголемая сиринес, человекообразна, суща близ святого раю… ея же нарицаютъ райскую птицу сладости ради песен ея».

Сирін і мешкала буцімто у їхньому краї та зачаровувала усіх своїм співом, що в людей викликало гарний настрій, радість і щастя, хоч побачити її могли тільки щасливі та радісні люди. Не кожному пощастить побачити Сирін, адже птаха так само швидко зникає, як слава чи успіх. Та в граді Красному багато хто глаголили і присягалися, що вони в живі очі бачили оту птаху Сирін, тому вони й щасливі у своєму краї, в городку Красному на Осетрі.

Князь Федір запевняв княгиню свою, що й вони ось-ось побачать Сирін. Вона показується на очі лише щасливцям, а вони ж щасливі в любові своїй. Прокидалась Євпраксія не рано, але й не дуже пізно, коли сонечко вже вставало за лісами та осявало першими променями річку і град Красний. Вона тихо, радо посміхаючись, кликала: «Федю, Федю…» Кликала, хоча й знала, що князя вже немає, він встає рано й одразу ж іде клопотатися своїми княжими справами.

Як завжди, в теремі вже пахло свіжоспеченим хлібом.

Млосно потягнувшись, гукала прислужниць. В опочивальню, ніби чекали цього, вбігали юні дівчата, несучи на руках сорочку з тонкого шовку, синю спідницю-поньову (так вона звалася химерно), пишний короткий сарафан-навершник із яскравого оксамиту.

– Яка ти гарна, княгине! – крутилися навколо неї дівчата. – Наче тя хто намалював… Скажи, скажи, княгинюшко, як нам такими вродливими стати?

– Авжеж, скажу, – посміхалася княгиня. – Та ви теж гарні…

Так і минали роки, безперечно щасливі. Хоча які роки? Прожила Євпраксія з князем Федором рік, народила дитинча – синочка пухкенького. Іванком його назвали – князь був неймовірно радий і не знав, як і дякувати княгині, що подарувала йому спадкоємця.

Здавалося, так буде завжди – у щасті й затишку. Іванко швидко ріс, на ноги якось непомітно зіп’явся. От-от побіжить… Молода княгиня не могла нарадуватися своєму первістку, пестила його, гралася з ним та все наспівувала синочку пісеньок, що їх із дитинства пам’ятала – про сіренького вовчика, про кота-воркота.

Ой ходить сон коло вікон,А дрімота коло плота.Питається сон дрімоти:«Де ж ми будем ночувати?»«Там ми будем ночувати,Де хатина теплесенька.Там ми будем ночувати,Мале дитя колисати».Ходить сон коло вікон,А дрімота коло плота.Дитя буде спати,А я буду йму співати…

Згодом вихованням малого Йванка перейнявся батько. Часом під слюдяне вікно княжого терема приводили загнузданого жеребчика, що бив копитом землю. Федір садовив синка попереду себе у сідло.

Євпраксія жахалася, зі сльозами кидалась до князя:

– Що ти чиниш? Хіба ж можна такого малого на коня? Віддай сюди!

А Федір тільки сміявся.

– Не віддам. – І погладжував світлу кучеряву борідку. – Іванко – надія моя. Маю синка всьому навчити, а найперше – на коні їздити.

І зникав. А Євпраксія злякано вслухалася в тупіт копит коня, що помчав її чоловіка й синочка, а тоді піднімалася на фортечну стіну і з високої кутової башти вдивлялася в темно-зелену гущавину борів, що тяглися понад рікою – там зник Федір із сином. Тривога на серці трохи вщухала – князя супроводжували озброєні дружинники, вони ж захистять його з малим на випадок чого… І княгиня мало не до вечора вдивлялася в далину, виглядаючи чоловіка і сина.

А якось із лісу на дорогу вилетів якийсь вершник. Плащ його на вітрі розпахнувся, і під ним сяйнула на сонці кольчуга… Гм… Коли б не лихо яке. Квапливо спустилася в терем, куди невдовзі зайшов слуга князя – Апониця, вклонився. А з ним і той чоловік у плащі й кольчузі.

Він теж уклонився княгині.

Апониця йому кивнув:

– Кажи пресвітлій княгині все, як є.

– Недобрі вісті я привіз, княгине… – почав той чоловік. – Сунуть на нас люті вороги із степового краю, видимо-невидимо їх… Подолати їх буде нелегко. Вони вже сусідів наших, половців та приволзьких булгар побили, жінок і дітей їхніх у полон погнали. А тепер ось на нас ідуть, нечестивці…

– Що ж воно за люди? – запитала Євпраксія. – Та й чи люди вони? Як прозивають їх?

– А прозивається той народ… – прибулець на мить запнувся, – прозиваються… мунгали. Або ще – татарове. Гонець їхній від царя їхнього безбожного Бату-хана, у Рязань приїздив. У князя Юрія десятину для свого хана вимагав – людьми, кіньми, різним майном. А не дадуть – мечем, застеріг, своє візьмуть… Кажу, мунгалами вони прозиваються, із далеких степів, де люди дикі кочують. І вони несамовиті – грабують, убивають, добро собі забирають, жінок і дітей теж, а міста й села плюндрують та за димом пускають… Оті, що мунгалами прозиваються – люди диявола…

[МОНГОЛОЇДНА РАСА, азійсько-американська раса – одна з великих рас людства. Охоплює корінне населення Північної, Центральної, Східної, Південно-Східної Азії, Північної та Південної Америки.

Ознаками монголоїдної раси є жовтувата шкіра, плескувате обличчя з дуже випнутими вилицями, наявність епікантуса – особливої складки повік, жорстке чорне пряме волосся, слабкий розвиток волосся на обличчі й тілі. Всередині великої монголоїдної раси вирізняють кілька рас: північноазійську (монголи, якути, буряти, евени, евенки), арктичну (чукчі, ескімоси), далекосхідну (китайці, корейці, в’єтнамці), південноазійську (більшість народів Південного Китаю, Індокитаю, Бірми, Індонезії, Філіппін) і американську (індіанці). Комплекс типових ознак монголоїдної раси чітко виявлено вже в палеоантропологічних знахідках часів мезоліту.

На території України представники народів монголоїдної раси відомі з часів Київської Русі (половці), монголо-татарської навали (татари).

…Людські поселення на території Монголіїі відомі з часів палеоліту. Першими ранньофеодальними союзами племен на території Монголії були об’єднання протомонгольських племен хунну (III ст. до н. е. – I ст. н. е.) і племен сянбі (I ст. н. е.). В IV–X ст. територія Монголії входила до Жужанського, Тюркського, Уйгурського і Киргизького каганатів, у X–XII ст. – до імперії кіданів – Великий Ляо. На початку XIII ст. відбулось об’єднання численних монгольських племен під владою одного з нойонів (представники феодальної верхівки, що народжувалася) – Темучина, якого 1206 р. на великому курултаї (з’їзді) було проголошено великим ханом – Чингісханом. Створена в інтересах великих феодалів, військово-феодальна держава Чингісхана стала на шлях загарбницьких воєн. На середину XIII ст. під її владою опинилися Північний Китай і Тангутська держава, Середня Азія і Закавказзя, територія Ірану. Було встановлено панування монголо-татарського іга на Русі. (УРЕ, т. 7, стор. 102–103.)]

Мунгали, звані татарами…

Що за мунгали? Татари? У Красному тільки про це й говорили. З острахом, що переростав у тривогу, яка вже не вгамовувалася… Невже лихо суне на Рязанську землю – за які такі гріхи?

Невдовзі виявиться, що йде навала така, що її рязанці до того не знали. Це підтвердив і гонець на змиленому коні, що примчав із Рязані до Красного.

– Княже! – кинувся до Федора Юрійовича. – Велике лихо прийшло на Русь. На нас вороги сунуть, нам досі не знані, які мунгалами прозиваються. І веде їх безбожний хан Батий… Отець твій, князь Юрій Інгварович, згукує всіх до себе на раду. І тебе чекає, княже Федоре, з дружиною біля Пронська…

Князь Федір почав спішно збирати дружину. А поки вона збиралася і харчем на дорогу запасалася, велів гукати ковалів.

– Роздмухуйте горна у своїх кузнях! Скоро нам треба буде багато-багато зброї!

І велів їм кувати мечі й сокири, готувати кольчуги, наконечники для стріл, лати, наручі – захист для рук…

А тим часом біля княжого терема вже зібралася дружина. Князь Федір забіг до Євпраксії в повному бойовому обладунку.

– Прощавай, моє щастя! Радість моя, прощавай! Дасть Бог, розіб’ємо клятих мунгалів – повернуся додому. А нині – похід. Збирає батько рать, будемо оружно мунгалів зустрічати.

– Ой, Федоре, серце віщує щось недобре… Кажуть, мунгалів клятих – видимо-невидимо, а Русь же ослабла від усобиць.

– Тож маємо в такий час нарешті всі разом бути – плече в плече! Прощавай, Євпраксієчко, чекай мене з перемогою, бо як же інакше?… Тільки з перемогою! Русь наша має встояти. Маємо відбити клятих мунгалів. З нами й Сирін – птаха щастя й успіху. І правда з нами, бо ми на своїй землі, край світ захищаємо, а не людей грабуємо, як ті мунгали з незнаної нам Мунголії…

Євпраксія зі сльозами заспівала, як милого у похід виряджала:

Закувала зозуленька,Вище саду летючи;Заплакала вірна жона,Білу постіль стелючи.«Постіль моя біла,Як на тобі твердо спати,Як на тобі твердо спатиІ милого дожидати!І щодень гірко тужити…Ой як тяжко-важко милого дожидати…»

І більше Євпраксії не судилося побачити свого судженого.

Великий князь Юрій Рязанський просив допомоги в сусідів, хотів з’єднати війська кількох руських князівств і дати Батию належну відсіч, але…

Звідусіль приходила відмова. Навіть перед смертною загрозою, що нависла над Руссю. А вона вже не була єдиною та згуртованою, як славилася колись у давні часи. Міжусобиці нищили Русь. Про це ще автор «Слова о полку Ігоревім» з гіркотою і болем душі писав, благаючи руських князів схаменутися і стати проти ворога дружно – плече в плече. А натомість:

У боротьбі з поганимиМіж князями нема ладу:«І се – моє, і те – моє»,Говорить брат брату.Й стали князі річ дрібнуВеликою звати,І самі на себе   Крамолу кували,А погани Руську землюМіж тим шматували…Розлилися в землі Руській,   Превеликі жалі,Розлилась печаль велика   Скрізь по Руській землі.Кували між собою   Перемови. Змови,Замість об’єднатись…А погани лютоНа землю РуськуБеззахисну набігали, —Плюндрували-грабували…

Отак було – тут нічого не зміниш і нічого додати.

Упродовж не одного століття, коли свої крамолу на Русі кували, а погани, звісно, користувалися міжусобицями та на Руську землю набігали. І частенько роз’єднаних русичів змагали, бо не стояли русичі заодно.

Але й тоді, коли вороги отчину руську потоптом проходили, князі між собою кували змови, допомагаючи своїм ворогам.

Першою спізнала лиха Київська Русь, а потім – і Північно-Східна… Рязанське князівство повело в сім ділі печальнім перед: вороги вже вогнем і залізом по Русі потоптом проходили, а князі ще не могли ніяк зібратися та об’єднатися – навіть і перед смертною загрозою, що нависла над рідним краєм, коли в полум’ї та крові постало невідворотно: бути чи не бути?… Князям треба б казати «бути», однак робилося все, щоб «не бути».

Юрій, князь рязанський, коли вже загарбники стояли гамірним табором на березі річки Вороніж, ледве спромігся зібрати раду: великого князя владимирського Георгія Всеволодовича, братів своїх, князя муромського Данила Інгваровича, князя коломенського Гліба Інгваровича, князя красного Олега, князя пронського Всеволода, ще одного чи двох удільних князьків – і все. Решта не відгукнулися, діючи за відомим прислів’ям: моя хата скраю, мені це й не болить… На Рязань посунули мунгали – нехай Рязань і викручується, а нас, дасть Бог, лихо-біда стороною обійде.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

 Чудовисько – жахлива фантастична істота, потворне страховище; так кажуть і про людину з негативними рисами й такими ж моральними якостями, надзвичайно жорстоку, люту і т. ін. (За тлумачним словником української мови) (Тут і далі прим. авт.).

2

 Климовський Семен (роки народження і смерті невідомі) – український козак-піснетворець кінця XVII – першої половини XVIII ст. Автор популярної пісні «Їхав козак за Дунай». На основі скупих біографічних даних про Климовського російський письменник О. Шаховський написав у 1812 р. оперу-водевіль «Козак-віршувальник».

3

 Чи не тому згодом студень буде називатися в Україні груднем?