Фінансист

Водночас проблема звільнення негрів не здавалася Ковпервуду суттєвою. Він з дитинства спостерігав за представниками цієї раси, помічав їхні переваги й вади, які вважав вродженими, і гадав, що саме цим обумовлена їхня доля.

Так, наприклад, він зовсім не був упевнений, що неграм може бути відведена більша роль, ніж та, яку вони відігравали. Принаймні, на них очікує ще довга і важка боротьба, результатів якої не дізнаються найближчі покоління. У нього не було особливих заперечень проти теорії, яка вимагала для них свободи. Але він не бачив і причин, завдяки яким жителі Півдня мали би всіма силами протистояти зазіханням на їх надбання і економічний лад. Дуже шкода, звісно, що в деяких випадках з чорними невільниками обходяться кепсько. Він вважав, що це питання слід переглянути, але не бачив ніяких серйозних етичних підстав для тієї боротьби, яку вели покровителі чорношкірих. Він усвідомлював, що становище величезної більшості чорношкірих чоловіків і жінок мало чим відрізняється від становища рабів, попри те, що їх нібито захищає конституція країни. Адже існувало духовне рабство, рабство слабких духом і слабких тілом. Ковпервуд зі щирою цікавістю стежив за виступами Самнера, Гаррісона, Філіпса і Бічера[14], але ніколи не вважав цю проблему життєво важливою для себе. Він не мав охоти бути солдатом або командувати солдатами і не мав полемічного дару; за самим складом свого розуму він не належав до любителів дискусій навіть у галузі фінансів. Його цікавило лише те, що могло виявитися вигідним для нього, і вигоді були присвячені всі його помисли. Братовбивча війна на його батьківщині не могла принести йому користі. На його думку, вона лише заважала країні зміцніти в торговому і фінансовому відношенні, і він сподівався на швидкий кінець цієї війни. Він не вдавався до гірких нарікань на високі військові податки, хоча знав, що для багатьох це важке випробування. Розповіді про смерть і нещастя дуже зачіпали його, але, на жаль, людське життя таке мінливе, і не в його змозі що-небудь змінити в ньому! Так ішов він своїм шляхом, день у день спостерігаючи за приходом і відходом військових загонів, на кожному кроці зустрічаючи купки брудних, схудлих, обірваних і напівхворих людей, які поверталися з поля битви або з лазаретів; йому залишалося лише жаліти їх. Ця війна була не для нього. Він не брав у ній участі і знав лише, що буде дуже радий її закінченню – не як патріот, а як фінансист. Вона була руйнівною, трагічною, нещасливою.

Дні минали. За цей час відбулися вибори до місцевих органів влади і змінилися міський скарбник, податковий уповноважений і мер. Але Едвард Мелія Батлер, мабуть, все ще мав колишній вплив. Між Батлерами і Ковпервудами встановилася тісна дружба. Місіс Батлер була дуже прихильна до Ліліан, хоча вони сповідували різну віру. Обидві жінки разом каталися в екіпажі, разом ходили по магазинах; правда, місіс Ковпервуд ставилася до своєї старшої приятельки дещо критично і трохи соромилася її простацької мови, ірландського акценту і вульгарних смаків (наче сама вона не походила з такої ж плебейської родини). Але, з іншого боку, вона визнавала, що ця жінка дуже добра і сердечна. Живучи у великому достатку, вона любила робити людям приємне, задаровувала і пестила Ліліан і її дітей.

«Дивіться ж, неодмінно приходьте пообідати з нами!» (Батлери досягли вже того рівня добробуту, коли було прийнято обідати пізно.) Або: «Ви повинні покататися зі мною завтра!»

«Ейлін, дай їй Боже здоров’я, славна дівчина!» Або: «Нора, бідолаха, нині щось нездужає».

Однак Ейлін – з її капризами, завзятістю, вимогою уваги до себе і марнославством – дратувала, а часом навіть обурювала місіс Ковпервуд. Дівчині виповнилось уже вісімнадцять, і в усій її зовнішності відчувалася якась підступна спокусливість. Манери у неї були зухвалі, часом вона любила пустувати і, незважаючи на своє монастирське виховання, повставала проти найменшого пригнічення її свободи. Але при цьому в блакитних очах Ейлін світився м’який вогник, який свідчив про чуйне і добре серце.

Батьки Ейлін свого часу обрали для неї церкву Св. Тимофія і монастирську школу в Джермантауні, щоб дочка отримала, як вони висловлювалися, «добру католицьку освіту». Ейлін познайомилася там з католицькими догматами і обрядами, але нічого в них не тямила. Зате в її уяві глибоко закарбувався храм з його вікнами, що тьмяно поблискували, високий білий вівтар, а по обидва боки від нього – статуї св. Йосипа і діви Марії в блакитних, всипаних золотими зірками шатах, з німбами навколо голів і скіпетром у руках. Храм узагалі (а будь-який католицький храм тим більше) радує око і заспокоює душу. Вівтар під час меси залитий світлом п’ятдесяти або й більше свічок. Він здається ще більш величним і прекрасним завдяки багатому мереживному обладунку священиків і служок. Прекрасні вишивки і яскраве забарвлення риз, ораря і нарукавників подобалися дівчині і полонили її уяву. Слід сказати, що у неї завжди був потяг до пишності, до яскравих фарб і «любов до любові». Ейлін змалку відчувала себе жінкою. Вона ніколи не прагнула вникати в суть речей, не цікавилася точними знаннями. Такі майже всі чуттєві люди. Вони ніжаться в променях сонця, упиваються барвами, розкішшю, зовнішньою пишнотою і далі цього не йдуть. Точність уявлень потрібна душам войовничим, владним, і в них вона перероджується в прагнення до користолюбства. Владна чуттєвість, що цілком оволодіває людиною, не властива ні активним, ні педантичним натурам.

Сказане вище необхідно пояснити стосовно Ейлін. Несправедливо було б стверджувати, що в той час вона вже була явно чуттєвою натурою. Все це ще дрімало в ній. Зерно не скоро дає урожай. Сповідальня, напівтемрява в суботні вечори, коли церква освітлювалася лише кількома лампадами, промови патера, єпитимія, яку він накладає для відпущення гріхів, нашіптування через заґратоване віконце – усе це хвилювало її. Гріхів за собою вона не вбачала. Пекло, що очікує грішників, не лякало Ейлін. Докорами сумління вона не переймалася. Діди й баби, які шкутильгали до церкви і, бурмочучи слова молитви, перебирали чотки, для неї мало чим відрізнялися від фігур у своєрідному оточенні дерев’яних ідолів, покликаних підкреслювати святість хреста. Їй подобалося, особливо у віці чотирнадцяти-п’ятнадцяти років, сповідатися, прислухаючись до голосу духівника, котрий всі свої настанови починав словами: «Так от, улюблена дитино моя…» Один старенький патер-француз, який сповідав вихованок монастирського пансіону, своєю добротою і м’якістю особливо зворушував Ейлін. Його благословення звучало щиро, щиріше, ніж її молитви, які вона читала квапливо і неуважно. Пізніше її уявою заволодів молодий патер церкви Св. Тимофія – отець Давид, рум’яний здоровань із завитком чорного волосся на лобі, який не без хизування носив свій пастирський головний убір. По неділях він проходив між лавами, рішучими, величними помахами руки кроплячи паству святою водою. Він вислуховував сповідь, і Ейлін любила іноді пошепки повіряти йому свої «гріховні» помисли, що спадали їй на думку, намагаючись при цьому вгадати, що думає про неї духівник. Як би вона того не бажала, вона не могла бачити в ньому представника божественної влади. Він був занадто молодий, надто звичайний. І в її манері із захватом розповідати про себе, а потім сумирно, з видом розкаяної грішниці, прямувати до виходу, було щось підступне, завзяте і дражливе. У школі Св. Агати вона вважалася «важкою» вихованкою, бо, як незабаром помітили добрі сестри, була занадто життєрадісна, надто сповнена енергії, щоб підкорятися чужій волі.

– Ця міс Батлер, – сказала одного разу абатиса сестрі Семпронії, безпосередній наставниці Ейлін, – дуже жвава дівчина. Ви зазнаєте з нею чимало клопоту, якщо не виявите досить такту. Як на мене, вам треба піти на дрібні поступки. Так ви, напевно, більшого від неї доможетеся.

Відтоді сестра Семпронія намагалася вгадувати бажання Ейлін, а часом навіть їм потурала. Але і це не завжди вдавалося черниці – дівчина була сповнена усвідомлення батьківського багатства і своєї переваги над іншими. Щоправда, іноді у неї раптом виникало бажання з’їздити додому, або ж вона просила у сестри-наставниці дозволу поносити її чотки з великих намистин з хрестом з чорного дерева і срібною фігуркою Христа – в пансіоні це вважалося великою пошаною. Подібні переваги, а також інші: дозвіл прогулюватися в суботу ввечері монастирськими землями, рвати скільки завгодно квітів, мати кілька зайвих суконь, носити прикраси – пропонувалися їй у винагороду, аби вона тихо поводилася в класі, тихо ходила і тихо розмовляла (наскільки це було в її змозі!), не забиралася в дортуар до інших дівчат після того, як гасили світло і, раптово перейнявшись ніжністю до тієї чи іншої сестри-виховательки, не душила її в обіймах. Ейлін любила музику і дуже хотіла займатися живописом, хоча ніяких здібностей до живопису у неї не було. Книги, здебільшого романи, теж цікавили її, але дістати їх було ніде. Все інше – граматику, правопис, рукоділля, закон Божий і загальну історію – вона ненавиділа. Правила доброго тону – це, мабуть, ще було цікаво. Їй подобалися химерні реверанси, яких її вчили, і вона часто думала про те, як буде вітати гостей, повернувшись до рідної домівки.

Коли Ейлін тільки вступила в життя, всі тонкі відмінності у становищі окремих верств місцевої громади почали її хвилювати; вона прагнула, аби батько побудував гарний особняк, на зразок тих, які вона бачила у інших, і відкрив їй дорогу в суспільство. Бажання це не збулося, і тоді всі її помисли звернулися до коштовностей, верхових коней, екіпажів і, звісно, на вбрання – все, що вона могла мати натомість. Будинок, у якому вони жили, не дозволяв влаштовувати великі прийоми, і Ейлін вже у вісімнадцять років спізнала муки враженого самолюбства. Вона жадала іншого життя! Але як їй було здійснити свої мрії?

Кімната Ейлін, повна модних одяганок, красивих дрібничок, коштовностей (прикрашатись якими їй випадало лише зрідка), черевичків, панчіх, білизни і мережив, могла б бути зразком для вивчення слабкостей нетерплячої і гордовитої натури. Ейлін знала всі марки парфумів і косметики (хоча остання їй була зовсім непотрібна) і щедро скуповувала те й інше. Акуратність не була її прикметною рисою, а показну розкіш вона дуже любила. Пишне нагромадження портьєр, фіранок, дрібничок і картин в її кімнаті погано поєднувалося з усім іншим оздобленням будинку.

Ейлін завжди викликала у Ковпервуда уявлення про незагнуздану норовливу конячку. Він нерідко зустрічав її, коли вона ходила з матір’ю по магазинах або ж каталася з батьком, і його незмінно смішив і тішив знуждений тон, яким вона розмовляла з ним.

– О Господи! Як нудно жити на світі! – говорила вона, тоді як насправді кожна мить життя для неї була сповнена трепетної радості. Ковпервуд точно охарактеризував її духовну сутність: дівчина, в якій життя б’є ключем, романтична, захоплена думками про кохання і про все, що несе в собі любов. Коли він дивився на неї, йому здавалося, що він бачить цілковиту досконалість, яку могла б створити природа, якби спробувала створити щось фізично ідеальне. У нього промайнула думка, що незабаром якийсь щасливчик одружиться з нею і забере її з собою. Але той, кому вона дістанеться, змушений буде утримувати її обожнюванням, тонкими лестощами і неослабною увагою.

– Ця маленька нікчема (менше за все вона була нікчемою) уявляє собі, що весь світ в кишені у її батька, – зауважила якось Ліліан в розмові з чоловіком. – Послухати її, то можна подумати, що Батлери ведуть свій рід від ірландських королів! А її удаваний інтерес до музики і до мистецтва просто смішний.

– Ну, не будь аж надто сувора до неї! – дипломатично заспокоював її Ковпервуд (в той час Ейлін уже дуже подобалася йому). – Вона добре грає, і у неї приємний голос.

– Це так, але справжнього смаку у неї нема. Та й звідки йому взятися? Досить подивитися на її батька і матір!

– Знаєш, я особисто не бачу в ній нічого поганого, – стояв на своєму Ковпервуд. – У неї весела вдача, і вона досить вродлива. Звісно, вона ще зовсім дитина і трохи пихата, але це у неї минеться. До того ж вона не дурна і енергійна.

Ейлін (він це знав) була дуже прихильна до нього. Він їй подобався. Вона любила грати на роялі і співати, буваючи у нього в будинку, причому співала лише в його присутності. Його впевнена, тверда хода, сильне тіло і красива голова – все приваблювало її. Незважаючи на свою метушливість і свій егоцентризм, вона часом трохи ніяковіла перед ним. Але зазвичай в його присутності вона ставала особливо веселою і чарівною.

Найбезнадійніша справа у світі – намагатися точно визначити характер людини. Кожна особистість – це клубок протиріч, а тим більше – особистість обдарована.

Тому неможливо вичерпно описати Ейлін Батлер. Розум у неї, безсумнівно, був, хоча не відшліфований і наївний, а також сила характеру, що його трохи приборкували погляди і умовності сучасного їй суспільства. Однак часом ота її вдача проявлялася стихійно і швидше позитивно, ніж негативно.

Їй щойно виповнилося вісімнадцять років, і такій людині, як Френк Ковпервуд, вона здавалася чарівною. Вся її істота була перейнята тим, чого він раніше не бачив у жодній жінці і ніколи від жодної з них свідомо не вимагав, – жвавістю і життєрадісністю. Але жодна дівчина або жінка з тих, кого він коли-небудь знав, не мала цієї вродженої життєвої сили. Її волосся, рудувато-золотаве – власне, кольору червоного золота з ледь помітним рудуватим відтінком, – хвилями піднімалося над чолом і вузлом спадало на потилицю. У неї був бездоганної форми ніс – прямий, з маленькими ніздрями, і очі – великі, з хвилюючим і чуттєвим блиском. Ковпервуду подобався цей блакитно-сірий – ближче до блакитного – відтінок. Її туалети мимоволі викликали в пам’яті браслети на зап’ястях, на ногах, сережки та нагрудні чаші одалісок, хоча нічого подібного вона, звісно, не носила. Через багато років Ейлін зізналася йому, що із задоволенням пофарбувала б нігті і долоні в колір карміну. Здорова і сильна, вона завжди цікавилася, що думають про неї чоловіки, і якою вона видається їм у порівнянні з іншими жінками.

Роз’їжджати в екіпажах, жити в красивому особняку на Джирард-авеню, бувати в таких будинках, як будинок Ковпервуда, – все це значило для неї дуже багато. Але вже і в тому віці вона розуміла, що сенс життя – не лише в цих привілеях. Живуть же люди, і не маючи їх.

І все ж багатство і перевага над іншими паморочили їй голову. Сидячи за роялем, катаючись, гуляючи або стоячи перед дзеркалом, вона була сповнена усвідомлення своєї краси, чарівності, усвідомлення того, що це означає для чоловіків, і яку заздрість вселяє жінкам. Часом споглядаючи бідних, плоскогрудих і некрасивих дівчат, вона переймалася жалістю; іноді в ній спалахувала незрозуміла неприязнь до якої-небудь дівчини або жінки, що насмілювалася змагатися з нею красою або становищем у суспільстві. Траплялося, що дочки із відомих родин, зустрівшись з Ейлін у розкішних магазинах на Честнат-стрит або на прогулянці в парку, верхи або в екіпажі, задирали носи на доказ того, що вони краще виховані і що це їм відомо. При таких зустрічах обидві сторони обмінювалися нищівними поглядами. Ейлін прагнула проникнути у вищий світ, хоча хлюстуваті молодики з цього кола анітрохи не приваблювали її. Вона мріяла про справжнього чоловіка. Час від часу їй траплявся юнак «нібито відповідний», але зазвичай це були знайомі її батька, дрібні політичні діячі або члени місцевих законодавчих зборів, що стояли не вище на соціальній драбині, тому вона швидко втрачала до них будь-який інтерес, і вони набридали їй. Старий Батлер не знав нікого зі справді вишуканого товариства. Але містер Ковпервуд… він здавався таким вишуканим, сильним і стриманим. Часом, дивлячись на місіс Ковпервуд, Ейлін часто думала, якою, напевно, щасливою є його дружина…

14

Швидке просування Ковпервуда, голови фірми «Ковпервуд і Ко», що послідувало за блискучою операцією з позикою, привело його зрештою до зустрічі з людиною, котра значно вплинула на його життя в моральному, фінансовому і в багатьох інших розуміннях. Це був Джордж Стінер, новий міський скарбник, іграшка в руках інших, який і став важливою персоною саме через свою слабку волю. До призначення на цю посаду Стінер працював дрібним страховим агентом і комісіонером з продажу нерухомого майна. Таких людей, як він, тисячі на кожному кроці – жодної прозорливості, справжньої тонкості розуму, без винахідливості, без будь-яких обдарувань. За все своє життя він не висловив жодної свіжої думки. Щоправда, ніхто не міг би назвати його поганою людиною. Зовнішність у нього була якась непримітна, сіра, безнадійно буденна, але пояснювалося це не стільки його зовнішнім, скільки внутрішнім світом. Блакитно-сірі водянисті очі, рідке світле волосся, безвільні, невиразні губи. Стінер був досить високий – майже шести футів на зріст, досить плечистий, але весь якийсь незграбний. Він мав звичку злегка сутулитися, а черевце у нього трохи видавалося наперед. Мова його складалася з суцільних загальних штампів – газетні й обивательські теревені та комерційні плітки. Знайомі і сусіди ставилися до нього непогано. Його вважали чесним і добрим (зрештою, таким він, мабуть, і був). Дружина його і четверо дітей були невиразні й незначні, якими зазвичай бувають дружини і діти у подібних людей.

Попри все це (а з погляду політики, мабуть, саме завдяки цьому) Джордж Стінер тимчасово опинився в центрі суспільної уваги, чому сприяли відомі політичні методи, що вже з півсотні років практикувалися в Філадельфії. По-перше, Стінер дотримувався тих же політичних поглядів, що і панівна партія; члени міської ради і очільники його округу знали його як віддану людину, до того ж вельми корисну при зборі голосів під час передвиборних кампаній. По-друге, хоча він нікуди не годився як оратор, бо не міг вичавити з себе жодної оригінальної думки, його можна було посилати від домівки до домівки – дізнаватися про настрої бакалійників, ковалів або м’ясників; він з усіма заводив дружбу і в результаті міг досить точно передбачити результати виборів. Більше того, його можна було «начинити» кількома затертими фразами, які він і твердив день у день, наприклад: «Республіканська партія (вона щойно виникла, але вже стояла при владі в Філадельфії) потребує вашого голосу. Не можна допустити до управління штатом цих шахраїв-демократів». Чому не можна – Стінер навряд чи міг би пояснити. Вони відстоюють рабство. Обстоюють свободу торгівлі[15]. Йому ніколи й на думку не спадало, що все це аж ніяк не стосується виконавчих і фінансових органів міста Філадельфії. Винні демократи в цих гріхах чи не винні – що від цього змінювалося?

Політичними долями міста в ті часи верховодили такий собі Марк Сімпсон, сенатор Сполучених Штатів, Едвард Мелія Батлер і Генрі Молленгауер, багатий торговець вугіллям та фінансовий ділок. У них був цілий штат агентів, поплічників, донощиків і підставних осіб. Серед цих людей значився і Стінер – дрібне коліщатко в закулісній машинерії їхніх політичних інтриг.

Навряд чи така людина могла бути обраною скарбником в іншому місті, але населення Філадельфії вирізнялося дивовижною байдужістю до всього на світі, крім своїх повсякденних клопотів. Переважна кількість жителів (за рідкісним винятком) не мала власних політичних поглядів. Політика була віддана на відкуп низці ділків. Посади розподілялися між тими чи іншими особами, тими чи іншими групами в нагороду за надані послуги. Ну та хто не знає, як твориться така «політика»?

Отже, з плином часу Джордж Стінер став persona grata[16] в очах Едварда Стробіка, який став спершу членом муніципалітету, а відтак – ватажком свого округу і, нарешті, головою муніципалітету (а в приватному житті – власником каменоломні і цегельного заводу). Стробік був прихвостнем Генрі Молленгауера – найдосвідченішого і найбільш хижого з цієї трійки політичних лідерів. Коли Молленгауер користолюбно домагався чогось від муніципалітету, Стробік був покірним знаряддям у його руках. За вказівкою Молленгауера Стінер був обраний до муніципалітету, а оскільки він слухняно віддав свій голос за того, за кого йому наказали, то його зробили помічником завідувача дорожнім управлінням.

Тут він опинився у полі зору Едварда Мелії Батлера і почав надавати йому невеликі послуги. Дещо пізніше політичний комітет республіканської партії з Батлером на чолі вирішив, що на посаді міського скарбника потрібна людина м’яка, слухняна і водночас безумовно віддана. Ось таким чином ім’я Стінера потрапило до виборчого бюлетеня. Стінер слабко розбирався у фінансових питаннях, хоча і був чудовим бухгалтером. Але хіба юрисконсульт Ріган (таке ж безсловесне знаряддя в руках всемогутнього тріумвірату) не міг у будь-який час зарадити йому корисною порадою? Звичайно, міг. Отже, проведення кандидатури Стінера труднощів не викликало. Потрапити в список кандидатів було все одно, що бути обраним. І після кількох тижнів виснажливих публічних виступів, коли він, затинаючись, белькотів заяложені фрази про те, що Філадельфії понад усе необхідно чесне міське самоврядування, Стінера офіційно призначили на посаду. От і все.

Питання про те, наскільки адміністративні і фінансові можливості Джорджа Стінера відповідали цій посаді, не відігравало би ніякої ролі, якби Філадельфія (як жодне інше місто) не страждала на той час від украй невдалої фінансової системи або, точніше, від повної її відсутності. Річ у тім, що податковому уповноваженому і скарбникові надавалося право накопичувати і зберігати кошти, що належали місту – поза міськими сейфами, причому ніхто з них навіть не вимагав, щоб ці гроші приносили прибуток місту. Згадані посадовці були зобов’язані до моменту звільнення від обов’язків повернути тільки основний капітал.

Ніде не передбачалося, щоб кошти, накопичені таким чином або отримані з будь-якого іншого джерела, зберігалися в недоторканності в сейфах міської скарбниці. Ці гроші могли бути віддані на розмноження, депоновані в банках або використані для фінансування приватних підприємств, аби лише був повернутий основний капітал. Зрозуміло, подібна фінансова політика не була офіційно санкціонована, але про неї знали і політичні кола, і преса, і великі фінансисти. То як же можна було покласти цьому край?

Вступивши в діловий контакт з Едвардом Батлером, Ковпервуд, проти своєї волі і сам зрештою того не усвідомлюючи, був утягнутий в коло безпринципних махінацій. Сім років тому, ідучи з контори «Тай і Ко», він дав собі обітницю ніколи більше не займатися грою на біржі. Тепер же він знову їй віддався, але з іще більшою пристрастю, бо працював уже на самого себе – на фірму «Ковпервуд і Ко», і горів бажанням задовольнити своїх нових клієнтів – представників могутнього світу, які все частіше і частіше вдавалися до його послуг. У всіх цих людей водилися статки, нехай навіть незначні. Всі вони роздобували закулісну інформацію і доручали Ковпервуду купувати для них ті чи інші акції під заставу, оскільки його ім’я було знайоме багатьом політичним діячам, і він вважався дуже надійною людиною. Зрештою, він таким і був. Досі він не спекулював і не грав на біржі за власний рахунок. Він навіть часто заспокоював себе думкою, що за всі ці роки жодного разу не виступав на біржі від свого імені, суворо дотримуючись правил обмежуватися виконанням чужих доручень. І ось тепер до нього заявився Джордж Стінер з пропозицією, яку не можна було цілком ототожнювати з біржовою грою, хоча по суті вона нічим від неї не відрізнялася.

Варто одразу пояснити, що ще задовго до Громадянської війни і під час неї в Філадельфії практикувався звичай за нестачі готівкових коштів у скарбниці випускати так звані міські зобов’язання (іншими словами – ті ж векселі), з шести відсотків річних, термін яких спливав іноді за місяць, іноді за три, іноді за шість – залежно від суми та від того, коли, на думку скарбника, місто зможе викупити і погасити ці зобов’язання. Це був звичайний спосіб розплати і з дрібними торговцями, і з великими підрядниками. Але першим – постачальникам міських установ – в разі потреби в готівці доводилося враховувати ці векселі зазвичай з розрахунку дев’яносто за сто, тоді як інші мали можливість почекати і притримати їх до закінчення терміну. Подібна система була, звісно, збитковою для дрібного торгового люду, зате дуже вигідна для великих підрядників і банкірських контор. Адже сумнівів у тому, що місто свого часу сплатить за цими зобов’язаннями, бути не могло, а при такій абсолютній їх надійності шість відсотків річних були чудовим приварком. Скуповуючи зобов’язання у дрібних торговців по дев’яносто центів за долар, банки і маклери (якщо вони лише мали можливість почекати) зрештою загрібали значні суми.

Спочатку міський скарбник, імовірно, не мав наміру завдавати збитків комусь зі своїх співгромадян (можливо, тоді у скарбниці дійсно не було готівки для виплати). Однак згодом випуск цих зобов’язань вже нічим не виправдовувався, бо міське господарство могло б вестися економніше. Але на той час ці зобов’язання, як легко можна собі уявити, вже стали джерелом чималих баришів для власників маклерських контор, банкірів і значних спекулянтів, а тому випуск їх незмінно передбачався фінансовою політикою міста.