Захар Беркут

– Ти сам… збирати копу? – спитав зачудований Максим. – Без наших закличників? Без нашого знамена?

– У мене свої закличники і своє знамено.

– Але ж на твою копу ніхто з наших громадян не піде. А наша копа як осудить, так у нашій громаді й буде.

– Побачимо! – сказав гнівно й уперто Тугар Вовк. В ту саму пору наблизилися наші пішоходи до закличників. Побачивши боярина, закличники поставили знамено, а один із них відізвався:

– Боярине Тугаре Вовче!

– Ось я, – відповів боярин понуро.

– Завтра на копу!

– Чого?

Але закличники на се не відповіли нічого і пішли дальше.

– Не їх діло, боярине, говорити чого, – пояснив Максим, стараючись якомога втихомирити нехіть боярина до тухольської громадської ради. По довшій мовчанці, під час котрої вони все йшли селом, Максим знов зачав говорити:

– Боярине, позволь мені, недосвідному, молодому, сказати тобі слово.

– Говори! – сказав боярин.

– Прийди завтра на копу!

– І піддатися вашому холопському судові?

– Що ж, боярине, тухольська громада судить по справедливості, а справедливому судові хіба стид піддатися?

– Таточку! – вмішалася й Мирослава до тої розмови. – Зроби так, як каже Максим. Він добре каже! Він урятував моє життя, – він же ж не хотів би тобі зле радити; він знає добре тутешні звичаї.

Тугар Вовк знехотя всміхнувся на ту правдиво жіночу логіку, але чоло його швидко знов наморщилося.

– І вже ти протуркала мені уші тим Максимом! – сказав він. – Ну, урятував тобі життя, я і вдячний йому за те, і, коли хочеш, дам йому пару волів. А тут знов о інші річі йде, до яких не слід мішатися ні тобі, ні Максимові.

– Ні, боярине, – відмовив на се Максим, – ти чей не схочеш унизити мене відплатою за моє незначне діло. Ані я, ані мій батько не приймемо ніякої відплати. А то, що я тебе прошу прийти завтра на копу, я роблю тільки з щирої прихильності. Я рад би, боярине, щоб між тухольською громадою і тобою була згода.

– Ну, нехай і так, – сказав вкінці Тугар Вовк, – прийду завтра на тоту вашу раду, але не на те, щоб їй піддатися, а лиш на те, щоб побачити, що се за рада буде.

– Прийди, боярине, прийди! – скрикнув радісно Максим. – Побачиш сам, що тухольська громада вміє бути справедливою.

Приречення Тугара Вовка облегшило серце Максимові. Він став веселий, говіркий, показував Мирославі направо і наліво, що було гарного й цікавого довкола, а гарного й цікавого було багато. Наші пішоходи були саме серед села і на середині тухольської долини. Стрімкі скалисті береги кітловини світилися по обох боках далеко, мов рівні, високі мармурові мури. Потік плив посеред села, тут же біля дороги, шумів і пінився, розбиваючись по каменях, котрими усіяне було його дно, і навіваючи свіжий холод на всю долину. По обох боках потока, якого береги були досить високі, прорізані в намулі давнього озера, побудовані були кашиці[70] (загати) з річного каміння і грубих смерекових палів та колод, щоб охоронити село від виливу. Всюди через потік пороблені були вигідні з поруччями кладки, а зараз поза кашицями йшли скопані грядки з фасолею й горохом, що вилися вгору по тичинню, з буряками й капустою, а також загони пшениці, що чистими ясно-зеленими пасмугами простягалися далеко поза хати. Хати були порядно обгороджені і гарно удержувані; стіни з гладкого дилиння[71], не обмазаного глиною, але кілька разів до року митого і скобленого річними черепницями; тільки там, де одна долина сходилася з другою, в вузьких пасмугах стіни були поліплені глиною і побілені паленим вапном, і виглядали дуже гарно серед зелених верб і груш. При вході до кождого дворища стояли дві липи, між якими прив’язані були гарно плетені в усякі узори ворота. Майже над кождими воротами на жердці висіла прибита якась хижа птиця: то сова, то сорока, то ворона, то яструб, то орел, з широко розпростертими крилами і звислою додолу головою; се були знаки духів – опікунів дому. За хатами стояли стайні[72] та інші господарські будинки, всі під драницями і з грубезних тесаних брусів збудовані; тільки нечисленні обороги[73] були з соломи і насторошували де-де свої золото-жовті острокруглі чуби догори поміж чотирма високими оборожинами.

– Ось мого батька двір, – сказав Максим, показуючи на один двір, нічим не відмінний від інших. Перед домом не було нікого, але двері від сіней[74] були відчинені, а в стіні до полудня прорубані були два невеличкі квадратові отвори, які вліті оставались або зовсім створені, або закладались тонкими і напівпрозірчастими[75] гіпсовими плитками і на зиму, крім того, забивались дощаними віконницями. Се були тодішні вікна.

Мирослава цікаво позирнула на те гніздо Беркутів, над котрого ворітьми справді висів недавно вбитий величезний беркут, ще й по смерті немов грозячи своїми могутніми залізними пазурами і своїм чорним, у каблук закривленим дзюбом.

Затишно, супокійне і ясно було на тім обійстю[76]; потік відділював його від гостинця[77], перекинений широкою кладкою, і журчав стиха та плескав кришталевою хвилею о кам’яну загату. І Тугар Вовк позирнув туди.

– Ага, то тут сидить той тухольський владика. Ну, рад я пізнати його. Побачимо, що се за птиця!

Максим хотів попрощати боярина й його доньку і звернути додому, але щось немов тягло його йти з ними дальше. Мирослава немов порозуміла се.

– Чи вже вертаєш додому? – спитала вона, відвертаючись, щоб укрити своє помішання.

– Хотів було вертати, але нехай і так – проведу вас іще через тіснину[78] до вашого двора.

Мирослава втішилася, сама не знаючи чого. І знов пішли вони вниз селом, гуторячи, озираючись на всі боки, любуючись одне одним, голосом, присутністю, одне для другого забуваючи все довкола, батька, громаду. І хоча в цілій розмові ані одним словом не згадували про себе, про свої чуття й надії, але й крізь найбайдужнішу їх бесіду тремтіло тепло молодих, першою любов’ю огрітих сердець, проявлялася таємнича сила, що притягала до себе ті дві молоді, здорові й гарні істоти, чисті та незопсовані, що в своїй невинності навіть не думали про перепони, які мусила стрінути їх молода любов.

І Тугар Вовк, що йшов передом у важкій, понурій задумі та міркував над тим, як би то завтра стати гідно і в цілім блиску перед тими смердами та показати їм свою повагу та вищість, – і Тугар Вовк не завважав нічого між молодими людьми; одно тільки гнівало його, що той молодий парубок такий смілий і так поводиться з ним і з його донькою, мов з рівними собі. Але до пори, до часу він здержував свій гнів.

Минули вже село і зближалися до того місця, де тухольська кітловина замикалася, пропускаючи тільки вузькою скалистою брамою потік у долину.

Сонце вже похилилося геть із полудня і стояло над вершиною лісу, купаючи своє скісне проміння в спінених хвилях потоку. Від скал, що затіснювали виплив потоку з тухольської долини, лежали вже довгі тіні; в самій тіснині було сумрачно, холодно і слизько. Внизу розбивалася вода потоку о величезне, купами тут навалене каміння, а вгорі високо шуміли величезні смереки і буки.

Понад самим потоком з обох боків вели проковані в скалах вигідні стежки – також діло тухольців. Якась дрож пройняла Мирославу, коли входила в оту дивовижну «кам’яну браму»: чи то від пануючого тут холоду, чи від вогкості, чи бог знає від чого, – вона взяла батька за руку і притиснулася до нього.

– Яке страшне місце! – сказала вона, зупиняючись у самій тіснині і озираючись кругом та догори. І справді, місце було незвичайне, дике. Потік був вузький, може, на три сажні, не більше, завширшки, і так гладко прорізаний рвучою гірською водою в лупаковій[79] скалі, що незнающий був би міг присягнути, що се людських рук робота. А перед самим проходом стояв насторч величезний кам’яний стовп, усподу геть підмитий водою і для того тонший, а вгорі немов головатий, оброслий папороттю та карлуватими берізками. Се був широко звісний Сторож, котрий, бачилось, пильнував входу в тухольську долину і готов був упасти на кождого, хто в ворожій цілі вдирався б до сього тихого, щасливого закутка. Сам Тугар Вовк почув якийсь холод за плечима, зирнувши на того страшного Сторожа.

– Тьфу, яка небезпечна каменюка! – сказав він. – Так нависла над самим проходом, що, бачиться, ось-ось упаде!

– Се святий камінь, боярине, – сказав поважно Максим, – йому щовесни складають вінки з червоного огнику – се наш тухольський Сторож.

– Ех, все у вас ваше, все у вас святе, все у вас тухольське, – аж слухати обридло! – скрикнув Тугар Вовк. – Немовто поза вашою Тухольщиною вже й світу нема!

– Для нас і справді нема світу, – відмовив Максим. – Ми над усе любимо свій кутик, – коли б так кождий інший любив свій кутик, то, певно, всі люди жили б на світі спокійно й щасливо.

Максим у своїй невинній щирості й не розумів, як чутко вколов він у серце боярина тими словами. Він не завважав також, якими злобними очима позирнув на нього Тугар Вовк. Звертаючися до Мирослави, Максим мовив далі спокійним, теплим голосом:

– А про той камінь, про нашого Сторожа, я вам оповім, що чув від батька. Давно то, дуже давно діялось, ще коли велетні жили в наших горах. То тут, де тепер наша Тухля, стояло велике озеро; сеся кітловина була ще зовсім замкнена, і тільки через верх текла вода. Озеро се було закляте: в нім не було нічого живого – ні рибки, ні хробачка[80]; а котра звірина напилася з нього, мусила згинути; а пташина, що хотіла перелетіти понад нього, мусила впасти в воду і втопитися. Озеро було під опікою Морани, богині смерті. Але раз сталося, що цар велетнів посварився з Мораною, і, щоб зробити їй наперекір, ударив своїм чародійським молотом о скалу, і розвалив стіну, так що вся вода з заклятого озера виплила і стратила свою дивну силу. Ціла околиця раптом ожила; дно озера зробилося плодючою долиною і зазеленілося буйними травами та цвітами; в потоці завелися риби, поміж камінням усяка гадь, у лісах звірина, в повітрі птиця. За те розлютилася Морана, бо вона не любить нічого живого, і закляла царя велетнів у отсей камінь. Але долині самій не могла нічого зробити, бо не могла назад вернути мертвящої води, що виплила з озера; якби була вернула назад усю воду до краплини і заткала отсей у скалі вибитий прохід, то була би знов царицею наших гір. А так, то хоч цар велетнів і не жив, та проте й Морана не має вже тут власті. Але цар не зовсім погиб. Він триває в тім камені і пильнує сеї долини. Кажуть, що колись Морана ще раз ізбере свою силу, щоб нею завоювати нашу Тухольщину, але отсей заклятий Сторож упаде тоді на силу Морани і роздавить її собою.

З дивним чуттям слухала Мирослава тої повісті: вона глибоко щеміла її в серці, – їй так бажалося стати під рукою того доброго і животворного царя велетнів до бою з силою Морани; кров живіше заграла в її молодім серці. Як сильно, як гаряче любила вона в тій хвилі Максима!

А Тугар Вовк хоч і слухав Максимової повісті, але, бачилось, не дуже вірив їй, тільки ще раз обернувся, позирнув на кам’яного тухольського Сторожа і з погордою всміхнувся, немов подумав собі: «От дурні смерди, в якій дурниці покладають свою гордість і свою надію!»

Вже наші пішоходи минули вузький протік тухольського потоку і вийшли на ясний світ. Перед їх очима раптом розкинулася довга, крутими горами обмежена долина Опору, котра ген-ген сходилася з долиною Стрию. Сонце вже клонилося на захід і гарячим пурпуром меркотіло в широких хвилях Опору. Тухольський потік скаженими скоками і з лютим шумом гуркотів додолу, щоб скупатися в Опорі. Його вода, різко відбиваючи в собі заходову червоність, виглядала неначе кров, що бурхає з величезної рани. Довкола шуміли темні вже ліси.

Хвилю стояли наші пішоходи, напуваючись тою безсмертною і живущою красою природи. Максим немов вагувався на якійсь думці, що так і засіла в його голові і силоміць просилася на волю. Далі він зібрався з відвагою і приблизився до Тугара Вовка, тремтячи й червоніючись.

– Боярине-батьку, – сказав він незвичайно м’яким і несміливим голосом.

– Чого тобі треба?

– Позволь мені бути твоїм найщирішим слугою…

– Слугою? Що ж, се нетрудно, – прийди з батьком і наймись, коли конче хочеш на службу.

– Ні, боярине, не так ти зрозумів мене… Позволь мені бути твоїм сином!

– Сином? Але ж у тебе є свій батько, і, як чую, далеко ліпший, справедливіший і мудріший від мене, коли завтра буде судити мене!

Боярин гірко, їдовито всміхнувся.

– Я хотів сказати, – поправився Максим, – хотів сказати ще не так. Боярине, віддай за мене доньку свою, котру я люблю дужче свого життя, дужче душі своєї!

Грім з ясного неба не був би так перелякав Тугара Вовка, як ті гарячі, а при тім прості слова молодого парубка. Він відступив два кроки назад і прошибаючим, з гнівом і погордою змішаним поглядом мірив бідного Максима від ніг до голови. Лице його було недобре, аж синє, зуби йому заціпило, губи дрожали.

– Смерде! – скрикнув він нараз, аж дооколичні гори залунали тим проклятим окликом. – Що се за слова смієш говорити до мене? Повтори ще раз, бо се не може бути, щоб я справді чув те, що мені причулося.

Грізний крик боярина збудив і в Максима його звичайну смілість і рішучість. Він випростувався перед боярином, мов молодий, пишний дубчак, і сказав лагідним, але певним голосом:

– Нічого злого я не сказав тобі, боярине, – нічого такого, що би приносило нечесть тобі або твоїй доньці. Я просив у тебе руки твоєї доньки, котру я люблю, як її ніхто в світі не буде любити. Невже ж між твоїм боярським, а моїм мужицьким родом така велика пропасть, щоб її любов не могла перегатити? Та й чим же ж ти так дуже вищий від мене?

– Мовчи, смерде! – перебив його лютим криком Тугар Вовк. – Рука моя судорожне стискає рукоять меча, щоб заткати ним твою глупу гортанку. Одно тільки рятує тебе від моєї мести, а се те, що ти нині вирятував мою доньку з небезпеки. Інакше ляг би ти в тій хвилі трупом за такі слова. І ти, безумний, міг подумати, міг посміти підносити очі свої до неї, до моєї доньки?.. Се за те, що я й вона говоримо з тобою по-людськи, а не копаємо[81] тебе, як собаку! І ти думав, що, рятуючи її від пазурів медведя, ти здобув її для себе, як бранку? О ні! Коли б мало на таке прийти, то воліла б вона згинути в кривавих обіймах дикого звіра, ніж мала би тобі дістатися!

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примітки

1

Франко І. Зібрання творів: у 50 т. – К., 1976–1986. – Т. 48. – С. 308. (Покликаючись на це видання, в дужках вказуємо том і сторінку. – М. Л.)

2

Пета – Субедей (Супатай; 1176–1248) – монгольський полководець, соратник Чингісхана. Командував монгольським військом в битві з русичами на річці Калці (1223); був фактичним керівником західного походу монголів (1236–1242), під час якого захопив і пограбував багато українських міст.

3

Денисюк І. Історична белетристика Івана Франка // Денисюк І. Літературознавчі та фольклористичні праці: у 3 т., 4 кн. – Л., 2005. – Т. 2: Франкознавчі дослідження. – С. 38, 39.

4

Татарські напади на Підгір’є // Житє і слово. – 1895. – Т. 3. – Кн. 2. – С. 227–228.

5

Сокіл В. Фольклорні джерела повісті І. Я. Франка «Захар Беркут» // Українська мова і література в школі. – 1989. – № 9. – С. 76.

6

Тухольщина – місцевість, що прилягає до села Тухлі (тепер Сколівського району Львівської області). Село розташоване в бойківських Карпатах, у вузькій долині річки Опір (притоки ріки Стрий). Твір Франка прославив село: на південній його околиці, на горі Захар Беркут, встановлено пам’ятник цьому персонажеві – там, де, за народними переказами, його поховано. У селі є камінь, начебто той, яким перекривали русло ріки. Тут можна почути версію, що саме в Тухлі Франко написав свою повість, хоча, як достеменно відомо, «Захара Беркута» письменник створив у рідних Нагуєвичах.

7

Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко. – Л., 2000. – Кн. 1: Рід Якова. – С. 34.

8

Набитович І. Універсум sacrum’у в художній прозі (Від модернізму до постмодернізму). – Дрогобич; Люблін, 2008. – С. 323–332.

9

Єфремов С. Співець боротьби і контрастів. – К., 1913. – С. 106.

10

Огоновський О. Історія літератури руської. – Л., 1893. – Част. 3. – Відділ 2. – С. 1072.

11

Рінистий – з крупного піску, гравію (Прим. М. Легкого)

12

Облази – підніжжя скель (Прим. М. Легкого)

13

Рик – рев (Прим. М. Легкого)

14

Волар – пастух великої худоби (Прим. М. Легкого)

15

Трач – розпилювач дерева (Прим. М. Легкого)

16

Гонтар – ремісник, що виготовляє гонти (клиновидні дощечки з пазами, які використовуються для крівлі), або майстер з виготовлення крівлі (Прим. М. Легкого)

17

Ботюк – колода (Прим. М. Легкого)

18

Тартак – лісопильня (Прим. М. Легкого)

19

Зелемень (Зелемінь) – гора в Карпатах (1178 м), неподалік від Тухлі. (Прим. М. Легкого)

20

Князь Данило – Данило Романович Галицький (бл. 1201–1264), князь Галицько-Волинської землі, король з 1253 р. (Прим. М. Легкого)

21

Дик – дикий кабан (Прим. М. Легкого)

22

Рогатина – ніж, насаджений на дерев’яний держак (Прим. М. Легкого)

23

Криївка – схованка (Прим. М. Легкого)

24

Ломи – повалені вітром дерева (Прим. М. Легкого)

25

Згляд – погляд (Прим. М. Легкого)

26

Ратище – спис (Прим. М. Легкого)

27

Сліп – пастка для ведмедя (Прим. М. Легкого)

28

Крижі – поперек, поясниця (Прим. М. Легкого)

29

Пасемець – парубок (Прим. М. Легкого)

30

Бесаги – подвійна торба, сакви (Прим. М. Легкого)

31

Розказ – наказ, команда (Прим. М. Легкого)

32

Похіпний – охочий (Прим. М. Легкого)

33

Дотинки – кепкування (Прим. М. Легкого)

34

Смерд – залежний селянин (Прим. М. Легкого)

35

Чепіргатий – зубчастий (Прим. М. Легкого)

36

Виверт – 1) повалене вітром дерево; 2) поворот (Прим. М. Легкого)

37

Клебук – гущавина (Прим. М. Легкого)

38

Корч – кущ (Прим. М. Легкого)

39

Жовна – дятел (Прим. М. Легкого)

40

Звори – гірські западини, яри, провалля; нетрі (Прим. М. Легкого)

41

Противний – протилежний (Прим. М. Легкого)

42

Сажень – давньоукраїнська міра довжини, що дорівнювала 2,134 м (Прим. М. Легкого)

43

Спід – низ (Прим. М. Легкого)

44

Обсадити – тут: зайняти (Прим. М. Легкого)

45

Плай – гірська стежка (Прим. М. Легкого)

46

Споховастий – похилий (Прим. М. Легкого)

47

Стид – сором (Прим. М. Легкого)

48

Розжертий – розлючений (Прим. М. Легкого)

49

Каня – хижий птах родини яструбових (Прим. М. Легкого)

50

Гавра – барліг (Прим. М. Легкого)

51

Бачність – увага (Прим. М. Легкого)

52

Шеметання – борсання (Прим. М. Легкого)

53

Розщибатися – побиватися (Прим. М. Легкого)

54

Розпука – безнадія; розпач (Прим. М. Легкого)

55

Конар – велика гілка (Прим. М. Легкого)

56

Ровта – загін, гурт (Прим. М. Легкого)

57

Опосочений – облитий пасокою, кров’ю; скривавлений (Прим. М. Легкого)

58

Звинний – спритний (Прим. М. Легкого)

59

Вивірка – білка (Прим. М. Легкого)

60

Вибавлення – порятунок (Прим. М. Легкого)

61

Кітловина – улоговина (Прим. М. Легкого)

62

Позір – вигляд (Прим. М. Легкого)

63

Хоронити – тут: берегти (Прим. М. Легкого)

64

Омаста – жир (Прим. М. Легкого)

65

Вивіз – шлях, дорога (Прим. М. Легкого)

66

Бескиди – система гірських хребтів у північній смузі Карпат, у межах Польщі, України, Чехії та Словаччини. На сучасній Львівщині розташовані Східні Бескиди. (Прим. М. Легкого)

67

Витичувати – визначати, скеровувати (Прим. М. Легкого)

68

Пструг – форель (Прим. М. Легкого)

69

Штука – шмат породи (каменю тощо) (Прим. М. Легкого)

70

Кашиця – дамба, загата (Прим. М. Легкого)

71

Дилиння – дошки (Прим. М. Легкого)

72

Стайня – хлів (Прим. М. Легкого)

73

Оборіг – дерев’яна покрівля на опорах, здебільшого для зберігання сіна (Прим. М. Легкого)

74

Сіни – ґанок (Прим. М. Легкого)

75

Прозірчастий – прозорий (Прим. М. Легкого)

76

Обійстя – подвір’я (Прим. М. Легкого)

77

Гостинець – битий шлях (Прим. М. Легкого)

78

Тіснина – улоговина (Прим. М. Легкого)

79

Лупак – м’яка порода каменю (Прим. М. Легкого)

80

Хробак – черв’як (Прим. М. Легкого)

81

Ко́пнути – вдарити ногою (Прим. М. Легкого)