Вітіко

Вітіко викликали до князя. Він мав їхати до нього у Вишеград. Коли Вітіко завели в кімнату до Владислава, князь сидів у каштановому вбранні на дерев’яному стільці за дерев’яним столом. Навколо нього сиділо чимало його друзів у пишних уборах. Князь був дуже поважний і блідий.

– Вітіко, – мовив він, – сядь на один із тих стільців.

Вітіко сів.

– Бачиш, – казав далі, всміхаючись, князь, – те, що приписав мені жартівник, таки справдилось!

– Ти не пам’ятатимеш моїх слів із лихою думкою, – зауважив Вітіко.

– Я пам’ятатиму їх із доброю думкою, – поправив його князь. – Наша дружба, що почалася коло Чинова, повинна тривати далі. Вітіко, мій дядько звернув на тебе увагу, я хочу вчинити так само.

– Високий пане, – заперечив Вітіко, – я прошу тебе, щоб ти мені тепер ще дозволив іти своїм шляхом.

– Отже, ти вважаєш мене за лихого князя, якому не хочеш служити, як ти й казав тоді, – мовив князь.

– Ні, – знову заперечив Вітіко, – я б тільки хотів зібратися з думками.

– Тож нехай буде так, як є, – погодився князь.

– Високий пане, якщо мені можна говорити, – сказав тепер син Начерата, – я б сказав, що він тепер зовсім інший, ніж тоді, як я думав про нього коло Чинова. Він стоїть навпроти тебе, і його, мабуть, треба ув’язнити, а коли провина його ще тяжча, то й покарати. Прихильники Собеслава затяті й заміряються на владу. Є Болеміл зі своїми численними синами та онуками, крім того, Дівіш і його прихильники, лихий Любомир, могутній у Дудлебах, потім Вшебор, Боржебор та інші. Вони занапастять тебе, коли ти не дослухаєшся до нашої поради, а ми ж вірні тобі.

Цієї миті в двері зайшов Начерат у дуже гарному білому вбранні. Він тихесенько сказав кілька слів князеві й вийшов.

– Вітіко, – озвався князь, – іди своїм шляхом. Я накажу, щоб тебе ніхто не ображав і не кривдив.

Вітіко підвівся зі свого стільця, вклонився і вийшов. На своєму сивому коні він поїхав до Сильвестра, що, зрікшись своєї посади, знову жив у монастирі в Сазаві, де раніше він був абатом. Вітіко подякував йому, а потім знову поїхав на південь країни.

4

Майоріли корогви

На шостий день після зішестя на престол князя Владислава в Празі відбулися вибори єпископа, бо Сильвестр наполягав на своїй відмові від посади. Єпископом Богемії обрали Оттона, старшого священика Праги, і одне посольство поїхало до святого отця в Рим, а друге в Обергіртен до архієпископа Майнцького, під чиєю патерицею перебувала й Богемія.

З Праги мало-помалу роз’їхалися люди.

Ще раніше виїхав Лех Болеміл зі своїми синами, онуками та почтом на захід Богемії, Дівіш – у свою жупу в Жатец, Немой – у Нетоліце, Хотимир – у Дечин на північ, Ктибор – в Усті, Любомир зі своїми людьми – в жупу Дудлеби, а Здик знову подався на свою єпископську кафедру в Оломоуц.

Натомість інші люди знову їхали до Праги. Серед них були молоді сини панів, найманці, ремісники, різноманітні митці, вчені, блазні, співці, гравці на козі, євреї, шльондри, міняйли тощо.

Владислав ще заповнював посади. Він лишив людей, які служили за Собеслава, на їхніх посадах. Найближчими до нього були його брати Дипольд та Генріх і старий лех Начерат.

Невдовзі після вибору єпископа Владислав зі своїм почтом молодиків поїхав у замок Госту. В замку Адельгайда, вдова Собеслава, звеліла завісити покій, де помер князь Собеслав, темними тканинами; ліжко з ведмежою ковдрою і скриня, з якої покійний князь діставав хрестика для єпископа Сильвестра, і дерев’яний стілець, на якому вона сиділа, доглядаючи князя, й далі стояли в покої. Хрест, який Адельгайда обняла після смерті Собеслава, прибили в простінку й поставили перед ним ослінчик. Коло задньої стіни покою княгині поставили ліжко, де вона спала вночі. Владислав, під’їхавши до замкових мурів, послав до Адельгайди чоловіка запитати, чи можна йому прийти до неї. Вдова переказала через того чоловіка, що чекає князя. Князь зайшов до фортеці з двома друзями – Велиславом та Одоленом, – і його провели до темної кімнати. Коли він зайшов, Адельгайда підвелася, обоє вклонилися одне одному, служниця подала князеві дерев’яний стілець, обоє сіли, і вдова запитала:

– Чого ти хочеш, мій ясновельможний родичу?

– Ясновельможна тітко, я приїхав, – відповів Владислав, – щоб власними вустами висловити своє співчуття з приводу тяжкої втрати, якої ти зазнала внаслідок смерті твого чоловіка славетного князя Собеслава, і власною персоною запропонувати тобі захист із боку моєї влади, а також запевнити, що я дбатиму про твої потреби і потреби твоїх дітей, ти зажди матимеш змогу жити в будь-якому місці країни, ти маєш вільний вибір.

– Мій любий і добрий небоже, – відповіла Адельгайда, – ти вже в перші дні свого володарювання прислав мені вияв співчуття, і я через твого посланця подякувала тобі, а тепер ти прийшов сам висловити своє співчуття, і я теж сама висловлюю тобі свою вдячність. Ти любив мого чоловіка, він знав про це і теж любив тебе. Він мав іншу думку про тебе, ніж твої ближні, і його думка була й моєю думкою. Добре, що так склалося. А оскільки людина має думати й про земне, і то не для себе, а для своїх дітей, я дякую тобі за твою пропозицію дбати про мене й відхиляю її, бо нашого майна досить для мене і моїх малих дітей, уживай свою владу на те, щоб жоден шляхтич твоєї країни не зашкодив їй. Вибір мого житла нехай припадає на цей замок, я не бажаю ніякого іншого.

– Нехай буде по волі твоїй, – кивнув Владислав, – і, поки Господь дає мені владу, я захищатиму тебе. Я допомагатиму виховувати твоїх малих дітей для піднесення нашого роду, а з більших Марія вже в добрих руках Леопольда, маркграфа Австрійського, і буде через його сестру Ґертруду ще тісніше пов’язана зі мною і з країною, а твого сина Владислава я запрошу з Моравії в Богемію, щоб виділити йому майно, як і личить молодій галузці священного дерева роду Пржемисла. Лишайся зі своїми дітьми в цьому замку, поки в країні мир, і так довго, як хочеш, ти ж бо бережеш пам’ять про Собеслава.

– Ця пам’ять не зміниться ніколи, – промовила Адельгайда.

– У цьому домі твоє серце не одужає, – зауважив Владислав.

– Але мені тут найкраще, – відказала Адельгайда.

– Тож нехай буде так, – погодився Владислав.

– Нехай, – зітхнула Адельгайда, – і нехай не зникне моя довіра до твоїх слів.

– Я візьму цю довіру з собою в дорогу як радість, – усміхнувся Владислав.

– А тепер накажи своїм людям, – запропонувала Адельгайда, – зайти в замок, щоб їх почастували. Тут ще є припаси з часів Собеслава. Бореш подбає.

– Я не вестиму своїх людей у замок, щоб вони не заважали тобі, – відмовився Владислав. – У нас є свої припаси на в’ючних конях і ми можемо споживати їх де завгодно. Бореш лишиться твоїм каштеляном, тільки в питаннях розбудови цього замку та його безпеки він повинен слухатися мене.

– Тоді, моя люба Агнесо, принеси три келихи вина для трьох чоловіків, – звеліла Адельгайда.

Одна з жінок, які були коло Адельгайди, вийшла з кімнати і принесла на таці три срібні келихи з вином. Адельгайда взяла найгарніший келих, відпила з нього й подала Владиславу. Він підніс його до вуст і випив вино. Два інші келихи подали Велиславу та Одолену, і вони теж випили.

– Ну, тепер ти вже почастувала нас у своєму домі, – мовив Владислав, – і ми прощаємось. Дозволь мені, ясновельможна родичко.

Владислав підступив і поцілував Адельгайду в чоло. Потім став перед нею, та вона підняла вгору руки, поклала йому на голову і теж поцілувала його в чоло.

– Нехай Господь освятить усі твої дії, – промовила Адельгайда.

– Нехай твоя молитва лише забезпечить, що найкращі дійдуть до своєї мети, – відповів Владислав. Потім ще раз узяв Адельгайду за руку і обернувся, щоб іти. Тримаючись за руку князя, вона пішла поряд із ним аж до дверей. Потім обоє вклонилися, пустили руки, Владислав вийшов, Адельгайда повернулася в кімнату.

Від Гости Владислав зі своїми людьми знову поїхав до Праги. Прибувши до міста, послав вісників до панів Юрика, Богуслава і Здеслава. Коли всі троє приїхали до нього, сказав їм:

– Приготуйтеся ви, троє, і їдьте до міста Києва, там ви знайдете чоловіка з роду нашого святого Пржемисла. Це Оттон, син Оттона Чорного, сина Оттона Гарного, що був братом короля Вратислава. Після битви під Хлумецом, у якій його батько загинув від вояків Собеслава, він утік і вже не повернувся. Скажіть йому: Владислав, князь Богемії і Моравії, переказує тобі своє вітання і звелів сказати: Оломоуцьке князівство належало твоєму дідові Оттонові, належало твоєму батькові Оттонові й належатиме тобі, третьому Оттонові. Їдь із нами і йди до князя Владислава, щоб він передав тобі твою землю. Я накажу приготувати листи, які ви маєте передати тому чоловікові. Тим часом оберіть собі супровід і впорядкуйте свої справи.

Троє чоловіків пообіцяли виконати все і вийшли з покою.

Потім князь послав посланців до панів Богдана, Сезими і Звеста. Вони прибули, і князь сказав їм:

– Вас, чоловіки, я прошу поїхати до Моравії до міста Зноймо. Там у князя Конрада живе первородний син покійного князя Собеслава на ймення Владислав. Скажіть йому: Владислав, князь Богемії та Моравії, переказує тобі з любов’ю та приязню, що, оскільки першим послам, які запросили тебе до Богемії, ти відповів, що охоче б приїхав, він просить тебе, щоб ти не погребував супроводом цих людей по дорозі до Праги, бо ж він тобі як брат, він дасть тобі те, чого вимагає твій статус і походження, і ти уславиш будь-яке місце, де захочеш оселитися. А якщо ти не приїдеш до нього разом із його людьми, він із жалем побачить, що ти неприязно ставишся до нього. Приготуйтеся, а потім візьмете листи, які напишуть йому.

Князь відпустив тих панів, і вони вийшли. А вже обравши собі супровід, спорядившись і отримавши листи, поїхали в Зноймо.

Місяць березень уже наближався до кінця, і в Богемію приїхала Ґертруда, наречена Владислава, сестра Леопольда, маркграфа Австрійського. З нею приїхав численний почет дам і панів. Там були Хунрад фон Ашпарн, Бруно фон Пузінберґ, Вернгард фон Брун, Гадмар і Альберо фон Хунрінґ, Генріх фон Ґундрамсдорф, Мархард фон Гінтберґ, Генріх фон Містельбах, Гартунґ фон Руенеґ і Вольфтріґіль фон Штайн. Князь вислав їй назустріч таке саме число людей, поїхали Начерат, Сміл, Бен, Зната, Мілота, Бартоломеус, Вецел, Дрслав, Домаслав і Стибор. Вони вирядились в усю пишноту, яку давало змогу забезпечити їхнє багатство, чекали процесію на кордоні й провели її до Праги. Там відбулися заручини, а потім князь Владислав і княгиня Ґертруда одразу поїхали у Вюрцбурґ, щоб сьомого дня місяця квітня зустрітися в тому місті з німецьким королем Конрадом, єдинокровним братом Ґертруди.

Владислав, повернувшись, поїхав із почтом по своїх замках. Приїхав у перший, оглянув, дав розпорядження. Потім у другий, теж оглянув і розпорядився, і так далі.

А Вітіко, попрощавшись із Сильвестром, поїхав на південь через містечка Добріш, Пісек і Нетоліце, аж поки добувся до великого лісу, що на півдні й на заході відокремлює Богемію від Баварії. Тепер на гіллі й на землі між стовбурами лежав сніг і часто дуже довго панувала зимова тиша. Вітіко заїхав у ліс і їхав по ньому. Подекуди він брав провідників. Опівдні третього дня, їдучи поміж дерев, Вітіко вибрався пологим схилом на рівну загострену, але безлісну гору, на вершині якої стояв червоний хрест. Вітіко проминув гору й під’їхав на південному схилі до церкви з високими вікнами, на червоно-бурій ґонтовій покрівлі її дзвіниці снігу вже не було. Навколо церкви на невеликій відстані від неї тягнувся мур. Від церкви земля полого опускалася на південь, і на тому схилі видніли два ряди хат і хижок. Позаду них і між ними ще росли лісові дерева. Далеко внизу простерлася гола долина, а по той бік долини здіймалася лісова стіна, вища та могутніша за всі ті, які досі доводилося проїздити Вітіко. На південь від тієї стіни мали бути ліси та луки, по яких Вітіко приїхав два роки тому, коли попрощався з Генріхом і його родиною.

Вітіко під’їхав до муру навколо церкви, а потім заїхав поміж хат. Трохи далі на схід від місця, де вже кінчалися хати, стояла кам’яниця. Вітіко відхилився від напряму свого руху й поїхав вузькою сніговою стежкою, яка тягнулася перед ним до кам’яниці. Доїхавши, заїхав у відчинену браму в мурі, що стояв перед будинком, на подвір’я. Його формували сама кам’яниця, брама, мурована клуня, мурована комора й мурований хлів. На подвір’ї Вітіко спішився. З кам’яниці вийшов літній чоловік. Побачивши його, Вітіко крикнув:

– Бувай здоровий, Мартине!

– Вітіко, це ви! – гукнув старий чоловік. – Господи, яка радість! Тепер слід одразу подбати про коня.

Обидва повели коня в стайню, розсідлали та розгнуздали його, прив’язали недоуздком і накрили грубою вовняною попоною, щоб тварина остигала повільно. Потім добре зачинили двері стайні й пішли до будинку.

– Давно вас тут не було, Вітіко! – мовив старий.

Вітіко скинув грубий вовняний плащ, зняв із голови шкіряний шолом, поклав його на стіл і сам сів на стілець.

– Так, це я, – сказав Вітіко, – і довгенько поживу тут.

– Для мене це велика радість, – усміхнувся старий, – але як ви зможете жити взимку в лісі?

– Узимку, а може, й довше, – відповів Вітіко.

– Ну, тоді треба підготувати дім, – кивнув головою старий, пішов до дверей кімнати, прочинив їх і гукнув: – Люсіє! Люсіє!

Зайшла служниця, вбрана в коротку темну сукню зі зборками, білий фартух і білу хустку на голові. Запитала, чого старий хоче.

– Син господині цього дому житиме тут і взимку, і влітку, а можливо, ще й довше, – пояснив він. – Ти повинна зварити йому їсти, розпалити в печі й належно опорядити дім.

– Зараз розпалю, – відповіла дівчина, – поставлю страву на плиту, а коли все закипить, піду до Доротеїної Агати, щоб вона разом із сестрою допомогла мені прибрати в домі.

– Гаразд, роби, – мовив старий, і служниця вийшла зі світлиці. Потім старий звернувся до Вітіко: – Ми вже поїли, тож вам треба трохи почекати, поки вам приготують щось нове.

– Чекати не важко, – кинув Вітіко.

– А вас довго не було в цьому вашому домі, – зауважив старий.

– Що ж, тепер я вже тут, – сказав Вітіко.

– Нехай вам тут добре живеться, – побажав старий.

– Так, як тут є, буде добре й для мене, – мовив Вітіко, потім підвівся, відстебнув меч від пояса, поклав на стіл і додав: – Тут він мені, звісно, не знадобиться. – Згодом зняв із рук хутряні рукавиці й поклав коло меча. Знову сів на стілець і докинув: – Отже, я тепер тут.

Старий теж сів на стілець трохи поодаль від Вітіко й не запитував, звідки приїхав юний вершник. Вітіко теж нічого не казав, і отак вони сиділи якийсь час мовчки. Зрештою Вітіко заговорив знову:

– Нам треба далі подбати про коня.

Чоловіки підвелися й пішли до стайні. Вітіко помацав тварину рукою, чи добре вона охолола. Потім насипав їй у жолоб чистого вівса. Старий поклав чистої соломи про випадок, якщо кінь потім захоче лягти і спочити. Трохи згодом приніс йому ще й води. Потім чоловіки ще кілька разів навідувались до коня, аж поки остаточно подбали про нього.

Минула десь година після приїзду Вітіко, і в світлицю зайшла служниця з білим обрусом, зняла меч, шолом і рукавиці зі столу на лаву і накрила стіл обрусом. Потім поклала перед Вітіко дерев’яну тарілку і столовий прибор. Згодом принесла хліб, варену і копчену свинину, квашену капусту, галушки з житнього борошна і пиво.

Вітіко їв страви, поки втамував голод, і пив пиво, поки втамував спрагу. Потім зі столу прибрали.

Люсія відчинила двері, які вели в кімнату поряд зі світлицею. Прийшли ще дві дівчини з водою в шапличках, зі жмутками соломи та піском і почали терти підлогу. Впоравшись із цією роботою, відчинили вікна, щоб холодне зимове повітря висушило підлогу. Потім до каркаса, зробленого з ялицевих брусів і дощок, поприв’язували свіжу чисту солому, накрили її зверху полотном, а на полотно поклали солом’яний матрац і вовняні укривала та хутра, готуючи Вітіко місце ночівлі. Після цього зачинили вікна, посипали суху підлогу білим піском, запалили в грубці вогонь із ялицевих полін. Коли кімната нагрілася, туди перенесли плащ Вітіко, його меч, шолом і рукавиці, частину тих речей поклали на лаву, а частину – на скриню, що стояла в кімнаті. Зрештою вже й Вітіко запросили зайти до кімнати.

Вітіко перейшов до кімнати, а дівчата тепер заходилися терти підлогу у світлиці і прибирати в ній, протирати лаву, інші лави навколо печі, стільці та стіл. Як вони вже скінчили роботу, посипали підлогу піском, нагріли світлицю і прибрали свої причандалля, старий відчинив двері кімнати, вивів Вітіко і сказав, що обидва покої будуть його житлом, поки йому до вподоби жити в цьому домі.

Старий ще говорив, як до світлиці зайшов чоловік у короткому баранячому кожусі, в баранячій шапці і з сокирою на плечі. Старий сказав йому:

– Цей молодий вершник – син нашої господині, він житиме тут у домі, поки вважатиме за слушне.

Потім старий звернувся до Вітіко:

– Це слуга Раймунд. Він був у лісі, де колов дерево, а тепер повернувся, бо вже сутеніє. Отже, ми троє доглядаємо будинок: я, слуга Раймунд і служниця Люсія. Поденниці, яких ми наймаємо, допомагають тільки під час великих робіт.

– А де живете ви, якщо відступили мені для життя простору світлицю цього дому, та ще й кімнату? – запитав Вітіко.

– У будинку ще вдосталь місця, – відповів старий. – Може, ви не знаєте, але ми ніколи не живемо у світлиці та кімнаті, я живу в покоїку, що навпроти світлиці, його вікно виходить на подвір’я, Люсія спить у кімнаті коло кухні, а слуга – у дерев’яній загородці в стайні. А є й інші місця.

– Якось пристосуємось, – мовив Вітіко.

– Ми служитимемо вам в усьому, чого ви потребуєте, – запевнив старий.

– Мартине, я багато не вимагатиму, – махнув рукою Вітіко, – і допомагатиму вам, де зможу, у вашій роботі.

– Це було б неправильно і несправедливо, – заперечив Мартин.

– Авжеж, неправильно! – підтримав його слуга.

– Та не сперечаймося, – мовив Вітіко, – якось воно буде.

– Так, так, – погодилась прислуга.

Потім слуга подав Вітіко руку і вийшов із кімнати.

Тим часом настав вечір. Вітіко з допомогою Мартина доглянув коня, поїв трохи юшки, яку принесла Люсія, замкнув двері світлиці, коли Мартин уже пішов, і ліг спочивати в кімнаті на ялицевому ложі.

Наступного дня вранці, тільки-но засіріло, Вітіко запитав Мартина, чи той може знайти йому взуття, в якому можна було б ходити по глибокому снігу. Мартин сказав, що так, і привів шевця, що виготовляв таке взуття. З принесених чобіт Вітіко вибрав собі пару міцних шкіряних чобіт із високими халявами, заплатив за них і одразу взувся. Споживши сніданок, який Люсія приготувала з молока та борошна, доглянувши коня, Вітіко, коли сонце вже показалося над сосняком, що ріс на схід від села, вийшов із кам’яниці й вирушив на прогулянку. Він пішов вузенькою стежкою до хат, пройшов між ними нагору, проминув церкву і став вибиратися на гору, де стояв червоний хрест. Він не знайшов стежки, тож був змушений чалапати по снігу. Вітіко йшов поміж синюватих кущів ялівцю, які де-не-де визирали з-під снігу, і зрештою добувся до червоного хреста. Там він проказав коротеньку молитву, а потім роззирнувся. Коло його ніг під горою лежало село зі сніговими покрівлями хат і хижок. Із коминів де-не-де курився дим. Далі внизу тягнулася видовжена біла поверхня долини. Вітіко знав, що там тече Влтава, але річки не бачив, усе було вкрите однаковим білим сніговим укривалом. Долину обступав густий ліс. На схід від хатин не дуже далеко від них ріс сосняк. Далі на південь від нього тягнувся широкий і могутній вкритий лісом гірський хребет, край якого, на відстані, певне, чотирьох годин ходу, вже видавався синюватим. Вітіко знав його дуже добре. То був ліс святого Хоми, на краю якого там, де був образ святого апостола Хоми, він стояв два роки тому з провідником Флоріаном, а потім спустився звідти до Влтави і хат Фримбурка. Вітіко довго дивився на ліс. Потім глянув на південь, на лісову стіну, по той бік від неї мав бути Айґен, звідки він вийшов разом із провідником Флоріаном. Потім Вітіко спрямував свій погляд на захід, на ще вищу лісову стіну, вряди-годи позначену скелястими хребтами, видними в ранковому світлі, десь там будо Чорне озеро, на яке він із Вольфом дивився зверху і про існування якого з такої далечіні навряд чи можна було здогадатися. На півночі дуже близько до своєї гори Вітіко бачив лісову завісу, крізь яку проїхав учора верхи і за якою ген далеко лежала Прага, яку два роки тому він відвідав із наказу князя Собеслава і яку знову тепер покинув.

Вітіко, вволю насолодившись краєвидами, перехрестився перед хрестом, проказавши звичайні слова, і сліпучими снігами став спускатися вниз.

Наблизившись до хат, він пішов до маленької кам’яниці, що стояла коло церкви, зайшов усередину і ступив до кімнати. Там перед грубою книжкою сидів старий із сивою бородою. Коло грубки сиділа і пряла стара жінка.

– Радий бачити вас, вельмишановний пане, – промовив Вітіко, – я зайшов до вашої кімнати, щоб привітати й відвідати вас.

– Агов, Вітіко, – сказав старий, підводячись, – ти знову повернувся в Плану? Який ти гарний і свіжий! Щиро вітаємо тебе!

Бабуся встала від прядки, протерла своїм синім фартухом стілець і подала гостеві, щоб він сів. Вітіко сів.

– Тож ви й досі парох у Плані? – запитав Вітіко старого.

– Так, я ще й досі тут, – відповів старий, – і хотів би й лишатися тут, а невдовзі й померти як парох Плани. Ви б бо знаєте мою сестру Анну?

– Авжеж, – відповів Вітіко і глянув на пряху. Жінка відповіла йому приязним поглядом синіх очей.

– Плана – дуже гарне село, – похвалив парох. – Воно чудово розкинулось у лісі й має велике значення. Коли християнство ще не поширилось, а вся Богемія ще дотримувалася поганства, тут жили двоє християн-відлюдників, які обробляли латку землі, що через те й дістала назву Горні Плана, і поширювали християнське вчення. Через те тут і церкву збудували, вона дуже давня. Численні відлюдники у великому і широкому лісі були першими проповідниками християнського вчення в цьому краї. Ви надовго сюди приїхали?

– Можливо, пробуду тут довше, ніж звичайно, я ще не знаю, – відповів Вітіко.

– Тоді ви часом і до мене зазирнете і дозволите, щоб і я вітав вас у вашому домі, – промовив парох.

– Буду заходити, і для мене буде радістю бачити вас у себе, – сказав Вітіко.

Стара Анна, що була вийшла з кімнати, тепер повернулася і принесла на тарелі хліб, сіль і пивний мед у скляному келиху. Поставила те все перед Вітіко на стіл і проказала:

– Ласкаво просимо почастуватись!

Вітіко взяв скибку хліба, посолив і став їсти. Потім ковтнув із келиха. І одразу підвівся, щоб іти.

Старий парох зняв баранячий кожух із цвяха на стіні, вдягнувся і вивів Вітіко з дому.

Трохи нижче від дому пароха Вітіко проходив повз кузню. Там підковували коня. Вітіко підійшов ближче, зазирнув, оглянув коня, а потім розмовляв із ковалем і власником коня про коня і про деякі інші речі.

Вітіко розмовляв отак із багатьма чоловіками і жінками, що, коли він проминав їхні оселі, виходили привітати його.

Опівдні Мартин, Люсія і Раймунд уже мали їсти разом із Вітіко за великим столом у світлиці.

Пополудні Вітіко поїхав на своєму коні на схід у ліс і за дві години повернувся.

Увечері, коли коня вже доглянули, а Раймунд і Люсія впоралися з доглядом худоби і Люсія занесла молоко з хліва в комору, на світнику коло стіни завдяки повним сосновим шишкам горів такий яскравий вогонь, що сяяла вся кімната. Мартин, Раймунд і Люсія мали приходити до світлиці, щоб сидіти там увечері, як вони звичайно й сиділи, коли не було Вітіко. Треба було пускати до хати навіть Мартинового сірого смугастого пса. Люсія пряла коло світника, Раймунд трохи далі лагодив ціп, а Мартин сидів без роботи на лаві коло печі. Вітіко сидів на стільці. Собака лягав під стіл.

Після сьомої години вечора до покою зайшов чоловік у кожуху, смушковій шапці, грубих білих вовняних штанах і важких чоботях.

– Слава Богу! – проказав чоловік.

– Дякувати Богу! – відказали присутні.

– Томе Йоганнесе, скрипалю, ти ще живий! – зрадів Вітіко. – Мене страшенно тішить, що ти відвідав нас! Як там твоє мистецтво?

– Агов, Вітіко, – відповів чоловік, – тож ви ще пам’ятаєте мене! – А як мистецтво? Весіль уже майже немає, а на танцях музик щораз більше стає. З ріпи на своєму полі я можу жити краще, ніж із мистецтва.

– То живи тепер і з ріпи, і з мистецтва, – мовив Вітіко.

– А що вас привело до нас узимку? – запитав чоловік.

– Так склалося, – мовив Вітіко.

– А ви тепер побудете в нас довше, ніж раніше? – запитав чоловік.

– Як складеться, я й сам ще не знаю, – відповів Вітіко.

Поки точилася розмова, Мартин поклав на стіл буханець чорного житнього хліба та ніж, поставив сіль. Чоловік сів за стіл, відрізав собі скибку хліба, посипав сіллю і їв.

Потім вони розмовляли про всяку всячину: про тих, хто помер, і тих, хто взяв шлюб; про тих, хто пішов у широкий світ, і тих, хто прагнув війни у внутрішніх землях, щоб піти туди і розжитися здобиччю. Розмовляли про рільництво, плекання худоби, про те, що діється в лісі, і загалом про те, що є нового у світі, та про інше.