Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Зі злості шпурив хлібом далеко на ріллю. Потім задивився на жайворонка, що високо тягнув свою співучу нитку.

– Мой, мовчи, не гавкай над мойов головов і кому взявся співати? Оцему обдертому та обгризеному дідові? Лети собі геть до неба, скажи свому богові, що най не посилає мені дурну птаху зі співом, бо як він такий моцний, най мене в Канаду не засилає. Най твій бог співанками мене не гулить, забирайся.

І він кинув грудкою землі в жайворонка, та жайворонок ще краще почав співати над його головою і не хотів летіти до бога.

– Ти, пташку, ти ніц а ніц не розумієш. Насип студеної роси на мій сивий волос, бо він мене пече кождий, як розжарений дріт. Моя голова палиться від того вогню.

Старий Дідух рвав з голови сиве волосся та кидав об землю.

– Сиве волосє, пали землю, я не годен вже тебе двигати.

Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю.

Заходяче сонце застало Івана наверху і несло його тінь з горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягала тінь Іванова, як велетня, схиленого в поясі. Іван тоді показував пальцем на свою тінь і говорив горбові:

– Ото-с мене, небоже, зібгав у дугу! Але доки мене ноги носєт, то мусиш робити хліб!

III

Як дід Іван бабині чоботи латав

Старий Іван латає бабині чоботи. Не латає, а зчіплює докупи. Гріх давати таке дрантя до шевця, та й за крейцар скупо. А баба ж боса-босісінька, води до хати внести ні в чім, як задощить. Сидів коло лави проти вікна, обклався старим шкураттям, воскував нитки на дратву і бісився, як пес.

Іван: Бігме, кину в піч, шпурну у вогонь, та й збувся! Шкіра здривіла, нитки не проткнеш, бо порветься – викинь на гній та й плюнь – та й вже!

Приговорюючи до чобіт, старий Дідух все-таки з великою старанністю їх латав. Що провів нитку через шкіру, то все неспокійно оглядав, чи не порвалася. Через те робота йшла поволі – Іван сердився.

Іван: Залізо не шкіра, та й та зшуровується, що то говорити. Вже штири роки як куплені. Та ще мусять служити, хоть би там не знати що.

На печі лежала баба – стара Іваниха. Дрібка жінки – завбільшки десятилітньої дитини. Кашляла, не переставала.

Іваниха: Божечку, Божечку, найди мені смерть, най я так гіренько не валяюся. Вже-м, відай, спокутувала усі гріхи, що нагрішила. Десь умирають такі, що лиш би їм бути, покидають добро і маєтки, а я як отой твердий камінь, що ‘го ніхто не годен роздавити…

Розпукалася від кашлю. Коло баби сидить Андрійко. Як баба заходиться від кашлю і синіє, то він дивиться на неї цікавими очима, показує пальцями на бабу.

Андрійко: Аді, аді, баба вже умирають.

Баба відкашлюється, гладить його по голівці.

Іваниха: Де, де, дитино, моя смерть забула за мене, гей, забула.

Але старому Іванові вже остогидло борикатись із здривілими чобітьми. Шпурнув під лаву та й почав сваритися.

Іван: Коби-м вам на смерть лагодив, то би мені легше було. Ані вбути, ані вгорнути, ані нагодувати – таки нічо не мож настарчити. Ходіть трохи босі, та, може, вас борше повихаплює.

Іваниха ще дужче закашлялась.

Іван: Чекаєш тої смерті, як кінь дощу, все своє: «Божечку, Божечку, найди мені смерть», – а то все на мою голову. Або ліпше погадай собі, чим я тебе буду ховати… Бігме, оглохну. – Підняв чобіт з-під лави, кинув ним на бабу. Врешті натягнув на себе кожушину, щоб вийти з хати. Сказав уже на порозі.

Іван: Та на цю хату птах не сів би. Аби я не діждав вертатися до неї.

Баба з печі кинула йому навздогін чобіт, а з чоботом бабське слово.

Іваниха: Йди, йди, слухай за Канаду, гадаєш, що я піду на старість десь на край світа?..

IV

Як малий Андрійко діда Івана підписа вчив

Вечір. Сидить старий Іван Дідух на лаві, на колінах внука держить. Вогонь палахтить у печі, освітлює хату червоним світлом. Стара Іваниха сидить перед піччю та варить вечерю.

Іваниха: Ти зійшов, старигане, на діточий розум. Лиши дитину в спокої, не підкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрійку, сюди.

Іван: А ти чий, дідів чи бабин?

Андрійко: Дідів.

Іван: А кого битимеш?

Андрійко: Бабу.

Іваниха: А ти, підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти мене битимеш! Доста тобі з дідом, йди сюди та на ось – пінку з молока збирай.

Стара витягла горщик з печі. Андрійко опинився коло баби і збирає пінку.

Іваниха: Мо, Андрій, а що ти купиш бабі?

Андрійко: Червоні чоботи.

Іваниха: А дідові?

Андрійко: Дідові нічого не хочу.

Тоді дід Іван знову перехопив онука собі на коліна, патлав своєю чорною шорсткою долонею в м’якому пухові дитячого волосся. Допитувався, як екзаменував.

Іван: Ти як називаєшся?

Андрійко: Андрій Дідух.

Іван: А хто ти є?

Андрійко: Луский радикал.

Іван: Добре. А куди ти поїдеш?

Андрійко: До Канади.

Іван: На чім поїдеш?

Андрійко: На такі шафі, як хата, великі, таким морем широким, широким, геть, геть…

Іван: А діда озьмеш з собою?

Андрійко: Візьму діда та бабу, та маму, та й Івана вуйного, та й геть поїдемо…

Стара Іваниха не витерпіла, розігнала товариство.

Іваниха: Йди, йди, не муштруй хлопця та не бери на акзамент, бо ще всне без вечері.

Іван (гордився): Але поміркуй, який бахур мудрий, геть все знає! І Канаду знає…

Малий Андрійко ходив лавою поза плечі діда, що писав коло довгого стола. Писав зі взору. Грубими руками отой писар обходив з кожного боку, відки би йому найліпше почати. Грудьми притискував так до стола, що той аж скрипів. Наука йшла тихенько, лише чути було мляскання губів, як ґазда мочив олівець у роті. Андрійко заглядав, чи дід добре пише.

Іван: Андрійку, а подивися, як воно виглядає?

Андрійко: Ще чепірнате таке, як нечесане повісмо, ще пишіть. Дід має підписатися, як горб спродасть, тато казали.

Іван: Вже єго чешу другий вечір, аж мені груди болєт. Ану читай, що я написав.

Андрійко: Іван Дідух.

Іван: Акурат я. Так воно там стоїть, що кождий пізнаєт.

Андрійко: Хто вчений, то й кождий.

І старий Дідух почервонів з утіхи і оглядав карточку з усіх боків.

Іван: Ану ж но я ще раз єго випишу. – І нахилився, і слинив олівця. – Ще раз випишу, аж груди мені потріскають, зате пан нотар не обдурить – ґрунти спродам, і в Канаду аж гой. А то каже мені: «Хлоп усе дурний, гниє цілу зиму та й би не навчився навіть своє порикло на письмі покласти».

Старий старався, аж стіл рипів. Малий Андрійко ходив лавкою поза плечі діда.

V

Як дід Іван злодія зловив

Від хати до копиці сіна побігла чоловіча постать. Засапалась. Притулилась до змокрілого сіна. З-за рогу хати вилетіли вила-трійчата і з усього розгону всадилися в мокре сіно коло засапаних волохатих грудей чоловіка. Він віддихав, подивився на зірне небо і навчіпочках витягнув вила-трійчата з копиці. Один зубець вил пробив край змокрілої сорочки. Чоловік заправив сорочку і з усієї сили пустив вила в той бік, звідки вони вилетіли. Коло хати хтось тяжко айкнув, застогнав.

Чоловік коло копиці сторожко озирнувся і з усього ходу надав до хвіртки, перестрибуючи через поліна, упряж і борони. І коли він, послизнувшись, упав, вила-трійчата вдарили його в литку.

Посеред хати стоять два дужих чоловіки. Сорочки на них подерті, лиця закривавлені.

Говорить дід Іван до злодія:

– Не май, чоловіче, тої гадки, аби я тебе з рук пустив.

Злодій присідав, хапався за литку. Господар сопів, помучений, і ловив у груди повітря.

Коло постелі сперлася стара Іваниха, застрашена і заспана. Вона ніяк не могла попасти рукою в накинутий на одне плече піджак, стояла оторопіла, хрестилась.

З печі виглядав хлопчик Андрійко.

Дід Іван однією рукою тримав злодія, другою вимахував до баби, кричав:

– Не стій, але піди зараз за Гьоргієм і за Михайлом. Скажи, аби зараз прийшли, бо я злодія маю в руках.

Іваниха вискочила з хати. Андрійко висунувся з печі, дід Іван шпурнув на нього якоюсь ганчіркою – онук сховався.

– Якби попав на слабого, взяв би житє коло власної хати.

З усієї сили заїхав злодієві в живіт, той скорчився – Іван за цей час приступив до лави, взяв кварту з водою і пив. Пив лакомо – було чути булькотання води в горлянці. Рукавом витер лице, глядючи на злодія, сказав:

– Не треба йти до цирюльника, напустив крові доста.

Тільки підняв другий рукав, аби втертися, Андрійко на печі зойкнув: злодій вдарив діда кулаком межи очі.

Господар засопів і зосліпу схопився в напівтемній хаті за поліно:

– Ти б’єш, та й я буду, ану, хто ліпше?

Замахнувся грубим буковим поліном.

Злодій упав на землю. З ніг сикнула кров.

– Тікай тепер, як можеш, я тобі нічого не скажу.

Дід Іван одійшов подалі од порога до столу і став кидати крихти хліба в рот. Шикав на дитину. Довго мовчав. Злодій конвульсійно повзав коло порога.

Тьмяний каганець не міг продертися через темряву по кутах. Почали несміливо гудіти мухи.

З ніг злодія текла кров. Штанина вже була зовсім мокрою.

Господар не витримав.

Іван: Та затамуй собі кров, чоловіче, бо вся витече.

Злодій: Дай мені води, ґаздо.

Іван: Дам тобі води, кріпися, бо не знаєш, що тебе чекає!

Запанувала мовчанка. Совався злодій. Гуділи мухи. На печі шупортався Андрійко.

Дідух нипав по хаті, лаявся:

– І де та баба в біса ділась?

Злодій притих, почав затяжно, тоскно, здалеку.

Злодій: Ти, бачу, моцний, ґаздо.

Іван: Я моцний, небоже, я коня на плечі беру, ти недобре трапив до мене.

Злодій: А натуру маєш мнєку!

Іван: Я мнєкий, але злодія живого з рук не пускаю!

Злодій: То я вже маю тут загибати?

Іван: Або я знаю, чи ти твердий, чи мнєкий? Як твердий, то можеш витримати…

Іван Дідух став на піл, роздер шмат старої сорочки, кинув злодієві.

Іван: Затамуй собі кров.

Злодій: Нащо, аби гірше боліло, як битимеш? Кров – то є сам біль.

Іван: Як я вже буду бити, то мусить боліти, хіба би дух спустив.

Злодій: І Бога не побоїшся?

Іван: А ти Бога боявся, як ліз у комору? Та там весь мій добиток. Та якби ти був тото забрав, та ти би мене на віки вічні скалічив. Я все назбирував, аби за Канаду сплатити, а він… А чому ж ти не лізеш до богача, але до бідного?

Злодій: Пропало, нема що говорити! Бий, та дай мені спокій!

Іван: Певне, що буду бити.

Андрійко хотів злізти з печі, дід на нього шикнув. Андрійко знов заховався під дрантя. На долівці зробилася калюжа крові, злодій не взяв кинутого шмату сорочки – він вже підпливав кров’ю.

Злодій: А ти, як маєш сумління, ґаздо, то не забивай мене потрошки, але візьми то поліно та бахни ще так по голові, як по ногах, та збудешся клопоту, а мені легше буде.

Іван: Ти хотів би відразу! Чекай, жди, годи, най люди прийдуть.

Злодій: То ти хочеш добрим сусідам баль зробити?

VI

Як до діда Івана сусіди прийшли, як до екзекуції готувалися

Старий Гьоргій пропускав Михайла, не хотів перший заходити. Михайло пропускав Гьоргія, аж поки жінка перша насмілилась одчинити двері.

Злодій хотів було зірватися на ноги, вибравши слушний момент, але ноги його не послухались. Ввійшли сусіди.

Михайло: Славайсу.

Іван: Навіки слава.

Гьоргій: У вас, Іване, щось зловилося?

Іван: Ти зловилося, прийшов гість та й треба його приймити.

Михайло: Нема балакання, що треба.

Лампа ледве блимала – тіні були величезними, лапатими, конвульсійними. Михайло та Гьоргій заступили цілу хату, головами досягали стелі, а волосся їх досягало їм поперека.

Дідух висунув лаву з-під столу, стер рукавом удавану пилюку, не знав, з чого б його починати.

Іван: Сідайте та вибачайте, що зіпсував вам ночі.

Михайло підійшов до злодія, турнув його обцасом під бік, цвиркнув.

Михайло: Та то оце він на землі?

Іван: Він.

Гьоргій: Хлоп як звір, мали доста труду, заки до хати вліз.

Іван: Дужий, ей, тото дужий, але на дужчого трафив! Та заки що куда буде, та сядьте за стіл та й гостя просіть.

Іван вийшов до комірчини за наїдками та горілкою. Гьоргій та Михайло сіли до столу. Гьоргій – ніяково, скраєчку. Михайло – хазяйновито, просто, в передчутті очікуваної кривавої істерії.

Михайло кивав злодію, аж той вовтузився і сопів.

Михайло: А йди-но сюди, гостяко.

Злодій мовчав, совався, втирався рукавом.

Іван приніс бутлю горілки, солонину на тарілці, буханець хліба, поставив на стіл.

Іван: Та чому не берете і його за стіл?

Гьоргій: Каже, що не може встати.

Іван: То я поможу.

Ґазда взяв злодія попід пахви, посадив за стіл. Злодій не впирався, похнюплено сів.

Михайло: То ви вже в хаті мали з ним суперечку?

Іван: Та хотів мене заголомшити. Як угрів кулаком межи очі, то кажу вам, що тут-тут було падати. Але я намацав поліно коло себе, морснув його по ніжках, а він і сів маком.

Гьоргій: Ви йому не дивуйтеся, бо кождий хоче боронитися.

Іван: Та я нічо не кажу.

Злодій сидів за столом – блідий, апатичний, коло нього ніяково вештався Іван Дідух, а дальше Михайло.

Коло печі стояла стара Іваниха в кожусі. Вона ніяк не могла насмілитися скинути його з себе, отого кожуха, не знала, чи бути їй у хаті, чи вибиратися.

Андрійко бабкав на печі, і вона насмілилась, глянувши на його біляву голівку.

Іваниха: Іва, що ти хочеш з ним робити? Люди, спомнєтайте його, він хоче чоловіка вбити?

Іван: Жінко, я виджу, що ти боїшся, та ти собі піди до сусідів, переночуй собі, а завтра прийдеш. Та й Андрійка прихопи он, – кинув очима на піч ґазда.

Іваниха: Я не вступлюся з хати!

Іван: То горілку з ними питимеш, але не вівкай, бо спорю. Лізь на піч, та й спи, або дивися, або як хоч.

Вона ані рухнулася від печі.

Гьоргій: Баба бабою, Іване, не дивуйтеся – боїться бійки.

Іван: Е, що ми будемо на ню дивитися.

Іван налив злодієві в склянку, подумав, долив до країв.

Іван: Дай Боже здоров’є, чоловіче, я до тебе нап’юся! Не знаю, хто за кого буде гріх мати, чи ти за мене, чи я за тебе? Але гріх мусить бути, таке зайшло, що без гріха не обійдешся. Гай, пий.

Злодій зовсім приопав, голову поклав на руки, ледве піднімав її, промовляючи слово.

Злодій: Не хочу.

Іван: Мусиш пити, як я просю! Горівка тебе трохи одерзне, бо геть уплошів.

Злодій: Я не хочу з вами напиватися.

Всі три ґазди обернулися до злодія. Завзяті чорні очі віщували йому згубу. Іван Дідух дивився сердито, але це була сердитість гуртова. Михайло паленів встояною злістю помсти над всім і вся, пальці його як затерпли в кулаках, то годі було їх розвести. Гьоргій дивився дивно просто – по-ґадзівськи, до всіх робіт ще одна впала на його плечі – порішити злодія, він мусить це зробити, він, ґазда.

Злодій оглянув усіх, і безнадія тяжко сіла на його побиті плечі.

Він ухнув, витер рукавом піт з лоба.

Злодій: То давай, най п’ю, але п’ять порцій нараз.

Іван: Пий, а як нам забракне, то ще пішлемо.

Злодій наливав одну по одній – випив шість. Ґазди дивилися за тим, як він опорожнював склянку, перезирались. Потім пили Михайло та Гьоргій. Закусювали, знов пили.

Михайло: Скажи нам, чоловіче, відки ти забрів у наше село, чи ти близький, чи далекий?

Злодій: Я зі світа.

Михайло приступав до екзекуції не поспішаючи. Його задубілі руки теребили шмат хліба і були спокійні, вони звикли до всяких бійок. І тут він був заводія. Він допитувався далі.

Михайло: А як ти, ци нашої мужицької ложи, чи міщанської, чи панської?

Злодій дивився на нього з найбільшою боязню – в чорних чоловічках цього ґазди світилася його смерть, це він знав напевне і не чекав від Михайла помилування.

Михайло: Бо інакше до тебе застосуємося. Мужика то так б’ється: зо три рази люшнев долуманом по голові, стільки раз по лиці, аби впав. Бо мужик твердий, до него треба твердо братися, а як він під ногами, то легка робота.

Михайло перехиляв горілку, нюхав цибулину, дивився тупо, говорив тяжко і натхненно, Гьоргій йому підтакував, Іван Дідух дивився на Андрійка, що слухав з печі і зніяковіло підцмокував до нього. Стара Іваниха як була в кожусі, так і досі не скинула, сиділа на тапчані, погойдувала взутими ногами.

Михайло: А пана ріхтується знов на іншу ладу – люшні не показуй, бо вмре відразу, але пужівном настраш. А як він делькотить на цілім тілі, то дай у морду два рази, але також не дуже: пан вже під ногами! Походи трохи по нім мінуту, дві, та й готовий, ребра потерті на форост, бо то біленька кістка, як папір. А Лейбу береш на пірший вогонь за пейси, він скаче, плює, корчиться, як пружина. Але ти на то не дивишся, лише закладаєш великий палець межи два малі та й дьогом його попід ребра, все дьогом. Це легка бійка, але болюча дуже…

Ґазди тяжко, тупо засміялися, а Михайло остромив голову поза Івана і чекав, що йому злодій скаже.

Михайло: Ну, до якої віри пристаєш?

Злодій: То, ґаздо, таке, що як ви п’єте горівку, то ви мене жадним способом живого з рук не пустите.

Михайло: Правду кажеш, бігме, правду, за це ті люблю!

Злодій: А заки вб’єте, то дайте ще горівки, най нап’юся, аби не знав, коли і як.

Михайло: Пий, на таке діло пий, я не бороню, але чо ти на мене лучив, бодай тебе Бог скарав! Мой, я твердий, я камінний, тебе з рук моїх ніхто не вирве!

VII

Як злодій діда Івана зловив

Злодій підняв келишок і звернувся до Іванихи в кожусі:

– За твоє здоров’я, ґаздине.

Іваниха засовалась, подивилась на Андрійка.

– І за твоє, горобчику. – Злодій підняв келишок до Андрійка, Михайло забурчав.

Злодій випив кілька заразом сказавши:

– За вас не буду пити. Бийте, кілько хочете, я вже злагоджений.

Михайло: Чекай, брє, добре, що ти вже контетний, але ми ще не контетні, ти по п’ять, а ми по одні. Як тебе здогонимо, пічнем говорити.

Михайло дивився дуже весело. Гьоргій якусь думку мав, але боявся її виявити, заглядав у темне вікно, а Іван був неспокійний, перезирався з Іванихою, уникав дитячих поглядів.

Михайло: Виджу, люди, що буде біда, уступив би-м си геть, а щось мене до него тягне, ланцюгами тягне… Гай, гай, пиймо, закусюймо…

– Ґаздо, дайте, най вас поцілую в руку, – сказав злодій до Івана.

Іван одсахнувся як од прокази. Михайло ще дужче розвеселився:

– Ов, чоловіче, ти дуже боїшся, ов, це не файно!

Злодій: Бігме, вас не боюся, бігме, і сто раз забожуся, що не боюся.

Михайло: А що ж?

Злодій: Мені легко стало на душі тепер, та я хочу цього ґазду в руку поцілувати. Він – сивий чоловік, міг би бути моїм татом.

Іван встав із-за стола, ходив по хаті, потім знову сів скраєчку – до злодія.

Іван: Чоловіче, лиши мене, бо я мнєкий на сумління, я не хочу, будь собі без мене…

Злодій: Але дайте руку, бо гріх матимете, я хочу вас поцілувати, як рідного тата.

Злодій поривався до Іванової руки, той зводив десницю вгору.

Іван: Я цілком мнєкий, чоловіче, не цілуй мене.

Михайло та Гьоргій аж роти пороззявляли і горілку перестали пити. Наїжачили голови, слухали, своїм вухам не вірили. Бувалий Михайло зметикував.

Михайло: Тумана пускає, чьо він хоче? Ти, небоже, такого способу трібуєш, е, ми й на це вчені!

Іван витріщив очі як баран і не розумів, що діється. Говорив, аби виправдатись перед Михайлом і Гьоргієм.

Іван: Зміркував, що я мнєкий, зараз угадав…

Злодій був у п’яному шалі.

Злодій: Дайте, дайте, ґаздо, руку, але із щирого серця, бо як вас поцілую, то мені буде легко. Я виджу, що мені вже не ходити по світі, та хотів би відпрощатися з вами.

Іван: Ти не цілуй, бо геть змнєкну, я тобі і так простю.

Злодій: Але я вас просю дуже, бо я дуже тяжко буду умирати, бо я ще нікого в руку не цілував, аби ніби так із серцем. Я не п’яний, бігме, ні, але я так хочу…

П’яний злодій припав до плеча Івана Дідуха, той випручувався, злився, аж плакав.

Іван: Тихо, мой, не жвинди, не підходи подалеки, бо як угатю, то й не дригнеш!

Злодій: Коли ви гадаєте, що дурю, а я, бігме, правду кажу. Я, видите, як напився горілки, та й мені отак утворилося в голові, що я маю згинути і цего ґазду в руку поцілувати, аби мені Бог гріха зменшив. Та дайте руку, ґаздо, кажіть, най дасть. Най дасть, я ж хотів з ним їхати, разом з ним.

Іван: Куди їхати, що ти верзеш?

Злодій: Хотів їхати з ним, бігме, не брешу, до Канади хотів.

Іван: Що цей чоловік від мене хоче, коли я не порадю, бо я жалісливий такий, що я не годен тому стерпіти…

Іван не знав, де подітися, що з собою робити в такім клопоті. Він стидався, як дівчина.

Іван: Мнєкому все таке, все він у людей на посміховиську, така натура паскудна! Та ви знаєте, що як я трохи горівки нап’юся, та й плачу, таке знаєте, бо я, знаєте, такий, як прєдиво…

Злодій хотів ще взяти Івана за руку, аби поцілувати.

Михайло: Цей злодій хоче штукою нас зайти. Ідіть, Іване, геть від нього, уступіться. – Михайло вже одсовував Івана од злодія, вів своєї.

– Давайте горівки, Гьоргію, пиймо з по три, аби раз дістати їдь.

Злодій плакав, хлипав по-дитячому. На печі нюняв Андрійко. Іваниха задубіло сиділа в кожусі на тапчані.

Злодій: Не йдіть, Іване, не йдіть, вуєчку, від мене, бо я зараз умру. Я не боюся, бігме, не боюся, але такий мене неспокій тре…

Він почав дрижати в цілім тілі, губи тряслися як живі. Михайло й Гьоргій пили горілку і не дивилися на нього.

Іван: Та чого ти боїшся, нема чого, я тобі дам руку поцілувати, вже дам, най мені і відіб’ють, вже дам, на цілуй, як ти собі жадаєш…

Злодій прилип до руки, а Іван кліпав очима так, як би хтось його раз по разові бив по лиці.

Іван: Мнєкому ніколи не варт бути, бо мнєкий чоловік нездалий до нічого…

VIII

Як діда Івана і злодія кум та сусід побили

Михайло розставив свої грубі, порепані пальці на руках і показував їх Гьоргію, ворушачи ними.

– Мой, мой, такі дужі, такі лакомі на бійку, що раз лакомі, де ймуть, там з мнясом рвуть!

А Гьоргій нічого не говорив, лиш заодно плював у долоні і наливав горілку.

Іван відпихався від злодія:

– Доста вже, небоже, доста. Пусти, витягни руки з пазухи, не облапуй мене, чуєш, бо мені такий встид, що не знаю, де подітися!

Злодій: Я ще хочу образ цілувати, я ще хочу поріг, я хочу всіх, всіх, де хто є на світі, я хочу в Канаду.

Іваниха метнулась на піч. Накинула якесь дрантя на Андрійка. Схопила його на руки. Метнулась з ним з хати.

Михайло вийшов із-за стола темний і п’яний, як ніч, Гьоргій стояв і нагадував собі, що він мав щось зробити. Михайло став кричати на Івана, тяжко і п’яно:

– Іване, ви мене з хати шуруйте, хоч це ваша хата, аби я вас тут не видів, бо вб’ю, як горобця, гай, забирайтеся, бо ви баба, а не ґазда.