40 днів Муса-Дага

Ґабріель розштовхав заспаного Христофора:

– Тут є якісь люди. Гадаю, з дезертирів.

Керуючий анітрохи не здивувався.

– Так, це, либонь, дезертири. Бідолахам нелегко тут.

– Я бачив тільки одного.

– Може, Саркіса Кілікяна?

– А хто такий Саркіс Кілікян?

– Astwadz im! О Боже!

Христофор втомлено відсахнувся – це, либонь, означало, що висловити словами, хто такий Саркіс Кілікян, неможливо. Однак своїм людям – всі вони прокинулися – Багратян наказав:

– Ідіть шукайте його! Візьміть чогось попоїсти. Людина явно голодна.

Христофор і Мисак вирушили на пошуки, взявши з собою кілька бляшанок консервів і ліхтар, проте через якийсь час повернулися ні з чим. Цілком імовірно, що в останню мить їм усе ж стало страшно.

Якщо вечір напередодні навіяв тугу, то ранок приніс розчарування. Світ постав у тумані. Серця людей переповнилися тривогою. Сонце зійшло невидимо. Вирішено було все ж піднятися на один із голих шпилів, звідки відкривалися, повільно виростаючи з туману, море та суходіл.

Багратян озирнувся навколо:

– Кілька тижнів тут цілком можна було б прожити.

Він сказав це так, немов захищав красу Муса-Дага від несправедливих нападок. Грікор у своєму незворушному спокої удостоїв поглядом уже бурхливе море.

– Колись, у мій час, в ясну погоду звідси можна було побачити Кіпр.

Ніхто не посміявся над цими словами і не спитав: невже острів Кіпр, розташований онде, на південному заході, поплив ще далі в Середземне море з того часу, як англійці зробили його своєю військово-морською базою?

Багратян також зацікавився Кіпром:

– Від мису Андрія до гирла Оронта не буде і п’ятдесяти морських миль. І все ж за той час, що я тут, ще жоден англійський чи французький корабель не показувався біля узбережжя.

– Тим не менше вони засіли на Кіпрі.

Промовивши ці безперечно заспокійливі слова, Грікор обернувся до Кіпру спиною і став байдуже розглядати безкраї простори на півдні та сході, про які десятки років нічого не чув. Крізь просвіти в тумані, що танув, чітко вимальовувалися арки римського акведука в Селевкії. Над голими вершинами східного Дамладжка висіло сите іржаве сонце. Сірими та брунатними виступами спускалися схили пагорбів до Антіохії. Незбагненним здавалося те, що в порожніх складках Землі, на цих незайманих рівнинах, судилося жити сотням тисяч людей.

Картина цієї мирної пустелі спонукала аптекаря відзначити те, чого він раніше зумисне не торкався. Його старечий палець вказував кудись удалечінь:

– Ось дивіться! Все, як і раніше! При Абдул-Гаміді тут часто весь горизонт палав, як у вогні! А ми, як-не-як, дожили до старості.

Ґонзаґо виспався краще за всіх учасників пікніка, судячи з його свіжого і підтягнутого вигляду. Він вказав на великий спирто-горілчаний завод під Суедією, рури якого вже починали диміти. Завод, розповів він, належить іноземній фірмі, директор його – грек, Моріс познайомився з ним в Александретті. Два дні тому, не більше, Ґонзаґо балакав із ним і дізнався важливі новини. Перша: американський президент і Папа Римський спільно намагаються підготувати мирну угоду, що отримує доброзичливі відгуки.

Друга новина стосується переселення вірменів: депортація поширюється тільки на анатолійські вілаєти, але не на Сирію. Він, Ґонзаґо, не може перевірити, наскільки ці відомості правдиві, але згаданий директор заводу, чоловік солідний, щомісяця веде перемовини про державні поставки з самим валі Алеппо.

У цей момент Ґабріеля охопила всепоглинаюча впевненість у тому, що будь-яка небезпека минула і що майбутнє відступило в незриму далечінь. У нього було таке відчуття, ніби він змусив здатися саму долю. У пориві подяки він вигукнув:

– Ну скажіть самі, правда, тут прекрасно?!

Жульєтта квапила з поверненням додому. Вона ненавиділа з’являтися на люди вранці, та ще й у товаристві чоловіків. Вранці добре виглядають тільки потворні жінки, а о шостій ранку – ні світ ні зоря – леді не буває. Крім цього, їй забаглося з півгодинки ще відпочити до заутрені. Католичка, вона заради Ґабріеля перейшла перед їхнім вінчанням у григоріанськую віру. Це була одна з принесених жертв, про які вона мала звичку згадувати під час сварок. У такі миті пані Багратян засуджувала у властивій їй манері й усю Вірменську церкву. Для Жульєтти вона була занадто буденною, позбавленою шику та краси. Посилання на те, що Вірменська церква всі свої вільні кошти жертвує на шкільну освіту, жінка відкидала як занадто надумане пояснення. Але – і це головне – Жульєтті не подобалося, що григоріанські священики носять бороду, часто дуже довгу. Бородатих чоловіків француженка терпіти не могла.

Назад поверталися коротшою гірською стежкою, через Дубову балку. Цим шляхом усього за годину можна було дістатися додому. Попереду йшли Грікор, Ґабріель і Шатахян. Слідом за ними – Стефан із Іскуєю. За ними самотньо прошкував Ґрант Восканян. Зарозуміла гримаса на його обличчі свідчила, що цей насуплений учитель злий на весь світ. Він раз по раз із таємничою люттю скидав униз камінці на своєму шляху, немов замислив замах на життя тих, хто йде попереду.

Останньою йшла Жульєтта, поруч із нею – Ґонзаґо. Самвел Авакян оголосив, що трохи затримається: він скористався слушною нагодою, щоб внести поправки в свою мапу Муса-Дага.

Багратян наказав не прибирати поки що намети. Вартувати їх на Дамладжку мали позмінно стайничі. Можливо, зауважив Ґабріель, намети в недалекому майбутньому знову знадобляться для чергового пікніка. Спонукало чоловіка до цього, крім усього іншого, забобонне переконання, що такими приготуваннями можна запобігти удару долі.

Нечітка стежина щоразу губилася в гущі чагарника та насипу. Жульєттині ноги, зніжені, взуті в легкі черевички, боязко зупинялися перед кожною перешкодою. Тоді Ґонзаґо міцно підхоплював жінку під руку. Дорогою між ними відбулася розмова – уривчаста і не без викрутасів.

– Думка про те, що ми з вами, мадам, єдині тут іноземці, не дає мені спокою.

Жульєтта боязко помацала носаком взуття стежку.

– Та ви хоч грек… Начебто не зовсім іноземець…

– Як?.. Я виховувався в Америці… А ви ж не дуже давно заміжня за вірменином.

– Так, у мене є всі підстави жити тут… А у вас?

– У моєму житті підстави для вчинків завжди з’являються опісля.

Вони підійшли до місця, де дорога пішла під ухил. Жульєтта зупинилася і з полегшенням зітхнула.

– Я ніколи не могла зрозуміти, що вас сюди привело… Ви ж не дуже відверті з цього приводу… Що може робити в Александретті американець, якщо він не торгує смушком, бавовною або чорнильним горіхом?

– Як би я не таївся… тут, будь ласка, обережніше… вам охоче поясню чому… Я працював акомпаніатором у гастролюючому мюзик-холі… Огидне заняття… Хоча мій квартирний господар Грікор вельми високої про нього думки.

– Он як? А потім ви підло покинули ваших артисток… Де ж тепер трупа?

– У неї контракти на гастролі в Алеппо, Дамаску та Бейруті…

– Отже, ви втекли?

– Цілком вірно! Це була справжня втеча… одна з моїх вад…

– Втеча? Та ви такий молодий… Ну ні, у вас, либонь, були поважніші причини…

– Я не такий молодий, як вам здається…

– Господи, ну що за дорога! В мене у взутті повно камінців… Дайте мені, будь ласка, руку. Ось так.

Вона міцно вхопилася лівою рукою за Ґонзаґо, а правою витрясала свої черевички. Ґонзаґо продовжував:

– Скільки ж, по-вашому, мені років? Вгадайте!

– Зараз мені, любчику, не до цього…

Ґонзаґо серйозно і навіть начебто винувато зронив:

– Тридцять два!

Жульєтта розреготалася:

– Для чоловіка це багато?

– Я, мабуть, більше пережив, ніж ви, мадам… І коли тебе ось так теліпає по світу, тоді бачиш, де правда…

– Бозна, куди вони всі поділися… Агов! Могли б відгукнутися…

– Ми встигнемо вчасно…

Коли дорога знову стала крутішою, Жульєтта зупинилася:

– Я не звикла лазити по горах… У мене ноги болять… Побудьмо тут трішки!

– Тут ніде сісти…

– Раджу вам, Ґонзаґо, робіть ноги з Йогонолука!.. Що вам можуть зробити? Ви – американський підданий… І нітрохи не схожий на вірменина…

– На кого ж? На француза?

– От уже ж ні, не мрійте!

Дорогу перерізав струмочок, що плив Дубовою балкою. Ні містка, ні хоча б стовбура дерева, перекинутого впоперек. Ґонзаґо легко підняв на руки Жульєтту, хоча та була великою та важкою. По його вузьких плечах важко було здогадатися, що він наділений такою силою. Жінка з неприязню відчувала на своїх стегнах холодні пальці цього чужого чоловіка.

Стежка стала рівною, і мандрівники прискорили крок. Ґонзаґо заговорив про найістотніше:

– А як же Ґабріель? Чому він залишається тут? Хі-ба у нього немає жодного способу вибратися з Туреччини?

– Під час війни? Куди? Ми – турецькі піддані… Ґабріель військовозобов’язаний… Паспорти у нас відібрали… Хто зрозуміє, що задумали ці дикуни?

– Але ви, Жульєтто, достатньо схожі на француженку… Ні, більше ви схожі на англійку…

– На француженку, на англійку… Це ви до чого?

– Трохи рішучості, і ви самі пройдете де треба…

– Я – дружина і мати!

Зараз Жульєтта йшла настільки швидко, що Ґонзаґо навіть відстав. Вона почула, як до неї долетів, наче подих, напівшепіт:

– Життя є життя…

Пані Багратян різко обернулася:

– Якщо ви так гадаєте, то навіщо залишаєтеся в Азії?

– Я? Та війна стосується всіх чоловіків на світі.

Жульєтта сповільнила крок.

– Та вам це так легко, Ґонзаґо. Якби ми мали ваш американський паспорт! Ви ж без проблем можете приєднатися до ваших супутниць у Дамаску чи Бейруті. Чом би й ні? Приросли ви, чи що, до цього Богом забутого клаптика землі?

– Чому? – тепер Моріс ішов пліч-о-пліч із Жульєттою. – Чому? Якби я навіть знав точно, вам, Жульєтто, я, далебі, найменше зважився б це сказати.

На повороті дороги їх чекав Восканян. Він зробив над собою зусилля і приєднався до відсталої пари. Час від часу вчитель кидав на Жульєтту похмуро-наказовий погляд. До воріт саду Багратянів ніхто не промовив жодного слова.

Божою милістю немов із натхнення влаштував Ґабріель свою генеральну репетицію майже в останню мить: на під’їзді його чекав Алі Назіф, рябий жандарм.

– Господарю, я прийшов за моїми меджидіями, в рахунок яких ти дав мені завдаток.

Ґабріель вийняв із гаманця один фунт стерлінгів і спокійно простягнув його Алі Назіфу, котрому чекати, не проявляючи нетерпіння, поки не виконає свого зобов’язання, було чимось само собою зрозумілим.

Старий заптій обережно взяв банкноту.

– Я роблю важкий проступок, порушивши наказ. Стережися, щоб не видати мене, ефенді!

– Гроші ти взяв. Кажи!

В Алі Назіфа забігали очі.

– Через три дні по селах будуть ходити мюдір і капітан поліції.

Багратян поставив свою палицю в кут і зняв із плеча польовий бінокль.

– Он як? І що хорошого скажуть нам, у наших селах, капітан поліції та мюдір?

Жандарм став потирати своє неголене, щетинисте підборіддя.

– Ви маєте піти звідси, ефенді, всі до єдиного. Так велять каймакам і валі. Заптії зберуть усіх вас, із Суедії й Антіохії, і поведуть на схід. Та тільки в Алеппо – можу і це тобі сказати – вам не дозволять зупинитися. Це забороняється через консулів.

– А ти, Алі Назіфе, також будеш серед цих заптіїв?

Рябий був вкрай обурений:

– Іншалла! Слава Богу, ні! Хіба я не прожив із вами дванадцять років на посаді коменданта всієї округи? Й усі були задоволені? День і ніч наглядав, аби був лад. А тепер через вас втрачаю хороше місце. Така ось людська невдячність! Наш пост скасовується, остаточно та безповоротно.

Багратян тицьнув йому в руку кілька цигарок, аби трохи розрадити бідолаху.

– А тепер, Алі Назіфе, скажи мені, коли розформують твій пост?

– Мені наказано сьогодні ж вирушати із загоном в Антіохію. А потім сюди прибуде мюдір із цілою ротою.

У двері входили Жульєтта, Іскуя та Стефан. Присутність Алі Назіфа не викликала в них жодних підозр. Ґабріель вивів заптія з передпокою на майданчик перед будинком, засипаний галькою.

– Виходячи з того, що ти мені повідомив, Алі Назіфе, села три дні залишатимуться без нагляду.

Ґабріель, вочевидь, засумнівався у правильності цього повідомлення. Переляканий жандарм стишив голос:

– О, ефенді, якщо ти про мене згадаєш, то мене повісять та ще й причеплять дошку з написом «державний зрадник». А я, незважаючи на це, все тобі розповідаю. Впродовж трьох днів у селах не буде жодного заптія, бо пости будуть заново формуватися в Антіохії. Потім вам дадуть ще кілька днів на збори.

Ґабріель пильно дивився на горішні вікна свого будинку, ніби боявся, що Жульєтта за ним спостерігає.

– Алі, ви були зобов’язані представити списки жителів?

Рябий із відвертою зловтіхою йому підморгнув.

– Тобі, ефенді, сподіватися нема на що! На багатих та освічених вони найбільше злі. Що за радість, кажуть, якщо бідні та працьовиті вірмени здохнуть, а панове дуки й адвокати залишаться в країні! Ти у них на особливо поганому рахунку. Твоє ім’я, ефенді, буде в списку першим. Вони весь час про тебе казали. І думати нічого, що вони твою сім’ю пожаліють. Це вони абсолютно точно обмізкували. До Антіохії ви будете разом. А там вас розлучать.

Багратян майже із задоволенням розглядав заптія.

– Та ти, либонь, потрапив у число високопоставлених і посвячених? То, може, мюдір відкрив тобі своє серце, Алі Назіфе?

Рябий велично кивнув головою.

– Лише заради тебе, господарю, я стільки старався. Простоював годинами в канцеляріях хюкюмета і слухав в усі вуха. О, ефенді, я заслужив більше за твій жалюгідний паперовий фунт, ще й нагороду на тому світі! Яка ціна нині паперовому фунту? Якщо його на базарі і погодяться розміняти, то неодмінно обдурять. Ти тільки вдумайся: моїм наступникам дістанеться більше, ніж сто золотих фунтів і всі меджидії, які можна добути в селах. Їм буде належати твій будинок із усім добром, яке там є. Тому що тобі нічого не дозволять взяти з собою. І твої коні їм дістануться. І твій сад із усіма плодами, які він виростить…

Багратян перервав цей барвистий перелік:

– Та чи піде тільки це їм на користь!..

Він розправив плечі і підвів голову. Але Алі Назіф понуро тупцював на місці.

– І тепер я продав тобі все це за клаптик паперу.

Щоб позбутися його, Ґабріель висипав із кишені всі свої піастри.

Коли Багратян увійшов у будинок священика, то, на превеликий свій подив, дізнався, що Тер-Айказуну про близьку катастрофу стало відомо за кілька годин до повідомлення Алі Назіфа. У тісній кімнаті вже зібралися Товмас Кебусян, шестеро інших мухтарів, двоє одружених священиків із сіл і преподобний Нохудян із Бітіаса.

Сірі і ніби воскові обличчя. Страшна звістка була як удар грому в нерозсіяному мареві хворобливого напівсну, в якому багато тижнів ходили ці люди. Вони стояли уздовж стін, так щільно притулившись до них, що здавалося – це мертві виліплені фігури, які виступають із цегли. Сидів один Тер-Айказун. Його закинуте назад обличчя опинилося в густій тіні. Тільки руки, що спокійно лежали на письмовому столі, осяяв нерухомий сонячний зайчик. Коли хтось із присутніх промовляв, то говорив ледь чутно, ледве ворушачи губами. Тер-Айказун, звертаючись до Багратяна, сказав упівголоса:

– Я звелів присутнім тут мухтарам негайно після повернення в села скликати громади на сходини. Сьогодні ж, і якнайхутчіше, сюди, в Йогонолук, мають з’явитися всі дорослі жителі – від Вакефа до Кебусії. Ми збираємо їх на загальні сходини, де буде вирішено, до яких слід вдатися заходів…

Із кута долинув тремтячий голос пастора Нохудяна:

– Ніяких заходів вжити не можна…

Від стіни відокремився мухтар Бітіаса.

– Чи є в цьому сенс, чи ні, народ має зібратися: людям треба послухати інших і самим висловитися. Тоді все буде легше.

Тер-Айказун, насупившись, вислухав цей обмін репліками, що перебив його. Потім продовжив викладати Багратяну свої пропозиції:

– На цих сходинах громади мають вибрати людей, котрі користуються їхньою довірою і візьмуть на себе керівництво ними. Лад – єдина зброя, що нам залишилася. Якщо ми і за своєю околицею будемо підтримувати порядок і дисципліну, то, можливо, не загинемо…

Вимовивши слова «за своєю околицею», Тер-Айказун підняв повіки, що наполовину ховали очі, і допитливо глянув на Ґабріеля. Товмас Кебусян похитав голомозою головою:

– На церковному майдані влаштовувати збори заборонено. Адже там заптії. В церкві також не можна. Бозна-хто туди може залізти, підслухати і донести на нас. Та й мала церква, всіх нас не вмістить. Але тоді де?..

– Де? Дуже просто! – Багратян лише зараз подав голос. – Мій сад оточений високою огорожею. В огорожі три хвіртки, що зачиняються. Місця там вистачить для десяти тисяч людей. Ми там будемо, як у захищеній фортеці.

Пропозиція Багратяна вирішила справу. Тим, хто зневірившись або від душевної втоми безвольно йшов на загибель, не опираючись знищенню, і тим, хто завжди і в усьому чинив перешкоди, тепер нічого було заперечити. Та й які, врешті-решт, заперечення можна було висловити проти того, щоб жителі вірменської долини в смертний час свого народу зібралися й обрали ватажків, нехай таких самих беззахисних, як і вони самі? Місце для сходин було надійним. Імовірно, всі погодилися зібратися ще й тому, що передбачалося, ніби у сім’ї Багратянів є зв’язки з можновладцями, які можна використати для порятунку семи сіл.

Обіцяючи негайно підняти народ, мухтари понуро почвалали з оселі священика. Йогонолук був розташований посеред округи, тому останні учасники сходин могли встигнути у сад Багратяна лише о четвертій годині пополудні. Мухтари взяли на себе охорону садових хвірток, аби ніхто сторонній туди не проник.

Тер-Айказун устав. Його кликали дзвони. Час було готуватися до богослужіння.

Вірменська літургія – найтриваліша з усіх християнських мес. Від Introitus[57] до останнього хреста священика минає, мабуть, добра година або й півтори. Ніякі музичні інструменти, крім бубна і тарілок, не супроводжують спів хору. По неділях, коли хору кортіло розійтися по домівках, він прискорює темп, аби поквапити священика та скоротити врочисту месу. Сьогодні такий вибрик втілити не вдалося. Занурений у свої думки, Тер-Айказун особливо довго зупинявся на кожному розділі священного тексту, на кожній подробиці релігійного обряду.

Чи хотів він продовжити молитву, сподіваючись на диво ненавмисного порятунку? Чи хотів відтягнути ту мить, коли над громадами, що нічого не підозрюють, вдарить грім? Хвилина ця настала занадто швидко, якраз тоді, коли Тер-Айказун востаннє благословив паству та промовив:

– Ідіть із миром і Господь буде з вами!

На лавах уже почувся шурхіт: люди вставали з місць, але Тер-Айказун вийшов уперед, на горішню сходинку вівтаря, простягнув руки й вигукнув:

– Те, чого ми боялися, здійснилося!

Потім спокійним рівним голосом продовжив. Ніхто, сказав він, не повинен даремно хвилюватися й утрачати самовладання. Такої ж мертвої тиші, як зараз, треба дотримуватися і найближчими днями. Будь-яка нерозсудливість, будь-яке порушення ладу, плач і стогони не принесуть користі і лише погіршать становище. Єдність, стійкість, порядок – тільки цим можна запобігти найгіршому. Є ще час продумати кожен крок. Тер-Айказун закликав усі громади прийти на великі сходини біля будинку Багратяна. Жоден дорослий свідомий чоловік не має від цього ухилятися.

На цих сходинах належить не тільки ухвалити рішення про майбутню спільну тактику всіх семи сіл, але й обрати керівників, котрі до останнього стоятимуть за народ перед владою. Цього разу не годиться голосувати, підіймаючи руку, як зазвичай голосують під час громадських виборів. Тому кожен повинен захопити з собою аркуш паперу й олівець, аби голосувати за всіма правилами.

– А тепер спокійно розходьтеся по домівках, але тільки порізно, – наставляв священик своїх парафіян, – не привертайте до себе уваги! Можливо, сюди вже наслали шпигунів, котрі за вами стежать. Заптії не мають помітити, що ви підготовлені. Не забудьте прихопити папір і приходьте вчасно, в призначений час. І пам’ятайте: спокій!

Повторювати не довелося. Як сонм мерців чи позначених смертю, виходили люди, похитуючись, на білий світ, і вони не могли розпізнати його. Людина не знає себе, поки не настане час випробування.

Життєвий шлях Ґабріеля Багратяна до цього дня:

Син родовитої сім’ї. Виріс у повному добробуті, жив за кордоном, в Європі, зокрема в Парижі, споглядав життя. Давно розірвав зв’язок із народом, державою, з будь-якою масовою організацією, захищений від світу «абстрактний» чоловік. Зовнішніх перешкод, із якими він стикається, мало. Всім необхідним його забезпечує глава сім’ї, старший брат, невидимий і недосяжний благодійник. Потім настає дещо дивна й єдина перерва, епізод у цьому цілком зайнятому внутрішнім життям інтелектуальному й емоційному бутті: військове училище та війна. Ідеалістичний патріотизм, який раптово заволодіває розумом цього спостерігача, зрозуміти нелегко. Велике політичне братання турецької та вірменської молоді пояснює його недостатньо: в Ґабріелі промовляє ще щось інше, якась таємна тривога, спроба зійти зі свого занадто второваного життєвого шляху. Однак під час короткої військової кампанії Багратян відкриває в собі нові можливості. Виявляється, він зовсім не людина, котра живе винятково внутрішнім життям. Він, хоч як дивно, перевершує своїх східних однополчан мужністю, силою духа, енергійністю, винахідливістю. Офіцер швидко просувається по службі, багаторазово нагороджений і згадується в рапортах командування сухопутних військ. Правда, з часом все це ніби відступає на задній план, стає спогадом, таким, що суперечить усій логіці його життя. Тому що знову бере гору його початкова природа, умиротворена та набагато зріліша. Але цей день – сьогодні двадцять четверте липня – перетворює всі попередні роки його життя на бліду прелюдію.

Авакян був приголомшений, побачивши, як уявні химери нудьгуючого пана, які він кілька тижнів поспіль фіксував на папері, перетворюються на великий і грандіозний військовий план. Вони сиділи вдвох у замкненому на ключ кабінеті Багратяна. Можна було скільки завгодно гукати та стукати – вони б не відчинили двері. Таємничі штрихи, хрестики та хвилясті лінії на трьох мапах, над якими студент Авакян посміювався, як над забаганкою, виявилися ґрунтовно продуманою системою оборони. Жирна синя риска під Північним Сідлом була умовним позначенням довгої траншеї, що примикала до нагромадження каміння – цієї природної барикади біля скелястої гряди (пофарбована у брунатну фарбу!). Тоншою синьою лінією були позначені резервні окопи, маленькі прямокутники збоку від шанців – флангові прикриття та передові спостережні пости. Числа від двійки до одинадцятки, що заповнювали обернений до долини край Дамладжка, перетворилися з незначних номерів на ретельно узгоджені між собою окремі ділянки захисту. Набули сенсу і різні написи на мапі: «Городище», «Скеля-тераса», «Командна висота», «Спостерігач I, II, III», «Південний бастіон». Що стосується останнього, то він був особливо вдалою знахідкою для системи оборони: загону в кілька десятків бійців було б тут достатньо, щоб тримати під постійною загрозою значно переважаючі сили супротивника. Боронити цю позицію могли б навіть жінки. Обличчя Ґабріеля, котрий увійшов в азарт, паленіло. Ніколи ще воно не було таким схожим на хлоп’яче обличчя Стефана, як зараз.

– У мене є всі підстави сподіватися, – циркулем Стефана Багратян перевіряв точність дистанцій, – що я знаю турецьких солдатів. Кращі з них – на фронті. А ті, що тиняються в антіохійських казармах, – ополченці, заптії та солдати нерегулярних військ. Це – бидло, здатне тільки на дрібні злочини.

Високе, трохи похиле чоло Авакяна зблідло як крейда, на відміну від розпашілого обличчя Ґабріеля, коли парубок раптом уявив себе учасником цього дивного плану оборони.

– Ми можемо розраховувати в кращому випадку на тисячу людей. Не знаю, яка ситуація з гвинтівками та боєприпасами. У кожному турецькому містечку, не тільки в Антіохії, а й усюди, стоять військові частини…

– Ми – громада загальною чисельністю в п’ять із половиною тисяч осіб, – обірвав співрозмовника Багратян. – Пощади чекати нам нізвідки. Нас очікує повільна смерть. Але Муса-Даг так легко не дасть себе заблокувати.

Авакян, вражений, намагався заперечити:

– Але чи захочуть ці п’ять тисяч діяти з вами заодно, пане Багратян?

– Якщо не захочуть, отже, гідні жалюгідної смерті в багні, на месопотамських путівцях… А я зовсім не хочу жити, зовсім не хочу рятуватися! А хочу битися! Хочу вбити стільки турків, скільки у нас буде набоїв. І якщо так тому бути, то залишуся сам на Дамладжку, разом із дезертирами.

Очі Багратяна палали не ненавистю, а гнівом, святим і праведним гнівом. Здавалося, він радий був би стояти сам віч-на-віч із багатомільйонною армією Енвера-паші. Як скажений, схопився він із місця і почав міряти кроками кімнату.