Земля людей (збірник)

А тоді Барк погладив по щоці дитину, що йшла повз нього. Маля всміхнулося. То не було панське дитя, звичне до лестощів. То було слабеньке дитя, якому Барк подарував ніжність. І яке до нього усміхнулося у відповідь. Маля пробудило Барка, і Барк усвідомив своє місце на землі, завдяки тому що слабке дитя усміхнулось Баркові. Він рушив уперед широкими кроками, ніби визначивши собі якусь мету.

– Чого ти шукаєш? – поцікавився Абдалла.

– Нічого, – відказав Барк.

Але, завернувши за ріг, він натрапив на гурт дітлахів, що бавились на вулиці, і зупинився. Осьде воно. Він мовчки подивився на них. Тоді пішов до єврейських яток і повернувся звідти з цілим оберемком гостинців. Абдалла обурився:

– Дурню, на що ти гроші витрачаєш!

Але Барк уже нічого не чув. Він урочисто підкликав кожного з дітей. І малі рученята потяглись до іграшок, до браслетів, до розшитих золотом пантофель. І кожне, міцно вхопивши свій скарб, тікало, як дикун.

Почувши про такі дива, до Барка збіглась інша дітвора Аґадіра, а він усіх взув у шиті золотом пантофлі. А чутка про щедрого чорношкірого бога розлетілася вже й околицями Аґадіра, звідки теж збігалися діти. Вони товклися навколо Барка, чіплялись за пошарпане вбрання недавнього раба і голосно вимагали своєї частки. Барк був розорений.

На думку Абдалли, він «збожеволів на радощах». А як на мене, річ не в тім, що Барк хотів поділитися надміром щастя.

Як вільний чоловік, він мав найголовніше благо – право на любов з боку інших людей, право йти хоч на північ, хоч на південь і в поті чола свого здобувати хліб свій щоденний. То що йому ті гроші… тим часом, як він зазнавав гострого, пекучого, мов голод, прагнення бути людиною серед людей, відчути зв’язок з людьми. Аґадірські танцівниці були лагідні зі старим Барком, але він розлучився з ними так само легко, як зустрівся з ними: він не відчув, що потрібний їм. Служник в арабській кав’ярні, перехожі на вулицях – усі поважали в ньому вільну людину, ділили з ним місце під сонцем, але ніхто не потребував його. Він був вільний, але аж надто вільний. Він не відчував, що він щось важить на землі. Йому бракувало тягаря людських стосунків, від якого важчає хода; йому бракувало сліз, докорів, лайки, радощів – усього, що людина плекає чи розриває, тих численних уз, які єднають людину з іншими людьми і надають їй ваги. Але тепер над Барком тяжіли незліченні дитячі сподіванки…

У славі призахідного сонця над Аґадіром, у годину вечірньої прохолоди, що стільки років була для нього єдиною очікуваною ласкою і єдиним притулком, почалась доба Баркового королівського правління. З наближенням часу його від’їзду, Барк рушив потроху, проводячи свою першу борозну в новому світі, скупаний припливом дітвори, як його купала колись отара овець. Завтра він повернеться у рідну свою нужду, за всіх відповідальний, і, можливо, його старим рукам не до снаги буде всіх прогодувати, але зараз він уже відчув свою справжню вагу на землі. Наче надміру легкий, щоб жити серед людей, архангел, що вдався до хитрощів і зашив шматок свинцю у свій пояс, Барк ступав важкою ходою, бо його притягувала до землі тисяча дітлахів, яким конче потрібні були розшиті золотом пантофлі.

7

Отака вона, пустеля. Коран, що є, по суті, лише правилами гри, обертає її піски в Імперію. В надрах Сахари, що інакше була б порожньою, грають незриму драму, сповнену людських пристрастей. Справжнє життя пустелі полягає не в переміщеннях у ній племен у пошуках нового пастівника, а в тім, що в ній грають цю драму. Яка істотна різниця між пісками скореними і нескореними! Та хіба у людей не всюди так? Перед лицем перетвореної пустелі я пригадую забавки свого дитинства, темний роззолочений парк, який ми населяли божествами, неосяжне королівство, створене нами на цьому квадратному кілометрі землі, ніколи до кінця не звіданому, ніколи до кінця не обстеженому. Ми створили свою цивілізацію, де по-особливому лунала хода, де все мало свій особливий сенс, ніде більше не допустимий. Та що лишається від парку, сповненого тіней дитинства – чарівних, крижаних, палючих, коли стаєш дорослим і живеш за іншими законами? Коли повертаєшся до невисокого муру з сірого каменю, коли майже з розпачем обходиш його довкола, дивуєшся, що такі малі й тісні ці межі, в яких творилося безмежжя, коли усвідомлюєш неможливість повернення в те безмежжя – бо повертатись треба було б не в парк, а в гру.

А нескореної пустелі більше немає. Кап-Джубі, Сіснеро, Пуерто-Кансадо, ла Саґвет-ель-Хамра, Дора, Смарра втратили таємничість. Обрії, що так надили нас, один по одному згасли, як мерхнуть барвисті комахи, щойно потрапляють у полон теплих долонь. Але тому, хто за ними гнався, яскраві барви не привиділись. Нас теж вабили не ілюзії, а відкриття. Так само й султана з «Тисячі і одної ночі», який переслідував матерію настільки делікатну, що прекрасні полонянки, одна по одній, вгасали на світанні в його обіймах, втрачаючи золотий пилок, щойно він торкався їхніх крил. Чари пустелі живили нас. А інші люди, ймовірно, проб’ють у її пісках нафтові свердловини і розбагатіють на її скарбах. Та вони спізнились. Бо недоступні пальмові гаї та незайманий порох черепашок віддали нам те, що було в них найкоштовніше: вони дарують тільки одну годину захвату, і година та випала нам.

Пустеля? Мені одного дня пощастило зазирнути в її серце. Це сталося 1935 року, під час рейсу до Індокитаю, коли я опинився в Єгипті, коло кордонів Лівії, і застряг там у пісках, як у глеї, і гадав, що там помру. Ось ця історія.

Розділ VII

У серці пустелі

1

Наближаючись до Середземного моря я зустрівся з низькими хмарами. Відтак я спустився до двадцяти метрів. Дощ періщить у вітрове скло, а море ніби димить. Я напружую зір, щоб щось розгледіти і, принаймні, не наскочити на щоглу якогось корабля.

Мій механік Андре Прево запалює для мене цигарки.

– Кави…

Він зникає в хвості літака і повертається з термосом. Я п’ю каву. Час від часу клацаю пальцем по важелю газу, щоб утримати дві тисячі сто обертів. Скидаю оком на прилади – мої піддані слухняні, кожна стрілка на своєму місці. Кидаю погляд на море, що парує під дощем, наче велетенські ночви з гарячою водою. За штурвалом гідроплана я шкодував би, що воно таке «дуплисте». Але у мене звичайний літак. Хоч би яке було піді мною море, я на нього не сяду. І це викликає в мене – сам не знаю чому – абсурдне відчуття безпеки. Море належить світові, мені чужому. Аварія тут мене не обходить – ба, навіть не загрожує мені – море не моя стихія.

Через півтори години льоту дощ ущухає. Хмари стеляться так само низько, але світло вже пробивається крізь них широкою усмішкою. Я люблю ці неквапливі приготування ясної погоди. Угадую тоненький шар білої вовни у себе над головою. Обминаю шквал – уже немає потреби продиратись пробоєм. Онде й перша продуховина…

Я вгадав її перше, ніж побачив: попереду на воді – латочка циких прерій, зелена оаза світла, подібна до тих ячмінних ланів у Південному Марокко, від вигляду якого у мене тьохнуло серце, коли я повертався з Сенегалу, пролетівши три тисячі кілометрів над пісками. Тут у мене теж відчуття, ніби я вступаю в обжитий край, і мені робиться веселіше. Я обертаюсь до Прево:

– Скінчилося. Все гаразд!

– Та, гаразд…

Туніс. Доки літак заправляють, я підписую папери. Але в мить, коли я виходжу з контори, лунає «Плюх!» – неголосний виляск. Глухий сплеск, від якого не розходиться луна. Я одразу пригадую, що якось чув такий звук – вибух у гаражі. Двоє людей загинули тоді від цього хрипкого кашлю. Я обертаюсь до дороги, що тягнеться вздовж льотного поля. Там знялась хмарка пилу, дві автомашини зіткнулись на великій швидкості і застигли, ніби заморожені. Люди біжать до них, інші біжать до нас.

– Телефонуйте… лікаря… голова…

Мені стискається серце. Фатальний випадок спіткав когось у ясній вечоровій тиші. Знівечив красу, розум, життя… Так само діють розбійники у пустелі, нечутною ступою скрадаючись по піску. Тоді – короткий шарварок ворожого нападу на табір. І знов усе тоне в золотавій тиші. Той самий спокій, така сама тиша… Поряд зі мною хтось каже про перелом черепа. Я нічого не хочу знати про це помертвіле, закривавлене чоло; я розвертаюсь і йду до літака. Але в серці залишилось відчуття навислої загрози. І скоро я знов почую знайомий звук. Розчищаючи своє чорне узвишшя на швидкості двісті сімдесят кілометрів, я упізнаю знайомий хрипкий кашель – оте «Х-ха!» долі, що чигає на нас.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примітки

1

Трапісти – чернечий орден, заснований 1663 року племінником славетного кардинала Ришельє. Трапісти мають один із найбільш суворих монаших статутів у Католицькій Церкві. Вони зберігають постійну мовчанку, харчуються самою рослинною їжею, сплять у трунах, не роздягаючись. Їхнім гаслом є слова Memento more – «пам’ятай про смерть» (тут і далі прим. пер.).

2

«Капотування» або «капотаж» (яв.) – аварійна ситуація, коли – на зльоті чи під час посадки – літак перекидається через ніс, на «спину».

3

Бос (фр. Beauce) – найродючіший сільськогосподарський регіон Франції, на південний захід від Парижа, між річками Сеною та Луарою. Місце дії скандального (через нібито надмірний натуралізм) роману «Земля» Еміля Золя.

4

Мегарист – кавалерист на бойовому верблюді.

5

Каїд (араб.) – буквально «вождь»; в Алжирі, Тунісі, Марокко, в минулому, так називали представників центральної влади. Тут, можливо, мається на увазі лідер клану, старійшина.

6

Марабут – мусульманський паломник, що відвідав Мекку.