Аргідава

– Няу.

Всі троє, і гостя, й Ася, і її симпатичний брат Гнат, ну достоту симпатичний і милий братчик-Гнатчик, ох-ох! – весело засміялися, просто день сміху якийсь.

* * *

Контакт із Асею було встановлено миттєво. По-перше, вона була схожою на Гната, одне обличчя, лишень дівчинка. І їй це обличчя личило ще більше.

Маруся тоді ось що зауважила і досі це бачить: що Гнат і Ася, безумовно щирі, чесні та відкриті люди, ніколи не робили й не роблять двозначних лицемірних вчинків, не говорять зайвих дурних слів і терпіти не можуть загальних дурнуватих ритуалів. Одне слово, вони виявилися цілковито Марусиними людьми.

– Яка ж ти Марія? Ти не Марія зовсім. Ти… – Ася високо-високо звела й без того високі брови та негайно отримала від брата: «Не морщ лоба!» – Ти – Маруся, типова Маруся. Зараз-зараз. Зараз зрозумієш. Ходімо.

– Мені також батьки нагадують: «Не морщ лоба!» – А як його не морщити?

– І я кажу. Звідкіля мені знати, морщу я лоба чи ні…

– «Коли побачите перші зморшки у двадцять п’ять років, тоді зрозумієте», – так каже моя мама.

Ася, безтурботно чалапаючи босими ніжками, побігла в дім.

Маруся з Гнатом пішли слідом. Увійшли до прохолодного, духмяного, з добротним запахом дерева та свіжого ремонту будинку. На дверях Асиної кімнати висіла табличка: «Бейкер-стрит, 221В».

– До Аськи не заходь! – попередив Гнат. – У неї завжди свинарник.

– Оце сказав! – звідкись із глибини своєї кімнати глухо пробуркотіла Ася. – У мене творчий безлад! Перформанс.

– Ну, – знизав плечима Гнат. – Я бачу свинарник, ти бачиш перформанс.

– Так. Я художник. Я так бачу! – Ася надулася на брата Гната. – Цікаво, а що побачить Маруся? Заходь, – дівчинка, прочинивши двері, широко повела рукою, запрошуючи Марусю до своєї кімнати.

Як на Марусине недосвідчене око, п’ятнадцятирічна Ася виявилася непоганим художником. Стіни було оздоблено її малюнками, начерками, акварелями. Щоправда, висіло це все без рамок, неоформлене, прикноплене, пришпилене, приліплене скотчем абияк, налізало одне на одне. Але в цьому всьому була якась дивовижна краса, чарівність, іронія. Якийсь безладний лад, з котрим легко було погодитися та примиритися. Так само, як із Асиною гігантською картатою смішною сорочкою. Поміж малюнків на стінах було чимало портретів: і олівцеві начерки із зображенням брата, кумедні шаржі, й один дивовижний начерк, де Гнат витріщився з картини просто на глядача, здивований, радісний і водночас знічений, немов дитина. Ніби як: ой, ти хто, дівчинко, га?

Марусі здалося, що вона дуже довго стояла, як віслюк, ні, як баран, непристойно розглядаючи цей портрет, і ледве змусила себе відвести погляд.

– А як ти знаходиш тут те, що тобі потрібно? – запитала вона обережно, поглядаючи на купу речей, з явним поспіхом звалених на диван, на стіл та в куток, скоріш за все, ще не розкладених після переїзду. Запитала, щоб не мовчати. І щоб знову не витріщатися на Гнатів портрет.

– А дуже просто. Я вмикаю в собі Шерлока Холмса. – Ася з ногами залізла в крісло і вже черкала щось у блокноті. Вправно шаруділа олівцем, по-пташиному крутила головою, дрібно поглядаючи. Маруся, як перед фотографуванням, пригладила волосся і знову пошкодувала: «От дурна! Ну хто заважав затриматися, вмитися і вії підфарбувати!»

– А Шерлок Холмс думає, кх-кх! – провадила Ася. – If I were Asya Dobrovolsky, where I could put the thing I was looking for? А ось якби я був Асею Добровольською, куди б я міг покласти ту річ, що її я шукаю? І відразу знаходить. Тобто я знаходжу. – Ася рвучко видерла аркуш з блокнота, звідкілясь виловила кольорову яскраву кнопку, застрибнула на стілець і помістила Марусин портрет на стіну поряд із отим портретом Гната.

Ох, Маруся навіть заплющила очі від зніяковіння, засоромилася, знітилася, розгубилася, і що там іще кажуть у таких випадках. А Гнат раптом кашлянув, суворо зиркнув на Асю, одразу ж заходився збиратися, швидко попрощався і пішов. Ні, ну нормально? Марусі навіть здалося, що аж надто він запоспішав і попрощався сухо. Щойно ґиґотіли, немов ситі гуси під чиїмсь плотом, а зараз випростав спину, такий поважний, – викладач, аспірант, можна сказати, просто аспірантисько.

«Ну ось… – подумала вона тоді і скисла. – Ще цього мені бракувало!» А чого саме, вона собі боялася зізнатися. Але неначе всю накопичену за ці півгодини, чи скільки там, зігріту сонцем короткої прогулянки радість зі смаком краденої черешні, усі збіги та влучності, усе це ніби забрали в Гнатовому дурнуватому портфельчику, немовби її, цієї радості, й не було, а все їй просто здалося, вигадалося. «Ну і зрештою, чого я хочу?» – думала вона. Кудлата, ненафарбована, в старих шортах, якась одна з тисячі студенток університету.

І хоча Маруся серйозно засмутилася, не зізнавалася собі в цьому, намагаючись не показувати цей смуток кумедній і чарівній Гнатовій сестричці, того ж дня вона познайомила Асю зі своїми друзями, із сусідами, а заочно – з Мірочкою та її сестрою Раюнею, майбутніми лікарями, котрі виїхали разом із батьками до Ізраїлю. Показала квартиру, де вони жили, стіл під виноградом, де всі разом сиділи – грали, читали, їли. Познайомила і зі своєю сливою-угоркою. Вони з Асею навіть залізли туди і трохи посиділи серед гілок. Втім, розмовляти Марусі хотілося тільки про те, про що нікому говорити було не можна. А сестрі Асі й поготів.

«Втелющилась я, одне слово. Міцненько втелющилась, – констатувала подумки Маруся. – Невже закохалася? Коза».

Видіння

…а закінчилося його велике і страшне життя за мить до сходу сонця.

На світанні, коли жінки вирушали по воду до джерела, Равке зайшла до покоїв, побачила його, нерухомого, закривавленого, і зрозуміла одразу, що він не дихає. А вірила ж раніше, що безсмертний, всемогутній, безстрашний, повновладний повелитель світу. Збагнула одразу, що пізно його повернути, воскресити: ні живою водою, ні кров’ю людською, ні соком гірким полиновим, ні словами втішними та лагідними, ні замовляннями, ні бурмотінням чаклунським не підняти. Ніщо вже не допоможе. Вона, годувальниця його престаріла, що мала славу відьми степів та пустель, немов ковила, моталася світом за божеством своїм, безпритульна, брудна, у дранті з пір’ям і в лахмітті зі смердючих шкур – непристойно вбрана, – що їла вона, що пила, ніхто не знає, чим животіла, коротаючи ночі біля порога його, годувальниця його Равке. Вона хрипко заревла, заверещала, застогнала, видираючи сплутані сиві коси, що ніколи не бачили гребеня, сто років тому дрібно й туго заплетені, звиті, скручені, немов змії, по всій худій маленькій голові, почала завивати, дряпаючи зморшкувате, немовби глиною вкрите обличчя, закинувши голову, розхитуючись, мукаючи, переступаючи з ноги на ногу, витанцьовуючи безглуздий, страшний, дикий божевільний танець, приказуючи:

– Аииииии! Аииии! Змовкни все! Цаааря-ааа убито! Вбито! Дитяааа! Божество наше! Життя моє! Помер! Що ж ти накоїв, мій хлопчику?!

З лютим галасом, б’ючи в паніці крилами, злетіли сотні круків, каркаючи гортанно, оглушливо. Равке раптом застигла, дивлячись перед собою, не витираючи мокрого від сліз обличчя і не бачачи нічого скляними очима, випростала вперед повільно руку, обвішану моторошними гримучими браслетами зі шкіри зміїної, з чиїхось кісток та зубів, скерувала свій кігтявий палець на молоду дружину вождя Ют, кілька разів тицьнула ним в обличчя дівчини, котра смиренно сиділа біля ложа чоловіка, сяяла в тьмяній імлі ясним білим лицем і сріблястим, з місячним відливом, волоссям, сиділа, покірно обійнявши коліна, і чекала вирішення своєї долі. Охорона миттєво, за німим повелінням, підхопила і повела Ют до жіночого шатра, сліпо підкорившись відьмі Равке, не розбираючись, повела на розправу до інших дружин царя. Жерці, що супроводжували Ют, перейшли в це поселення разом зі своєю панею з-за тихої чистої молодої річки Борейон, котра народилася і побігла з веселим блиском, рукавом від Істра, жерці, незворушні добрі мудрі люди, що носили на плечах білі нетутешні м’які шкури, жерці, що виростили дівчинку і виховали справжню принцесу германську, навчили її як жіночих, так і чоловічих мов багатьох племен та народів, жерці віддані, перевірені неодноразово, авгури, які вміли передбачати майбутнє, спостерігаючи за польотами та поведінкою птахів, звіздарі, здатні за світилами читати прийдешнє, знахарі, готові зцілювати недужих, хто б вони не були, – вони, жерці, не зуміли і не встигли врятувати свою господиню, позаяк, єдине, чого не вміли, – битися і вбивати. На знак скорботи за своєю принцесою Ют жерці порізали собі обличчя. Чоловіки – щоки. Жінки – перенісся. Над поселенням, немов чорні низькі грозові хмари, нависли зойки, ридання і густе тваринне нелюдське виття. Ніхто не очікував, що щасливої своєї шлюбної пори з безцінною жаданою юною дружиною він загине раптово. Миттєво.

Немає царя, отже, і царства не стало. Він був – царство. Царство – був він. Загинув вождь, розпалась імперія. Як і чим було жити тепер його народові? Цар завжди вирішував за них. Він думав за них. Він годував їх. Він давав їм війну, щоб у народів його було золото, вдосталь їжі, жінки та коні. Він навчав їх ненавидіти і бути щасливими від своєї ненависті. Вони не вміли більше нічого, вони не озиралися навколо, дивилися лише вперед. Попереду завжди був він, вождь, цар. І ось його не стало. Ніхто не розповідав їм, як горювати і жаліти. Від цього сила несподіваної скорботи була такою великою, важкою, незнаною раніше, що люди, вражені звісткою про загибель вождя, падали замертво.

Ті з охорони, хто за наказом радників царя, ске-ровані вказівним кігтем відьми Равке, вранці прийшли за юною покірною мовчазною дружиною його Ют, аби віддати її на поталу в жіноче шатро, ті, що вели її, знітившись, тримаючи її білі небачені шовкові руки та плечі, були згодом убиті. І слідом за замордованою Ют було вбито всіх дружин вождя. Вбили і тих, хто вбивав катів його юної дружини. Всіх, хто готував із сердечною тугою в грудях поховання вождя, також було вбито. Всіх, хто побачив вождя в ранок його смерті, вбитого так непристойно, на ложі подружньому, а не в бою чи поєдинку зі звіром, убили. Тих двох хлопчиків-рабів із германського племені, котрі розчісували, заплітали гриву і чистили норовливого царського коня, що плакав людськими сльозами, і підвели його до господаря, полеглого в останній битві з вічністю, також було зарізано. І жеребця його, тонконогого дивовижного молодого жвавого красеня, котрий так само сильно відрізнявся від бойових приземкуватих коней, як колишня принцеса, рабиня Ют, від інших втомлених, спрацьованих, змучених смаглявих чорнокосих рабинь, – коня його також закололи. Всі, хто бачив кри-ваве поховання вождя, були вбиті. Їхні передсмертні сльози, їхня невинна кров залишилася на золоті, на коштовностях, на мечі легендарному, на луках, стрілах та буденних речах, необхідних у посмертній подорожі душі царя та життя в іншому світі.

Равке перепорпала все, оглянула кожну річ, що її поклали вождеві із собою в далеку путь, нишпорила, принюхуючись, шумно і часто втягуючи носом, крутячи головою, як щур, обмацувала чутливими своїми пальцями складки одягу. Що вона шукала? Знаходила непотрібне, струшувала з рук куди прийдеться. Що розшукувала? Нікому не було відомо. Голосила страшно, захлиналася, та пошуків не припиняла. Рухалася дедалі повільніше і важче, а згодом, відчувши щось нездоланне, фатальне, схопилася з її єдиною дорогоцінною любов’ю, з дитятком її, з Молодшим, потяглася другою рукою до нього зі смердючого крикливого натовпу, не дотягнувшись, пройшла на негнучких невірних ногах, закричала: «Каміііінь, Хлопчик! Зник камінь, Хлопчик!», раптом легко зітхнула, тихо та ніжно засміялася своїм дивовижно ніжним дитячим сміхом, який ніби нікому не належав і був занесений випадково південним вітром, промовила здивовано й смиренно: «Як же не знайшла? Як же не встигла?», та й упала замертво, одразу ж почорнівши на обличчі ще більше, втупившись порожніми очима в байдужі до неї, незнайомі з нею, здивовані старі небеса.

Епоха лютого божевільного вождя скінчилася. За його злочини розплатився його народ. Своїм життям розплатився, проклятий світом, господарем якого він хотів себе вважати, народ, що довірливо йшов за своїм царем до пекла, народ по суті своїй невинний, проте дикий та неосвічений, народ, котрий не вмів нічого, крім як сліпо вірити вождеві, йти за ним, грабувати, вбивати і гинути.

Тих, хто вцілів, охопив спершу відчай, страх, а потім апатія та заціпеніння. І втратили силу колишні воїни божевільного лютого царя. І невдовзі вони зникли, ніби їх і не було. Одні підпалили поселення і випили отруту. Інші, боягузливі, ті, що не прийшли на похорон, забрали своїх дітей та худобу, втекли разом, бігли затятою галасливою зграєю, втрачаючи дорогою майно, людей, але потім заспокоїлися і розповзлися різними землями, розповсюджуючи легенду про меч бога Ареса. Про меч всевладдя, здатний захистити господаря від кого завгодно, від чого завгодно, крім хіба що підступності коханої жінки. Легенду про меч, що його – за їхніми розповідями – якраз і шукала всюди напівмертва відьма Равке, що явно втратила, разом із загибеллю Молодшого, свої сили. І мало хто почув та розібрав, що саме кричала Равке, прощаючись із вождем в останні свої хвилини. І мало хто знав, що зовсім не меч шукала древня степова шептунка. І мало хто знав про камінь, а хто знав, намагався забути, цю таємницю запечатавши в собі на віки вічні. Мало хто. Залишилося неподалік від пожежі і таємного глибокого захоронення лише декілька вцілілих у сум’ятті жерців нещасної принцеси Ют, котрі заприсяглися берегти у віках і передавати з покоління в покоління таємницю походження та причину шрамів на їхніх обличчях. Через багато років на місці згорілого поселення було збудовано нове, відтак, ще через кілька десятків років, нащадки жерців вигнали найманців і почали самі вчитися воювати й звели навколо поселення дерев’яну фортецю. Коли правнуки жерців Ют утомилися відновлювати дерев’яні укріплення через часті набіги та пожежі, вирішено було будувати кам’яну фортецю. За якоюсь негласною згодою назву поселення та фортеці не змінювали. Навіть на перших картах, що збереглися в музеях та архівах, її було означено як Аргідаву.

Розділ п’ятий

Ася

Маруся з друзями – Смітом, Настею, Іваном, Женею – покликали дівчинку Асю з собою на річку, і там народилася гра «Де дитина», бо всі друзі вже були студентами, закінчували університети, а дівчинка Ася ще навчалася в школі. І час від часу хтось кепкував з Асі репліками: «Нагодуйте дитину», «Дитино, іди в затінок», «Дитино, вийди з води», «Дитино, не морщ чоло». Собака Луша всім зазирала в обличчя, вклонялася, нявкала й освідчувалася в коханні. Ася реготала, морщила чоло і малювала, малювала всіх нових знайомих, і Лушку, і річку, й очерет, і старий паром, і дідуся-поромника Матвійовича. Паромника Матвійовича всі знали з дитинства, усе невелике старовинне містечко його знало. Здається, він, дід Матвійович, легендарний, навіть таємничий, був тут завжди, вічність. Усі, хто йшов на прогулянку, на пляж, на пікнік, тягли для Матвійовича з дому пиріжки, котлети та яблука, бо він служив на поромі з восьмої ранку до восьмої вечора. І жодних грошей за перевезення не брав. Просто місто платило йому зарплатню. А Матвійович приймав шанобливі піднесення, як він казав, і радів гостинцям. І самогоночкою не гребував. Але й не зловживав. Перевозив на інший берег людей, що йшли з базару, пляжників, рибалок і туристів, котрі прямували в гори, на озера і в села за річкою. Адже мостів тут не було через часті повені, а якщо й були, то підвісні, котрі вода також не оминала.

Вручивши дідусеві Матвійовичу його портрет, Ася миттєво завоювала його серце, він, розчулений, – ні щоб відпочити, полежати в затінку в очікуванні пасажирів, – возив Асю саму через річку то до одного берега, то до другого, частував цукерками і розповідав про своє довге життя на оцьому поромі. Аська махала друзям долонею, посміхалась ясно, чисто, розкішно й білозубо. А поромник Матвійович їй казав:

– Та встигнеш ти, доню, до своїх хлопців, давай ще покатаю тебе на поромі, подихай повітрям, бо он ти яка худенька. Редиску будеш з хлібом? Будеш? Знаменита редиска! – Матвійович із захватом дивився, як дівчинка з хрускотом розгризає редиску, і підсовував їй огірочок, молодий, колючий, з пухирцями. – А портрет цей, – дідусь враз спохмурнів, – скажу бабі своїй, щоб мені на пам’ятник зробила. Такий хороший портрет у тебе вийшов.

До слова, друг Женя стояв на березі і пильно дивився з-під руки в бік порому, спостерігаючи за Асиною мандрівкою через річку.

– А що ж, вона ж іще маленька, на поромі, сама, треба ж комусь дивитися за… за… дитиною.

Хороші люди, Марусині друзі. Все розуміють. Ніхто не глузував, не кпинив. Лише перезирнулися, а Луша осудливо фиркнула Смітові в обличчя, відчула щось і спроквола, потерпаючи від спеки, солідарно всілася поряд із Женею на самому сонці. І ось так, склавши йому компанію, сиділа поряд, стиха скавуліла і примовляла-підвивала: «Айлав’ю, айлав’ю», зазирала Жені в обличчя, мовляв, правильно я кажу, людський хлопчику, про ту дівчинку на поромі, правильно, еге ж? Ти ж айлав’ю? Айлав’ю, так? Женька ніяковів, не дивився на собаку, але на знак згоди гладив її величезну розумну хутряну довбешку і все намагався перетягти її в затінок.

Ася повернулася радісна, збуджена. Поромник дідусь Матвійович відпустив її лише тому, що до протилежного берега річки під’їхав довгий кортеж, ошатний, весь у стрічках, квітах, повітряних кульках, які лопалися лунко від спеки, а попереду машина з нареченим і нареченою. Хтось із супроводу показав поромнику на годинник, пританцьовуючи, мовляв, швидше-швидше, на вінчання спізнюємося. І дід Матвійович з гідністю, перебираючи по тросу, натягнутому через річку від міцного стовпа на одному березі до міцного стовпа на іншому, спеціальними великими дерев’яними гаками, повів пором через іскристу літню теплу річку назустріч щастю молодих.

– А потім… – наближаючись разом зі своїми охоронцями Женею та Лушею до місця, де розташувалася компанія, продовжувала захоплено розповідати Ася, – він дременув з дому, бо вітчим його нещадно бив. І заховався десь неподалік фортеці, в якомусь чи то підвалі, чи то підземеллі. Друг носив йому туди хліб та воду. Часом і молоко. І йому там не було ні страшно, ні самотньо. Дід Матвійович сказав, що всім нам треба вчитися бути самотніми. І що раніше, то краще. Навіщо він так сказав? – Ася подивилася Женьці в обличчя, а той знизав плечима і знітився.

– І якось він виявив, що звідти, з того підвалу, йде кудись підземний хід. Коли Матвійович і його друг були вже майже дорослі, вони вирішили повернутися туди, бо ходили якісь чутки, що в цьому старовинному підземеллі чи то турки, чи ще хтось, відступаючи, сховали все награбоване золото, щоби потім повернутись. І ось вони взяли смолоскипи – ліхтарики ж тоді були на вагу золота – і прокралися до підземелля. І знаєш що? Вони пройшли декілька кілометрів. Дід Матвійович нічого, а друг його ледь не помер. Просто там. Майже задихнувся.

– Метан, напевне… – припустив хтось.

– Метан вони б одразу відчули і змогли б втекти. То був CO, страшний газ. Без кольору, без запаху, мабуть, просотався з карстових печер… Так буває, коли підземелля глибоке, і багато рукавів та відводів, – авторитетно заявив Сміт, студент хімічного факультету.

А Женька кивав, нічогісінько не розуміючи, просто слухав голос Асі, як слухають музику, з насолодою, навіть не думаючи, що він зараз може мати смішний, наївний, дурнуватий вигляд.

– А ходімо до фортеці, Марусь? Я не була ще там? Підемо? – Ася склала долоньки молитовно. – Няу!

– Няааау! – відгукнулася Луша, метляючи хвостом.

– Це дуже мені цікаво! Дуже. Те, що ти розповідала. Дивовижно… Підземний хід веде, виявляється, до фортеці. Підемо, підемо обов’язково, – пообіцяла Маруся, занепокоєно клацаючи пальцями перед Жениним обличчям. Чи то перегрівся мрійливий хлопчик, чи…

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.