Персеїди. Нічна повість

Іванко аж підскочив з несподіванки, озирнувся, глянув навсібіч – нікого ніде, дрібно перехрестився та й накивав п’ятами…

А оно сусідчину Марійку проводжає кавалер, Максим. І що ближче до дому, то повільніше. Ніяк не розійдуться. Ой, цілуються! Треба покахикати: – кхе! кхе! – Аби вони знали, що не самі на планеті.

Марійка верещить, сміється, дзвінко цілує Максима в щоку і біжить додому, де для неї в передпокої завбачливо увімкнено світло. Максим іще постояв-подивився на Марійчині вікна, потім тихо почвалав додому. Одразу видно, що музикант – хода неспортивна, проте ритмічна. А що як погукати йому з даху? Я виспівую йому чудернацьки протяжною квартою:

– Макси-ииме, не гооо-орбся…

І сховалася. І він як людина з чудовим слухом, тонка і чуйна, дослухається: хто воно?

– Хто це? – кидає він сторожко.

Довкола – анітелень.

Але тепер він точно пам’ятатиме, що парубкові горбитися не слід.

О, а це хто човгає? То Баба Галя. Де це вона вешталася? І чи знає про ці підозрілі нічні прогулянки її донька Ліда? Може, у баби Галі є залицяльник? А що? Як каже одна поважна пані: «На кожен товар є свій покупець».

Як чудово сидіти отак – невидимо й нечутно! Ніч чепуриться, як розпещена примадонна: приміряє то одне намисто, то інше. І чепуриться, здуваючи хмаринки з пуховки, як у кіні. Оно небом простують легкі тіні хмар. А пані Ніч хвилюється перед виходом. Стільки літ, стільки століть, стільки тисячоліть – вічність, а ти, Ноче, маєш бути завжди неповторною, непередбачуваною, мінливою… Як уперше. Як у день Творіння.

Звуки долинають звідусіль, ледь пом’якшені нагрітим вечірнім повітрям, приглушені деревами. Але виразно чутні завдяки легкому туманцю над річкою.

Ллється тепле світло з вікон – з кухонь та веранд. Пізня вечеря. Дзенькає посуд. Відтак осяялись маленькі вікна – у ванних кімнатах. Верещить або скиглить дітлашня: треба відмити під душем брудні колінця, замазурені пички, скуйовджені чубки. І от їх – втомлених, загорнутих у м’які рушники – несуть спати.

У кожній домівці – свій всесвіт… У кожному домі – своє небо, своє божество і своя дата дня творіння… Он вони, свідки – і різні, такі різні за кольором і розміром сандалики біля порога…

А хто це там ніяк не вгамується? А-а, то ж баба Надя. Онде вона бродить подвір’ям, у моднячих, як на сусідчину думку, штанях-трениках з білими смужками, у пластикових капцях – цонк-цонк, цонк-цонк, – дзвінко клацають підошви по візерунковій садовій плитці. Баба Надя зазирає в усі кутки і буркоче:

«А я їй кажу: де ж ти убрала, ти ж не убрала! А вона – убрала. А оно шо? А оце шо? Нічьо не убрала, а каже мині, шо убрала».

У вікні літньої кухні маячить невдоволене личко Оксани, себто дружини улюбленого онука баби Наді. Оксана відводить очі і хитає головою: скільки це може тривати?

Вічно заклопотана усім ця баба Надя… Я знаю її бозна-відколи. І в курсі її сповненого турбот життя. Так уже сталося, що після отримання спадку від родичів з Америки баба Надя розмахнулася на всю губу – купила онуку Женькові будинок у нашому районі. І сама в цьому домі оселилась. Тепер керує, командує і, схоже, збирається жити довго та пильнувати скрізь порядку.

Оксана, дружина Женькова, часом бігає до мене скаржитись. Приміром, вона щоранку стукає до баби Наді в кімнату і лагідно так:

– Бабусю, вам з базару принести, може, чогось дієтичного? (Бабі Наді вже вісімдесят з гаком.) Мо-же, сирку домашнього, чи там сметани, або меду, ягід?

– А шо… – буркотливо відгукується баба Надя, – домашню ковбасу на базарі вже не продають?

– Так лікар же вам не дозволяє, у вас же судини…

– Ага! – невдоволено бурчить баба Надя з-за дверей. – Значить, не продаю-уууть.

І Оксана чимчикує на базар – купувати домашню ковбасу, запашну, з салом, з часником і прянощами, таку шкідливу для судин баби Наді…

А коли у баби Наді підходящий настрій, вона чепуриться (у нас заведено на ринок чепуритися, – провінція, куди ще нове пальто з песцем одягнеш?), а тоді статечно прогулюється базаром, придивляється, прицінюється, куштує, кривиться і довго торгується.

– Жіночко, шо ж ви все мацаєте, а не берете? У такім пальті, а торгується за копійку…

Усе. Головне баба Надя почула. Пальто зауважили. Воно ж із Америки. Вдоволена, вона прямує далі. Отож на ринку баби Наді остерігаються.

Якось перед Новим роком вона, як сама розказувала, натрапила на оселедці. У нашому місті оселедець особливо поцінований – знаєте, такий жирний, малосолоний, червоним сяючим оком мало не підморгує – такий свіжий. В магазині «У Нюми», де Клава торгує. Ну, це довга історія: Нюма поїхав, Клава залишилась, магазинчик людям давно знаний, вивіска залишилась колишня. А магазин «У Клави» також є, але там торгує Свєта, невістка Клави. Так і кажуть:

– Купила у Клави.

– У Клави, де Свєта, чи у Клави – «у Нюми»?

– У Клави – «у Нюми».

– А у Клави, де Свєта, що – нема?

– Ну, може, й є. Клава ж привозить усе гамузом. Але я брала у Клави «у Нюми».

На слух незнайомця – маячня цілковита, а місцеві все чудово розуміють. Вони знають, де брати найсмачніше, найсвіжіше, саме те, що в сусідки в загашнику – м’ясо, риба, соління, маслини, оливки, здоба, цукерки…

Якось узимку баба Надя купила у Клави (що «у Нюми») одну рибину – «попробувать». Віднесла додому, сподобалось, повернулася на ринок. А в магазинчику, у відділі тому, де оселедці, вже зібралися люди – базарний день, неділя, переддень новорічних свят. У Клави (що «у Нюми») там усе особливе. Я ж кажу – у нас люди на цьому знаються. І гайда всі запитувати: звідки оселедчик, хто солив, коли завезли? Тут до хору розпитувачів долучається баба Надя із сольною партією: «Я брала! Гадость! Не беріть! Нафтою воняє. Бельзиною. І хімією. У рот узять ніззя».

Розчаровані споживачі під зніченим поглядом продавчині Клави Ігрушкіної розійшлися. А баба Надя потупцялася і, дочекавшись, коли піде останній, перегнулася через вітрину-холодильник і прошепотіла:

– Клаво, ану бистро накидай мині усюда ув торбочку всю усельодовку, шо в тебе осталася. Давай хутенько!

Ось така в нас сусідка. Відтоді ми називаємо оселедець «усельодовкою».

Оксана скаржиться, мовляв, баба Надя пхається щоранку до їхньої з Женіком кімнати без стуку і все товче: ось коли помру – тоді й будете хазяйнувати. Коли помру, тоді будете садити квіти, де вам хочеться… Або переробляти кімнати. «Ось коли – тоді, коли… тоді…»

– І я не витримала! – сплюнула Оксана. – І запитала…

– Що? – скинулась я.

– Я спитала: «Коли?»

Я визираю Персеїд і в бінокль бачу, як баба Надя тягає по подвір’ю щось, складає на купку. І бачу, що цупить якесь важезне залізяччя просто, з кутка в куток. Туди потягне, погримить, звідти тягне знов, кладе залізяку на попереднє місце. Просто щоб знали, хто тут головний. От же ж невгамовна!..

* * *

Як іноді випадкова начебто річ може змінити настрій, поведінку і навіть стиль життя людини! Сусіди неподалік, на розі нашого кварталу, оселилися нещодавно, але якісь дивні. Дуже непривітні. Їм скажеш «доброго ранку», а вони анітелень. А на обличчі: «Ти хто ващє? З якого района?!»

А нас із Кузьмичем батьки добре виховали, вчили: вітайтеся, місцем поступайтеся старшим у транспорті або в черзі, користуйтеся носовичком, тримайте в чистоті одяг, свої думки і наміри. Тож ми продовжуємо жваво вітатися, чим викликаємо ще більше роздратування наших нових сусідів.

Загалом – ми люди провінційні й не метушливі. Живемо у своєму часовому вимірі. І як же важко мені, коли я потрапляю до Москви! Більшої протилежності моєму спокійному кварталу Сосновому Гаю годі вигадати.

Приміром, дома я виїжджаю на якусь зустріч за п’ятнадцять хвилин і ніколи не спізнююсь. У Москві мене попереджають: якщо зустріч об одинадцятій, – машина заїде за мною о дев’ятій. І нема гарантії, що ми не спізнимося. Зазвичай я буваю в Москві або пізно восени, або взимку. Напевно, через це вона мені здається втомленою, передчасно постарілою, як ото дама, в старому, пропахлому вихлопними газами важкому вологому пальті, – сувора, нерадісна, занепокоєна чимось незрозумілим, – може, нічними погонями, тупотінням, хрипким відчайдушним криком і пострілами.

Я чесно намагалася полюбити Москву: знайомилася з милими, тепер уже дорогими моєму серцю москвичами, ходила до маленьких сімейних ресторанчиків і там теревенила з офіціантами про те-се, тинялася вулицями старого кварталу і якось, потрапивши під сильний дощ, опинилася в натовпі. Тобто мені довелося продиратися крізь потік людей, котрі поспішали з виходу метро. Вибратися звідти не було жодної змоги, бо я ще була й із парасолькою. Як скласти її? Вона ж оберігала мою зачіску, зроблену для зустрічі з читачами! Як мене лише не називали і куди тільки не посилали. А я продовжувала чинити так, як звикла, – перепрошувати.

– Пробачте, – відповідала я на злу репліку.

– Прошу вибачення…

Раптом хтось торкнувся мого плеча:

– Ви це спеціально? – запитав якийсь хлопчина – студент абощо.

– Себто?

– Крутитесь тут у натовпі і просите вибачення. Он вам уже парасольку зламали, за комір вода ллється, а ви все перепрошуєте. Серйозно? Чи це флеш-моб? Ага, прихована камера, так? Ха-ха-ха! Як це я раніше не здогадався, тут десь прихована камера! А для якого каналу знімаєте?

– Та ніі! – у відчаї заволала я. – Мені в метро треба, але я не можу вибратися звідси!

Хлопчина, все ще недовірливо, потягнув мене за руку. У товкотнечі з мого пальта посипалися ґудзики, зачіску було зіпсовано, зате я потрапила досередини.

– Ось так і моя мама, – сказав хлопчик прощаючись, – як приїде, то з усіма готова заговорити. Чомусь вона вважає, що всі будуть такі ж привітні, як вона, і захочуть зупинитись і тут же побалакати, приміром, як садити кущі аґрусу, щоб ягода була велика і прозора…

Отож – про наших сусідів.

Не знаю, звідки вони до нас приїхали, може, з отих місць, де всі кудись поспішають і біжать. Але вони ніколи не садять у себе на подвір’ї квітів, все у них заросло бур’янами. У них немає собаки, а бродячих котів вони шпиняють так, що ті обходять їхній дім десятою дорогою. Його звати Сірожа. А її імені ніхто не знає. Ми всі міркуємо: а як же її звуть? У Сірожі запитуємо: а як звати вашу дружину? А він буркне щось:

– Т-та! Мать її…

Малого запитуємо їхнього, шестирічного:

– Як тата звати?

– Ни наю…

– А маму?

А він:

– Мама…

– А бабусю?

Хлопчик розпливається беззубо:

– Таїсія… Данилівна. А дідуся – Іван Прокопович.

Він, до речі, у бабусі й дідуся живе, трохи далі, на паралельній до нашої вулиці. Хороші в нього бабуся і дідусь. Вони – батьки отого Сірожі. І дуже потерпають, що у них такий синок і така невістка. Хлопчик – їхній промінчик надії.

Прокидаються ці двоє – Сірожа та його половина – десь о п’ятій ранку. А позаяк уся наша невелика вулиця Сосновий Гай стоїть над водою, то звуки чути добре, надто з відчинених вікон. Ми вже всі навчені не галасувати, знаємо, де в кого діти сплять. А наші сусіди не церемоняться.

– Бубубу… – це його хрипкий голос.

– Вявявяяааа! – її істеричний.

– Бубубубу… мать… бубубу, – знову він досить благодушно.

– Вявявявяаааа!!! – злостиво вона.

Раптом дзенькіт скла, гуркіт, крики, стукіт якихось предметів… Тиша.

– О! – його голос. – Догавкалась?

І спершу тихий, а потім дедалі гучніший сміх з усіх відчинених вікон нашої невеликої вулиці Сосновий Гай. До слова, тут немає жодної сосни. Слід би посадити.

Хлопчику їхньому ми нещодавно подарували бумеранг. Оте мисливське знаряддя аборигенів маорі навіщось надіслали моїм дітям із Австралії – гарний, яскравий, розмальований фігурками людей, тварин, птахів. Справжній і, як належить, вигнутий бумеранг. Але нам він навіщо? – ми проти полювання. Віддали хлопчику. Причому цей бумеранг справжній, не сувенірний. А Сірожа – пияк і нероба – відібрав його у сина. Погратися. А що іще чоловікові робити – часу вільного досхочу. Випив уранці і, як каже Жванецький, весь день вільний. А тут хоч якесь заняття – бумеранг жбурляти.

Два тижні Сірожа упевнювався в тому, що бумеранг, як заведений, – справді повертається і при цьому гамселить його щосили куди трапиться. Повертається і повертається, куди не кинь, як не кинь: і по низу кидав, і по верху кидав. І ви подумайте: навіть утікав від отого бумеранга (ну чисто тобі спецназ у джунглях!), однаково той наздоганяв і поціляв точно в тім’я! Сірожа вже і петляв, і за дерева ховався, але щойно висовувався глянути, а бумеранг його наче підстерігав – ось і я! – і методично вставляв у табло.

– Оце штукенція! – нахваляється на вулиці весь у синцях і саднах Сірожа. Навіть пити припинив, продовжує тренуватись. Дружки заходять: що воно таке? Вельми азартна гра. Ми з вікна часом бачимо, як вони граються – Сірожа та бумеранг: важке сипле дихання, стрімке тупотіння, легкий свист, м’який удар і досадливе:

– О-йоооо!!!

Ми, щиро кажучи, вболіваємо за бумеранг…

А ге-е-ен там, трохи далі – світяться вогники заводу. Дуже активно працює завод, адже попит великий. Бо завод лікеро-горілчаний. І будиночок поблизу стоїть непримітний – Михайла Мухи.

Коли Михайло Муха мав відлетіти літаком у якесь прекрасне далеке, він виставив на продаж свій будинок. Ну така непоказна хатка – подвір’я нема, садочка нема, лавиці і тієї нема. А ціна – ого!

– Мухо, ти здурів? Отака ціна за цей сарай? – питає хтось.

– То не купуй… – ліниво огризався Муха.

– Так я й не купую, – ображався котрийсь і йшов геть.

А якось Бардіяш, сусіда, прийшов. Гадав: я хитрий та пронирливий.

Михайло Муха йому й каже:

– Чого мнешся, Бардіяше, не пошкодуєш. Буду відлітати, – пошепки додав Муха, – щось покажу. Ти купи-купи, Бардіяше, не будь дурнем!

І Бардіяш купив не думаючи. Бо таки був дурнем.

Ну я ж отого Бардіяша знаю. Він був моїм однокласником. І, оцінюючи навіть не його знання, а його дивні витівки, наш математик Володимир Іванович казав:

– Між тобою, Бардіяше Василю, і здоровим глуздом – сто тисяч кілометрів шляху по бездоріжжю. Ви ніколи не зустрінетесь.

А тут саме мати Бардіяша, яка подалася на заробітки в Італію, хотіла вкласти зароблене у нерухомість. Але обов’язково порадитися з нею. Само собою, Бардіяш і порадився. З Михайлом Мухою.

І останнього дня, коли таксі вже очікувало Михайла, той повів Бардіяша… до свого підвалу.

У темному сирому підземеллі зі стіни стирчала якась тоненька трубочка. А під трубочкою на старій табуретці – трилітрова скляна банка. У банку пові-і-і-ільно так капало.

– Три краплі… – таємниче прошепотів Муха. – Три краплі за хвилину. Боронь Боже, і не більше! Чуєш, Бардіяше? А то буде непереливки! Ти бачиш – трубочка заклеєна, тут малесенька дірочка. Натікає трилітрова банка за день. Цього тобі – досить. Якщо починає крапати більше… – Муха навіть злякано заплющив очі і притис долоні до щік. – Отож заклей трубочку і рахуй. Тільки три! За хвилину!

Бардіяш понюхав. Із банки виразно пахло чимось спокусливо-знайомим. Спиртом.

– То ти втямив, Бардіяше, – втовкмачував Михайло Муха, – подивись! Ти втямив? Глянь сюди!

Бардіяш подивився, та очі його вже десь мрійливо гуляли.

– Питання є? – наостанок кинув Муха. – Тебе цікавить – звідки?

Бардіяш заперечно похитав головою.

Ех, Бардіяше, Бардіяше! Де був твій здоровий глузд?.. Мав-таки рацію Володимир Іванович, ох мав!..

– Заклинаю, а то буде погано! – голосно з вікна таксі пригрозив Михайло Муха. – Заклина-а-а-а-а-а-аю-ю-ю-ю-ю-ю… Тільки три-и-и-и-и-и!.. – Машина заревла і понесла його в прекрасне далеке…

А Бардіяш прожогом кинувся додому, зібрав весь порожній посуд: банки, каструлі, навіть вази з серванту. Відніс усе до підвалу, дістав складаного ножа і… продлубав у трубочці більшу дірку. Звідти щедро полилося.

Десь за добу майстер цеху лікеро-горілчаного заводу «Буковинське свято» ошелешено виявив чималий витік спирту. Дирекція викликала міліцію. Слідча група запросила двох робітників, вони виколупали кілька плиток у цеху, і слідчі побачили непомітну на перший погляд «ліву» тонку трубку, вона й привела їх до сусіднього, непоказного будиночка за хирлявим плотом. А далі вже – справа техніки. У підвалі будинку було виявлено п’янющого Бардіяша, і доки він проспався, отямився і протверезів, Муха, що його напоумив, уже відлетів. А бідолашний захланний Бардіяш тепер сплачує чималий штраф…

* * *

Знаєте, який прекрасний хлопчина мешкає в сусідньому будинку? Він-бо напевне спить уже. Вродливий, розумний, вихований, спокійний Сашко.

Отой Саша днями освідчився Даші.

Даша відмовила, пояснила, що ще не готова.

Хлопчина дуже страждав. Три дні нікуди не виходив, сидів удома, шепотів:

– Ох… Ця Даша… Ніколи й нікого не полюблю більше!

Даша, звісно, також переживала, навіть сльозу пустила, бо відмовляти такому хлопцеві – тяжко… А Саша – дуже хороший.

Щоби втішити невдатливу наречену, Сашині батьки подарували Даші до її колекції Барбі нового покоління. А Дашині батьки подарували Саші книжку. Вони-бо знали, що хлопчина у свої п’ять років дуже любить читати…

Розділ третій

Поштові історії

Час – категорія відносна. Особливо коли сидиш сама, а навколо тебе хлюпочеться ніч. Хто знає нічні почування – зрозуміє. Хоч вчора, чи сто років тому – однаково. Охайно складаєш пам’ять, як газети 1914 року з портретами вродливих сестер-жалібниць та шляхетних офіцерів царської армії зі старої скрині з округлою кришкою та металевими кутами. Як вирізки з журналу «Огоньок» часів перебудови з публікаціями ще вчора опального, але улюбленого Довлатова.

Дев’яності. Непевні часи. Шахраї, авантюристи, усілякі доморощені цілителі та екстрасенси. Часи віялових відключень світла і нічних жахів, несподіваних і шокуючих новин.

Це тільки згадати: вчителі отримували зарплатню… горілкою! А старшокласники ці ящики з горілкою розвантажували на шкільному подвір’ї. Та бідолашні педагоги, принижено мотаючись містом у пошуках збуту отієї «зарплатні», все одно працювали на совість – їхні вихованці вступали до найкращих вишів країни. А люди вірили в краще, бо хотіли чудес.

І чудеса не забарилися. Після перебудови раптом потягнувся тоненький потічок листів з-за кордону. І ніде правди діти – бувало, що й невеликий спадок хтось отримував. І що далі, то більше відкривалися горизонти. І з часом хлинули до нас потоки кореспонденції – елегантні конверти з логотипами різноманітних адвокатських контор. Листи на гербовому папері з печатками, а головне – з цифрами, цифрами… Місто наше в буремні часи ще позаминулого століття повсякчас хтось захоплював. То одні через місто біжать, то другі скачуть, то треті йдуть. І влада змінюється й змінюється. Як не одна влада прийде, то друга приваландається. Мабуть, під п’яну руку якогось розпорядника наше місто на три райони поділили. Людям це неабияк набридло – не життя, а хованки: ховайся сам, урожай ховай чи нажите-накопичене. Одне слово, почали виїжджати, хто куди емігрувати.

А в дев’яності заходилися розшукувати по світах своїх рідних. Хто сам, а хто й через компанії та адвокатські фірми. І потяглися до моєї мами прохачі – перекладіть з англійської чи на англійську. (Тоді у нас ще не було бюро перекладів, допомагали по-сусідськи, безкоштовно. Мама – за «велике спасибі, мадам Гончарова, щоб ви були здорові», а я – за «Дай Боже тобі, Марусенько, жениха щедрого і вродливого».)

Містом поповзли чутки, що родичі емігрантів отримують з-за кордону посилки з подарунками, гроші і навіть спадщину!

Отак уже знайома нам баба Надя опинилася першою в цьому списку, але далеко не останньою.

Скільки вона попоходила до моєї мами – перекладати листи аж із Канади! Чи писати зворотні. Опасиста, із ціпком (уже тоді – дуже похилого віку) і завжди в супроводі маленького, такого ж старезного песика із сивою мордочкою. Вони ледве підіймалися до нас на другий поверх, перевалюючись, як качечки. «Тут сиди…» – кидала собаці баба Надя і, хрипко дихаючи, довго роззувалася, знімала чуні, залишаючись у великих грубих плетених шкарпетках. Проходила до кімнати, зручно всідалася. Переводила подих, мама приносила їй воду. Трохи відхекавшись, баба Надя лізла до своїх численних, вдягнених одна на одну кофтин, діставала елегантний блідо-блакитний конверт. Мама розгортала лист, написаний на хрусткому напівпрозорому папері, і починала перекладати:

– «Дорогі тітко Надю, дядько Іване, небожі Колю, Ромо, Женю, Мар’яно і Христино…»

– А чо моїй старенькій мамі (дай їй Бох здоровічка) не пишуть «здрастуйте, шановная двоюрідна прабабусю Оляно»? – втручалась баба Надя.

Моя мама знизувала плечима.

– О! – обурювалась баба Надя. – Усім «здрастуйте пожалуста», а мамі – нє.

– «Ми отримали від вас хустки з квітами, з орнаментом – червону і чорну, з китицями по краю, і навіть заплакали, які вони гарні…» – продовжує перекладати мама.

– Дааа, – провадить баба Надя, – і я плакала, коли їх діставала. Такі гроші вбехала!.. А вони мінє шапки якісь прислали, самі, навєрно, й в’язали. А ще – хрестики пластмасові зелені. От куда я хрестика того вчеплю зеленого? Батюшка наш спугається того зеленого хрестика…

– «Ви такі люб’язні… – продовжує моя мама (її витримка просто вражає). – Запитуєте, що нам надіслати? Ми би просили надіслати нам три низки коралів на згадку про нашу українську юність, якщо це буде вам не надто дорого».

– Буде! – грюкнула баба Надя. – Ще й як буде дорого! – Ти ба! А чо вони ніколи не спитаюцця, шо вам прислати, тьотю Надю? Щось, може, мериканське з їхнім орнаментом і з китицями? Ану пиши давай, – баба Надя рішуче тицяє спрацьованою важкою долонею в листа. – Напиши, шоб прислали Женіку джекси.

– Що-що?

– Ну штани такі. Джекси чи як воно.

– Джинси? – уточнює мама.

– Мо’, й джинси… – відгукується згідливо і стомлено баба Надя.

Мама розкладає аркуші для листа, дивиться на бабу Надю запитально. Обличчя бабине стає урочистим, напруженим і ледь розгубленим, немовби вона готує промову на трибуні:

– «Драстуйте, дорогі родичі Ненсі, Дороті і твій, Дороті, син, – мій внучатий небіж Брендон, який робить у банку…» – вираз обличчя баби Наді стає звичним, і вона додає сварливо: – Шо, уже не може своїй мамі й коралів купити? По всьому світу мотається, а коралів матері не може привезти? – І додає замислено: – А мо’, й нема коралів ніде… Тіки у нас і ростуть…

Мама намагається не заглиблюватись у технологію добування та вирощування коралів, а пише далі під диктовку:

– «А в огороді у нас є всьо. І цибуля, і часник, і морковка, і картошка, і кукурудза. І ще цибуля є…»

– Про цибулю згадували вже, – додає мама необережно.

– Де?! – витягує шию баба Надя, суворо вирячившись на аркуш із незнайомими їй англійськими словами. – Нічо не писали! Нічо не згадували про цибулю!

Мама зітхає і виводить на аркуші «…and onions again».

– Я ж отако грядки по порядку говорю! – нетямиться гостя. – Ану давай перевіряй: отут-о у мене морковка… Написала?

Мама слухняно киває.

– Отут у мене картошка, отут-о – кукурудза, а он тамо, – баба Надя киває в уявну далину, – за грушкою – цибуля і часник. Написала?

– Написала, – зітхає мама.

– О! Я ж усе помню, де у мене й шо. Ти хоть би зайшла коли або своїх дівчат прислала. Я тобі дала б яблучок, і таких, і таких. Ще й морковки дам. Ти ж усьо на базарі купляєш? О-оот. Цибулі дам, всьо равно ж пропадає цибуля, стіки посадила, і там, і там, де місце свободне було. І петрушки дам. У мене ж така кучерявенька, запашнаааа, ух, у борщ і добра! А борщ я варю знаєш як? Беру кугута…

– Може, листа допишемо? – перебиває мама.

Обличчя баби Наді спохмурніло, вона відкашлялася і урочистим голосом продовжила:

– «Дорогі небоги, от ви питали, як дід Петро себе чуствує? Так у діда Петра з ногами…»

Мама чекає продовження.

– Пиши, – командує баба Надя, – но-ги.

– Що «ноги»? Болять? Мучиться з ногами?

– Та не то шоби болять, – знову виходить баба Надя з образу і відкидається на спинку стільця, – так, на погоду коліна крутить. От знаєш, на погоду, крррутить, крррутить. І в мене крутить. У тебе крутить, нє? Так ти ж молода. А у мене крррутить, хай йому біс… Пиши: не болять ноги ні в кого. А то подумають, шо я жалуюся. «І пришліть нам уже ті джекси для Женіка, а то він кожен день просить. Якшо, канєшно… Канєшно, якшо зможете…» – вона бухкає важкою долонею по столі: – А нічо не захочуть! Нічо не зможуть! Жадні. От у мене, – баба Надя знову порпається в нетрях свого вбрання і витягує складений аркушик з мірками: ширина, довжина, зріст – і раптом дратується: – От іще той Женік, слухай! Оце треба мені так уніжатися, просити якісь штани? Боооожечки. Ну, давай, читай, шо ми тут насочиняли з тобою.

Мама читає листа баби Наді її небогам, перекладаючи з англійської. «Здрастуйте, дорогі небоги Ненсі, Дороті і твій, Дороті, син, мій внучатий небіж Брендон…» Баба Надя киває, іноді підозріливо дослухається, невдоволена – мовляв, не так вона казала. Тоді погоджується: от, як доладно мама написала про джинси! З її благословення мама підписує конверта, баба Надя слинить його і заклеює. Потім ховає в якійсь потаємній кишені, підводиться зі стільця, переходить до передпокою, із зусиллям взуває свої чуні на набряклі ноги, важко ступаючи, вибирається з квартири, постукуючи ціпком. «Зі скрипом» встає її старий сивий песик, і вони поволі спускаються удвох та йдуть геть – до наступного листа.