Купіть книгу – вона смішна

– То що, ти вважаєш, що Христос не був Богом? – Ельза, нарешті, перестала шукати свій сміх, який кудись закотився, і задала перше й останнє розумне запитання у своєму житті.

– Як на мене, то ні, – підписав собі остаточний вирок Джим.

– І ким же він, по-твоєму, був? – обережно, як у людини з гранатою без чеки, запитала Єлен.

– Пророком.

– Пророком?

– Так, пророком. Як Мухаммед, як Будда, Конфуцій, Лютер, як багато інших, яким відкрилась Істина, ну або хоча б частина її. Хтось доходить розумом великих знань, хтось менших, хтось пізнає Бога-світ з одного боку, хтось з іншого. Комусь відкривають завісу таємниці, а хтось і в розчинені двері не може ввійти або боїться… У різних релігіях Бога називають по-різному, але він один. Це визнають усі релігії, в цьому вони мають рацію. Але кожна з них називає Його по-своєму, і кожна з них у цьому вже помиляється. Кожна релігія вказує, як потрібно поклонятися своєму богу, і тут вони зовсім уже помиляються. Хтось не їсть свиней, хтось корів. Хтось не працює в суботу, хтось у неділю. Ці не так моляться, ті не так хрестяться. Все це придумано людьми, а не Богом. Думаєте, Бог просить, щоб йому молилися? Поклонялись? Амбіції і марнославство притаманні людям, не Йому. Він і так вас створив, ви і так частина Його. А Він частина вас. Скажіть, чи потрібно вам, щоб вам поклонявся ваш середній палець на правій нозі? А на лівій? Так от, ніхто нікому поклонятися не мусить. Поклоніння придумали люди, так само, як і владу, управління і будь-яку релігію.

Джиммі, врешті-решт, відбомбився по церкві, заспокоївся і повернувся на своє місце. Ще через мить він знову почав дивитися на зірки, як нічого й не сталося, чого не можна було сказати про інших. У Джеббса різко виявився правець – він застиг із розкритим ротом і розчепіреними пальцями у формі грудей Ельзи. Сестри сиділи, вчепившись одна в одну, і дивилися на Джима, як бандерлоги на обіді у Каа. Який я сам мав вигляд збоку, сказати не можу: відчувати я нічого не відчував, але ворушитися теж не міг. У найтяжчі моменти Джимової промови я міг тільки заплющувати очі, але тоді мені бачилася страшна картина, як тітонька Джинджер у білому балахоні «Ку-клукс-клану» і своєму кухонному фартусі, зі смолоскипом у руці на чолі натовпу інших білих балахонів, які прив’язують Джима до стовпа і підкладають хмиз, поволі та важко повертається до мене і вказує на мене перстом.

І хто тільки міг подумати, що це все сидить у нього в голові! Тітонька Джинджер уже точно не могла, вона завжди ставила Джима мені за взірець – адже він перечитав усі релігійні книги в нашому домі й завжди жваво цікавився цією темою, але він ніколи не висловлював своєї думки, і хто міг знати, що вона в нього така!

Я ніколи не був релігійним фанатиком і походи як до церкви, так і до дантиста сприймав із однаковими пропорційно змішаними відчуттями необхідності й відповідальності. Але щоб так до цього ставитись! У цю хвилину я був готовий видати службі безпеки Святого престолу головного єретика тисячоліття тільки за те, що він щойно зламав частину мого світу! І справа навіть не в підсмажених боках індички та в подарунках, що не поміщаються в червоні валянки над каміном! Просто так не можна… не можна, Джиммі… вголос так точно не можна. Ні, може, ти десь і маєш рацію! Може. Але чим чорт не жартує, а раптом там, нагорі, все-таки сидять, стежать і планомірно підраховують? Я мимоволі задер голову догори та почав придивлятись і прислухатись. І майже почув стукіт кісточок на рахівниці, але виявилося, що це звук не з небес, а з землі – це Джеббс почав чимось стукати в ящику. Чимось виявилася ще одна фляга – цього разу з віскі. Джеббс усе-таки сволота, але з запасом! Він заходився знову жартувати, щипати Ельзу, та почала заклично верещати, і світ потихеньку зарухався далі, а разом із ним нова фляга по колу. Всі потроху заспокоїлись, а алкоголь прибрав залишки важкої розмови.

Але через деякий час я зрозумів, точніше, відчув краями зору та розуму, що нас стало більше. Він з’явився не раптово. Не можна сказати, що він узагалі з’являвся, навіть не можна сказати, що я його раптом побачив. Таке враження, що він завжди сидів, увесь вечір між Ельзою і мною. Хоча я точно пам’ятаю, що там нікого не було, але весь вечір усі потроху рухались і переміщались, і після бенефісу Джима, коли все завмерло, а потім знову ожило, нас було вже не п’ятеро, а шестеро. Не знаю, чи зрозумів я це першим, але першою відреагувала, як завжди, Ельза – центральна фігура будь-якого вечора, від літературних читань до садомазохістських оргій. Передаючи вчергове флягу, вона, нарешті, відреагувала на чужака, одягненого чи то в балахон, чи то в простирадло, зойкнула, а точніше гикнула і спробувала підвестись, але ситна вечеря та спирт утримали її тіло на землі, тільки злегка його похитавши.

– Ой, а хто ви? – вдруге гикнула Ельза, утримуючи баланс виключно завдяки флязі в правій руці та витріщившись на незнайомця, хоча до цього вона кілька разів автоматично передавала йому віскі. На цей раз не тільки я, але й усі інші зрозуміли, що серед нас чужий. Незнайомець у відповідь лише лагідно всміхнувся, звичним жестом узяв із рук Ельзи флягу, сьорбнув, передав її мені і склав руки на животі. Я зробив ну дуже великий ковток, сподіваючись, що після цього видіння зникне, але воно тільки почало злегка двоїтись. Я заплющив очі, думаючи, що незнайомець після цього пропаде, але побачив лише, що тітка Джинджер усе ще на місці й продовжує керувати масовими стратами, тому швиденько розплющив очі знову. Незнайомець сидів на своєму місці й двоїтися перестав. Я передав флягу Єлен, що, не встигнувши як слід відійти від першого шоку після монологу Джима, з легкістю впала в другий, при якому вливальні рефлекси були ще частково збережені, а ось ковтальні вже були геть відсутні, й вона похлинулася. Спритний Біллі встиг підхопити півфляжки, що випала з її рук, дав вихід своєму стресу через відчайдушне плескання по пружній жіночій спинці.

– Обережніше, пані Соколова, так і захлинутися недовго, – мовив незнайомець.

– Ми хіба знайомі? – повільно вимовляючи всі літери разом із пробілами та іншими розділовими знаками, запитала Елен.

– Ну, певною мірою, ми всі знайомі, – відповів незнайомець зі своєю все тією ж напівпосмішкою.

– Ми навіть усі, в якійсь мірі, всі родичі, – підхопив зі свого кутка Джим, єдиний із усіх, хто не злякався незнайомця, а скоріше за все його навіть і не помітив.

– Це ж як? – запитав Джеббс, до якого повернулася фляга, а разом із нею і дар мови.

– Є теорія, що все людство зародилося в Африці й походить від однієї жінки, щоправда, було це кілька сотень тисяч років тому, – виписав довідку Джим.

– Так, це не дуже далеко звідси було, – незнайомець труснув рукою кудись у темряву за нашими спинами. – Тільки клімат був трохи приємнішим, зараз спекотно занадто, – руки знову сховалися кудись у складки балахона, і з’явилася ледве помітна посмішка, що вже почала мене дратувати, її наступного разу я вже назову злісною посмішкою.

Повисла і почала повільно розгойдуватись, як маятник годинника, пауза. Фляга закінчилася на Джеббсі, але ніхто не шкодував про це – мені так точно було вже достатньо вражень на сьогодні.

– Ну, добре тут у вас. Дякую за частування. Дякую за розмову. Мені вже пора, – незнайомець почав розкланюватись, але тільки на словах, тіло в цьому прощанні поки що не брало участі, зате випускало безлімітний запас злісних посмішок.

– Та ми ж і не поговорили до пуття, – відповіла за всіх господиня вечора.

– Ну, щоб розмовляти, не обов’язково вимовляти слова, тим більше, що сказано сьогодні було предостатньо, – незнайомець учергове посміхнувся, але тепер ніби не сам собі, а Джиму. – Але перед відходом я хотів би вам віддячити, добрі люди. Чого б ви хотіли?

– Тобто? – я вирішив включитися.

– Ну, які у вас є бажання?

– У мене? – Я подивився на Джоббса, що сидів навпроти мене, на порожню фляжку біля його ніг, потім на недопалок чарівної папіроски, що валявся поруч, і зробив, як потім виявилося, злегка поспішний вибір. – Іще б косячок, а краще два!

– Так один чи два? Тут важлива точність, – і мене осяяли посмішкою мудрої черепахи та поворотом її голови. Знаєте, є така категорія людей, які вважають себе набагато розумнішими за інших. Вони начебто і говорять із тобою, і дивляться на тебе, але посміхаються в нікуди, і ти розумієш, що ти для них нічого не значиш. Я не люблю таких людей, і незнайомець був саме такий, а про його посмішку я вам уже казав. Він починав мене вже конкретно дратувати, і мене понесло:

– Правильно! Чого розмінюватися на дрібниці! Один, два – це не масштаб. Треба щоб багато і не закінчувалося.

– Треба конкретніше, – попросив уточнень бухгалтер у балахоні.

– Конкретніше? Поле! Так, поле. Від краю до краю, – і я помахав різним частинам горизонту.

Балахон уважно подивився в позначені сторони, темрява в яких була абсолютно ідентичною.

– Тобто приблизно вісім тисяч гектарів? Поле? І щоб ріс на ньому Cа5nnabis?

– Так, так, – не вгамовувався Божевільний Білл. – Щоб росло і ніколи не закінчувалось.

– Добре. А ти? – незнайомець звернувся до Джима, але той був десь у районі туманності Андромеди і ніяк не відреагував. Зате відреагував герой-коханець і любитель нью-йоркських черниць, Джеббс.

– Поле – це все дурниця. Один рок-фестиваль скурить його менше ніж за тиждень. А ось камінчики, брюлики – це вже назавжди!

Мабуть, історія з професором і його не зовсім вдалою та зовсім не науковою експедицією не тільки не охолодила розум певних верств нашого суспільства, а навпаки, викликала його запалення у деякої частини індивідів.

– Невже? – чаювальним тоном відповів незнайомець. – Ну – і скільки вам потрібно цих самих камінчиків? Адже йдеться про діаманти, наскільки я розумію, чи все-таки ви задовольнитесь і алмазами?

«Передайте мені вершки, місіс Хадсон», – був готовий почути я наступною пропозицією, але я почув: «Алмазні копальні царя Соломона!» Це була Ельза, вона почала гратися в слова-синоніми і сміялася сама з собою.

– Та чи не однаково! – теж почав сміятися Джеббс.

– Вам – можливо, а мені треба знати точно.

– Ок. Нехай будуть діаманти.

– Діаманти – кращі друзі дівчини! – Ельза почала танцювати і продовжила набирати очки в свою гру з одним учасником.

– Ні, ні, все-таки краще алмази! Так, алмази! – Джеббс квапився перекомпостувати своє бажання, наче був упевнений у його виконанні.

– Ок. Скільки? – незнайомець явно був готовий торгуватися.

– Поле, звичайно, мені не треба… посипати до горизонту – боюся пом’яти сходи, – Джеббс засміявся своєму, як завжди, іскрометному жарту і, як завжди, на самоті – по його каналу транслювалася гумористична передача.

Він, як завжди, в таких ключових точках ухвалення рішень свого життя, скинув погляд угору. Ох, скільки разів він робив так за той короткий час, що ми перебуваємо в нього в служінні, але ще жодного разу це не призводило ні до чого хорошого, так що я за звичкою зажмурився. Там усередині я, нарешті, побачив звичну темряву – певно, тітонька Джинджер із товариством уже роз’їхалися по домівках готувати вечерю. У темряві пролунало слово: «Вагон», я видихнув і виринув на божий світ, точніше ніч.

– Який? – вів далі незнайомець, уже, по-моєму, просто знущаючись із Джеббса, а заодно і з усіх нас. – Залізничний? Чотиривісний? Який тоннаж?

– Найбільший, – відповів найжадібніший Джеббс у світі.

– Шістдесят тонн?

– А більше не буває?

– Ні.

– Добре, нехай буде шістдесят, – під вагою свого бажання Джеббс відкинувся на спину, поклав руки на живіт, заплющив очі та, очевидно, почав плавати по своєму вагону з алмазами.

– Ну, а ти? – незнайомець вдруге звернувся до Джима.

Той відповів у властивій йому манері відсутності при будь-якій розмові:

– Було б добре, якби люди говорили правду…

– Гм, – незнайомець потер свою бороду.

Джиммі міг спантеличити будь-яку нормальну людину, але, як з’ясувалося, – ненормальні в балахонах йому теж були до снаги.

– Це повністю не вийде, – після паузи відповів незнайомець.

Він продовжував втирати бороду собі в підборіддя і дивитися перед собою неуважним поглядом. Ступенем соціалізації, а точніше її цілковитою відсутністю, вони в цю хвилину з Джимом були дуже схожі. «Повністю не вийде…» – а вагон із полем легко – у цих місцевих психів із фантазією було явно слабкіше, ніж у нас.

– Шкода… – мовив повагом Джим. – Я дуже втомлююся від брехні.

Я знав це. Джиммі якось говорив мені, що середньостатистична людина бреше близько п’ятдесяти разів на день. Я намагався підрахувати за собою, але більше двох у мене ніколи не виходило. Пробував рахувати за Дядьком – сотню ми набирали до обіду, а потім за родичем, який розігрівся, я вже не встигав. Джим же сам ніколи не брехав, принаймні, я такого не пригадую, але це абсолютно ніяк йому не допомагало жити – людство було явно до цього не готове, і ось тепер він вирішив ситуацію злегка врівноважити.

Брехню Джиммі дійсно не любив, хоча й інтелігентно намагався не звертати особливої уваги на брехню інших, але було видно, як він морщиться практично серцем, коли хтось у його присутності починав брехати. Я це знав і тому старався ніколи не обманювати Джима, тільки іноді, для його ж блага. Втім, так я чинив і з іншими, ті, у свою чергу, зі мною і з іншими іншими, ті – зі своїми іншими, коротше, по колу брехало все людство, майже всі на благо, деякі по дрібницях і для справи. Джиммі це не подобалось, я звик, а статистика повільно й акуратно вивела число п’ятдесят.

– Важко, важко… – бурмотів собі під ніс наш неадекватний новий знайомець. – Можу запропонувати…

– Тост! – вистрілила зі свого місця Ельза, думаючи, що настав конкурс в «угадай слово».

– Компроміс. Я правильно сказав це слово, – володар запорошеного балахона обвів нас поглядом.

Я такого слова теж до цього не знав, але сподіваюся, що тут написав його правильно. Після всіх цих запитань і нових слів ми всі вшістьох нагадали мені російську передачу «What? Where? When?»[1]. Я бачив одного разу, як Джим дивився її по кабельному – шестеро ідіотів сидять у кріслах, крутять дзиґу зі стрілкою, а потім довго сперечаються, кому лист!

– Так – компроміс, – незнайомець продовжував, по-моєму, говорити вже сам із собою. – Важко, точніше неможливо виконати це бажання. Люди не хочуть, точніше не готові говорити тільки правду. І ні ви, ні ми, ніхто не має права їх неволити. Не можна примушувати робити що-небудь людей. Вони мусять захотіти робити це самі. Коли вони зрозуміють, що все залежить від них самих, тоді вони і правду говорити почнуть, і робити інші правильні речі та вчинки. Я обов’язково дочекаюся цього моменту. Він не може не настати. У чому тоді сенс усього цього? – Незнайомець красиво помахав руками в різні боки – видно було, що вони в нього затерпли.

Після його слів Джиммі опустив погляд з небес на землю і дуже уважно подивився на незнайомця. Останнього почало вже трохи заносити, але під поглядом Джима він зміг опанувати себе.

– Але я зобов’язаний вам допомогти, – мені здалося, що при цих словах незнайомець навіть злегка вклонився Джиму. – Тому все, що в моїх силах, це зробити так, щоб ніхто не міг брехати особисто тобі, Набії, – товаришу ставало все гірше, і він уже починав заговорюватися.

Потім незнайомець знову злегка вклонився, на цей раз уже точно Джиму, і зробив це більш зрозуміло, а не як раніше: всі ці напівкивки, напівхитавиці, напівпосмішки, не зрозуміло кому. Джиммі, щоправда, теж підхопив цю заразу і невизначено кивнув-хитнув головою в бік незнайомця. Збоку здавалося, що він на секунду заснув, а потім відразу прокинувся.

– Хай буде так, – сказав Джим.

– Хай буде так! – Незнайомець несподівано і різко плеснув у долоні, так що дами вискнули, і підвівся. – Я був дуже радий нашому знайомству.

Незнайомець почав кланятися вже зовсім виразно і кожному по черзі.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примітки

1

«Що? Де? Коли?» – Переклад автора.